Тема 3. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства у контексті загальноєвропейського культурного розвитку (ІХ-ХІІІ ст.)

План

1.Особливості європейского середньовіччя і його культури.

2. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури.

3. Мова, писемність, освіта, наукові знання та література Київської Русі.

4. Архітектура, образотворче і музичне мистецтво Київської Русі.

5. Культура Галицько-Волинського князівства.

 

Рекомендована література:

1. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – 130 c.

2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 408 с.

3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко. — К: Знання, 2004. — 567 с.

4. Шейко В. М., Білоцерківський В. Я. Історія української культури: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2010. – 271 с.

5. Шейко В. М., Тишевська К. Г. Історія української культури: Навч. посіб. – К.: Кондор,2010. – 264 с.

Додаткова

1. Бєлонович М. В. Українська культура часів Київської Русі : словник-довідник / М. В. Бєлонович, В. Г. Рибалко. – Х., 1998.

2. Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі (середина ХІІ – середина ХІІІ ст.). – К., 1993.

3. Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989.

4. Рыбаков Б. А. Из истории культуры Древней Руси. – М., 1984.

5. Сліпушко О. Софія Київська. Українська література середньовіччя : доба Київської Русі (Х–ХШ століття). – К., 2002.

Середньовіччя — закономірний культурно-історичний період розвитку людства. "Середніми віками" назвали цей період гуманісти кінця ХV ст. Письменники Відродження вважали Середньовіччя надто похмурим у зіставленні з культурою античності. Середні віки — доба зародження націй, активізації їхнього суспільного й культурного життя, становлення літератури національними мовами. У певному відношенні тоді створювалось духовне підґрунтя сучасної цивілізації. Згідно з науковими дослідженнями, середньовічній культурі притаманні значні духовні досягнення, глибина змісту і суперечності.

Культура західноєвропейського Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії, з яким і настав кінець "класичної давності", до Нового часу. Соціальні передумови середньовічного суспільства визрівали в середовищі Римської імперії разом з посиленням ролі християнства, котре при Константані І (285 — 337 pp.) утворило союз церкви та держави. Звідси розпочалося світове визнання християнської релігії.
Під середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму; стосовно країн Західної Європи цей період охоплює V—XІV ст.

Середньовічна культура - це культура релігійного типу, якому притаманна повна перевага релігії над усіма іншими сферами культури. Насиченість усієї системи культури духом релігії та її принципами, знищення всього, що не відповідає нормам, канонам і догматам церкви стають типовими для Середньовіччя, втілюються у своєрідному світогляді. Середньовіччя виробило теоцентричну модель світу, де центром світобудови був Бог-творець; вивчало всі проблеми у зв'язку і крізь призму християнського розподілу світу на добро (небесне, божественне) і зло (земне, диявольське).

Центральне місце у християнській моделі світу належало Богу, як вищому, всеохоплюючому началу. Бог є творцем світу з його упорядкуванням. Основним принципом цього упорядкування є ієрархія різних, рівнів світобудови. Вищий рівень - це світ вічного, незмінного і довершеного в своїй організації буття. Це світ божественного, або "інтелектуальне небо", де блаженні бачать лик Святої Трійці. Другий рівень - це "духовне небо", яке населяють духовні субстанції, тобто ангели. Потім іде світ земний – світ тварний, недосконалий і мінливий, який підпорядкований занепаду і зникненню. Нижчий світ - це пекло, де хазяйнує диявол. Отже, основу християнської картини світу складає протистояння божественного і земного, "світу горнього" і "світу земного", духовного і матеріального, добра і зла.

Розвиток естетичної думки епохи Середньовіччя відбувався під впливом християнської доктрини, що обумовило її специфічність, підпорядкованість релігійним вимогам. Головне місце в естетичній системі займала божественна краса. А світ наповнений красою, оскільки він - творіння бога. Творчий процес був прирівняний до божественного акту, бо художник - це посередник між вищими силами та людьми. Завдання мистецтва полягало не в реалістичному відображенні світу, а в тому, щоб застосовуючи символи, алегорії та знаки, натякати на вічне.

Характерною рисою християнського світогляду є його символізм. Тобто сприйняття і тлумачення кожного предмета або явища природного світу як певного знака - символу світу божественного, духовного. Архітектуру та скульптуру цього періоду називають "Біблією в камені" через те, що вони відображають прагнення людини до Бога. Значна висота готичних храмів, їх прагнення вгору та вертикалізм, символізують "порив та політ віруючої душі". За принципом символізму побудовані зображення святих на іконах. Великі очі - дзеркало душі - є символом пріоритетності духовного над земним.

