Види соціальних емоцій

Соціальні емоції — це емоції і почуття, що виникають при задоволенні соціальних потреб. Вони включають почуття, викликані ненавмисним і небажаним соціальним станом, розбіжністю між тим, як нам хочеться виглядати, і тим, як ми дійсно виглядаємо, дискредитацією основної установки на характер відносин (зніяковілість, сором'язливість, соціальна тривога) і т.д.

Як і у випадку з будь-якими іншими видами емоцій (біологічними чи психологічними), соціальні емоції можуть бути позитивними (іноді їх називають об'єднуючими, чи кон’юнктивними) і негативними (іноді їх називають поділяючими, чи диз'юнктивними).

Позитивні почуття звичайно виникають тоді, коли люди переслідують спільні цілі, досягнення яких приносить кожному певне задоволення. Учасники спілкування в таких ситуаціях взаємозалежні: ініціатива й активність одного залежить від внеску, внесеного іншими. Відповідно, кожна сторона розглядає іншу як бажаний об'єкт. Коханим чи товаришем дорожать, про таку людину піклуються, її захищають, підтримують, обдаровують, іноді сприяють розвитку її здібностей.

Позитивні почуття варіюються за інтенсивністю від слабкої симпатії до глибокої відданості. При переживанні позитивних почуттів партнеру, як правило, приписуються лише бажані наміри. Той факт, що бажання сприймаючого може не відповідати об'єктивним якостям об'єкта любові, легко знайти, поспостерігавши за поведінкою закоханої людини: вона приписує своєму партнеру лише піднесені мотиви, у всьому його виправдує, вперто не помічає недоліків і наділяє його саме тими якостями, якими звикла захоплюватися.

Негативні почуття звичайно виникають у тих випадках, коли успіх однієї людини спричиняє якусь невдачу для іншої. Виникає ситуація суперництва, наслідком якої, як правило, виявляється конфлікт: супротивник розглядається як небезпечний об'єкт, його необхідно вивести з ладу чи знищити. Диз'юнктивні почуття підтримуються за допомогою контрастних концепцій. У поведінці протилежної сторони помічається тільки те, що вважається огидним. Оскільки майже кожен вчинок людини може одержати кілька тлумачень, то, як правило, реальна поведінка опонента не має значення. Якщо той тримається мужньо, його називають фанатиком, якщо перед обличчям значної опозиції він відступає, його називають боягузом. Оскільки ворога розцінюють як щось нижче, стосовно нього виправдують використання принципу «ціль виправдує засоби». Супротивники приписують один одному нереалістичні мотиви і потім емоційно реагують на образи, що самі сконструювали. Цим пояснюється той факт, що суперники і вороги рідко розуміють один одного.

До найважливіших соціальних емоцій, що регулюють характер міжособистісних відносин, звичайно відносять зніяковілість, сором'язливість, заздрість і ревнощі. Розглянемо деякі з них докладніше.

Зніяковілість —почуття, що виникає в результаті розбіжності між тим, як людині хочеться виглядати, і тим, як вона дійсно виглядає; занепокоєння про зовнішній імідж, обумовлене підвищеною увагою до людини в ситуації реальної дії чи в результаті несподіваної дискредитації основної установки на характер відносин.

Уявимо сцену: у кафе під час перерви між заняттями ви розмовляєте з викладачем про важливу ідею, що прийшла вам у голову, і, захопившись викладом, проливаєте на себе каву. Очевидно, що ви виглядаєте безглуздо, нерозумно, зовсім не так, як хотілося б. Ви збентежені.

Зніяковілість виникає в результаті розбіжності між тим, як людині хочеться виглядати, і тим, як вона справді виглядає. Інакше кажучи, зніяковілість викликається несподіваною і недоречною дискредитацією основної установки на характер відносин. Так, у нашому прикладі, якщо ви намагалися здаватися інтелігентним, спокійним, компетентним, упевненим, то ваш образ компетентної людини був перекручений пролитою кавою, і ви зніяковіли, оскільки «втратили обличчя». При цьому втрата обличчя відбулася поза вашим бажанням. Якби ви грали на сцені, то ніякого почуття зніяковілості в подібній ситуації у вас не було б і в спомині. Таким чином, особисте приниження стає причиною зніяковілості.

