ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

 

Українська державно-правова ідеологія має давню і складну історію свого розвитку. Її витоки слід шукати ще в додержавних нормах усього звичаєвого права, яке згодом набуло конкретних форм у Київській Русі. Саме тогочасне державно-правове мислення заклало підвалини вітчизняних правових концепцій, які, вбираючи національні і світові традиції, занепадаючи і відроджуючись, зазнавали еволю­ційних змін, впливів, з волі історичних обставин переплі­талися з російською та білоруською юридичною думкою.

Однією з найвизначніших пам'яток права, створеної на вітчизняному грунті, є "Руська правда" (XI—XII ст.), з якою пов'язане ім'я Ярослава Мудрого. Цей звід норм давньоруського права став джерелом розвитку державно-правових ідей для наступних поколінь. Великий вплив на лих справили також знамените "Слово про закон і благодать" Іларіона (XI ст.), видатні зразки тогочасної писемної літератури "Повість временних літ" (XII ст.), "Повчання" Володимира Мономаха (XI—XII ст.), "Слово о полку Ігоревім" (1185—1187), "Моління" Данила Заточника (XIII ст.). У цих творах філософсько-політичного змісту знаходили відгук найголовніші проблеми доби, проголошу­валися ідеї утвердження могутності Київської Русі, автори­тету церкви, збереження єдності держави, обмеження свавілля князів. Звертаючись до своїх дітей, Володимир Мономах особливо наголошував на необхідності опанувати мистецтво здійснення державної влади, її зміцнення, тур­боти про простий народ. "Прості люди і тільки вони є справжньою підпорою князеві", — підкреслював у своєму "Молінні" Данило Заточник.

Правові традиції Київської держави були розвинуті і збагачені європейськими юридичними поняттями у XV— XVI ст., коли українські землі складали більшу частину Великого князівства Литовського, а 90 відсотків його насе­лення були слов'яни.

Серед юридичних пам'яток цієї доби найвидатнішим був Литовський статут — кодифікований звід законів феодаль­ного права, що мав три редакції (1529, 1566, 1588), і діяв в Україні до XVIII ст. Цей документ визначав гуманістичні ідеї того часу — суверенність народу і держави, рівність усіх перед законом, осуд деспотизму, особисту недоторканність людини, юридичний захист її прав. Статут прого­лошував принцип особистої відповідальності перед законом:

"Ніхто ні за кого не повинен нести покарання, а лише сам за себе".

Окремі державно-правові ідеї виникли в ході релігійної полеміки кін. XVI — поч. XVII ст. У таких творах, як "Апокрисис" (X. Філалет, 1598), "Пересторога" (автор невід., 1606), "Тренос" (М. Смотрицький, 1610), "Проте­стація" (І. Борецький, 1621), "Палінодія" (3. Копистенський, 1619—1622), тавруючи відступництво української знаті від православ'я, змальовуючи злиденне становище народу” автори виступають за звільнення України з-під польського ярма, організацію на демократичних засадах світських і церковних справ. Зокрема X. Філалет, за ім'ям якого приховувалося, ймовірно, ім'я острозького шляхтича Мартина Броневського, у своєму цілком релігійному трак­таті порушує цілу низку державно-правових тем, тор­кається і правових основ держави і громадянської свободи, і спричинених порушенням прав людини негативних для держави наслідків.

Яскравим виразником інтересів закріпаченого селянства та міських низів був Іван Вшпенський (1538 чи 1550— 1620). Палкий прихильник демократичних ідей рівності всіх людей від природи, І. Вишенський стверджував, що всі вони рівні незалежно від походження, суспільно-правового стану, оскільки їхнє тіло складається з єдиної субстанції — матерії. Не відступаючи від традиційного для свого часу трактування походження влади від Бога, письменник вод­ночас наголошує на рівності носія влади і всіх людей. Зверхність його лише у даних йому владних повноважен­нях. Особа, яка є їх носієм, за І. Вишенським, повинна відповідати за свої помилки, прагнути до загального добра, підпорядковуватися законам, що не суперечать природі лю­дини. Ідеал майбутнього суспільства він вбачав у єван­гельській організації "царства битія", де всі люди рівні, не мають ніякої власності і живуть у злагоді один з одним і Богом. Він не тільки розмежовував рівність як моральну і юридичну категорії, але й вимагав майнової рівності. Засо­бом досягнення ідеалу ранньохристиянського суспільства І. Вшпенський вважав самовдосконалення людей.

