ІСТОРІЯ УкраїнсьКОГО термінознавствА

Становлення термінології як наукової дисципліни починається з 30-х років ХХ ст., воно пов’язане з іменами Д. С. Лотте, Е. К. Дрезина, Е. Вюстера, в подальшому поглиблене і удосконалене плеядою як вітчизняних, так і зарубіжних учених різних термінологічних шкіл, таких як О. О. Реформатський, Л. Симоненко, Т. Кияк, А. Зелізний, Ш. Баллі, Б. Рицар, Л. Петрух. Її науковому розвитку передував період стихійного термінотворення, коли в окремих мовах накопичувався достатній арсенал тематично об’єднаних слів для позначення системи понять. Поняття природної (загальновживаної) мови і її лексичних одиниць стали вихідною базою сучасної термінології. Виходячи з цього, термін виникає на основі природної мови того народу, який його творить. На відміну від загальновживаних слів, терміни є продуктом вторинної номінації понять, що пов’язане перш за все з подвійним баченням світу – загальним і науковим. Наукове бачення ґрунтується на загальному як на своєрідних знаннях нижчого порядку. Мова науки, використовуючи загальновживані слова, наповнює їх особливим науковим значенням і закріплює у дефініціях. Звідси вторинність спеціальної лексики, провідне місце в якій належить термінам.

Сучасна термінологія як галузь науки, виходячи з основних властивостей терміна, поєднує в собі фрагменти логіки, предметних знань, лінгвістики, філософії, концептології, інформатики, семіотики та елементи символіки. Така різноманітність складників визначає і напрямки її дослідження. Один із таких напрямків пов'язаний, насамперед, з появою терміна як представника мови науки. Значна роль у творенні термінів відводиться екстралінгвістичним факторам: зародженню певної галузі знань, часу її появи, що, в свою чергу, передбачає визначення джерела базової термінологічної лексики, довжину терміна, основні моделі його творення.

Варто зазначити, що термінологія як наука досить автономна. Про це свідчить той факт, що практично жодна природна мова при творенні термінів не може обійтися своїми власними ресурсами, тому термінологія багатьох галузей знань різних мов свої лексичні засоби запозичує з інших мов, що робить її словниковий склад надто строкатим, поєднуючи в собі національні та інтернаціональні елементи.

Українська наукова термінологія йшла тими самими історичними шляхами, що і її творець – український народ. Своїм корінням українська науково-технічна термінологія сягає християнізації Русі-України. Літописи фіксують назви українських астрономічних понять, подають загальну природничу термінологію.

Упродовж століть функціонувала також виробнича термінологія народних промислів, яка частково потрапила до загально мовних словників того періоду. «Лексис» Лаврентія Зизанія (1596), «Лексикон славенороський» Памви Беринди (1627), «Синоніма славеноросская» невідомого автора (17 ст), «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (17ст) подають у українській частині такі терміни, як нафта, ропа, натура, операція, помпа, фігура тощо.

У пізніші століття розвиток української науково-технічної термінології визначали основні тенденції загальноєвропейського термінотворення. На межі XVII-XVIII ст. у європейській науці здійснено багато відкриттів у галузі природознавства, унаслідок чого з’явилося чимало нових понять, які потребували назви. Найпридатнішим «будівельним матеріалом» для творення нових термінів виявилась латинська мов. Якщо на початку становлення українська термінологія черпала терміни передусім із грецької мови, то в нові часи орієнтація змінюється: разом з іншими європейськими народами українці поповнюють свою наукову лексику латинськими запозиченнями.

Однак національні мови не завжди беззастережно сприймали латинські терміни, незважаючи на придатність останніх до наукового називання. Річ у тім, що в ХІХ ст. у Європі набули популярності мовно-філософські ідеї В. фон Гумбольдта, німецького мовознавця, який вважав, що мова є неповторним виявом душі народу, що вона є активним началом і формує свідомість народу. Виходячи з цієї теорії, нація повинна зберігати свою мову в чистоті й недоторканості. Такий мовний пуризм особливо поширився у Німеччині, Італії, Чехії, Польщі. Гумбольдтові ідеї про «дух мови» набули поширення також в Україні, Угорщині, Болгарії, Росії та інших країнах.

Отже, у європейській науці ХІХ ст. чітко сформувались два підходи до творення національних терміносистем:

1. Інтернаціональний (його головний постулат – твори терміни на базі латинської мови);

2. Національний (термін треба творити на власномовній основі)

Далі ці два підходи постійно впливатимуть на формування і розвиток української термінології, починаючи із середини ХІХ ст. і завершуючи кінцем ХХ ст.