В середньовічній культурі можна виділити два хронологічні періоди: раннього та пізнього середньовіччя, яким відповідає формування двох архітектурних стилів – романського і готичного. Романський стиль (ХІ-ХІІ ст.) відзначався масивністю форм, напівциркулярним склепінням, які надавали йому особливої монументальності.. Невеликі, схожі на бійниці, вікна, пробиті в товстих стінах, горизонтальний поділ стін напівциркулярними арками підкреслюють грандіозність і сувору монументальність споруди. Похмуру велич архітектури посилює скульптура, яка лише умовно передає риси людини. Романський мав утілювати ідею величі й могутності церкви. За основу романського собору став план римської громадської (світської) будівлі — базиліки.

Готичний стиль (XII-XV ст.) з’явився завдяки новій системі і техніці будівництва. Конструкція спиралася на несучий каркас, споруджений поза стінами собору. Це дозволило будівельникам споруджувати собори небаченої висоти з тонкими стінами і великими стрімчастими вікнами. Вертикалізація будівництва стала важливою особливістю готичного стилю. Найважливішими ознаками нового стилю були тонкі стіни, висока стрімка аркова стеля, великі вікна, прикрашені кольоровими вітражами.
Ще одним важливим елементом готичного стилю є скульптура, яка ніби сповнює споруду рухом. У готичному храмі скульптура відігравала роль, з одного боку, архітектурної прикраси, а з іншого — енциклопедії знань та уявлень про світ середньовічної людини. Поряд зі скульптурами святих, ангелів, Ісуса Христа, Діви Марії, демонів з'явилися скульптури звичайних людей. Окрім того, усі скульптури набули людських рис і характеру. Так у надрах готичного стилю зародилися паростки зацікавлення людиною і світом, в якому вона живе.

У ІХ ст. внаслідок тривалого внутрішнього розвитку слов’янських племен утворилась одна з найбільших держав середньовіччя – Київська Русь. Етнічну основу держави складали військово-племінні союзи південно-західних слов’ян (поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати, в’ятичі), їх доповнювали балтські племена (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва), тюркські народності (печеніги, торки, клобуки).

Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком тривалого внутрішнього розвитку слов’янського суспільства та кращих традицій світової цивілізації. Високий злет культури Київської Русі зумовили суттєві зрушеннями в різних сферах суспільного життя: розвиток феодальних відносин, становлення державності, відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення міст, пожвавлення торгівлі, активізація та розширення міжнародних контактів, запровадження християнства тощо.

В історії Київської Русі можна виділити дві культурні епохи: дохристиянську (VІІ – ІХ ст.) і християнську (після запровадження у 988 році християнства як офіційної релігії Володимиром Великим). Поділ цей умовний, оскільки впливу християнства Київська Русь зазнала задовго до того, як воно стало державною релігією. Поширення християнства розпочалась у ще в ІV ст. з місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї. Численні писемні джерела зберегли свідчення про хрещення Київської Русі за часів Аскольда й Діра майже за століття до офіційної дати (у 860-х рр., після походів на Візантію). У Х ст. християнство поширилось серед правлячих верст населення Русі, зокрема християнами були прибічники князя Ігоря та його дружина княгиня Ольга.

Запровадження християнства сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, розвиткові нової парадигми середньовічної культури.

Культура Київської Русі мала такі сутнісні ознаки:

1. По-перше, світоглядним фундаментом давньоруської культури стає християнство, з яким пов’язаний геоцентризм. Християнство запропонувало нову, дуалістичну картину світу. Осередками сакрального на землі, а також центрами культурно-освітнього й мистецького життя стають монастирі і церкви. Так само, як релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, всі види мистецтва набувають релігійного характеру. Визначальними рисами середньовічного мистецтва стає символізм та алегоричність, що надає йому прихованого, таємничого змісту.

2. По-друге, існування в культурі Київської Русі дохристиянського (язичницького) культурного середовища. Ще в дохристиянські часи слов’яни мали свою писемність, високий рівень розвитку ремесел, самобутню культуру й мистецтво, зокрема керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва. Про це свідчить зарубинецька та черняхівська археологічні культури, розвиток яких відбувається в тісній взаємодії з римською цивілізацією. Кращі здобутки цих культур відродилися і розвинулися в часи давньоруської державності.

3. По-третє, запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Візантійський вплив розпочався з прийняття християнства як державної релігії, що означало в той час залучення Київської Русі до багатовікової і високої культури Візантії, засвоєння її релігійних, філософських та естетичних уявлень, сприяло розвиткові усіх видів мистецтва. Музика, живопис, значною мірою архітектура і майже вся література Київської Русі знаходилися в орбіті християнської думки. Русь отримала і художників, і будівельників, і готові ікони, і книги з Візантії.