Відповідний внесок у розвиток державно-правової думки в Україні зробили в XVII—XVIII ст. прогресивні діячі Києво-Могилянської академії: Йосип Кононович-Горбацький, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Мануйло Козачинський, Георгій Кониський, Дмитро Туптало, Григорій Сковорода та інші. Вчення про освічений абсолютизм, яке розвивали діячі Києво-Могилянської академії, — результат застосування ними у своїй демократичній інтерпретації теорії природного права і суспільного договору. Вони виводили державу і право з незмінної природи людини, вважаючи, що її сутність залишається незмінною протягом усього розвитку держави і права. Відповідно до цього професори та виуче­ники академії поділяли думку про те, що держава існувала не завжди. Вона виникає в часі, а до того люди жили у вільному стані, за відсутності державної влади. На проти­вагу Т. Гоббсу, який твердив, що цей стан характерний "війною всіх проти всіх", Ф. Прокопович, насамперед, вва­жав властивим для переддержавного життя мир і війну, любов і ненависть, добро і зло. Щоправда, не всі в ака­демії поділяли однакові погляди щодо цього. М. Козачинський, приміром, не розмежовував чітко досуспільний і су­спільний стан людей. На відміну від прихильників осві­ченого абсолютизму, він стверджував, що не досуспільний, а саме суспільний, ототожнюваний ним з цивільним, стан є природним для людини, бо тільки в ньому "природа людини, тобто її розум, а відповідно і природні права, можуть розвинутися найбільш повно". Цей по суті демо­кратичний погляд, за яким у цивільному стані дія природ­ного закону не припиняється, а навпаки, посилюється, вимагав від М. Козачинського заперечення самої можли­вості повного відокремлення "природних прав" громадян на користь державної влади при складанні суспільного до­говору між підлеглими і правителями. Це різко суперечило "теоріям" апологетів абсолютизму і висувало один із ваго­мих аргументів при обгрунтуванні прогресивними вітчиз­няними мислителями другої половини XVIII ст. вимог "цивільних" прав і свобод.

Найважливішим природним правом людини М. Козачинський визнавав право на життя, свободу совісті (право керуватися вказівками власного розуму), право приватної власності і право вибору (де немає вибору, там немає і свободи), оскільки це є підвалиною будь-якої форми прав­ління. Дію "природного закону" він вважав настільки обов'язковою і необхідною, що порушити її не міг навіть Бог, інакше він суперечив би сам собі.

Подальший розвиток української державно-правової дум­ки знаходимо і у творах Феофана Прокоповича (1681 — 1736) — професора Києво-Могилянської академії, відомого державного і церковного діяча, одного з представників "вченої дружини" Петра І. Окрім значної кількості тео­логічних праць, що обґрунтовували реформи Петра І, Ф. Прокопович написав два твори на правову тематику: "Регламент духовний" (Санкт-Петербург, 1721) і "Правда волі монаршої" (Москва, 1722). У ранніх його творах відо­бражено ідею зміцнення світської центральної влади, її незалежності по відношенню до церковної. У московсько-петербурзький період життя Ф. Прокопович першим створює варіант теорії освіченого абсолютизму, використовуючи при цьому теорію природного права і суспільного договору.

Він стояв на тому, що виникненню держави передував природний стан, наповнений беззаконням. Щоб якось вий­ти з цього, люди уклали договір про створення "громадсь­кого союзу", який започатковує державну верховну владу. Передаючи свою волю правителю, народ не має права розірвати договір, повинен виступати виключно як об'єкт обов'язків і покори. Ніяким суверенітетом він не володіє. Верховним носієм державної влади, за Ф. Прокоповичем, може бути лише просвічений правитель, який поширенням освіти і розвитком науки сприяє зміцненню держави і добробуту громадян. Верховний носій державної влади стоїть понад усіма громадськими законами. Усілякі його дії виправдані, якщо їхньою метою була "загальнонародна користь".

Інтереси українського селянства і рядового козацтва, за­галом народних мас, виражав видатний мислитель Григорій Савич Сковорода (1722—1794). Головний предмет його філософії — людина з її земними справами, думами, праг­ненням до щастя. Саме вона є мірилом і критерієм правди.

Г. Сковорода засуджував кріпосне право і всю феодальну систему разом з її правом і судочинством, за яких правда за тим, хто сильніший, а "якщо убогий, тоді і бідний і дурний". Він був ворогом монархічного ладу, тиранії, виз­навав волю найбільшим здобутком людини. Суспільно-політичний ідеал Сковороди — республіка. В ній немає майнової нерівності, гноблення людини людиною. Закони тут "зовсім не підходять тиранії", тому що забезпечують права всім громадянам, а республікансько-демократичний устрій дає можливість чесно працювати усім вільним лю­дям відповідно до їх здібностей та схильностей. Принцип "схильності" був проголошений Г. Сковородою як головний принцип республіканського устрою. Він означав необхідність для всіх громадян займатися тільки тією працею, до якої у них є природні здібності. Кожен в республіці пови­нен займатися "різною" працею.

Утопічними були не тільки суспільно-політичні ідеали філософа, такими ж були і методи їх досягнення: надія на освіту, особливо молодого покоління, моральне самовдоско­налення.

Значний внесок у розвиток державно-правової думки в Україні зробив Яків Павлович Ковельський (1728—1764). Державно-правові проблеми він розглядав крізь призму теорії природного права і суспільного договору. Поділяючи право на натуральне (природне), всесвітнє право народів і суспільне (державне), він протиставляє "природний стан" цивілізації, "природну людину" — "людині суспільній". Хоча в початковому природному стані не було ні держави, ні соціальної, ні політичної нерівності, він не ідеалізує його, а віддає перевагу суспільному стану як більш прогре­сивному. Розвиваючи концепцію природного права, вчений висуває ідею про те, що закладеш природою в людину закони її життєдіяльності ("природного права") є витоками законів суспільства. Якщо закони в державі не грунтують­ся на природному праві, то "вони не можуть бути справедливими".