Саме середина ХІХ століття стала вихідним пунктом формування нової української наукової термінології. Революція 1848-49 рр., яка охопила значну частину Європи, привела до позитивних зрушень у культурному житті багатьох націй. Унаслідок «весни народів» Австро-Угорщина перетворилася з монархії абсолютистської на конституційну. Для народів – національних меншин, що населяли Австро-Угорську імперію, це означало, що вони матимуть змогу розвивати науку, освіту, літературу рідною мовою. Це стосувалося й українців.

Українське громадянство царської Росії у 1861 році також відчуло відгомін «весни народі». У Петербурзі та Києві організуються культурні товариства українців – громади. Протягом 1861-62 рр. Петербурзька громада видавала журнал «Основа», на сторінках якого розглядалися і питання української наукової термінології.

Однак царська відлига тривала недовго – як відповідь на зростання українського національного руху в 1863 році виходить Валуєвський циркуляр, яким українську наукову мову цілком заборонено. Звичайно, за два роки відносно вільного розвитку великих досягнень у термінотворенні досягти неможливо.

З огляду на такі умови українські науковці та культурні діячі Російської імперії вирішують продовжити працю за кордоном – у Галичині. Галичина була на той час єдиною частиною української землі, де політичні умови для легального розвитку українського слова були загалом сприятливі.

1873 року у Львові розпочало свою діяльність Товариство ім. Т. Шевченка. Воно було спільним дітям наддніпрянських та наддністрянських культурних діячів. Утворення Наукового товариства ім. Т. Шевченка мало велике значення для стабілізації української науково-технічної термінології. Відтепер працю термінологів організаційно оформлює і координує НТШ. Автори термінологічних словників та проектів намагаються опублікувати свої матеріали або в «Записках» або у «Збірниках» НТШ для всебічного обговорення.

Про те, що питання української наукової мови перебувало в полі постійної уваги Товариства, свідчить функціонування у «Збірнику математично-природописно-лікарської секції НТШ» постійної рубрики «Термінологічний куток», де щоразу вміщувалося кілька нових українських відповідників до чужих назв. Значне місце у виданнях Товариства займали і статті на цю тему. солідні термінологічні матеріли друкували повністю. Від 1885 р. Товариство видає журнал «Зоря».

Згодом, коли довкола «Зорі» згуртувалися не тільки письменники, а й природознавці, назріла пора реорганізувати Товариство в наукову інституцію. На той час українська громадськість не мала національної академії наук. У державних народів академії наук засновано упродовж 17-18 ст.

Дійсними і почесними членами НТШ були такі видатні вчені світу, як А. Ейнштейн, М. Планк, І. Бодуен де Куртене, В. Бехтерев та інші.

Серед термінологів НТШ чітко окреслюється дві групи авторів:

1. прихильники творення наукових назв на народній основі (хімія – В. Левицький; фізика – І. Пулюй; ботаніка – І. Верхратський),

2. симпатики запровадження в українську мову інтернаціональної (латинської) термінології (хімія – І. Горбачовський; географія – С. Рудницький).

Між цими двома групами термінологів точилися жваві дискусії, що відбито в періодиці НТШ.

Дискусії науковців щодо переваг того чи іншого підходу мали позитивний ефект: і інтернаціональний, і український варіанти наукової термінології удосконалювалися, часто перехрещувалися і в результаті взаємно збагачувалися. Особливо вагомими були наслідки проведених дискусій для терміносистем, базованих на власно мовному матеріалі. В їх основу покладено понятійні принципи, прийняті для міжнародної термінології. Національна українська наукова термінологія була національною тільки зовні, за своїм словесним оформленням, - внутрішньо ж вона була організована за взірцем міжнародної термінології.

Різко пожвавилася праця над розбудовою української термінології після проголошення УНР (1917 р.), коли було скасовано всі заборони щодо українського слова. 1918 р заснована Академія Наук України. У 1921 р. утворено Інститут Української Наукової Мови Академії Наук. Створення Інституту відкрило небувалий період розвитку науково-технічної термінології. Уперше в історії української мови термінологія розвивається за визначеним планом, із державною підтримкою. Цей часовий відтинок (1921-1933) згодом у літературі було названо «золотим десятиріччям» розвитку української науково-технічної термінології.

Однак природний процес українського термінотворення з його науковими дискусіями завершився раптово і трагічно. 1930 р. багатьох працівників Інституту звинувачено в націоналізмі. Керівника ІУНМ Григорія Холодного страчено. У 1931 р. ІУНМ розформовано, на його базі створено Інститут Мовознавства. Після офіційної постанови ЦК КП(б)У від 22 листопада 1933 р. про припинення «українізації» термінологічний відділ Мовознавства ліквідовано.