Вибір князем Володимиром нової віри (візантійського православ’я) з-поміж мусульманства, іудейства та католицизму літописець «Повісті временних літ» пояснює красою візантійського богослужіння, що вразила руських послів. На вибір релігії справило також те, що у Візантії, на відміну від західноєвропейських країн, церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади, а також дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

4. По-четверте, після прийняття християнства в Київській Русі з’являються нові культурні явища, субкультури, носії яких займають різне місце в суспільному організмі, мають різні можливості, зв’язки, потреби. Виникає елітарна, «дружинна культура» (князів, бояр, дружинників) та народна культура (культура селян, міщан). Це простежується в костюмі, озброєнні, ужитковому мистецтві, поховальному обряді тощо.

5. По-п’яте, культура Київської Русі переосмислює і творчо засвоює досягнення світової культури, що дало змогу розширити культурні горизонти, змістовно збагатитися, але зберегти власну самобутність. Значно відчутний вплив художньої культури Хазарії, особливо на Лівобережжі. Це проявилося в металевих деталях костюма, прикрасах. Вплив арабського Сходу помітний у побуті знаті – це зовнішня розкіш, звичай дарувати шовкові тканини, поясні прикраси, дорогоцінний посуд, срібло. Вплив Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі. Культура Київської Русі посіла значне місце в житті Європи й активно впливала на процеси розвитку світової і європейської культури. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв’язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологі­чні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. На початку X ст. болгарський письмен­ник Чорноризець Храбр у своєму творі «Про письмена» зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку словянської писемності. Він стверджує, що коли слов'яни були язичниками, во­ни не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками). Після прийняття християнства, окрім свого письма, вони почали користуватися ла­тинськими і грецькими літерами.

Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944 і 970 ро­ків. Після введення візантійського православ'я, яке стало «культу­рою» новонавернених, на Русі остаточно утверджується кирилич­на система письма. Нового письма потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово кирили­чне письмо витіснило стару писемність. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 і 1076 рр., «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість минулих літ» та ін.

Пам'ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах — пряслицях, горщиках, корчагах, голосни­ках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам'ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти — переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам'ятками давньоруського письма є графіті XI—XIV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кири­лівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт. Особливий інтерес становить так звана «Софійська азбука», ви­явлена С.О.Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійсько­го собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 — грецьких і 4 — слов'янських: Б, Ж, Ш, Щ. Згідно з С.О.Висоцьким, «Софійська аз­бука» відображає один із перехідних етапів східнослов'янської пи­семності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови Отже, виникненню писемності у східних слов’ян сприяло два головних чинники: поява держави і проникнення на східноєвропейські території християнства.

Запровадження християнства викликало нагальну потребу і в освічених священиках, і в книгах, отже, дало могутній поштовх розвитку освіти. Можна сказати, що у Х –ХІ ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти в Київській Русі ґрунтувався на використанні власних традицій та болгаро-візантійського досвіду навчання. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стає частиною державної і церковної політики Київської Русі. Утворилися такі типи шкіл:

- школи «книжного вчення» – державні школи підвищеного типу для підготовки дітей князівської знаті до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя; тут вивчали мови – грецьку й латинську, канонічні книги, «сім вільних мистецтв» – тобто основи граматики, риторики, логіки, арифметики, геометрії, астрономії і музики; прикладом таких шкіл були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) при Софійському соборі, яка мала міжнародне значення.

- монастирські школи – згідно зі Студитським уставом, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти, при монастирях з ХI ст. відкривалися школи, які поділялися на внутрішні (для майбутніх монахів) і зовнішні (для мирян);

- школи грамоти – існували переважно в містах, у них учили дітей бояр, купців, заможних ремісників здебільшого на кошти батьків; вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів;

- жіночі школи – школи для дівчат, де навчали грамоті, письму, рукоділлю; прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Анною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївському монастирі у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах;

- кормильство – форма домашнього виховання дітей князівської знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) годувальників серед воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Годувальники були за наставників і управителів, в їхні обов’язки входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, залучення до державних справ, військового й політичного життя, вивчення мов.

Більшість дітей простолюду виховувалася в сім’ях, де вони навчалися сільськогосподарській праці, домашньої роботи, ремеслу, зрідка їх віддавала майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати ще й грамоту та хоровий спів. Поширеною формою навчання була також самоосвіта.

Для навчання використовували віршовані азбуки, привезені з Болгарії; Псалтирі, Апостол, апракосні Євангелія; як підручники використовували також перекладені з грецької мови «Фізіолог» (популярна зоологія), «Шестиднев» (про створення сіту), «Християнську топографію» Козьми Індикоплова (географія).

