Тема 2. Старий український театр.

Історія українського театру поділяється на три головні періоди:

1) старий (він охоплює ХVІІ- ХVІІІ ст.) і характеризується пануванням схоластичної шкільної драми;

2) середній – від кінця ХVІІІ ст. до заборони українського театру в 1876 році;

3) новий, що починається з моменту відновлення українських вистав в 1881 році, коли починається існування постійних українських вистав.

Театральна гра, основи якої лежать у самій психіці людини, як відомо почала розвиватися в Греції з глибин народної поезії і була тісно пов’язана з релігійними обрядами на честь бога Діоніса. Подібно до греків майже у всіх народів Європи, в тому числі і України можна знайти в усній, переважно обрядовій поезії відповідні елементи народного театру (дія, діалог, переодягання, тощо). Але в українській народній поезії розвиток театру був особливо пов’язаний зі святами, зв’язаними з різними станами природи і сонця, і головним з них було поворот сонця від зими до літа і відродження природи.

Після прийняття християнства (І рік нашої ери) вони стали християнські: це Різдво, Новий рік, масниця (масленица), весняні свята та інші. Звичайно, свята втратили своє релігійне значення і стали як традиційні звичаї без ясної внутрішньої ваги, хоча мають певний зміст, складну форму, а іноді вони проходять як звичайна гра серед молоді і дітей.

Такі звичаї, елементи дії, дію співів і діалогу знаходимо в грі «Коза». Парубки водять на різдвяних святах козу в ніч під старий Новий рік. Козоводи на протязі вечора мінялися через дві-три хати. Як робили козу. Вистругували з білої лози обруч. На грубішому кінці робили розколину – роги. Тонший кінець лози вставляли в розколину і в’язали мотузком (веревкой). Роги обмотували лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев’яні ложки – це вуха були. На протилежному кінці обруча – хвіст. Хто стає козою, він одягає обруч, щоб ріжки приходились на голову, а хвіст за спину. Накидають кожуха вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та морда була видна, а іноді і борідка. Рукава до самого низу – це начебто передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку (палиця) і трясе віхтиком – крутить хвостом. Крім кози в компанії є ще кіт з торбою для сала. Цю роль виконує найменший за віком і ростом, на обличчі у нього довгі вуса. Він постійно нявчить – просить сала. Як тільки смеркне, починають водити «козу». Завидна з козою не ходять. В першу чергу йшли до тих, хто має більше дітей, потім до більш заможних. Довго їх не пускають до хати. Вони все просять пустіть, бо вже змерзли. «Ну йдіть вже,… тільки добре співайте», - каже хазяїн. Першим іде козовод і веде козу, за ним кіт, за котом всі щедрувальники. Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали, не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати і старший козовод починає. Говорять слова, співають щедрівки хором. Потім коза падає, задирає хвіст, ніби мертва. Кіт її обнюхує. Хор співає: «Треба козиці три куски сала». Кіт – «Мяу, мяу… Сала, щоб коза встала».

Хор – Ой, устань, козо,

Та й струсися

По цьому дому,

По господарю

Ізвеселися!

Коза схоплюється і починає танцювати. Хор співає. Коза ходить, обнюхує все біля печі. Закінчилася пісня. Щедрівники звертаються до господарів, кажуть всі разом в один голос:

- Будьте здорові, з празником! (не святом)

(козовод до кози)

- Кланяйся хазяїну і хазяйці. (Коза кланяється господарям і їх дітям по черзі. Господар дає пиріг чи гроші (5 копійок). Кіт до господині:

- Мяу, мяу, сала, щоб коза брикала.

Козовод:

- Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне.

Хазяїн каже:

- Нема сала, миша вкрала і т.д.

І так сперечаються господарі з щедрівниками, поки їм не дадуть сала. Всі прощаються і виходять на вулицю. Чують дівчата «Меланку» справляють. Вони теж йдуть до дівчат і грають гру «Меланка».

Вона буває парубоча і дівоча.

Як видно в цих ігрищах є дія, діалог, пісні, музика і танці. Це вже театр. Були ще ігри весняні, найбільш популярна «Ляля». Дівчата поміж себе вибирають найкращу дівчину, квітчають її квітками й вінками, обставляють усякою стравою та ласощами, співаючи пісень, а «Ляля» (дівчина) обдаровує всіх присутніх ласощами і квітами. Були ігри також «Ворон» і «Володар».

