Історія нотаріту західної Європи

Наприкінці VIII століття розпочинаються спроби відродження Західної імперії, створюється велика централізована юридична система. Видається указ, згідно з яким кожний єпископ, абат або граф ставали нотаріусами, через що виникло безліч помилок, як граматичних, так і правових. З 814 р. починається уніфікація юриспруденції. Указом від 832 р. визначені умови та оплата нотаріальних послуг. Нотаріуси приймали присягу, всі дії повинні були реєструватися тільки в межах власного графства. За середньовіччя професія нотаріуса стала однією з найпрестижніших та шанованих. В Болоньї була заснована перша в світі школа нотаріусів, що згодом перетворився на університет. Саме за період епохи Відродження надруковано багато праць з області нотаріату та права. Нотаріуси були найосвіченішими людьми того суспільства, тому що навіть при вступі до учбового закладу до кандидатів висувалися високі вимоги - вони мали вміти читати не тільки рідною мовою, а й латиною, писати двома мовами без помилок. Вплив римського права набув швидкого розповсюдження в Європі. У Франції перші нотаріуси з’явилися в 1139 p., в Іспанії - 1162 p., у Польщі нотаріат започатковано в 15 столітті завдяки впливу католицької церкви.

Звісно, в кожній країні нотаріат мав свій шлях розвитку. Наприклад, у Франції, де перші офіційні нотаріуси з’явилися в 1139 році, нотаріусом могла стати добропорядна та морально стійка особа, яка досягла 25 років та мала стаж роботи не менший за 5 років. Нотаріус міг працювати на вулиці, на ринкових площах, встановивши свій письмовий стіл у центрі площі або біля входу до крамниці. 1302 року король Франції Пилип IV (Красунчик) затвердив Інструкцію, відповідно до якої нотаріуси призначалися тільки королівським наказом і не могли бути служителями церкви. В 1411 р. король Шарль видав розпорядження про необхідність встановлення на стіні біля входу до нотаріальної контори спеціальної вивіски (знаку) з королівським гербом. Тоді ж був прийнятий Статут, яким суворо регламентувалася діяльність нотаріусів, а саме: встановлювався порядок прийому клієнтів, підготовки та зберігання документів і вперше було зазначено щодо необхідності збереження таємниці фактів та відомостей стосовно нотаріальної справи. За короля Людовіка IV в 1676 р. нотаріат отримав офіційну емблему, що збереглася без змін до цього часу. Саме тоді нотаріуси почали засвідчувати вірність документів. Нотаріуси діяли від імені короля Франції, тобто від імені держави. Відомо, що імператор Наполеон достатньо професійно орієнтувався в питаннях нотаріату. Архівні матеріали того часу підтверджують «народження» шлюбного контракту.

Наполеон раціоналізував законодавство, видаючи серію кодексів. У Цивільному кодексі був окремий розділ - «Нотаріальне право», що проіснував, не змінюючись, до наших часів. 1829 року нотаріуси Франції отримали повноваження банкірів, адже банків тоді ще не існувало. Протягом XX сторіччя структура нотаріату стверджувалася та міцніла. В 1920 р. утворено Асоціацію нотаріусів, 1945 року створюється Вища Рада нотаріусів Франції та нотаріальних палат департаментів.

Англія і Франція - сусідні держави, але їх розділяє Ла-Манш. На різних берегах протоки сформувалися різні нації, мови, громадські устої і, звісно, у правничій царині розбіжностей між двома країнами вистачає. Здебільшого це стосується і нотаріальної справи. Саме відносно нотаріату Англії склалася заплутана та неоднорідна ситуація, тому що правнича система країни виникла за специфічних умов. Не маючи жорсткої феодальної “вертикалі”, декларуючи верховенство закону, сам закон був надзвичайно гнучким інструментом і суб’єктивна думка в його тлумаченні відігравала вирішальну роль. Широко застосовувалося прецедентне право і у тисячі томів прецедентних актів можна було для будь-якої ситуації знайти щонайменше два протилежних варіанти. Англійці мали численні судові установи, своєрідні назви яких іноді походили ще від часів Середньовіччя. Британські правники поділялися за своєю кваліфікацією на дві категорії: солісітори та баристери. Баристери вважалися вищою категорією, а солісітори - нижчий ранг, вони виконували чорнову роботу для баристерів. Нотаріату як особливої всеохоплюючої системи у Великій Британії фактично не було створено. Ті дії, що в інших країнах вважаються притаманними нотаріальній практиці, в англійців могли здійснювати різноманітні чиновники, залежно від характеру актів. Втім, поняття нотаріату британці все ж використовували, але для вирішення обмеженого кола питань - насамперед, для забезпечення достоменності у випадках, коли йшлося про справи за межами країни. Англійські нотарі являли собою вузьку чиновницьку корпорацію з місцевою почесною назвою - магістри права. Їхня компетенція розповсюджувалася на вчинення вексельних, чекових та морських протестів, на складання заповітів судновласників, посвідчення перекладів. За усталеною традицією британські нотарі перебували у формальній підлеглості настоятеля англіканської церкви, архієпископа Кентерберійського. У цьому, напевно, втілювалася вимога до найвищої сумлінності представників нотаріальної професії, що її мала у такий спосіб освятити церква. Для того, аби обійняти посаду нотаріуса, претендент мусив пройти п’ятирічне стажування в нотаріальній конторі (у Лондоні -семирічне), але у деяких місцевостях країни йому достатньо було мати звання солісітора. І на практиці саме до них зверталися пересічні англійці, щоб підготувати юридично грамотно складені тексти угод чи заповітів. На сьогодні британське судочинство значно модернізованіше. Нинішні солісітори здобули право виступів у магістратському суді (для чого треба пройти тримісячні курси та скласти іспит). Таким чином, кваліфікації солісітора тепер повністю вистачає для того, аби у разі потреби надати своєму клієнтові нотаріальних, консультативних або адвокатських послуг.