Замислюючись над питанням виникнення суспільства і держави (він їх ототожнював), Я.Ковельський виходить з теорії суспільного договору, відповідно до якої природне право в результаті "справедливої" згоди поступається місцем державі. Завдяки суспільному договору людина здо­буває громадянську волю і власність, а замість натуральної рівності — "рівність моральну, і на підставі закону і буду­чи не рівною силою і розумом іншому, робиться йому рівною по договору і по праву". Його теорія суспільного Поговору містить ідеї рівності всіх громадян перед законом і взаємної відповідальності влади і громадян за виконання Поговору. Як рівноправна сторона члени суспільства мають право розірвати договір чи укласти новий. Головну надію щодо зміни суспільного порядку Я.Козельський покладав на урядові реформи, застосування законодавства, що зале­жить від розширення виховання і освіти, на мирний розви­ток суспільства.

Окремі державно-правові погляди в Україні у XVII— XVIII ст. викладеш у так званих "літописах": Самовидця (70-ті роки XVII ст.), Григорія Граб'янки (1710), Самійла Величка (1720), а також в "Історії Русів" (XVIII— XIX ст.).

Серед основних державно-правових ідей, що мали вели­ке значення для формування політичного світогляду ук­раїнського народу, слід особливо відзначити демократичні погляди Конституції Пилипа Орлика 1710 р. В ній знай­шли своє відображення ідеї самостійності України та права українського народу на власну державу, повною мірою закріплено ідею поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, підкреслено, що гетьман повинен пильно дбати, щоб "на рядовий і простий народ не покла­дали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог".

Розвиток державно-правової ідеології в Україні пов'я­заний і з ім'ям Михайла Олександровича Максимовича (1804—1873), відомого українського вченого, першого рек­тора Київського університету, впливу якого зазнали багато вітчизняних діячів, зокрема, М. Грушевський. М. Максимо­вич, займаючись природничими науками, історією, філософією, етнографією, робив спроби розібратися в державно-правових проблемах. У питанні виникнення держави і пра­ва він обґрунтовував положення про те, що первинними в цьому процесі є не економічні причини, а ідеї, відводячи головне місце не матеріальному базису, а державі. На поглядах М. Максимовича щодо цього питання помітним є вплив теорії природного права і суспільного договору, про­те вони пронизані у його інтерпретації здоровим раціо­налізмом.

М. Максимович був прихильником централізованої вла­ди, у якій він вбачав основу міцності і єдності суспільства. Його політичні симпатії хиталися між республіканською і конституційною "освіченою" монархією, однак в останні роки життя він більше схилявся до конституційної мо­нархії. Кріпосництво він оцінював як зло, що суперечить соціальному прогресу. Становище селян в Україні визнавав безправним і протиприродним. У цілому, М. Максимович негативно висловлювався про існуючий політичний лад, державних діячів того часу, сучасне йому суспільство, яке не бачить людину з її проблемами.

Як прихильник реформістського шляху розвитку М. Максимович був далекий від політичного радикалізму. Він боявся виступів народних мас, проте закликав до само­відданого служіння батьківщині і простому народові. В основі його вчення лежить ідея про виховання людини — громадянина, захисника справедливості. Він наголошував, що людині від природи притаманна здатність до самовдо­сконалення, тому прогрес у розвитку суспільства за допо­могою виховання необхідно розглядати не тільки як за­гальний закон, але і як обов'язковий наслідок потреби особистості. В його інтерпретації визначальним чинником у розвитку суспільства є наявність ідей, нагромадження знань.

Аналізуючи розвиток державно-правової думки в Україні у XIX ст., слід звернути увагу на демократичні ідеї ук­раїнського державотворення у нарисах Конституції рес­публіки Георгія Андрузького, в якій особливу увагу було приділено питанням самоврядування в Україні, визначався правовий статус як держави у цілому, так і її частин — общини, області, округу.

Найбільш яскравим представником політико-правової ідеології революційної демократії в Україні був Т. Шевчен­ко (1814—1861). У поемі "Гайдамаки" (1841), а потім у віршах "Заповіт" (1846) і "Я не нездужаю, нівроку" (1858) він обґрунтовує думку про можливість революцій­ного шляху повалення самодержавства.

Теоретичним поглядам Т. Шевченка щодо держави і права не властиві цілісність і системність. Ймовірно, він над цим і не замислювався. Однак деякі твори його спов­нені прогресивних тверджень про них. Загальновідомо, що його суспільно-політичним ідеалом була Запорозька Січ. Тому його поглядам щодо проблеми виникнення держави і права притаманний синтез договірної теорії і теорії насил­ля, визнання держави знаряддям придушення народних мас. У поемі "Сон" Т. Шевченко називає царя "фельдфе­белем на троні", який знаходиться на чолі банди ґвал­тівників і пригноблювачів.

Прогресивний розвиток буржуазних республік, на думку Т. Шевченка, не позбавив їх експлуататорської сутності. У своєму "Щоденнику" він підкреслює, що французи, прого­лосивши в XVIII ст. гасло "Свобода, рівність, братерство", порушили, але не завершили ліквідації пригноблення та експлуатації. Тому майбутній соціальний устрій він вбачав у формі самоврядування народу, громадсько-колегіального здійснення влади на основі суспільної власності. Народниц­тво Т. Шевченка простежується і в питаннях розуміння права, характеристиках необхідності і змісту "праведного закону", поєднання його з поняттям правди, істини, спра­ведливості. Це дає йому можливість критично оцінювати закони Російської держави, її системи суду і судочинства.