Зніяковілість іноді пояснюють тим, що людина виявляється в центрі уваги поза своїм бажанням. У результаті виникають емоційні реакції (почервоніння сорому, погляд під ноги, схвильованість), що називаються і переживаються як зніяковілість.

Стан зніяковілості, викликаний усвідомленням власної неспроможності, було досліджено в ході цікавого експерименту, поставленого А. Модільяні. Він провів серію різних «змагань», деякі учасники яких, самі того не підозрюючи, повинні були виступити погано і підвести в такий спосіб усю команду. Ті, хто переживав гіркоту поразки на очах у інших, були дуже збентежені, набагато сильніше тих, кому пощастило зазнати невдачі не на публіці. Останні переживали не занадто сильно, та й то головним чином, тому, що про їхню невдачу незабаром повинні були довідатися іншим. Ті, хто був збентежений дуже сильно, докладали величезні зусилля для того, щоб відновити почуття власного гідності і повернути повагу інших членів команди. Модільяні відзначив шість тактичних прийомів, що використовувалися для цього:

· Прагнення перевести увагу на інше («Скільки мені ще чекати, у мене незабаром призначена зустріч?»).

· Прагнення виправдатися («Лампи денного світла заважають мені зосередитися»).

· Прагнення показати інші свої достоїнства ( «Узагалі ж теніс не мій коник, я люблю шахи»).

· Прагнення відкинути саму ідею змагання («Що користі їсти паличками, коли поруч лежить вилка»).

· Заперечення своєї поразки («Спробуй-но їй догоди»).

· Бажання зустріти підтримку («Сподіваюся, я не занадто підвів вас, хлопці?»).

Таким чином, ключовою характеристикою зніяковілості виступає занепокоєння людини своїм зовнішнім іміджем, обумовлена підвищеною увагою до нього в ситуації реальної дії. Причину зніяковілості допомагає пояснити ідея Я-концепції: уявлення про себе включає не тільки те, «що я думаю про себе», але і те, «що, як мені здається, інші думають про мене». Якщо я відчуваю, що повага навколишніх до мене падає, це тривожить мене.

Однак загроза Я-концепції людини може бути зведена до мінімуму, якщо ті, хто спостерігав стресову ситуацію, дають знати, що те, що трапилося не вплине на їхнє відношення до «постраждалого». Для того щоб допомогти партнеру перебороти зніяковілість, можна використовувати певні комунікативні прийоми. У нашому прикладі така допомога могла б прийняти наступні форми:

1)зниження важливості того, що відбулося: «Не турбуйтеся, нічого не трапилося, пролита кава — такий дріб'язок у порівнянні з тим, що ми обговорюємо»;

2)вказівка на пом'якшувальні обставини: «Важко втримати чашку, сидячи на такому розхитаному стільці»;

3)спогад про власний досвід подібних ситуацій: «Не переживайте, із мною теж відбувається щось подібне, коли я захоплений якою-небудь ідеєю».

Зі своєї сторони, для відновлення статус-кво збентежена людина може або перевести подію в жарт, або вдатися до вибачення чи якихось інших способів, наприклад з описаних вище.

Важливо, що для подолання зніяковілості обом сторонам необхідно докласти зусилля до того, щоб відновити «публічний імідж» потерпілого, або підтвердити, що те, що трапилося, ніяк не вплинуло на ставлення до нього.

 

Заздрість. Французькому письменнику Ф. де Ларошфуко належить афоризм: «Люди часто вихваляються найбільш підлими пристрастями, але в заздрості, пристрасті боязкій і соромливій, ніхто не сміє зізнатися». Почуття заздрості подібне до почуттів страху, тривоги, гніву, злості і являє собою одне з найглибших переживань.

В основі заздрості завжди лежить соціальне порівняння, хоча сам процес соціального порівняння аж ніяк не завжди породжує заздрість. Якщо при порівнянні людина виявляє чиюсь перевагу — інший має більш високі досягнення, більші здібності чи більш привабливі особистісні дані, — то реакцією того, що порівнює може бути зниження самоповаги, яке супроводжується досадою, засмученням, неприязним відношенням чи навіть ненавистю до того, хто його перевершує; бажання або реальне нанесення йому шкоди. Таким чином, заздрість виявляється на трьох рівнях:

· на рівні свідомості — як усвідомлення більш низького свого положення;

· на рівні емоційного переживання — як почуття досади, роздратування чи злості через таке положення (причому заздрість може стати і як емоція — ситуативна заздрість, і як почуття — стійка заздрість, і як пристрасть — всеохоплююча заздрість);

· на рівні реальної поведінки — як різного роду деструктивні акти, спрямовані на руйнування, усунення предмета заздрості (наприклад, поширення чуток, наклепу, очернительство і т.д.).