Але серед звичаїв релігійно-побутових найбільш мають драматичні елементи в весіллі. В ньому багато окремих сценок, цілком самостійних, закінчених, як, наприклад, зустріч молодого з братом молодої і його товаришами біля воріт (тут йдуть сцени озброєний напад і оборона), далі сцена – продаж молодої братом її (а тут виконуються деталі базарного чи ярмаркового торгу, далі сцена розплітання коси молодої дружками (йде лірична сцена зі співами). В весіллі є сцени крадіжки, обдурювання тощо. Все це мініатюрні п’єски, де одбивався побут старовини. Ці побутові сцени безперечно давнього походження, і сьогодні вони проходять більше, як гра, а не дійсність. Але найбільш вплинуло на розвиток українського театру – це так звані скоморохи (від латинського – машкара, веселі люди), які ходили цілими юрбами з гуслями, сопілками і всякими іграми по селам. З ними весь час від початку ХІІ століття воювала церква, але даремно. В репертуарі скоморошому були ігри театрального характеру. Треба сказати, що на Україні, порівняно з Росією вони не мали поширення і дуже швидко зійшли зі сцени народної.

Початок дійсного театру припадає на часи культурно-національного руху кінця ХVІ і початку ХVІІ століття, після сполучення України з Польщею в 1569 році, а цього Україна входила до Литви. Це був час великих змін у стосунках класів на Україні. Українське панство, щоб зберегти свої права, мусило пристосуватися до нових умов і зректися своєї мови та релігії і повністю підпорядкуватися польській шляхті. Але українське селянство і особливо міщанство через занепад економічного становища і міського життя розпочало довгу й уперту боротьбу зі своїм ворогом – шляхтою. Ця боротьба прийняла форми релігійної боротьби і викликала великий культурний рух серед українців. Міщанство, більш інтелектуально розвинене, ніж селянство, вирішило, що для щасливої боротьби за свої права воно мусить взятися за освіту. З цього приводу були створені так звані форми організації опозиції польського панства і духовенства «Братства», які заводилися при школах і деяких культурних закладах. Але релігійний характер освіти того часу, і те, що вона (освіта) цілком була в руках духовенства (ченців), то в католицьких школах ставили шкільну драму на релігійні сюжети. В кінці ХVІ століття і першої половини ХVІІ ст. в православних школах ставилися вистави релігійного характеру, але українською мовою. В 30-х роках ХVІІ ст. особливо активно йдуть вистави у Києві в Києво-Могилянській колегії (пізніше академії). Ця школа в ХVІІ і ХVІІІ століттях стала осередком нашого старого театру. Більшість п’єс написано і виставлено саме в цій академії. В соціально-економічному житті України відбулися великі зміни в другій половині ХVІІІ століття – російський уряд підпорядкував собі Україну, знищивши разом з українцями польську шляхту. У війні 1648-1654 рр. Україна стала під Росією, яка привернула на свій бік козацтво, дало їм привілеї, давала платню за службу, а також поміщицькі права над селянами. Московський царський уряд урізав національні права українців, штучно затримуючи всякими обмеженнями розвиток української культури й поширюючи російську мову. Київська академія як вищий освітній заклад на Україні довго держала традиції.

Ставилися шкільні вистави, але порівняно з постановками нових п’єс європейських авторів, які виставлялися на російській сцені були занадто архаїчні. Позбавлений уваги пануючих верств українського панства і свіжих сил та впливів шкільний театр в академії припинив свою діяльність.

Але стара шкільна драма, проте ще довгий час була популярна серед українського міщанства і селянства. Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сюжети, осучаснювала жанри середньовічного театру. Це – міраклі, містерії, мораліте. Міракль – це жанр релігійно-повчальної драми, сюжет якої обов’язково закінчується чудом, здійсненим Богородицею, або святими.

Містерія – літургічна драма, головною темою якої було народження Христа і його воскресіння. В містеріях розігрувалися інтермедії (побутові сцени – фарс) з метою розважати втомленого серйозною дією глядача. У мораліте виступали алегоричні постаті – Правда і Неправда, Любов і Гнів та інше. Вони уособлювали позитивне начало (добро) і негативне (зло), вели між собою розмови морального (повчального) змісту, боролися за душу людини. Перемагало завжди добро. Вистави, як правило, тривали кілька днів, їх давали під час свят і ярмарок на майданах чи ринках, а в сільських дяківських школах по хатах заможних міщан чи селян. Найбільш цікавою тут була вертепна п’єса лялькового театру. Елементарною формою старого репертуару шкільного театру був діалог, розмова двох учнів на якусь тему, часом низка запитань і відповідей, суто схоластичного напрямку.