Для поглиблення освіти служили бібліотеки, що організовувалися при монастирях та церквах. Перша і найбільша була заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим у Софії Київській. У бібліотеці зберігались богослужебні книги, а також література зі світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати, державні документи. Загалом у бібліотеці нараховувалося до 900 томів рукописних книг – грандіозна для середньовіччя кількість. А весь фонд Русі нараховував 130–140 тис. томів. При бібліотеці була книгописна майстерня – скрипторій, де переписувались та перекладались книги. Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали перекладачі, художники, ювеліри, майстри, що виготовляли пергамент. Книги були надзвичайно дорогі, оздоблені мініатюрами, золотом, сріблом, дорогоцінним камінням

Книги, що виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек – Печерського та Видубицькому монастирів. Крім Києва, бібліотеки були засновані в Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі та ін. З тих часів до сьогодні залишилися лічені екземпляри бібліотеки Софії. Найвідоміші: Реймське євангеліє (ХІ ст.), яке донька Ярослава Мудрого Анна вивезла з Києва до Франції, на цій книжці складали клятву французькі королі, а нині дають клятву президенти Франції, Остромирове євангеліє (1056-1057), два Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє (XII ст).

Поява і поширення писемності та освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут наукових знань. Осердям тогочасної науки була теологія (богослов’я). Але воно пов’язувалось не тільки з думками святих отців Церкви, а й античних філософів (Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля та ін.). Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію.

Математикана Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та в торгівлі. Актуальною була проблема мір довжини, об’єму, ваги. Використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п’ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками). Робилися хронологічні обчислення при складанні церковних календарів та пасхалій. В «Руській правді», наприклад, подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали й дроби, відсотки, обчислювали площу круга.

Давні русичі мали знання з хімії, а саме — хімічні властивості матеріалів, які використовували при виготовленні виробів зі скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні (суміші для прикрашання виробів зі срібла, смальти для мозаїк та ін.). Знання з хімії використовувалися також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв. Був відомий і грецький вогонь – легкозаймиста речовина, яку використовували в при обороні міст.

Розвивалися в Київській Русі і знання з фізики. В одному з «Шестидневів» згадуються чотири складники: земля, вогонь, вода, повітря, тобто по суті русичі знали про чотири стани речовини – твердий, рідкий, газоподібний, плазму.

Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії,але цей термін мав тоді такий зміст, що нині вкладається в поняття астрології. Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. Їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним. За астрологічним трактатом, уміщеним в Ізборнику, в центрі Всесвіту знаходилася Земля, довкола якої оберталося кілька небесних сфер – Сонце, Місяць, та ще п’ять планет.

Освічені люди Київської Русі володіли певними географічнимизнаннями. Їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов’янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Індикоплова та ін.

Особливу увагу в русичів привертала наука про живу природу, тобто основи біології, яка мала на той час описовий характер. Вважалося, що увесь світ і все живе було створене Богом протягом шести днів. Головним джерелом знань залишалася сама природа, а також високий рівень розвитку землеробства (знання селекції, обробки ґрунтів, щеплення рослин) і тваринництва (велика і мала рогата худоба, домашня птиця). Відомості про екзотичну флору і фауну (пальми, смоківниці, левів, верблюдів, слонів, носорогів, мавп, скорпіонів) давньоруські книжники черпали з візантійських джерел.

У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Але в ХI–XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар (як правило, з ченців). Лікували молитвою (до святого Пантелеймона, заступника медицини і лікарів), зіллям (лікарськими рослинами), застосовували різного роду процедури (кровопускання, компреси, пов’язки тощо). Серед найвідоміших лікарів були лаврські ченці Даміан та Агапій. При Печерській лаврі був шпитальний монастир, процвітала аптечна справа. Внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран.

Поява літературив Київській Русі була важливим явищем культурного життя. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов’янської міфології, а також унаслідок засвоєння після запровадження християнства візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшли два види пам’яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні.

Перекладна літератураКиївської Русі представлена творами різних жанрів і різного спрямування, серед яких:

- біблійна література(похвальні пісні, гімни Богові, Богородиці, святим, зокрема канони, кόндаки, ікоси, акафісти; переклади Старого й Нового Заповітів, зокрема Псалтир, Четвероєвангеліє, Апостол; оспівування і возвеличення християнських святих – житія; збірки оповідань про подвиги пустельників, ченців – патерики; неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури – апокрифи, наприклад, Ходіння Богородиці по мукам, Похвала пророку Іллі);

- природничо-науковалітература (перекладні енциклопедичні книги, зокрема анонімний «Фізіолог», «Шестиднев» Іоанна Екзарха, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова);

- історична література(переклади візантійських хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, у яких цікаві оповідання від часів створення світу і факти поєднуються з біблійними переказами);

- повісті(прозові оповіді, найпопулярніші серед яких «Александрія» про життя і подвиги Олександра Македонського).

На основі перекладної літератури, а також під впливом усної народної творчості формується оригінальна літератураКиївської Русі.

1. Житія – це життєписи святих мучеників і князів, які стали жертвами князівських усобиць, наприклад, «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє княгині Ольги»та ін. На відміну від візантійських, вони набували світського характеру, зображували державних діячів.

