Барокова історична повість: козацькі літописи

 

На початку XVIII ст. найбільш поши­реним був такий жанр історіописання, як козацькі літописи Самовидця, Г. Гра­б'янки, С. Величка, Я. Лизогуба. Проте за цією назвою ховається не звичайне оповідання по роках, а історична повість, тобто розповідь, присвячена конкретно­му сюжету. До речі, назву «літопис», «ко­зацький літопис», впровадили до науко­вого вжитку діячі Київської археогра­фічної комісії, які видрукували багато таких пам'яток у другій половині XIX ст.

Ці повісті являли собою компіляції з вітчизняних та іноземних авторів, запи­сок учасників подій, офіційних доку­ментів, народних переказів та легенд. Всім їм були властиві барокові риси: риторичність, пишномовність, поєднан­ня реальних та вигаданих подій, еле­менти алегорії, прийоми контрасту, по­рівняння з античною історією, несподі­вані метафори, вживання гіпербол, епі­тетів тощо.

Назва «козацькі літописи» разом із тим точно вказує на те середовище, де виникали ці пам'ятки. Йдеться про тон­кий шар старшинської інтелігенції, як-от: гетьмани, полковники, писарі, канцеляристи, високі посадові особи і просто аматори, які здобули освіту в Києво-Могилянській академії та європейських універ­ситетах, знали кілька мов, мали певний літературний хист і переслідували конкретні службові або політичні цілі.

Григорій Граб'янка був високоосвіченою людиною, закінчив академію у Києві, володів німецькою, польською, латиною. Воє­нна кар'єра почалась службою гадяцьким сотником, полковим осавулом, потім суддею. Г. Граб'янка викликав повагу у своїх сучасників мужністю і чесністю, коли знайшов у собі сили ки­нути виклик гадяцькому полковнику М. Милорадовичу, який разом із своїми поплічниками чинив утиски простому люду.

Політичні уподобання Г. Граб'янки не виходили за межі ідей українського автономізму у складі Росії та відновлення козаць­ких демократичних інститутів. Він входив до складу козацько-старшинської депутації на чолі з гетьманом Павлом Полубот­ком, яка звернулася до Петра І з проханням про скасування Малоросійської колегії та поновлення права старшини обира­ти гетьмана. Під Коломацькими чолобитними підпис Г. Граб'­янки стояв першим серед підписів гадяцького полку. У Петер­бурзі він, як і Полуботок та інші члени депутації, був ув'язне­ний у Петропавлівській фортеці. І тільки після смерті Петра І він повернувся в Україну. Після відновлення гетьманства в особі Данила Апостола Граб'янка стає гадяцьким полковником (1730). Разом із російським військом під проводом Мініха зі своїм полком Граб'янка брав участь у війні з Кримом, у ході якої й загинув у 1737 р.

Твір Г. Граб'янки «Действия презельной брани Богдана Хмельницкого», написаний у 1710 р., вперше був виданий без імені автора в журналі «Российский магазин» Ф. Туманського у 1793 р. У 1854 р. виданий у другій редакції «з перевагою церковно-слов'янщини» (Д. Дорошенко). У 1992 р. В. Шевчуком зроблено переклад цього твору із староукраїнської на нову мову з метою популяризації його серед тих, хто цікавиться українсь­кою історіографією та культурою.

Враховуючи сучасні вимоги до навчального процесу та істо­ріографічного практикуму студентів, ми використовуємо ново-український переклад літопису Г. Граб'янки під назвою «Пе­ребіг презельної і від початку поляків щонайкривавішої битви Богдана Хмельницького гетьмана запорізького, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Вла-дислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Граб'янки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтвердже­ний року 1710».

Проблематика літопису Граб'янки містить переважно опис подій політичної історії XVI—XVII ст., а також екскурси до най­давнішого періоду та біблейських часів, що відповідало принципам середньовічного та барокового історіописання. Виклад подій автор доводить до 1708 р.