Учні шкіл завіксовували знання в школі і оприлюднювали їх перед широкою публікою. Діалоги йшли на українській, польській, і російській мовах. Найцікавіший був «Банкет духовний», він мав на меті не тільки подати слухачам певні відомості з релігії, а заохотити батьків посилати своїх дітей до школи.

Головною частиною шкільного театру були цілі спектаклі під час проведення різдвяних, великодніх чи весняних свят, або якогось урочистого випадку. Здебільшого були твори, які складалися в Київській академії, їх учні влаштовували часом навіть у церквах. Всі драматичні твори ХVІІ-ХVІІІ ст. розпадаються на дві дуже відмінні групи: першу складають поважні п’єси, більше релігійного характеру, а другу – комічні інтермедії чи інтерлюдії, що мали другорядне місце. Перша група різноманітна своїм складом. Перша група являла собою невелику цінність з художнього боку, вона не відігравала великої ролі у суспільному житті ХVІІ і ХVІІІ ст., бо була занадто абстрактна і суха.

Цілком одмінною була друга група шкільної драми. Вона стояла значно ближче до життя і відображала в собі побут, типи й характерні сцени з життя старої України. Це інтермедії або інтерлюдії (інтер від лат. поміж, людуі – гра). Тобто це коротенькі веселі сценки, які грались поміж діями головної поважної п’єси, щоб глядачі відпочили і освіжили свою увагу. Тут діяли звичайні люди (чоловік, що продавав масло жонам-мироносцям (чоловіки воювали за мир), сцени про римських воїнів, про жінку Ноя і т.д. Були два типи інтермедій: одні – єдина головна п’єса з багатьох частин, інші являли собою окремі незв’язані між собою сцени. Найстаріші інтермедії мали наївну інсценізацію, наприклад, суперечка єврея і українця про те, у кого більше святих, суперечка закінчується бійкою, один у одного видирають по волосині з бороди за кожного святого (грубий комізм, анекдотичний зміст).

В більш пізніх інтермедіях, крім комічного сюжету з’являються й інші риси: цілі жанрові сцени з реальними подробицями й цікавими типами селян, циган, дяків, козаків та інше. Кожний з них проявляє свій характер, свою поведінку, мову, а мову не книжну, а живу, народну, жести, ходу і тому подібне. Більшість цих інтермедій побутового характеру, зі сценами селянського життя, а деякі несли ідею соціальних і національних стосунків.

Сценічна постановка п’єс

Сценічна постановка була не однакова. Містерія вимагала й містеріальної постановки п’єси. На сцені були одразу небо, пекло й земля, а на землі – багато різних місцевостей. Наприклад, в «Олексії, чоловікові божому» з неба виходили янголи, промовляв голос божий. На землі показувалися різні міста, де мандрував Олексій: Рим і Ефес.

Декорації були теж різноманітні, в драмі «Царство натури людської» на сцені були рай, міський сад, Голгофа, пустеля, небесні палати, палац фараона та інше. В єзуїтських п’єсах була вже послідовна зміна декорації, єзуїти любили і часто вводили ефектні сцени, всякі театральні трюки. В таких сценах були грім, блискавка, повстання мертвих, корабель на морі.

П’єса ділилася на акти, декорації мінялися по ходу дії для кожного акту, а не зразу всі виставлялися на сцені. Мінялися задня завіса (задники). Куліс ще не було, а робилися бокові стінки, які складалися з шести чотирикутних призм (три з однієї сторони, три з другої). Призми насаджувалися на вісь, вони поверталися різними боками до глядачів. На кожному боці призми була якась декорація, посеред них були проходи для акторів на сцену. З такою декорацією грали багатоактні трагікомедії, а інтермедії, де нескладний зміст, грали без оформлення перед завісою, або ширмами. Вбрання, костюми відповідало дійсності. Освітлювалася сцена плошками, або свічками, їх завішували розмальованими полотнищами, свічки ставили із низу впродовж рампи. Гра акторів більш була примітивна. Текст проголошувався декламаційно, не було природних декламацій, та й сам стиль п’єс був мало природний. Головна причина – не було теоретичних розробок, як ставити вистави, і як в них грати.

Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні нової української літератури і становлення класичного театру.