2. Проповіді, зокрема «Слово про закон і благодать», виголошене приблизно 1050 р. в Софії митрополитом Іларіоном. Це своєрідний маніфест самоусвідомлення руського народу, утвердження самостійності Київської держави і церкви.

3. «Повчання Мономаха»- зразок популярного в середньовічній літературі жанру повчань і одночасно життєпис; оригінальний твір, у якому Володимир Мономах (роки правління 1113—1125) висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим.

4. Героїчна поема «Слово о полку Ігоревім»(1185 – 1187) – найвизначніша пам’ятка Київської Русі, неперевершений шедевр світової літератури. Поразка русичів у боротьбі з половцями 1185 р. послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної землі і народу, про необхідність всенародного єднання для відсічі ворогам. Твір перекладений багатьма мовами світу. 1985 за ухвалою ЮНЕСКО відзначалося 800-річчя «Слова».

5. Збірка оповідань про історію та ченців Києво-Печерського монастиря поч. ХІІІ ст. – «Києво-Печерський патерик».В його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря, місця, де він заснований, підкреслюється значення монастиря як осередку культури. Серед тих, кого прославляв патерик – монах Агапіт, перший відомий руський лікар, з іменем якого пов’язують заснування лікарні при монастирі.

6. Паломницька література. Паломництво – це ходіння до святої землі, до Палестини, до Гробу Господнього. Найвідомішою пам’яткою паломницької літератури початку ХІІ ст. є «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена», написане ігуменом одного з чернігівських монастирів Данилом, який відвідав святі місця і описав усе побачене – топографію середньовічної Палестини, біблійні легенди.

7. Історична література. Літописання– оригінальний вид літератури, якого не знала жодна країна Західної Європи. Літописи — це історичні твори, у яких розповідь велася за роками («літами») і які містили не тільки стислі записи, а й цілі новели, перекази та легенди про окремі історичні події. На відміну від західноєвропейських хронік, що писалися латиною, літописи велися рідною мовою, близькою до народної, були надбанням як княжої еліти, так і широкого загалу освіченого населення. Вони читалися, переписувалися упродовж багатьох століть, тому й дійшли до нашого часу. Традиція літописання склалася в Києві у Х ст.

Основою давньоруського літописання є «Повість минулих літ»– літописне зведення початку ХІІ ст., укладене ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності та ін. Записи подаються порічно, при цьому використовуються перекази, оповідання, повісті, легенди.

Важливе культурно-історичне значення має «Київський літопис», укладений ігуменом Матвієм у Видубицькому монастирі на поч. ХІІ ст., який продовжує «Повість минулих літ» і охоплює події 1118—1200 рр. Головна тема літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

Не викликає сумнівів, що в Київській Русі була поширена й усна словесність, зокрема календарно-обрядова поезія, епічні оповідання, казки, легенди, перекази, билини, які дійшли до нас у фольклорних творах. Але через відсутність писемних пам’яток (крім голосінь, плачів, билин), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про те, які сюжети й образи є здобутком Київської Русі, а які більш давнього чи пізнішого походження. Серед найзначніших здобутків усної словесності Х—XI ст. — билинний епос. У билинах втілені патріотичні ідеї, боротьба народу за незалежність, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Микула Селянинович, відомості про яких збереглися в літописах та навіть у графіті на стінах Софіївського собору. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у «Слові о полку Ігоревім» та «Повісті минулих літ».

В Київській Русі переважала дерев’яна архітектура. Із встановленням ранньофеодальної держави формується певний тип забудови міст, що мав трирівневу структуру:

- дитинець та верхнє місто, де був князівський двір, житла дружинників і бояр, укріплена фортеця, церковне подвір’я.

- окольний град, де жила переважна частина міського населення. Житло бідноти – однокамерні будинки площею до 20 м², які зводились за допомогою каркасно-стовпової конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно до української хати.

- посад,околиця, заселена ремісниками й торговцями з рядами крамниць та майстерень.

Правила забудови міст були викладені у так званій «Кормчій книзі» – збірнику законів, що містив як візантійські, так і руські правила забудови міст. Місто мало лінійну систему забудови – уздовж шляхів, струмків, річок. За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну.

Муроване (кам’яне) будівництво на Русі розпочалось після прийняття християнства в 988 р. Відтоді поширюється культова архітектура– будівництво храмів, що стали символом утвердження нової релігії. Усього у період з Х ст. по 40-і рр. ХІІІ ст. на Русі було зведено близько 10 тис. храмів.

У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиціяз хрестово-купольною конструкцією, коли прямокутне приміщення розбивалося стовпами на подовжені нефи, інтер’єр прикрашався мозаїками і фресками, оздоблювався мармуром. Типові риси цього стилю мала Десятинна церквав Києві (989–996 рр.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031 – 1036 рр.) та ін.