Досить багатою і різноманітною для свого часу була джерельна база повісті Граб'янки. За власним свідченням він викорис­товував вітчизняних «духовних та мирських літописців», в яких міг знайти «щось достовірне». Йдеться про літопис Самовидця їм Синопсис, праці польських авторів - Кромера, Бельського, Стрийковського, Гваніні, Коховського, німецьких — Пуфендорфа та Гібнера. Важлива складова джерельної бази - докумен­тальні акти: привілеї, листи, договори, списки гетьманів, пол­ковників тощо. Граб'янка вибирав також уривки із діаріушів -«щоденників наших воїнів», — додавав розповіді свідків подій, які «ще й нині в живих ходять» і чиї «розповіді підтверджують слова літописців». Останні слова письменника важливі з точки юру його прагнення до «документалізації» розповіді. «І хай читач не думає, - наголошує автор, - що я хоч щось додаю від себе, ні — кажу тільки те, про що повідали історики, що підтвер­дили очевидці, а я тільки зібрав все це і записав»1.

Для характеристики методологічних принципів автора літо­пису багато що дає аналіз передмови до його твору «Слово до читача заради чого ця історія писана». Провідним для нього иув суто утилітарний підхід до історії, з точки зору безпосередньої користі історичного твору. Взірцем для гадяцького полковника була священна історія єврейського народу, а також вавилонського та перського, діяння Олександра Македонського й московського князя Димитрія (Донського), який винищив Мамаєві орди. Цікаво, як автор початку XVIII ст. передає своє відчуття історика, той вплив, який мали на нього кращі зразки Історичного писання: «Про них і до них подібних упокорювачів історії я не раз думав, коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх народів, що в'язалася з безсмерт­ною славою».

Історію свого українського народу письменник сприймав як історію військових подвигів та звитяг, яка нічим не поступалась історії інших славетних і давніх народів: «...але ж наша вітчизна від них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться і, бачачи її звитяги в пучині забуття, я не заради якоїсь любострастної слави, а спонукований спільною користю і заради неї вирішив не лишати в попелі мовчання схованими дії щонайвірнішого нашого сина благорозумного вождя Богда­на Хмельницького...»1. Отже, раціоналізм Граб'янки набуває форми справжньої апології особи Хмельницького. Рушійною силою історичних подій виступають людський розум, вдача, здібності.

Історичний портрет Хмельницького він малює за допомогою таких суто барокових прийомів, як гіперболізація його деяких рис, вживання народних легенд та переказів, риторичність, наявність вигаданих промов і діалогів. На початку твору, де мав бути портрет Хмельницького, автор літопису наводить «Похва­лу віршами Хмельницькому від народу малоросійського», який виконує функцію своєрідного епіграфа:

«Оце Богдан Хмельницький намальований Воїн руський славний, так і неподоланий. Завдяки йому Україна на ноги стала, Бо у ярмі лядськім ледве не сконала...»2.

Літопис Граб'янки являє собою сукупність «сказаній», по­вістей, які за змістом можна поділити на три частини. У першій ідеться про найдавніші часи аж до Богдана Хмельницького, друга присвячена війнам під його проводом, третя - подіям після його смерті до 1708 р.

Перші сім «сказаній» висвітлюють найдавнішу добу україн­ської історії, при зображенні якої історія українського народу ототожнюється з історією козацтва. Граб'янка додержується версії про хозарське походження козаків, які розселились по всій Європі, а згодом були завойовані іншими народами. Далі ав­тор розповідає, як після втрати незалежності Русі в Україні панували татари та литовці, як вона підпала «під лядське ярмо», про козацькі битви, зброю та побут. Показано, чому козаки по­встали на поляків, звідки походить рід Хмельницького та про війну козаків з ляхами під Переяславом.