Протест проти антинародного царського законодавства і здійснення судочинства, відсутності юридичних прав у кріпосних селян звучить у його творах "Кавказ", "Сон", "Щоденник" та інших.

Детальний аналіз творчості Т. Шевченка показує, що у своїх поглядах відносно права він дотримується концепції природного права, тому одним з перших визнав і відтворив у своїх творах розуміння тієї обставини, що тільки соціальне справедливе може бути правом, причому закони соціальної справедливості як природні закони, природні права людини не підвладні свавіллю державної влади. То­му соціальне насилля, свавілля, експлуатація є беззаконням, а не "правовим" законом.

У формуванні державно-правових поглядів Т.Шевченка можна виділити два періоди: 1837—1843 і 1843—1861 рр., між якими не існувало чітко окреслених меж, але кожний з них мав свої особливості, характерні риси. Це зумовлено тим, що в молоді роки Т. Шевченкові бракувало достатньо суспільно-політичних знань, і в своїх творах він більше спирався на життєвий досвід, народні думи, пісні. Тому твори цього періоду сповнені національної ідеї. Звільнення від кріпосництва, навчання в Академії мистецтв, вивчення філософії, природознавства, історії, особисте спілкування з високоосвіченими людьми того часу (К. Брюлловим, А. Ве-неціановим, М. Вілегорським, "петрашевцями", Е. Гребін­кою й іншими) підвели Т. Шевченка до ідей революційної демократії.

Велике значення для розвитку прогресивної державно-правової думки в Україні того періоду мала діяльність Миколи Івановича Костомарова (1817—1885). Він виступав з опозиційними ідеями буржуазного ліберала по відно­шенню до царського режиму і очолював праве ліберально-буржуазне крило таємної політичної організації в Ук­раїні — Кирило-Мефодіївське братство (1846 — 1847). Програмні документи цієї організації здебільшого були напи­сані М. Костомаровим і характеризувались такими ознаками: критичне ставлення до самодержавного устрою Росії, звільнення від кріпосництва, юридична рівність, скасуван­ня смертної кари і тілесних покарань, свобода торгівлі, свобода совісті, освічення народу, встановлення республіки і створення загальнослов'янської федерації з широкою політичною автономією об'єднаних народів. Якщо Т. Шев­ченко ідейно очолював послідовників революційних пере­творень, то М. Костомаров виступав за реформаторську діяльність. В його працях простежуються республіканські тенденції: "республіканський устрій суспільства, де ідеалом розуміє свободу", оцінюється як "найцінніший стан людини", "ліпший образ суспільної побудови". З часом антицарська спрямованість поглядів М. Костомарова зменшилась, але він завжди залишався противником абсолютизму в Росії. Прихильник складних суспільно-політичних по­глядів, учений був неоднозначним і в своїх історичних дослідженнях, де поряд уживаються демократичні і лібе­рально-самодержавні ідеї, співчуття боротьбі пригноблених мас і проповідь примирення між заможними й бідними на основі християнського "братолюбія".

Прихильність до народу як до головного творця істо­рії — найбільш важлива ознака творчості М. Костомарова. Він твердо відстоював необхідність звільнення народу від кріпосництва.

Розвиток державно-правової думки в Україні другої по­ловини XIX ст. пов'язаний з ім'ям Михайла Петровича Драгоманова (1841—1895). У його поглядах поєднуються утопічно-соціалістичні і конституційно-демократичні ідеї. Соціалістичні ідеї переважали при розробці кінцевої мети кращого майбутнього, а вимога конституційно-правових за­конів, спрямованих на ліквідацію абсолютизму як шлях до її досягнення. Він пропагував нову демократичну буржуаз­ну Росію, в якій інтереси держави не суперечать інтересам народів, що проживають на її території, й інтересам окре­мої людини. Він обстоював необхідність наділення всіх громадян демократичними правами (свобода слова, преси та ін.), впровадження місцевого самоврядування, рівно­правність усіх народів. Ідеалом для нього була соціаліс­тична федеративна республіка, де вільні народи об'єдную­ться у вільні суспільства, суспільства — у федерацію гро­мадян у кордонах України, яка стає членом федеративного договору народів Росії, а потім об'єднуються у федерацію всіх слов'янських народів і народів світу. Закон і право, на його думку, повинні бути виразниками волі трудівників. Головне призначення права вбачав у закріпленні "прав людини і громадянина". Особисті права ставив на перше місце. Особливе значення відводив недоторканності особи, необхідності видати закон про права людини, забезпечення судового їх захисту.

Інші погляди обстоював І. Франко (1856—1916). Він як революціонер-демократ, на відміну від ліберального під­ходу до проблем влади, вважав, що джерелом і носієм влади є народ. Перебуваючи на позиціях матеріалістичного розуміння походження й розвитку держави і суспільства, І. Франко до підвалин державно-правових інститутів від­носив "спосіб виробництва і циркуляцію суспільних цін­ностей", вважаючи, "що в економічному положенні народу криється головна основа його життя, розвитку, прогресу", визначаючи працю як "необхідну умову існування і роз­витку людства", вбачав у ній "основу людського щастя і добробуту в майбутньому".