Поступово візантійський вплив слабне, за часів Ярослава Мудрого архітектура набуває національнихрис. Пам’яткою цього періоду є шедевр середньовічної архітектури Софіївський собору Києві, закладений (1011 (1037) р. на зразок Константинопольської Святої Софії. Храм є величезною п’ятинефною хрестово-купольною спорудою з 13 банями і хрещатим підкупольним простором. За розміром він перевищував візантійські храми, оскільки був «руською митрополією», головним храмом Київської Русі. Він став не тільки релігійним, а й політичним та культурним центром: тут відбувалися церемонії посвячення на великокняжий престол, приймали іноземних гостей, при соборі було засновано бібліотеку та скрипторій. Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг найповніший комплекс мозаїк і фресок ХІ ст., є пам’яткою світового значення, тому в 1990 р. занесений ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини. Храм мав багате внутрішнє оздоблення: його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль; на стінах було багато фресок зі сценами мирського життя – полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів. Усередині собору над центральним куполом – велике мозаїчне зображення Марії Оранти – Богоматері, що молиться.

У другій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється в багатьох давньоруських містах – Полоцьку, Новгороді, Чернігові, Переяславі. У цей період будуються Успенський храм Печерського монастиря (1078), Михайлівський Золотоверхий храм (1108), Михайлівський собор Видубицького монастиря та ін.

У ХІІ ст. формуються власні архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська, галицька.У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки, архітектура більше схожа до романської, в інтер’єрі зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам’яток цього періоду належать у Києві: храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощої на Подолі (1132), Кирилівська церква (1146); у Чернігові: Борисоглібський собор (1128), Успенський собор (1160), П’ятницька церква (поч. ХІІІ ст.) та ін.

Поряд з культовою, важливе місце посідала оборонна архітектура–– міські брами, надбрамні вежі, ворота, вали, фортеці. Київ був оточений валами і дерев’яними стінами висотою до 16 м. Вхід у місто був можливий лише через кам’яні ворота – Львівські, Лядські та парадні Золоті. Захищали Київ також фортеці – Вишгород з півночі, Білгород із заходу, Василів із півдня та низка застав уздовж Дніпра. На Київщині та Уманщині збереглися оборонні укріплення – змієві вали.

З культовою архітектурою пов’язані такі види мистецтва Київської Русі, як живопис (мозаїки, фрески, іконопис, книжкова мініатюра) та різьбярство (рельєфи).

Східнохристиянська церква, переслідуючи язичництво, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів та барельєфів.

Рельєф(фр. relief, від лат. relevo — піднімаю) – це скульптурна композиція виконана на площині і пов’язана з тлом. Розрізняють високий рельєф (горельєф)і низький (барельєф). Для рельєфів використовували мармур чи рожевий шифер, з яких виготовляли різьблені плити з орнаментальним і тематичним оздобленням. Такими плитами прикрашали парапети хорів Софіївського та Михайлівського Золотоверхого соборів, Києво-Печерського монастиря. Історичну й культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (ХІ ст.), що зберігається в Софіївському соборі. Він виготовлений з білого мармуру, укритий рослинним орнаментом з християнською символікою. У ХІІ ст., коли вже склалися місцеві художні школи, скульптуру широко використовували в декорі фасадів споруд. Цікавим зразком чернігівської пластики є капітель Борисоглібського собору із зображенням семаргла (міфічного птахособаки), хоча найбільш поширеним орнаментом був акант, заплетений у кошики.

Барельєфна скульптура була поширена і в мініатюрних іконах, які вирізали з рожевого шиферу. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», яка зберігається в Київському історичному музеї.

З культовою архітектурою пов’язаний і монументальний живопису формі мозаїк і фресок. Мозаїчні зображення викладали з різнокольорової (177 відтінків) смальти (сплаву свинцю і скла) на підлозі та стінах. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та випуклі поверхні – апсиди, куполи, склепіння, арки. Мозаїками прикрашені вівтар і купол Софіївського собору, зокрема у круглому медальйоні – поясне зображення Христа-Пантократора (Уседержателя), Марії Оранти.

Технологія виготовлення різнокольорової смальти була дуже складною і дорогою, особливо золотої смальти, а саме мистецтво вимагало великого уміння. Тому більш поширений був фресковий розпис, який виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Фрески були своєрідною «Біблією для неписьменних»: на них три цикли зображень – євангельські, біблійні та житійні. На західній частині храму подано світський розпис (Ярослав Мудрий та його сім’я), що не було характерно для візантійського канону. Збереглися кілька фресок Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого в 30-х рр. ХХ ст.; фресковий комплекс Кирилівської церкви, що відрізняється більшою яскравістю кольорів і динамізмом («Страшний суд», «Ангел зриває небо», «Святі воїни»).