Найбільша друга частина літопису, що містить 16 «сказаній», в яких досить детально показана політична, воєнна, диплома­тична історія України XVII ст. Йдеться про народно-визвольну війну козаків з ляхами під проводом Богдана Хмельницького, про битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, про козацькі походи на Збараж, Броди, Замостя, про перемогу над поляками під Збаражем у 1649 р. та Зборовим, про похід на Валахію та перемогу під Білою Церквою у 1651 р., про те, чому Хмельницький пішов у підданство до росіян, про похід у польські землі в 1655 р.

Для оповідання Граб'янки типова ідеалізація вождя народ­ного руху Богдана Хмельницького, оцінка його історичної діяль­ності з позицій прихильника автономного статусу України в складі Російської держави. Б. Хмельницького він характери­зує як «хитрого у військовій справі» та в «науці мови латинської справного». В заслугу гетьману літописець ставить, що «Малу Росію від щонайтяжчого ярма лядського козацькою мужністю вивільнив і що до російського монарха з стольними містами в підданство привів»1.

У третій частині літопису висвітлюються події після смерті Хмельницького. Окремі сказання присвячені гетьмануванню Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького, Івана Самойловича, діяльності задніпрянських гетьманів та подіям на тих землях. Справи та характер послідовників вели­кого гетьмана автор літопису оцінює з точки зору українського автономізму. Так, його уподобання на боці таких діячів, як Ва­силь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Мно­гогрішний. Справжньої ідеалізації набуває образ Я. Сомка, який «був воїном відважним і сміливим, рослий, вродливий, краси надзвичайної, і найважливіше — він був вірним слугою царсь­кої величності і радо виконував його волю»2. У негативному світлі він подає діяльність і риси вдачі І. Виговського, І. Брюховецького, П. Дорошенка. Отже, Виговський «став супостатом і явним зрадником», який деякий час «за всякими послугами царю приховував свою ворожість»3.

З 1664 р. виклад ведеться за роками на зразок літописного оповідання. Наприкінці твору автор вміщує своєрідні додатки: «Перелік гетьманів війська запорозького Малої Росії, що були перед Хмельницьким», «Гетьманство Хмельницького та його військові дії», «Назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра, що відомі на час Хмельницького», «Реєстр геть­манів, що були після смерті Хмельницького, та воєнних дій у час їхнього гетьманування».

'Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукраї­нської мови В.О. Шевчука. - К., 1992. - С. 13. 2 Там само. - С. 12.

'Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукраїн­ської мови В.О. Шевчука. - К, 1992. - С. 129.

• Луценко Ю. Григорій Грабянка і його літопис // Літопис гадяцького пол­ковника Григорія Грабянки... - С. 4. ' Величко С.В. Передмова до читальника //Літопис. - Т. І.-К,1991. - С. 26-29.

 

У цілому літопис Граб'янки, який з'явився у перше десяти­ліття XVIII ст., мав важливе значення для підтримки почуття гідності, національної гордості українського народу за своє ге­роїчне минуле у складній соціально-політичній ситуації в країні, в умовах зміни гетьманства та зради Мазепи. Твір гадяцького судді, в якому Україна повстала завдяки подвигам предків разом з іншими історичними народами, відомими ще з біблійних часів, знайшов широкий відгук в освічених колах українського громадянства, про що свідчить його розповсюджен­ня у численних списках. Жодний з козацьких літописів, вва­жає О. Лазаревський, не дійшов до нас у такій кількості списків, як літопис Г. Граб'янки. Нині дослідники налічують понад 50 його списків разом із нововідкритими та реконструйованими.