Погляди І. Франка щодо походження, сутності і форми держави в дечому збігаються з марксистською точкою зо­ру, проте мають й деякі відмінності. Ідентичними є погля­ди І. Франка щодо походження і розвитку держави, гене­зису влади. Він 'виокремлює поняття "влада суспільна" і "влада державна". На його думку, суспільна влада транс­формувалася в період первіснообщинного ладу в державну поступово, через низку проміжних форм. На останньому додержавному етапі розвитку суспільства виникає "пер­вісно-політична влада, влада царів і панів", яка є лише "першим зародком держави", що згодом розвинулась у відокремлену від суспільства управлінську структуру. Най­більш важливими складовими держави як відокремленої від суспільства політичної влади І. Франко визнавав "армію, поліцію, суд, судочинство і адміністрацію".

В той же час він дещо по-своєму вирішував питання співвідношення "політичного" і "класового". Незважаючи на те, що причину виникнення класів він вбачав у "еко­номічній нерівності" членів суспільства, вважав, що наро­стання класових протиріч аж до рівня антагоністичних здійснюється у суспільстві, яке вже організоване у держа­ву, і за безпосередньої її участі. Він стверджує, що політично безправними перед державою є всі її верстви, неза­лежно від їх економічного становища. Як прихильник тео­рії "соціального дарвінізму", еволюційного розвитку сус­пільства І. Франко вважав, що рушійною силою розвитку людства є боротьба за існування.

І літературна спадщина І. Франка не позбавлена харак­теристик щодо форми держави та її різноманітності в ме­жах одного і того ж "економічного порядку". Епоха рабо­власницького ладу, на його думку, позначена тиранією світською, це зокрема — у Вавилоні, Ассірії, Мідії, Персії, Македонії, та релігійною (теократичною) — у Стародавній Греції і Римі. Притаманну феодалізму абсолютну монархію І. Франко досліджує на грунті історії різних країн Західної Європи і особливо російської абсолютної монархії. Велику увагу І. Франко приділяє характеристиці буржуазної держа­ви і перспективі її подальшого розвитку, критично оці­нюючи при цьому політичну систему буржуазного суспільства, відзначаючи такі її особливості:

— мілітаризацію державного апарату;

— посилення бюрократичних засад, приниження ролі виборних органів, домінування органів виконавчої влади;

— розширення і поглиблення економічної діяльності держави, перетворення політичної влади у слугу капіталові та капіталістам.

На відміну від лібералів, І. Франко в буржуазному пар­ламентаризмі вбачав як позитивні, так і негативні його ознаки. Він стверджував, що парламентаризм є прогре­сивнішим щодо абсолютної монархії, але разом з тим його ні в якому разі не можна визнати досконалішим щодо буржуазного суспільства. За переконанням І. Франка, неза­лежно від форми — республіка чи конституційна монархія, буржуазна держава за своєю суттю — явище антинародне і неминуче прийде до своєї загибелі.

Суспільно-політичний устрій майбутнього суспільства І. Франко відпрацьовував у самій загальній формі на ана­лізові його економічної основи, ролі праці у суспільному виробництві, характеру влади і принципів місцевого само­врядування, співвідношення місцевої і верховної влади, становища особи в суспільстві. Економічну і соціальну ос­нови майбутнього суспільства І. Франко вбачав передусім у знищенні експлуатації за допомогою скасування приватної власності на засоби виробництва, запровадження загально­го обов'язку працювати, рівності при розподілі суспільних благ. І. Франкові були чужими ідеї анархізму, він визнавав необхідність в майбутньому суспільстві держави і влади, які будуть сповнені нового змісту. При цьому домінуючими функціями влади будуть не політичні її функції, а господарсько-економічні і культурно-виховні.

Розглядаючи суспільно-політичний ідеал І. Франка, не­обхідно зупинитися і на його поглядах щодо шляхів вирі­шення національного питання. Тут він додержується де­мократичної автономії як форми політичної незалежності вільних народів. Щодо проекту майбутньої федерації — добровільного союзу, заснованого на принципі демократич­ної рівності його членів, то І. Франко пропонує поступове його здійснення: а) створення федерації в об'єднаній Україні; б) створення федерації у межах звільнених народів Росії; в) федеративне об'єднання слов'янських націй; г) всесвітнє федеративне об'єднання демократичних республік. При цьому І. Франко вважав, що головним шляхом вирішення національного питання можуть бути федера­тивні взаємозв'язки з іншими сусідами і зв'язки, що базу­ються на повній рівноправності і автономії кожного окре­мого народу.

Правові погляди І. Франка формувалися у період попу­лярності у Галичині соціологічної теорії права (Е. Ерліх) і теорії "відродженого" природного права (Р. Штаммлер, А. Шептицький). Разом з тим він критично ставився до положень цих теорій, розумів вольову сутність права. Пра­во він розумів як таке, що пронизане ідеями гуманності, справедливості, що регулює відносини між людьми щодо володіння, використання і розпорядження результатами праці і забезпечує волю й недоторканність особи. Генетич­ною вихідною формою права, за І. Франком, є звичай, що виникає у первісному суспільстві і трансформується потім у право, набуваючи ознак загальності, необхідності та обов'язковості. Трансформацію звичаїв у право і форму­вання політичної влади вчений розглядає як взаємопо­в'язані процеси, обумовлені економічним розвитком су­спільства. Тому право існує в декількох формах: по-перше, у формі правових звичаїв, носієм якого виступає народ; по-друге, — у формі звичаєвого права, тобто правових звичаїв, систематизованих, опрацьованих і піднесених дер­жавою до рівня законів відповідно до інтересів власників, тому воно не виражає інтересів народу, протистоїть йому. Звідси право і закон, на думку вченого, поняття не тотожні.