Нотаріат у Польщі започатковано в 15 столітті. Публічний нотаріат було перенесено з Італії завдяки впливу католицької церкви. Всі особи, які в той час займалися нотаріальною справою, належали до духовенства. Польські правителі зверталися до Ватикану по згоду на призначення публічних нотаріусів. Під час Хрестових походів нотаріальні документи, що функціонували в релігійному середовищі, набувають через політичні події дипломатичного характеру. Вони викладалися на пергаменті, підписувалися нотаріусом та мали печатку релігійного або світського закладу чи сторін. 1594 рік став відліковою точкою переходу від канонічного права до системи римського нотаріату, і особлива увага була звернена на нотаріальний знак та спосіб складання нотаріального документа.

Протягом багатократних поділів Польщі на її території в різні часи функціонували різні системи органів нотаріату. За часів Другої Речі Посполитої, в 1833 p. було зроблено уніфікацію права про нотаріат, і 01.01.1834 р. набрав чинності закон, який надавав визначення нотаріусові як особі, наділеній публічною довірою. Нотаріус хоч і не був державним службовцем, але під час своєї діяльності мав захист, аналогічний до нього. Створюється нотаріальне самоврядування, органом якого стає Нотаріальна палата. Нотаріуси територіально об’єднуються відповідно до району Апеляційного суду. Після Другої світової війни згідно із Законом від 1951 р. нотаріат стає державним органом під наглядом Міністерства юстиції. В 1989 р. у Польщі було прийнято Закон “Про нотаріат”, яким впроваджено систему органів нотаріату, подібну до тієї, що зараз є чинною на Україні, тобто існували державні нотаріальні контори і нотаріуси, які провадили індивідуальну нотаріальну практику. А вже 14.02.1991 р. прийнято новий Закон, яким введено дворічний перехідний період до приватного нотаріату. В 1992 р. Польщу було прийнято до Міжнародного Союзу Латинського Нотаріату, що об’єднує тільки вільних нотаріусів. Зараз у Польщі нотаріусів призначає Міністр юстиції за заявою зацікавленої особи та за рекомендацією Регіональної ради Нотаріальної палати. Нотаріусом може стати громадянин Польщі, не молодший 26 років, який має вищу юридичну освіту, пройшов нотаріальне стажування, склав нотаріальний іспит та пропрацював в якості помічника нотаріуса не менше двох років. Контроль за діяльністю нотаріусів здійснюють органи нотаріального самоврядування, Міністерство юстиції через президентів Апеляційних судів.