Разом з будівництвом храмів розвивався культовий станковий живопис, зокрема іконопис. Якщо мозаїки і фрески демонстрували тріумф християнства, то ікони були поклонними, до них молилися, сподівалися знайти зцілення. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності. Перші ікони були завезені з Візантії й Болгарії, але в ХІ ст. з’явилися власні іконописні школи. Найвідомішою іконописною майстернею була Печерська, де творили перші руські іконописці – Григорій та Алімпій (кінець ХІ – поч. ХІІ ст.). Першою руською іконою вважають ікону Дмитра Солунського, написану на замовлення Ізяслава Ярославовича, коли він відстоював своє право на великокняжий престол, тому святий зображений з мечем, символом влади. Творів давньоруського іконопису збереглось дуже мало, більшість із них зберігається в Третьяковській галереї в Москві: «Ярославська Оранта», «Св. Борис та Гліб», «Благовіщення», «Дмитро Солунський», «Володимирська Богоматір» та ін.

Високого рівня досягло декоративно-прикладне мистецтвоКиївської Русі, що пояснюється розвитком ремесел, торгівлі. Вироби з металу, дерева, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Із прийняттям християнства виникають нові форми в мистецтві, зокрема художнє шитво(гаптування золотом, сріблом, шовком різноманітних предметів релігійного вжитку, а також одягу). При Андріївському монастирі внучкою Ярослава Мудрого Ганною була заснована школа, де навчали мистецтву гаптування золотом і сріблом. Ткацтвобуло відоме слов’янам з давніх часів. Жінки пряли прядиво з льону й конопель, виготовляючи полотно на кроснах. Грубе полотно називалось повстиною, а пізніше почали виготовляти тончицю, паволоку, а також різноманітні оздобні тканини – полавочники, скатерті, убруси.

Високою естетикою і технікою виконання вражає ювелірне мистецтво– виготовлення срібних та золотих браслетів, перснів, діадем, колтів, пряжок, ґудзиків, нагрудних хрестів, медальйонів та інших прикрас, а також різноманітного посуду, кінської збруї, зброї. Ювелірним майстрам були відомі різні техніки роботи з металом: чернь, інкрустація, карбування (чеканка), скань (створення візерунка з тонких металевих ниток), зернь (напаювання дрібних металевих кульок), техніка перегородчастої емалі, філігрань.

Художню творчість руських майстрів високо цінували й у інших країнах. Так, німецький монах Теофіл (XI століття), що вивчав художні ремесла різних країн, ставив Київську Русь на друге місце в світі після Візантії, попереду Італії, Франції, Німеччини та Англії. Він вважав, що шлях удосконалення емалі та черні відкрила Русь.

Поширеним видом ужиткового мистецтва було куваннята карбування золота, срібла, міді та ін. металів. Чудовим зразком цього мистецтва є ворота Суздальського собору (ХІІІ), де поряд з біблійними зображені язичницькі істоти, що стережуть вхід. Із ковальства виділилась зброярська справа– виготовлення зброї для князя та його війська – мечів, списів, щитів, шоломів, кольчуг, луків, спорядження для вершників. Це була унікальна зброя, виготовлена за допомогою складної металургійної техніки із застосуванням в оздобленні дорогоцінних металів. В ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає головним постачальником зброї у Північну і Центральну Європу, а також на Схід, в Арабський Халіфат.

У Київській Русі існували три музичні культурирізного походження і призначення – народна, професійна (інструментальна) і церковна музика (церковні співи).

Записів народної музикиперіоду Київської Русі не існує, відтворити її неможливо. Походить вона з язичницьких часів і пов’язана з календарно-обрядовою поезією (колядками, щедрівками, веснянками, русаліями, купальськими піснями), з трудовою діяльністю (обжинкові пісні), шлюбно-сімейними відносинами (весільні пісні) і навіть зі скотарством, полюванням, віщунством. Носіями народного мистецтва були скоморохи, які поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів, хоча церква засуджувала це.

Князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. На одній із фресок Софіївського собору зображений великий придворний оркестр із 11 музикантів. Музика супроводжувала також ратні походи княжих бойових дружин. Особливу роль тут відігравали труби і бубни.

Багатство і різноманітність інструментів свідчать про високий рівень музичного мистецтва. В Київській Русі були поширені такі інструменти: струнні— гудок, смик, лютня, гуслі; духові— роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні— бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця.

На музичній культурі Київської Русі позначився вплив Візантії, звідки прийшла церковна музика, гімнографія, система нотації і запису музики. Надзвичайно поширився церковний спів, у якому панували жанри канону і кондаки. Його основою стало восьмигласся, коли кожен з восьми гласів (ладів) мав свої мелодійні формули, наспіви, тексти. Церковний спів був монодичним, акапельним (без музичного супроводу), мав два стилі – кондакарний (сольний, з досить складною мелодикою, розрахованою на професійне виконання) і знаменний (хоровий, речитативний, йому притаманна величність, універсальність, зручність запису). У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, які були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.