Закон, за І. Франком, — це система нормативно-право­вих актів, виданих державою чи її органами. Він поділяє їх на загальнодержавні (у межах Австрії) і місцеві (для Гали­чини), а за їх юридичною силою — на конституційні і поточні. При цьому дотримувався думки, що закони по­винні видаватися представницькими органами держави — парламентами.

І. Франко підкреслював класовий характер австрійського законодавства, критично оцінював судові і слідчі органи, пенітенціарні заклади. Зазнавши на собі "тюремних по­рядків" Австро-Угорщини, він виступав проти тілесних покарань, котрі застосовувались у тюрмах, свавілля їх адмі­ністрації, відсутності регламенту тюремного режиму тощо.

У Західній Україні, крім І. Франка, державно-правову ідеологію розвивали Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891) і Остап Сергійович Терлецький (1850—1902). У своїх поглядах вони керувалися ідеєю соціально-полі­тичної рівності. На противагу свободі, декларованій у "Хартіях буржуазного світу свободи на папері", вони ви­ступали за реальну свободу для трудящих, кваліфікуючи її як "справжню свободу". О. Терлецький вбачав сутність права не тільки у словесному змісті нормативного акта, а передусім у правильному впровадженні його положень у життя. У буржуазних державах, на думку С. Подолинського і О. Терлецького, свобода лише формально зафіксована в законі, вона не є справжньою, оскільки народні маси позбавлені соціальної і політичної незалежності. Створена С. Подолинським програма соціалістичного перетворення України передбачала наділення усіх трудящих рівними політичними і економічними правами незалежно від статі та національності, свободу совісті, слова, друку і можливо­стей для широкого культурного розвитку. Вони писали про "рівність політичних і цивільних прав і знищення класів", вбачаючи у цьому соціальну справедливість.

С. Подолинський і О. Терлецький ідеал майбутнього суспільства вбачали у народній федерації громадян, яка повинна засновуватися на повній політичній рівноправності кожної громади і повному внутрішньому самоуправлінні. На їх думку, Україна майбутнього — спочатку федератив­на демократична республіка добровільно об'єднаних громадян, а згодом — член всенародної вільної спілки, інтер­національної федерації. Громада визнавалася і основою для ведення господарства, і центром політичного самоврядуван­ня, який водночас поєднував виконавчу, законодавчу і судову влади.

В історії державно-правової думки в Україні значне місце посідають вчення про державу і право українських теоретиків національної державності (М. Грушевський і В. Винниченко) та правознавців (О. Кістяківський, Б. Кіс-тяківський, М. Володимирський-Буданов, О. Єфименко), зокрема питання про державно-правові відносини України та Росії. Тут існувало два протилежні напрями: перший обстоював федеративний союз України та Росії, другий заперечував цей союз і був спрямований на розрив зв'язків між Україною та Росією, відстоював ідею створення са­мостійної Української держави. Перший домінував до жовтневих і наступних подій 1917 року, другий — після цього. Для яскравішого унаочнення цієї думки слід звер­нутися до наукової і політичної діяльності Михайла Сергійовича Грушевського, вченого-історика, голови Цент­ральної Ради. Його наукова концепція у різні періоди була неоднорідною і суперечливою, хоча основа її залишалась незмінною. Вчений визнавав, що "загальноруської" історії не було, як не було і немає "загальноруської" народності, а є три різних слов'янських народи. При цьому, творцем і фундатором Київської держави М. Грушевський вважав виключно "українсько-руську народність". Побудована і відпрацьована в історичних і інших монографіях, концеп­ція М. Грушевського знайшла своє відображення у доку­ментах українських буржуазно-націоналістичних партій початку XX ст. і розвивалася ним та його однодумцями в матеріалах Центральної Ради. Використовується вона пар­тіями національно-демократичної спрямованості і сьогодні. Так, "національна ідея" проголошувалася визначальною силою в еволюційному розвитку українського народу. Як творчий чинник політико-правового розвитку розглядалась національна боротьба. Право визначалось як єдність норм, які виражають соціальну солідарність з'єднаних у націю людей.

Вже на початку XX ст. М. Грушевський концептуально сформулював доктрину національно-територіальної автоно­мії України (самоуправління шляхом створення україн­ського сейму і національних органів управління та контро­лю). Національно-територіальна автономія також розумі­лась як децентралізація держави і організація самовряду­вання у межах національних територій.

Свої погляди на державність України до жовтня 1917 р. М. Грушевський виклав у статті "Вільна Україна", суть і зміст їх можна передати цитатою: "Широка автономія Ук­раїни в її етнографічних межах у федеративному зв'язку з демократичною Російською республікою. Се наша платфор­ма, се гасло, з которим підіймаються і стають безконечні лави українського війська, селянства, робітництва, молоді, інтелігенції, і з ними пліч-о-пліч все нові групи інших народностей України, з не-українських меншостей Україн­ської землі". При цьому М. Грушевський виступав проти націоналізму і шовінізму: "Оборонці української національ­ності не будуть націоналістами"... "Ми добуватимемо дер­жавне право для української землі не для того, щоб пану­вати над національними меншостями України"... "Право національних меншостей буде забезпечене"!.. Мова їх буде прийнята в зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де сі народності становлять певний націо­нальний мінімум. ...Де буде відповідне число учеників тої чи іншої народності, вони мали змогу вчитися на своїй рідній мові. Всі ці національні чи релігійні групи матимуть право закладати свої культурні і релігійні товариства і установи і діставати для них підмоги з автономного скарбу України, і т. ін.”.