return false">ссылка скрыта

На Русі перші правові закони в другій половині IX століття стали провісниками майбутнього російського нотаріату. Інститут нотаріату в Росії будувався поволі, з’явилися майданні піддячі, думні дяки, які, на кшталт табеліонів, заклали в Росії основи професії нотаріуса. Головне перетворення, що мало важливий вплив на подальший історичний розвиток нотаріальної справи в Росії, зробив великий реформатор - Петро Великий. Своїм Указом від 09.12.1699 р. він наказав:”… совершать всякие крепости… не у площадных подьячих на Ивановской площади в Москве, а в соответствующих приказах, куда надлежало … присылать раз в два месяца все крепости, совершаемые в городах”. Повною централізацією нотаріальної справи Петро Великий припускав усунути безладдя та зловживання, які часто мали місце при здійсненні правових актів піддячими. Але в зв’язку з незручністю вже з 30.01.1701 р. «было велено писать крепости по прежнему указу в палатке Ивановской площади», а нагляд за діяльністю майданних піддячих був доручений Оружейній палаті. Надалі заснували юстиць-колегію в складі декількох судей, а в губерніях були створені контори кріпосних справ, до складу яких входили переписувачі та доглядачі. За Катерини II юстиць-колегії в 1775 р. були скасовані і укладання кріпосних актів передано Палаті цивільного суду. Для усунення зайвих формальностей з 1781 р. затверджуються маклери та нотаріуси виключно для торгівельних угод та різного роду посередництва. Ділова сфера впливу представників нотаріальної професії була доволі обмеженою. В різних регіонах імперії назви та посадові функції нотарів могли суттєво відрізнятися, залежно від історичних традицій та стану економіки. Процедура обіймання нотаріальних посад була неоднорідною. “Публічні”, “міські” або “приватні” нотарі та маклери обиралися місцевим правоздатним загалом. Маклерів при банках або судових установах призначали владні органи. У законодавстві не було прописано вимог до цих осіб і траплялося, що нотаріус, не володіючи мовою, якою розмовляли сторони, посвідчував між ними угоду, ставали непоодинокими випадки тривалої відсутності нотарів у своїх конторах і навіть у місцях проживання, заплутаною була система винагородження нотаріусів за їхню працю.

За правління царя-реформатора Олександра II розпочалися конструктивні зрушення. Вже на початку його царювання була прийнята низка ліберальних нововведень. Деякі урядові акти того часу безпосередньо мали відношення до нотаріальної справи. Так, у 1863 р. Олександр II підписав документ, що скасовував дискримінацію євреїв як кандидатів у нотарі у так званих „межах осілості”, де дозволялося вільне проживання єврейського народу. Якщо ж у населеному пункті існувала лише одна нотаріальна посада, на неї можна було обрати єврея, проте, з обов’язкового дозволу губернського начальства.

Соборне Укладення - “Кодекс Законів Російської держави”, прийняте Земським собором 1649 року, а потім логічна крапка - “Положення про нотаріальну частину”, затверджене 14 квітня 1866 року імператором Олександром II, - це законодавчі акти, на базі яких створювався та розвивався нотаріат тих часів. Саме Положенням про нотаріальну частину було визначено, що нотарі вважаються державними службовцями, але не мають прав на чини та пенсію за цим званням. Плата їм призначалася відрядна, за виконання конкретних актів згідно із встановленими офіційними розцінками. Призначення відбувалося за рішеннями окружних судів і судових палат.

Були закріплені обов’язкові часи присутності у конторах та зобов’язання неодмінно залишати відповідального заступника у разі відпустки. Коло справ, що розглядав нотаріус, розширилося, і до його компетенції увійшли “кріпосні акти” на право володіння нерухомістю. Суспільне становище нотарів сягнуло якісно нового рівня. Когось може здивувати те, що в документах тих часів слово „маклер” згадується поряд з нотаріусом. Слово „маклер” німецького походження і буквально означає “причепа”, “привереда” (власне, прискіпливість та педантичність є для нотарів ознакою високого професіоналізму). У минулі часи сфери діяльності маклерів і нотаріусів не лише взаємно доповнювалися, але й у деяких випадках перетиналися. Маклерів офіційно призначали на посаду, приводили до присяги, і надалі лише вони мали право посередництва при біржових операціях, тільки укладені ними акти вважалися дійсними. Тобто фактично маклери - нотаріуси на біржах. Діяльність біржових маклерів з нотаріальними повноваженнями тривала до початку XX століття.

Такі маклери-нотарі були “городовими” та “приватними”. „Приватний” маклер не означає “приватний” у сучасному розумінні, просто його діяльність поширювалася на певну “поліцейську частину” міста, міський район. З 1831 р. при біржах працювали нотарі, які займалися торговельною практикою і називалися біржовими нотарями.

До претендента на посаду нотаря (це була державна служба, нотаріус вважався службовцем VIII-го класу - колезький асесор, хоча і без права на пенсію) і організації його контори пред’являлися певні вимоги. Кількість нотаріусів у кожному регіоні обмежувалася спеціальним розкладом, укладеним Міністерством юстиції і погодженим з Міністерством фінансів та Міністерством внутрішніх справ, і тому треба було дочекатися вакансії. Про наявність вакансії оголошували в пресі. Вимоги до претендента: російські підданці, повнолітні, такі, які не мають інших посад та не підлягають судовим обмеженням. Далі спеціальна комісія, що складалася з голови окружного суду, старшого нотаріуса та окружного прокурора, на конкурсних засадах проводили іспит з уміння претендентів правильно викладати акти, перевіряли знання діловодства і відповідних законів.