Оглядаючи розвиток української термінології в подальші роки, не можна не помітити тенденції, що прийшла в Радянську Україну як державно-політична реакція на попередню, - наближення української термінології до російської, коли основним шляхом термінотворення стає калькування і прямі запозичення з російської мови, у тому числі й запозичення через російську іншомовних слів.

На сучасному ж етапі терміносистема української мови є потужною лінгвістичною базою, на основі якої формуються, усталюються і функціонують всі сфери науково-професійної діяльності. Виходячи з цього, ми можемо констатувати, що українська наукова термінологія сформувалася давно, існує зараз і має системно розгалужену структуру.

Мовні проблеми, пов’язані з творенням, впровадженням і функціонуванням національної термінології, є в своїй основі органічним продовженням проблем розвитку та функціонування літературної мови в цілому. Одна з цих проблем спільні для термінології різних мов як такої (наприклад, точність та однозначність терміна, співвідношення в національній термінології питомих та запозичених одиниць) або ж характеризують групу певних мов у певний період їх розвитку (наприклад, засилля англоамериканізмів в у мовах пострадянського ареалу у зв’язку з його просуванням до іншого типу соціально-економічної формації). Інші ж проблеми кореняться в тривалому бездержавному існуванні української мови, в її соціально неповноправному функціонуванні та під впливом сусідніх мов.

Тривала бездержавність української мови, в тому числі й розчленованість українського етносу в складі різних держав, лежить в основі кількох чинників, що досить помітною мірою визначають як саму природу сучасної української літературної мови, так і її сприйняття та оцінку.

Це, по-перше, досить відчутна залежність її будови та тенденції розвитку (насамперед у складі новішої культурної лексики, зокрема термінології, а також у граматичних конструкціях, способах адаптації іншомовних запозичень тощо) від сусідніх російської та польської мов. Ця залежність може бути як пряма – «так, як у російській (польській) мові», так і обернена – «не так, як у російській (польській) мові». Нормальним, має бути інший підхід – «так, як це є в самій українській мові, відповідає її духу».

По-друге, це відсутність належної соціальної бази для активного функціонування української літературної мови внаслідок потужної конкуренції з боку російської мови. Незважаючи на те що в пасивній формі нормами української літературної мови більшою чи меншою мірою володіє більшість населення країни, в активній формі вона все ще лишається мовою порівняно обмеженого користування як за кількістю та соціальними верствами її носіїв, так і за сферами та ситуаціями вживання. Звідси, з одного боку, недостатня й неоднакова розвиненість системи функціональних стилів, недостатня відпрацьованість її термінології, недостатня кількість спеціальної літератури, а з другого – недостатній рівень володіння нею більшістю населення і відсутність належної соціальної престижності яка б відповідала її статусу як літературної мови однієї з європейських націй.

По-третє, це наявність в українській мови різних літературно-мовних традицій і практик, яка в основному виявляється у співіснуванні протягом останніх півтора століття східноукраїнського (наддніпрянського) і західно-українського (галицького) варіантів літературної мови. Вплив останнього на східноукраїнський варіант з кінця 1980-х років посилився.

По-четверте, як сукупність наслідків дії зазначених вище чинників слід визначити явище варіантності мовних одиниць, що порівняно широко характеризує українську літера трун мову та її термінологію на загальному тлі розвинутих літературних мов і виявляється в наявності маси термінологічних дублетів. Що ж до конкретних причин цього явища, то їх кілька. Творення національної термінології не на українській мовній основі, а шляхом перекладу з інших мов, в основному з російської, далеко не завжди і не відразу увінчувалося віднайденням одного бездоганного у всіх відношеннях еквівалента, а частіше реалізовувалося в появі кількох слів у процесі «намацування» семантично найточнішого з них. За приклад можуть правити пошуки протягом останніх ста років відповідників до рос. правомочный (у рос. мові це слово теж є запозиченням – калькою, але там воно відразу усталилося як без варіантне): правосильний, правоможний, правоміцний, управлений, правомочний, правочинний.

Зрештою, явище варіантності неминуче супроводжує становлення літературних мов та їх термінологій і є його побічним наслідком. Так, у другій половині ХІХ ст. в значенні слова «письменник» в українській мові вживалися слова писатель, письменник, письмак, писальник, письменець, письмовець, словесник, літерат, літератор. Тепер же ця синонімічність відсіялася.