Давнім видом музичної культури є дзвоннамузика. Дзвонами повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народне віче.

Отже, культурний розвиток Київської Русі знаходився на високому рівні, значно вищому низки європейських держав. Культурний бум спричинили державотворчі процеси, прийняття християнства та власна культурна традиція. Давньоруська культура посідала значне місце в культурному житті Європи, виступала частиною єдиної середньовічної цивілізації.

Культура Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Давньої Русі періоду феодальної роздробленості. У 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалася на окремі землі (князівства). У 1199 р. волинський князь Роман приборкав боярську верхівку і об’єднав Галичину і Волинь, у 1202 р. він оволодіває Києвом і стає великим князем. Центром своєї держави він обрав близький до західних кордонів Галич. Найвищого розвитку Галицько-Волинське князівство досягло у 30 – 60 рр. ХІІІ ст. за правління Романового сина – Данила Галицького. Це було одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості, до його складу входили галицькі, перемишльські, звенигородські, теребовлянські, володимирські, луцькі, белзькі і холмські землі, а також територія сучасного Поділляі Бессарабії. Галицько-Волинське князівство вважають першою етнічною українською державою. Воно занепало через відсутність міцної княжої влади і надмірно сильної боярської аристократії, у 1349 р. Галичина була захоплена сусідньою Польщею, а Волинь – Литвою.

Культура Галицько-Волинського князівства мала тісні взаємозв’язки з культурою інших земель Стародавньої Русі, що пояснюється єдністю економічних та політичних інтересів княжих династій, попереднім культурним надбанням. Разом з тим Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв’язки з країнами Західної Європи, що виявилось у торгівлі та дипломатії. Воно перебувало під впливом різних культурних традицій – Київської Русі та Візантії, Західної та Центральної Європи та азійського Сходу.

Яскравим виявом високого рівня культури була архітектуракраю. Визначальним було культовебудівництво. Причому на ранньому етапі, коли князівство перебувало у складі київської держави, мистецтво та архітектура розвивались у руслі традицій київсько-візантійського стилю. Але починаючи з ХІІ ст. усе яскравіше проявляються місцеві особливості – будуються церкви з білого каменю з широким застосуванням рельєфних прикрас, що характерно було для романського стилю, який панував у Європі в ХІ – ХІІ ст. В одному лише Галичі було не менше 30 монументальних споруд. У 1157 р. Ярославом Осмомислом був зведений Успенський собор – третій за розміром собор Київської Русі, найбільша святиня й окраса княжого Галича, яскравий зразок галицької білокам’яної архітектури. На жаль, зберігся від нього лише фундамент. До наших днів збереглась лише церква св. Пантелеймона, збудована 1200 р., у якій можна побачити такі ознаки романського стилю, як восьмигранні колони з капітелями, яких не було в давньоруському оздобленні.

У ХІІІ – ХІV ст. закладається низка нових міст і замків, наймогутнішими серед яких були Луцьк, Острог, Кременець, Олесько, Хотин, Білгород-Дністровський, Холм, Львів (1256). Для будівництва замків Данило Галицький запрошував найкращих майстрів з Європи. Певні зміни відбуваються й у зведенні оборонних споруд(мурів, веж, башт), які будуються з каменю. Найдавніша серед них – фортеця Тустань поблизу Львова (ІХ–Х ст.), а також оборонні укріплення Кам’янця, Дрогобича, Луцька.

ІконописГалицько-Волинського князівства розвивався під русько-візантійським впливом, проте зображення більш реалістичні, яскравіші, життєрадісніші. Наприклад, ікона Юрія-змієборця (кін. ХІV – поч. ХV), знайдена поблизу Дрогобича і зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва; Красилівська Богородиця (ХІІІ). Про високий рівень іконопису в Галичині свідчить той факт, що після захоплення Львова польським королем Казимиром у 1349 р. він запросив львівських художників розмальовувати свій палац у Кракові. Новими в Галицькій Русі були литі олов’яні та бронзові ікони.

Розвивався фресковий і мозаїчнийживопис, хоча мозаїчні панно не збереглись. Але з’являються вітражі, які називали римським склом і які є свідченням впливу готичного стилю. Розвивається й рельєфна пластика. У всіх давньоруських землях були відомі галицькі кахлі з рельєфними зображеннями, які збереглись до наших днів.

Унікальною пам’яткою історичної літератури є «Галицько-Волинський літопис»(XIII ст.), присвячений історії Галичини і Волині, охоплює події 1201—1292 років. У ньому подано опис діяльності князя Данила Галицького, вміщені розповіді про Куремсину рать, війну з польським королем Болеславом, прихід на Русь орд Ногая і Телебуга, повість про Володимира Васильковича.

Отже, Галицько-Волинському князівству належить почесне місце у формуванні української культури, зміцненні її зв’язків з культурами інших західноєвропейських країн.