Найцікавішим серед козацьких літописців, на думку Д. До­рошенка, був Самійло Велично. Це типовий представник ко­зацько-старшинської інтелігенції на рубежі XVII—XVIII ст. По­чинав він служити при особі генерального писаря Василя Кочубея, з 1704 р. був на посаді канцеляриста Генеральної канце­лярії. Брав участь у Північній війні, зокрема у поході козаць­кого війська до Польщі у 1702 р. на допомогу союзнику Росії Августу II. Картина занепаду «тогобічної», Правобережної Ук­раїни справила на нього сумне враження і багато в чому спри­чинилася до широких історичних спостережень та роздумів. Наприкінці 1708 р. С. Величко зазнав переслідувань і був усу­нений зі своєї посади. Відійшовши від справ, він жив у родині Кочубеїв, займався здебільшого літературною працею та вчи­телюванням. Помер він у глибокій старості, сліпим. Відомо, що переклад «Космографії» з німецької він уже диктував.

С. Величко, як і Г. Граб'янка, був високоосвіченою людиною, володів німецькою, польською, латиною, добре знав вітчизня­ну, класичну та іноземну літературу, що вказує на порівняно високий культурний рівень козацької старшини кінця XVII - початку XVIII ст. Разом із тим твір С. Величка, на відміну від літопису Г. Граб'янки, не мав такої популярності. Один зі списків його був куплений на аукціоні відомим істориком і зби­рачем старожитностей М. Погодіним та переданий ним до Киї­вської археографічної комісії.

Доробком історичної праці вченого канцеляриста було його «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ запорозьких, вісім літ точилася. А близько дванадцяти літ тяглася з іншими держа­вами у поляків, якою він Хмельницький, при всесильній Божій помочі, козаками і татарами з тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне, пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича володіння добровільно піддався. Від авторів: німецького Самуїла Пуфендорфія, козацького Самуїла Зорки і польського Самуїла Твардовського, який описав ту війну вірша­ми у своїй книзі, «Війна домова» названій. Нині ж коротко, сти­лем історичним і наріччям малоросійським, справлено й напи­сано стараннями Самоїла Величка, колись канцеляриста війська Запорозького, в селі Жуках, повіту Полтавського, року 1720».

З довжелезної назви «Сказання» С. Величка видно, що го­ловним сюжетом була боротьба українського народу проти по­ляків за часів Богдана Хмельницького. Основними заслугами гетьмана Величко, як і Граб'янка, вважав звільнення від польського ярма та входження до складу Росії. До речі, під на-лвою «український народ», на відміну від Граб'янки, він розумів не тільки козацтво, а й інші верстви українського суспільства. Величко широко вживає назви «Малоросійська Україна», «Ук­раїна Малоросійська», а як частини єдиного цілого — назви «цьо-гобічна», «тогобічна» Малоросійська Україна.

З повної назви твору Величка стає зрозумілим і його став­лення до джерел. Звичайно, перевагу він віддає козацьким та польським пам'яткам, як-от: Синопсис Гізеля, твори Іоаникія Галятовського, хроніки Кромера, Гваньїні, щоденник Матвія Титловського, діаріуш Окольського, поема «Війна домова» С. Твардовського, Пуфендорфа. Використовує автор «Сказан­ня» також матеріали Генеральної канцелярії та архівів — гра­моти, листи, універсали, промови у польському сеймі, сеймові конституції Польщі тощо. В його розпорядженні були і розповіді очевидців, старих людей, учасників подій, яких він розпитував під час походу до Польщі у 1702 р. При тому автор прагнув кри­тично ставитися до розповідей очевидців, рукописів, книг, зіставляючи принаймні деякі з них.