Відібраний на посаду нотаріуса претендент повинен був внести для відкриття контори чималеньку заставу в зв’язку з тим, аби, коли до нотаріуса пред’являтимуть майнові претензії внаслідок його неправильних дій, задовольнити їх не тільки за рахунок майна нотаріуса, але й за рахунок застави. Первісна застава для губернських міст сягала 6000 крб. і за кожен рік роботи відраховувалася з прибутку нотаріуса певна сума доти, поки сума застави не досягала 15000 крб. До того ж вважалося, що в конторі, крім власника-нотаріуса, працює певний персонал: діловод, касир, артільник, група писарчуків. Контора мусила мати декілька друкарських машинок, касу і сейф, копіювальний прес, нотаріальні книги, бланки, штампи, повну збірку законів та наказів окружного суду та комплекти фахових видань на зразок „Вестника права и нотариата”, „Собрания узаконений и распоряжений правительства”, „Сенатских объявлений” тощо. Розклад робочого дня погоджувався з окружним судом. Контора працювала щодня, крім загальних “неприсутніх” днів, не менше за 6 годин. Нотаріус не мав права піти у відпустку без дозволу голови окружного суду, а цей дозвіл отримував лише після того, як залишав замість себе заступника. При цьому власник контори повністю матеріально відповідав за всі дії своїх заступників та працівників. Про повернення з відпустки нотаріус повинен був негайно повідомити окружний суд, а у разі затримки він підлягав дисциплінарному покаранню як за службову недбалість.

Після Жовтневої революції нотаріат вперше згаданий 23.03.1918 p., коли Рада Народних Комісарів Москви та Московської губернії прийняла постанову, якою скасовувалося Положення про нотаріальну частину і вводилося нове - „Положення про муніципалізацію нотаріальних контор”. У період Громадянської війни виникла тенденція ліквідації нотаріату, зобов’язальні відносини зводилися до аліментного права, сімейно-майнових справ, побутового підряду, купівлі-продажу. Але вже в період переходу до Нової Економічної Політики увага радянської влади до нотаріату поновлюється. Декретом Ради Народних Комісарів від 02.08.1921 р. встановлено, що посвідчення угод та договорів проводиться нотаріальними столами губернських відділів юстиції та повітовими бюро юстиції. В січні 1922 р. були надруковані “Тези про нотаріат”, де підкреслювалося, що в радянській державі нотаріат є державною установою, «а все элементы гражданско-правовых отношений между нотариусами и клиентами, свойственные капиталистическим странам, по вознаграждению за услуги не должны иметь места». 04.10.1922 р. прийнято “Положення про державний нотаріат”, яке стало основою радянського нотаріату, а вже 14.05.1926 р. ЦІК та СНК СРСР ухвалили постанову “Про основні принципи організації державного нотаріату”, на основі якої в союзних республіках були розроблені та прийняті аналогічні положення щодо державного нотаріату. Положення про державний нотаріат у нових редакціях затверджувалися 30.07.1930 p., 31.112.1947 p., 30.09.1965 року. Шоста сесія Верховної Ради СРСР VIII скликання 19.07.1973 р. ухвалила Закон СРСР “Про державний нотаріат”.

Майже через двадцять років до Росії повернувся вільний нотаріат - 11.02.1993 року Верховною Радою Російської Федерації прийняті “Основи законодавства РФ про нотаріат”. З цього часу нотаріальні дії в Російській Федерації вчинюють нотаріуси, які працюють у державних нотаріальних конторах або займаються приватною практикою. Нотаріуси діють від імені Російської Федерації. Всі нотаріуси Російської Федерації мають рівні права і несуть однакові обов’язки, посвідчені ними документи мають однакову юридичну дію. Нотаріальна діяльність у Росії не є підприємництвом та не має за мету отримання прибутку. На посаду нотаріуса призначаються у встановленому законом порядку громадяни Російської Федерації, які мають вищу юридичну освіту та пройшли стажування строком не менше одного року в державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, який займається приватною практикою, які склали кваліфікаційний іспит, отримали ліцензію на право зайняття нотаріальної діяльності. При цьому нотаріус, що займається приватною діяльністю, повинен бути членом Нотаріальної палати. Особа, яка отримала ліцензію, але не приступила до роботи протягом трьох років, допускається до роботи тільки після складання повторного кваліфікаційного іспиту. Контроль за виконанням правил нотаріального діловодства нотаріусами, що працюють у державних нотаріальних конторах, здійснюють органи юстиції республік у складі Російської Федерації, автономних областей, автономних округів, країв, областей, міст Москви та Санкт-Петербурга, а по відношенню до нотаріусів, які займаються приватною практикою, - органи юстиції разом з Нотаріальними палатами.