Отже, заздрість — це почуття, що виникає, коли індивід не має того, чим володіє інша людина, і дуже бажає мати цей предмет (якість, досягнення, успіх) або позбавити предмета заздрості іншу людину.

Фундаментальна передумова заздрості — перевага іншої людини й усвідомлення в зв'язку з цим свого більш низького положення. Людина, що заздрить інтерпретує чужий успіх як свою поразку.

Правда, можливості для порівняння обмежені певними соціальними рамками. Заздрісник, як правило, порівнює своє положення, свої досягнення з положенням і досягненнями тих, хто близький йому за соціальним станом («гончар заздрить гончарю», «король заздрить королю»). Життя людей, близьких за статусом, більш доступна для порівняння й аналізу. Крім того, безпосереднє оточення найчастіше є референтною групою, тією крапкою відліку, стосовно якої суб'єкт вимірює й оцінює свої досягнення і здобутки, невдачі і втрати. Таким чином, чим коротша соціальна дистанція, тим вища імовірність виникнення заздрості. У свою чергу, великі відмінності рідко викликають заздрість («жебрак не заздрить вельможі»). Заздрісника гнітять, в основному, невеликі відмінності. Згідно наявному емпіричних даних, виникненню заздрості в значній мірі сприяють такі риси характеру особистості, як честолюбство, себелюбність, марнославство, егоїзм, лінь. Заздрість часто породжується відсутністю внутрішньої світоглядної і психологічної рівноваги, гармонії. Вона не виникає чи рідше виникає в незалежної, самодостатньої, неупередженої особистості, захопленої власними, а не чужими справами.

Розрізняють кілька форм, або видів, заздрості: злісну (чи ворожу) і незлобну (чи змагальницьку). У народі говорять про чорну і білу заздрість. Деякі автори як особливий вид виділяє депресивну заздрість, теж породжувану приниженим положенням, але яка є результатом почуття несправедливості, що переживається.

Незлобна заздрість — прагнення мати те, що має інший. Злісна заздрість — прагнення до того, щоб інший не мав того, що має. У фокусі злісної заздрості, таким чином, знаходиться усунення, руйнування її предмета. Той, ким керує незлобна заздрість, хоче бути лише схожим на свого суперника: «хочу мати те, що він має». Той, ким керує злісна заздрість, бажає зруйнувати: «хочу, щоб він не мав того, що має». У першому випадку людина прагне піднятися до рівня об'єкта заздрості, а в другому — знизити об'єкт заздрості до свого рівня. Якщо спонукальний мотив незлобного заздрісника — стать таким же, домогтися того ж — можна зрозуміти і морально прийняти, то спонукальний мотив злобливого заздрісника — зруйнувати, відняти, усунути предмет заздрості — прийняти неможливо. У чому корені злісної заздрості?

У першу чергу вона продиктована власним безсиллям, власною нездатністю й усвідомленням свого статусу як безнадійно низького. Оскільки метою злобливого заздрісника є подолання нерівності, але ця задача йому не під силу, то єдино можливим рішенням стає використання агресивного методу: принизити суперника, звести його до свого рівня. Ще одна причина може бути пов'язана з тим, що людина, яка володіє перевагою, сприймається тим, хто заздрить як причина його невдач, його безсилля і приниженого положення і тому викликає до себе ненависть.

Чи можна нейтралізувати заздрість? Чи існують способи боротьби з нею?

На соціальному рівні методами стримування заздрості можуть служити: повага до індивідуальної волі, терпимість до відмінностей, розкриття в засобах масової інформації порочності заздрості, нарешті, релігія, що проповідує відмову від спокуси заритися на чуже.

На індивідуальному рівні також існує ряд способів її нейтралізації. У деяких країнах керівники організацій не афішують розміри заробітної плати співробітників, щоб не викликати почуття заздрості. У результаті вважається навіть непристойним задавати питання про доходи. Стримують виникнення почуття заздрості також самоконтроль і самовиховання.