З точки зору наукової вартості твір Величка став кроком упе­ред у розвитку українського історичного письменства. Якщо літопис Граб'янки був здебільшого бароковою повістю, яка мала практично-виховне значення, то літопис Величка ставив за мету л'ясувати причини описуваних подій. Ідеалом Величка була прагматична історія. Саме на це звернув увагу Д. Дорошенко, який зазначав, що праця Величка була «цілком серйозною спро­бою прагматичної історії, з бажанням дати художній виклад». Аналіз «Передмови до читальника», що відкриває «Сказан­ня» Величка, дає уявлення про методологічні настанови авто­ра. Як і Граб'янка, Величко додержувався принципу утиліта­ризму щодо історії, за яким вивчення минулого повинно при­носити користь як суспільству, так і окремій людині. До речі, цей принцип він доводить за допомогою барокових прийомів - метафор та порівнянь з галузі природознавства, зокрема меди­цини. Знання минулого завжди потрібно людині, а особливо це важливо у скрутних умовах: «Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як чита­ти книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжко­вий, пильно й до речі вжитий, медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорботу; читаючи та слухаючи книжки і дізнаючися з них про всілякі пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигоди...».

Особливе враження на козацького автора справили історичні писання тих народів, які зберегли для своїх нащадків їхню сла­ветну давнину: «...оглядаючи літописні та історичні писання чужоземних письменників, читав я про всілякі діяння й поба­чив, що славу тих чужоземців пояснено й не затемнено».

До мотивів своєї праці поряд із загальногромадською корис­тю Величко зараховував і той факт, що героїчне минуле «коза-ко-руських предків», на відміну від історій інших народів, ще досі лишається неописаним. «Наші письменники про них нічо­го не написали і не розтлумачили: я побачив, — писав Величко, - що славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів». Цей прикрий для національного історіописання факт автор пояснює не лише «лінощами» хроністів, а й нездатністю роз­крити у куцих своїх «реєстриках» причини історичних подій: «... коли хто з давніх слов'яно-козацьких письменників і відтво­рив якусь варту пам'яті, сучасну йому подію, то записав це вель­ми куцим і короткослівним реєстриком, не відзначивши, з яких причин те постало, як відбувалося і як закінчилося, не зазна­чивши й побічних обставин». Ось чому Величко вважав за кра­ще використовувати праці іноземних авторів, подвиги наших предків «описали не наші ледачі історики, а чужоземні: грецькі, латинські, німецькі та польські». Щоправда, знайти ці книж­ки, витлумачити та перекласти їх на «козацьку мову», як виз­нає автор, дуже важко в Україні.

Прагматизм Величка виявлявся в тому, що він не наважив­ся описувати найдавнішу історію свого народу, тому що «не мав певного знаття». Предметом його повісті стає близьке минуле українського народу, поштовхом до чого стало тяжке вражен­ня, яке справило на нього складне становище, занепад «тогобі­чної малоросійської» України, під час походу козацького війська на допомогу полякам проти шведів. Перед очима вразливого канцеляриста постали «численні безлюдні міста й замки, по­рожні вали... Я побачив, що фортеці, які траплялися нам на шляху у військовому поході... одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожніли — розруйновані, зарослі землею, запліснявілі, об­саджені бур'яном і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться. Роздивившися, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля й розлогі долини, ліси й сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який ... називали й проголо­шували поляки раєм світу — був він перед війною Хмельниць­кого немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і ме­дом. Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток сухих і голих — їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: «Хто вони?». Як бачимо, автору «Сказання» властиві саме баро­кові прийоми опису: численні подробиці, смакування натура­лістичних деталей, гіперболи, риторичні питання, метафори.

Жахлива картина занепаду та знелюднення України не тільки віддалася болем у серці та душі літописця, але поставила важливе питання: як таке сталося з Україною, як «зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами зем­ля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші». Разом із тим автор не тільки вболіває за долю своєї батьківщини, а й замислюється над причинами спустошення рідної землі. Причини цих подій він шукав у розповідях свідків - старих людей та в «козацьких літо­писцях», а також у творах польських і німецьких авторів. С. Величко вже начебто угадує наперед користь наукової крити­ки: «Однак і в людських розповідях, і в літописаннях я побачив розбіжності і був напевнений, не знаючи, хто з тих істориків мав рацію, а хто ні». Сам він прагне користуватися «простим стилем і козацьким наріччям». У книзі С. Твардовського «Війна домо­ва» він брав провідне, «смикаючи панегіричний та поетичний непотріб, що належить знати тільки підліткам», у деяких місцях - змінював текст Твардовського «через віршовану трудність». Коли не вистачало даних у Твардовського, то «докладав із Зорки та інших козацьких літописів», а чого не було у Зорки, те запозичу­вав із Твардовського. Пуфендорф, як «далекий від Малої Росії історик», писав про українські події «дуже коротко».