М. Грушевський у цих роздумах пріоритетність надає не національності, а тій користі, яку привносить людина своєю працею і відданістю Україні. "А хто хоче живитися з праці народної, бути паразитом, поїдателем солодких кусків — той нам не потрібен, без різниці, чи він не Українец, чи Українец".

Ідеї федерації народів Росії присвятив свою промову М. Грушевський на з'їзді народів у Києві, що був органі­зований Центральною Радою у вересні 1917 р. Захищаючи ідею федеративного устрою Росії, він закінчив свою до­повідь такими словами: "Росія... щоб врятуватися від заги­белі повинна конче стати федеративною". При цьому слід зауважити, що в цей час М. Грушевський ще не був при­хильником повної державної самостійності України. "...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу".

Проте вже у 1918 р. у творі "На порозі нової України" відображено погляд М. Грушевського щодо повної самостій­ності України. "Тепер наш національно-політичний раху­нок дійшов особливо високих позицій, — пише він. — Боротьба йде за закріплення самостійності й незалежності Української республіки..." Він критикує орієнтацію Ук­раїни на Москву, Росію. Доводячи за допомогою історич­них фактів, що народ України — це народ західної культури, він виступає за західне орієнтування України.

Неоднорідними були державно-правові погляди і Володи­мира Кириловича Винниченка (1890—1951). В питанні що­до державного устрою він займає ліберальні позиції. Так, в одному із своїх творів пише: "Я думаю, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу положено не примус, а добру волю її складових частин". Крім самовизначення, вирішення цієї проблеми залежить ще від цілої низки економічних, політичних, історичних та інших умов. Так, у 1914 р. у нелегальній брошурі "Наші орієнтації" він проводить думку, що для України ні австро-німецька орієнтація, ні орієнтація на російський царизм не можуть бути корисними. "Одна орієнтація повинна бу­ти — це самоорганізація української демократії, одна надія на себе, на свою організовану міць". 28 квітня 1918 р. В. Винниченко, виступаючи на засіданні Центральної Ради, проголошує: "Нам не можна в справі національного відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі...".

В. Винниченко вважав, що найбільш оптимальним засо­бом збереження і розвитку кожної нації є державність, тобто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, що діють на території, населеній національним ко­лективом, які пов'язують його в компактну цілість, що забезпечує його розвиток у сучасному і майбутньому. При цьому він відкидав "національний тоталітаризм". Так, в одній із своїх останніх праць "Заповіт борцям за визволен­ня" він пише: "Досягши визволення свого класу чи нації і не усвідомивши собі загальнолюдської спадкової хвороби нахилу до панування, ці визволителі підсвідоме допускали в свою психіку оту стародавню філософію й психологію тоталітаризму, піддавались їй, непомітно робили її своєю політичною ідеологією й нею обдурювали себе й інших".

Особливий інтерес становлять державно-правові погляди українських учених-юристів, тим більше, що про них пишуть дуже мало і їхні твори сьогодні майже не досліджуються.

Олександр Федорович Кістяківський (1833—1885) — ав­тор понад 70 праць у галузі кримінального права і проце­су. Своє політичне кредо зафіксував у "Щоденнику" таким чином: "Моя теорія — теорія прогресивного конституціо­налізму". У конституційній монархії вбачав перший крок на шляху до політичної свободи у Росії. Його "Щоденник" орієнтує на такі демократичні вимоги: недоторканність особи, крім випадків скоєння нею злочину; свобода слова і віросповідання; право зборів і об'єднання у корпорації;

місцеве та державне самоврядування; право народу на роз­порядження державним бюджетом. Як на засоби, що забез­печують можливість відповідальності правителів перед підвладними, О. Кістяківський вказував на загальний виборчий процес, право відозви посадових осіб, судову підзвіт­ність чиновників, законність у діяльності органів влади і управління, владу суспільної думки.

Національне звільнення українського народу О. Кістяківський вбачав у його юридичній рівності по відношенню до всіх національностей, що проживають на території Росії. При цьому О. Кістяківський перебував на позиціях юри­дичного позитивізму, тобто визнання правом існуючих (по­зитивних) норм, які видаються державою. Він був переко­наним ворогом формалізму і нежиттєвості норм права, засуджував підхід до права як до назавжди завершеного явища. Кримінальне право і кримінальний процес він тлу­мачив як два взаємопов'язані і разом з тим різні явища.

З його погляду, закон дає силу праву, а право зміцнює закони, тому що поряд із законами відбувається неперерв­ний розвиток права без втручання законодавця. Водночас О. Кістяківський виступав проти закону як єдиного джере­ла права, він наголошував, що судова практика є більш дієвою (порівняно із законом) формою правоутворення. В цілому, погляди О. Кістяківського на той час займали пе­редові позиції не тільки кримінально-правової, а й загаль­нотеоретичної науки.