 

Ревнощі. Заздрість і ревнощі протилежні за своїм предметом перша завжди є досадою і засмученням із приводу чужого успіху чи добробуту; друга прагне до збереження того, що вже є у суб'єкта. Сучасні словники протиставляють заздрість і ревнощі за спрямованістю пристрасті, відповідно «до себе» і «від себе», заздрість виникає з бажання придбати те, що інші мають, тоді як ревнощі виникають зі страху втратити вже набуте; ревнивець заклопотаний контролем над людьми, значимими для нього. Обоє почуття мають міжособистісний контекст. Однак заздрість народжується з діадних відносин (заздрісник і об'єкт заздрості), а ревнощі — із тріадних (ревнивець, партнер, суперник).

Причина виникнення ревнощів, як вважають деякі дослідники, у почутті ущемленої гордості й у порушенні прав власності. Там, де ревниво охороняють приватну власність узагалі, подружжя також можуть відноситися один до одного як до власності. При такому підході норми захисту приватної власності поширюються і на шлюбно-сексуальні відносини. Тим самим ревнивець виступає як захисник власності. Можливо, тому ревнощі, на відміну від заздрощів, частіше зустрічають соціальне схвалення, а іноді навіть заохочуються, а не придушуються громадськістю.

Звернемося ще раз до Ларошфуко: «Ревнощі до деякої міри розумні і справедливі, тому що вони хочуть зберегти нам наше надбання чи те, що ми вважаємо таким, тим часом як заздрість сліпо обурюється тим, що якесь надбання є й у наших ближніх».

І все-таки найважливіша функція ревнощів — функція захисту Я-концепції. Багато аспектів уявлення людини про своє Я пов'язані із сексуальними відносинами, багато в чому вони створюються і підтримуються партнером (партнеркою). Тому погроза втрати партнера обертається погрозою руйнування Я-концепції особистості.

Утім, мова може йти не тільки про сексуальних партнерів. Ревнощі виникають між друзями, між учнями стосовно вчителя, між співробітниками — через приязнь начальства, між дітьми — за особливу увагу з боку батьків. Близькі люди можуть ревнувати один одного до якого-небудь заняття (спорту, роботи тощо), тобто до надмірного, на їхній погляд, захоплення. Заздрість і ревнощі втручаються навіть у ділові відносини. Люди часто дружно працюють разом доти, поки не виникає підозра, що хтось може вирватися вперед і обігнати інших. Людина може затаїти злість на іншу тому, що той увічливий, красивий і очевидно подобається жінкам, чи не злюбити колегу за те, що той напружено працює і змушує його відчувати уколи совісті з приводу власної ліні. Ворожість може перерости в ненависть із усіма наслідками, що випливають для спільної діяльності.

Виділяють кілька форм ревнощів.

Деспотичні ревнощі — той, щоревнує, дивиться на чоловіка (дружину) чи партнера як на спосіб задоволення своїх потреб, тому не може і не хоче поважати його особистість, прагне підкорити її собі. Ревнощі в цьому випадку — інструмент підпорядкування. Деспотично ревнують егоїсти, емоційно холодні, котрі не терплять самостійності інших люди.

Інша форма — ревнощі, що виникають з почуття власної неповноцінності. Така людина продовжує сумніватися у своїх достоїнствах і у своїй привабливості, навіть коли її люблять. Вона намагається всіма способами перешкодити улюбленому спілкуватися з іншими, щоб уникнути будь-якого порівняння. Часто небезпеку порівняння намагаються як би заздалегідь нейтралізувати критикою навколишніх, часу, міркуваннями про загальну порочність, розпусту і свою власну моральну чистоту. Такий ревнивець поводиться не так грубо, як деспотичний, але нестримувані ревнощі у всіх своїх формах псує відносини між людьми.

Часто обвинувачення в зраді не мають під собою ніякої реальної підстави — це своєрідний спосіб приписати свої вчинки чи бажання іншому, перекласти на нього дійсну чи можливу провину. Ревнощі залежать не тільки від інтенсивності переживань, сили почуттів, але і від властивостей особистості, рівня її культури. Можна навіть дуже люблячи не відчувати ревнощів, можна і без особливих почуттів любові переживати дуже сильні ревнощі.

Таким чином, зніяковілість, сором'язливість, заздрість і ревнощі, будучи розповсюдженими соціальними емоціями, надають міжособистісним відносинам порівняно нестійкий напружений характер, а часто є загрозою для їхнього існування. У зв'язку з цим має особливу актуальність проблема управління емоціями і почуттями.