Таким чином, ідеалом С. Ве личка була прагматична історія, тобто недавня історія рідного краю, саме війна Хмельницького І після його смерті з поляками протягом 12 років (1648-1660). Автор висвітлює події по роках, «розклавши на частини й роз­діли цю історію про війну Хмельницького з поляками і про то­гобічний україно-малоросійський занепад»1. Три з перших п'яти частин твору С. Величка, в яких висвітлювалися події 1648-1654 рр. (частини 2, 3, 4), були втрачені.

Цікава подальша історіографічна доля твору С. Величка. Частина істориків, як-от: М. Костомаров, П. Куліш, С. Соловйов, В. Антонович, Д. Багалій, Д. Дорошенко - давали досить високу оцінку літопису Величка, наголошуючи на його доку­ментальній вартості - численних універсалах, договорах, гра­мотах, листах з Генеральної канцелярії та архівів. Інша части­на вчених - Г. Карпов, І. Франко, В. Іконніков, І. Крип'якевич, М. Марченко - доволі скептично ставилася до тих документів, які були нібито успадковані автором від секретаря Хмельниць­кого Самійла Зорки. Ці дослідники вважають С. Зорку міфічною особою, бо його ім'я не зустрічається серед канцеляристів та ко­зацької старшини за часи Хмельницького, а запозичені начеб­то Величком у нього документи вважають фальсифікатами.

Компіляції з давніх козацьких хронік та літописів, перепису­вання найвідоміших із них (як це сталося з літописом Г. Граб'янки), укладення родинних записок - «куцих реєстриків» - все це було досить поширеним заняттям серед освічених кіл козацької старшини в перші десятиліття XVIII ст. Як відомо, майбутній гетьман Павло Полуботок склав «Кронічку» 1452-1715 рр., яка пізніше була використана Я. Маркевичем у його Діаріупгі. Родинні записи поточних подій були внесені у літопис Якова Лизогуба.

Прагнення до створення систематичної історії Малоросії відчулися в культурних колах України ще у 30-х роках XVIII ст. Саме у цей час з'являється «Краткое описание Малороссии», де вперше козацька доба розглядалася у зв'язку з давньокиївським періодом. Анонімний автор цього твору мав за мету по­казати, як «оная после самодержавия великого князя Влади­мира бьіла под польским владением, й как нескоро после того, по изгнании из оной ляхов гетьманом Зеновием Богданом Хмельницким, приведена под вьісокодержавную руку блаженныя й вечнодостойныя памяти великого государя царя й вели­кого князя Алексея Михайловича, самодержавца всероссийского; какие потом бьыли козацкие гетьманы й действа украинские, наченшеся з року от рождества Христова 1340».

«Краткое описание Малороссии» - це не компіляція, як у Гра-б'янки чи Величка, а переказ подій у хронологічній, літописній формі. На відміну від попередніх творів цей текст позбавлений надмірної риторичності, пишномовності та вибагливості стилю. Це була перша спроба повної історії України. Простота та дос­тупність оповідання сприяли широкому поширенню і популяр­ності «Краткого описання Малороссии» серед освіченого українського панства.

За вказівкою гетьмана Кирила Розумовського з «Краткого описання Малороссии» була знята копія, яку він подарував Петербурзькій Академії наук. Списки з цього твору розповсюд­жувалися разом з літописом Величка. Його використовував у своїх історичних розвідках Василь Рубан. Французький автор Ж.Б. Шерер поклав його в основу свого твору «Аnnalеs de 1а Реtite Russie оn hіstоіге dеs Соsаques», який разом з «Описом України» Боплана був надрукований у Парижі в 1788р.