Пошуки з метою встановлення й відновлення української термінологічної ідентичності становлять у своїй сукупності ще один чинник варіювання та модифікації літературної мови, який особливо увиразнився з початку 90-х років, наприклад, тенденції до відновлення органічніших для української мови словотвірних моделей:

віддієслівні іменники на –ння замість –ка: оброблення, усихання замість обробка, усушка;

відносні прикметники з суфіксом –ов замість –очн: безпосадковий, виставковий замість безпосадочний, виставочний;

віддієслівні прикметники на –льний замість активних дієприкметників на –учий (-ючий) у значенні прикметників: різальний, розвивальний, узагальнювальний замість ріжучий, розвиваючий, узагальнюючий.

З ужитку витісняється значна кількість абсолютно чужорідних в українських слів таких як технічні терміни кладка, буфер, шариковий підшипник, юбка і подібні на користь мур, відпружник, кулькова вальниця, острішок тощо.

Сучасна українська науково-технічна термінологія перебуває у досить складному становищі. З одного боку, необхідно звільнитися від гегемонії російської термінології і у зв’язку з тим узагальнити та систематизувати власнонаціональний термінологічний досвід, вибрати з нього все раціональне; з іншого – треба йти в одному напрямі зі світовою термінологічною думкою та практикою, оскільки термінологічний бум (професійна інформація подвоюється за 5-15 років), що його переживає світ, не обминув і Україну.

У ХХ столітті, особливо після Другої світової війни, розвиток торгівлі, науки, виробництва показав, що мовні бар’єри ведуть до економічних прорахунків і збитків, до гальмування міждержавних комерційних і наукових процесів.

З огляду на ці причини викристалізувалася ідея створення наднаціонального термінологічного центру, який зменшив би непорозуміння між народами. Така установа мусила б мати у своєму фонді точні національні відповідники до назв понять і предметів різних галузей, що полегшувало б переклад документації, наукової літератури тощо.

Уніфікація термінології у міжнародних організаціях такого типу не означає, що німецька, французька, італійська, англійська, російська та інші терміносистеми мають стати цілком однаковими. Просто національні терміносистеми, перш ніж увійти до міжнародного фонду, повинні стати симетричними (одне поняття – один термін), логічно системними (відповідати класифікації понять певної галузі), мовно системними (напр., одні типи суфіксів повинні позначати предмети (в укр. мові -ач, інші – процеси -ння). Таким чином, національні терміносистеми треба внутрішньо упорядкувати, щоб вони стали зручними для перекладу з однієї мови на другу, з другої на третю і т.д.

Про те, що міжнародні термінологічні центри не приглушують, а, навпаки, пожвавлюють національну термінотворчість, свідчать хоча б такі цифри: кількість мов. у яких наявних фахові підмови, зросла із середини 50-х років до сьогоднішнього дня з 60 до 200.

Отже, принципи міжнародних термінологічних організацій дають змогу зберегти національну своєрідність термінології і водночас досягти повного взаєморозуміння на міжнародному рівні, дозволяють ефективно використати на користь світової спільноти інтелектуальний потенціал усіх мовних громад.

У післявоєнний період (1946) міжнародна стандартизаційна організація поновила свою діяльність під назвою Міжнародна організація стандартизації (International Standarts Organization – ISO).

Крім ISO, авторитетною термінологічною організацією є Міжнародна електротехнічна комісія (International Electrotechnical Commission – IEC), завданням якої є стандартизація термінології, опрацювання термінів іншими мовами й укладання Міжнародного електротехнічного словника (IEV).

За останні десятиріччя виникло багато міжнародних та регіональних організацій з термінології: Nordterm – для скандинавських країн; ArabtermNet – для арабських країн; Riterm, Rint – для франкомовних країн. У США, Японії, Німеччині, Китаї та інших країнах є ще організації, що координують термінологічну діяльність між країнами-споживачами. Їх об’єднує Міжнародна термінологічна мережа (Term Net), заснована 1988 р.

1971 року в рамках Генеральної інформаційної програми ЮНЕСКО на базі австрійського Інституту нормування створено міжнародний термінологічний нормалізаційний центр Infoterm. Ця установа систематично збирає інформацію з усіх національних терміносистем, опрацьовує її і створює високоякісний термінологічний банк даних. Крім того, Infoterm надає консультації міжнародним організаціям, особливо видавництвам, проводить курси і семінари для фахівців з термінології, складає міжнародні проекти та організує їх реалізацію.

Україна поступово налагоджує співпрацю з головними термінологічними організаціями, за взірцем міжнародних стандартів створюються національні українські стандарти. На майбутнє Україна планує увійти до складу дійсних членів цих організацій.