Зовнішня політика КНР 1950-ті – 2000-ті роки

Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася в жовтні 1949 р. проголошенням Китайської Народної Республіки. Перемога Комуністичної партії Китаю стала можливою завдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом.

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги суверенітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньополітичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробивши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допомозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше загострила американо-китайські суперечності, підкресливши особливе значення для КНР підтримки з боку Радянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники зазначають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».

Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайських відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950 − 1956 pp. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельного обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специфічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.

Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті, в основі якого лежала проблема Кашміру. Серйозні прикордонні сутички, що відбулися протягом 1959 − 1962 pp., підірвали й надовго загальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто виступати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і США відповідно. Радянсько-китайські відносини стали стрімко погіршуватися після відкликання з Китаю в 1960 р. радянських спеціалістів. Після цього суттєво скоротилися торгівля та економічне співробітництво між СРСР і КНР. Обсяг економічних зв’язків між двома країнами в 1965 р. становив приблизно 1,5 % рівня 1959 p., а на радянсько-китайську торгівлю припадало 15 % усього товарообігу КНР (у 1959 р. — 50 %). Значно скоротилися культурні, наукові та політичні контакти. Мао Цзедун негайно поклав відповідальність на Москву за катастрофічну ситуацію в економіці країни, що насправді спричинювалася насамперед «великим стрибком». Та й у подальшому всі негаразди в країні Пекін пояснював «віроломством» Радянського Союзу.

Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеологічні протиріччя. Розгорнулося китайсько-радянське суперництво в країнах, що розвиваються, посилювалися розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем роззброєння, регіональних конфліктів. Китай усіляко перешкоджав участі СРСР у різних форумах країн Азії, Африки та Латинської Америки, звинувачуючи його в змові з Заходом. Значно посилилася обопільна критика внутрішнього становища в обох країнах. Вийшла на передній план і територіальна проблема. З 1960 р. почалися прикордонні інциденти. На весну 1962 р. в пошуках кращих умов життя на територію СРСР перейшло 50 тис. громадян КНР. Китайський уряд звинуватив СРСР «у підготовці переходу та серйозній підривній діяльності». В 1966 р. КПК відмовилася направити партійну делегацію на XXIII з’їзд КПРС, міжпартійні зв’язки припинилися. Водночас було припинено зв’язки по лінії комсомолу, товариств дружби, органів інформації та ін. Почастішали інциденти на кордоні. В середині 60-х років китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворога разом зі США. Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до відносин із КНР.

Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом підштовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — економічних, політичних, ідеологічних. Активізувалося намагання зняти гостроту конфронтації зі США.

Через різноманітні канали китайське керівництво давало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї. КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао. У свою чергу, Пекін відвантажував товари за океан. Гонконг був однією з баз для здійснення війни в Індокитаї. Однак США не реагували на всі ці сигнали. Особливо китайське керівництво не влаштовувала позиція США щодо Тайваню та прикордонного конфлікту з Індією.

Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західноєвропейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними країнами перевищував обсяг торгівлі з державами соціалістичної системи. Однак у сфері політики Західна Європа та Японія не наважувалися порушувати лінію, що визначалася Вашингтоном. Та й за всієї важливості капіталістичних партнерів для задоволення економічних та політичних (противага СРСР) потреб Китаю китайське керівництво продовжувало вважати їх ідейними опонентами. Тому між сторонами зберігалася велика дистанція. Однодумців Пекін шукав у «третьому світі».

Навесні 1969 р. на прикордонній річці Уссурі в районі острова Даманський сталися великі сутички збройних сил двох країн. Радянсько-китайські відносини дійшли до дуже небезпечної межі, і з цього моменту почалося зближення Пекіна й Вашингтона. Прискорювалося воно також і під впливом жорстких заходів з боку СРСР: збільшення угруповань радянських військ на кордоні, натяки про можливість вживання заходів до КНР та ін. IX з’їзд КПК, що відбувся у квітні 1969 p., закріпив курс на протидію Радянському Союзові, по суті назвав. СРСР ворогом № 1. Підготовка до війни була оголошена «головною метою економічного будівництва в КНР».

Отже, на рубежі 60— 70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог. Китай стрімко пішов на зближення зі Сполученими Штатами. Поставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії ООН у 1974 р. всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала таким чином: «перший світ» — СРСР та США — дві «супердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Виходячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого». Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небезпечним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім країнам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — головний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 p.

Рішення про зближення з Вашингтоном було прийняте на пленумі ЦК КПК у жовтні 1968 р. В наступні роки сторони поступово визначили конкретні напрями збігу інтересів на міжнародній арені.

Зближення між КНР та США миттєво потягнуло за собою зміни в підході до Китаю з боку всього Заходу.

Підхід КНР до більшості інших соціалістичних країн став гнучкішим та доброзичливішим. Пекін відновив зв’язки з Югославією. Разом з тим після 1976 р. було розірвано відносини з Албанією, загострилися відносини з В’єтнамом, з Кубою.

9 вересня 1976 р. помер Мао Цзедун. Наприкінці 70-х років китайське керівництво розпочало глибоку реформу, спрямовану на подолання негативних наслідків «культурної революції», на мобілізацію ефективних засобів піднесення економіки. Початок реформі поклав грудневий 1978 р. пленум ЦК КПК.

Наприкінці 70-х років лінія радянського керівництва щодо КНР вирізнялася певною двоїстістю. На тлі запевнень у бажанні нормалізувати відносини з Китаєм уживалися заходи для подальшої його ізоляції в міжнародному комуністичному русі, «соціалістичному таборі». У своїй азіатській політиці СРСР не рахувався з інтересами КНР.