На підставі «Краткого описання Малороссии», вважав Д. До­рошенко, був створений «Летописец или Краткое описание знат-нейших действ й случаев, что в котором году делалося в Украине Малороссийской обеих сторон Днепра й кто именно когда гетьманом был казацким». Автором цього «Летописца» був ге­неральний обозний Яків Лизогуб. Звідси і назва твору - «Літо­пис Лизогуба» (В. Антонович). Вперше цей літопис був надру­кований М. Білозерським у 1856 р., вдруге - В. Антоновичем у 1888 р.

Я. Лизогуб - представник старшинської верхівки, який здо­був добру освіту, «по латыне был изучен». Обізнаний був з ко­зацькими літописами, насамперед літописом Самовидця, який поклав в основу свого твору. Користувався він також родинни­ми записками від 90-х років XVII ст. аж до 1737 р. У цих фа­мільних записах ішлося про події Північної війни, побудову Печерської фортеці та арсеналу в Києві, про перехід Мазепи до шведів. Я. Лизогуб неприхильне ставився до Мазепи, який про­пав у Бендерах «далеко за девяносто лет пагубного жития своего». Досить докладно розповідає автор про події російсько-ту­рецької війни та участь у ній козацьких військ. Як прибічник ідеї українського автономізму, Я. Лизогуб засуджував створен­ня Малоросійської колегії, де «много людей помордовано: здерства всяким образом вымышляно, кабальї, будьто в нужде по-личал кто деньги, взьімано, а тое делано, чтобьі помочь в деле чиим; такого фортелю употребляли членьї колегийские, а что готовизною доилы, то не в числе: выдоилы добре Малороссию»1.

Літопис Лизогуба - характерна пам'ятка свого часу. Річ у 1-ому, що з середини XVIII ст. історіописання у формі «козаць­ких літописів» почало себе зживати. Застарілою була форма викладу — за роками або у вигляді компіляції з різних повістей, бароковий стиль мислення, відсутність критики джерел. Надалі жанр козацького літописання набуває епігонського характеру.

Про кризу жанру свідчить характер історичної праці пред­ставника української культурної еліти бунчукового товариша

 

' Цит. за: Дорошенко Д. Огляд української історіографії. - К.,1996. - С. 33. 172

 

Петра Симоновського. Закінчивши Київську академію, він продовжував свою освіту в кращих західноєвропейських універ­ситетах - Галлі, Лейпцига, Парижа. Йому належить «Краткое описание о козацком малороссийском народе й воєнних его де-лах, собранное из разньїх историй иностранньїх, немецкой - Бишенга, латинской - Безольди, французской - Шевальє; й рукописей русских через бунчукового товарища Петра Симоновского, 1765».

Це типовий твір української козацької історіографії XVIII ст. Як людина з європейською освітою, автор віддає перевагу іно­земним джерелам - німецьким, французьким, латинським. З вітчизняних пам'яток використовує літопис Самовидця та Граб'янки. Ідейні принципи П. Симоновського також відповідали стилю мислення козацького канцеляриста-письменника першої половини XVIII ст. При систематизації матеріалу автор викори­стовує принципи історичної компіляції та старшинського раціо­налізму. Головними дійовими особами постають гетьмани, пол­ковники, військові та дипломати, князі, королі, царі, хани.

Схема української історії П. Симоновського була традицій­ною для козацького літописання. Давню історію свого народу він ототожнює з історією походження козацтва, додержуючись версії Граб'янки про його скіфсько-хозарське походження. Час­тину скіфів автор літопису ототожнює з Руссю. Давню Русь він розглядає як спільний період в історії російського і українсько­го народів, різниця між ними «наступила тоді, коли українське населення перейшло під литовське і польське володіння. Цен­тральне місце в літописі П. Симоновського посідає зображення подій Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та доби Руїни (за обсягом це три чверті тексту). Загалом, оповідання він доводить до періоду реставрації гетьманства К. Розумовсь-кого. Як прихильник ідеології українського автономізму, він вважав недоречним скасування інституту гетьманства: «...окончание онаго гетьманского уряду Малой России неполезное: но о сем, так как й всем житии его й правлений оставляю потом-кам описание». Можна припустити, що саме з політичних мо­тивів Петро Симоновський припинив свою розповідь на подіях «великолепного й короткого, но славного» періоду останнього гетьманства і більш ніколи не повертався до неї, хоча й прожив 92 роки. Текст рукопису П. Симоновського «Краткое описание о козацком малороссийском народе» належав Д. Бантиш-Ка-менському й був надрукований О. Бодянським у 1847 р.

Однією з останніх пам'яток історіографії канцеляристів та полковників був твір полкового обозного Степана Лукомського. Сама назва тексту свідчить про історіографічні уподобання та засоби автора: «Собрание историческое, из книг древнего гшсателя Александра Гвагнина й из старьіх русских верньїх летописей обшитованньїм полковим обозним Стефаном Васи-льевьім сьіном Лукомским, сочиненное в малороссийском горо­де Прилуке 1770 году». Закінчивши Києво-Могилянську ака­демію, свою службову кар'єру С. Лукомський почав з посади канцеляриста у Генеральній військовій канцелярії, потім був сотником, полковим обозним. У 1738 р. він переклав з польської діаріуш С. Окольського про війну з Остряницею, та згодом за­писки М. Титловського про Хотинську війну 1620-1621 рр., які він переробив на свій кшталт, додавши свідчення українських літописців. Як і Величко у свій час, Лукомський переклав по­ему С. Твардовського «Війна домова».

«Собрание историческое» С. Лукомського - це традиційна для козацького літописання компіляція з творів О. Гваніні, С. Окольсь­кого, М. Титловського, С. Твардовського, а також українських авторів. У творі висвітлюються події литовсько-козацького пе­ріоду української історії від часів князя Гедиміна до кінця XVI ст. Єдиним, що відрізняло твір Лукомського від його попе­редників було те, що українських козаків він виводить не від сарматів, скіфів, або хозар, а доводить їхнє автохтонне, місцеве походження в кінці XVI ст.

У цілому твір С. Лукомського, складений, за словами самого автора, «ради полезного удовольствия любопьітного читателя следующим по годам порядком», відбиває його застарілий, епі­гонський характер. «Собрание историческое» С. Лукомського було надруковане Київською археографічною комісією у 1878 р. як додаток до літопису Самовидця, а переклади з М. Титловсько­го і додатки до С. Окольського - ще раніше в 4 томі літопису С. Величка в 1864 р.

Таким чином, козацькі літописи як жанр українського істо-ріописання у другій половині XVIII ст. переживає кризу. Ці історичні компіляції створювалися на дозвіллі, авторами-аІматорами рідної старовини. Простота стилю, цікавість, прагматична розповідь повинні були догоджати літератур­ним смакам, історичним уподобанням та політичним праг­ненням культурної верстви українського суспільства. Цей жанр в українському історіописанні зазнав певної еволюції від яскравих і талановитих зразків - літописів Величка, Граб'-ннки до пересічних компіляцій, застарілих і за формою, і за Ідеологією. Некритичне ставлення до джерел «залишало» ко-.Іацьких авторів в обіймах легендарної, зміфологізованої Історії. Ось чому більшість цих пам'яток залишалась у руко­писах і поширювалася у списках.

У другій половині XVIII ст., коли історичне письменство на буває наукових форм, з'являються перші спроби наукового дос­лідження близького та далекого минулого України.