Ще більш близькими до сучасних є роздуми про держа­ву та право його сина Богдана Олександровича Кістяківського (1868—1920) — видатного вітчизняного філософа права. Його державно-правові ідеї, викладені спочатку у різних статтях, ау191б — у книзі "Социальные науки и право", за незначним винятком, залишаються актуальними і в наш час. На думку Б. Кістяківського, існує не одне, а декілька наукових понять права, тому що "право входить у різні сфери людської діяльності і життя, що можуть складати предмет різних галузей гуманітарних наук". Усі ці вияви права у цілому чи кожний аспект його зокрема підлягають самостійному вивченню і розробці.

Провідним у теорії права, за Б. Кістяківським, є державно-організаційне чи державно-примусове поняття пра­ва. "Це поняття права різними вченими визначається як сукупність норм, виконання яких захищається і гаран­тується державою", тобто "право є те, що держава наказує вважати правом". Друге місце відводить соціологічному поняттю права, вважаючи, що головну увагу необхідно зосередити на праві, яке існує у житті. Тут "право є сукупність правових відносин, що здійснюються у житті", а правові відносини кристалізують правові норми. Третє місце в його теорії посідає психологічне поняття права, яке вчений розумів як "сукупність тих імперативно-атрибутив­них переживань, які шляхом психічної взаємодії членів даної спільної групи набувають загального значення і пере­творюються в правові норми". Четверте поняття права — нормативне. Тут: "Право є сукупність норм, що вбирають в себе ідеї про необхідне, яке визначає зовнішні взаємо­відносини людей".

Поряд з цими теоретичними поняттями права Б. Кістяківський визнавав існування "технічних чи практичних понять права". З погляду юридичної догматики, право є сукупність правил, що вказують, де знайти у чинних пра­вових нормах рішення для всіх випадків, що виникають, щодо протиріччя інтересів чи уявлень про право і не пра­во. А правова політика допомагає відшукати норму для задоволення нових потреб і уявлень про право. Тобто Б. Кістяківський вважає, що всі ці наукові поняття права як теоретичні, так і технічні, не поглинають одне одного, а відображують лише якийсь аспект реально існуючого права, що як явище суспільного життя є єдине. Кістяківський визнавав, що дослідження різних понять права, тобто різних його аспектів, однаково важливо для процесу наукового дослідження права в цілому.

Свої роздуми про державу Б. Кістяківський будує, вихо­дячи з того, що "держава — це відома форма суспільного організму", яка існує там, "де є суспільство і народ". Проте люди створюють і захищають свої держави не для обопільного пригноблення. Тому держави, які не дбали про добробут народу, де людина залишалася морально пригноб­леною і приниженою, зазнавала знущань і мук, не існували довго. Їх місце займали інші держави, такі, що задовольняли потреби своїх громадян, тобто відповідали самій сутності і природі держави, реальна мета якої, за Б. Кістяківським, "криється в забезпеченні солідарних інтересів людей". Вчений доводив, що: "Загальне благо — це формула, у якій стисло зафіксована задача і мета держави". Їх може досягати лише правова держава. Зага­лом під державою він розумів "правову організацію наро­ду". Б. Кістяківський вважав, що "правова держава — це найліпша форма державного буття, яку відпрацювало люд­ство, як реальний факт".

Загалом він виділяє такі типи послідовно змінюючих одна одну держав: феодальна, абсолютно-монархічна, по­ліцейська, конституційна чи правова, соціалістична. При цьому він зазначає, що "історично кожна із цих форм державного буття виступає не у чистому вигляді, а завжди пронизана більшою чи меншою кількістю елементів іншої форми".

"Характеризуючи правову державу у розумінні самих загальних ознак, — пише Б. Кістяківський, — необхідно визнати, що найбільш важлива ознака такої держави криється у тому, що влада в ній обмежена і підзаконна. Крім того, в правовій державі як деякі органи влади, так і сам правовий порядок організуються за допомогою самого народу". Продовжуючи роздуми про державну владу у правовій державі, він підкреслює, що "найбільш типовими ознаками влади необхідно визнати її безособовість. У су­часній правовій державі керують не особи, а загальні пра­вила чи правові норми".

Юридичними засобами правової держави Б. Кістяківський визнавав недоторканність особи та "народне пред­ставництво, яке забезпечується народом". Третьою засадою вважав — єдність влади та єдність націй. Гарантією цих єдностей є загальне виборче право, організоване на основі рівності, прямого і таємного голосування. Завершуючи свої роздуми про державу і роль права, Б. Кістяківський зазна­чає: "Держава та право — це дві сторони одного і того ж складного явища, а точніше — право є той початок, з якого складається держава".

Оригінальністю позначені державно-правові погляди ук­раїнського вченого-юриста Михайла Флегонтовича Воло-димирського-Буданова (1838—1916) — автора майже 100 праць з галузі історії права Росії, України, Білорусі, Польщі.

Особливість його поглядів на походження і сутність дер­жави і права криється у розгляді цих питань у націо­нально-історичному аспекті. Для нього не існує держави і права "взагалі", без конкретного народу. Він визнає інди­відуальним процес появи і розвитку держав і права відпо­відних націй. Тому веде мову про конкретні держави і право: французьке, німецьке, руське, виявляючи в них деякі загальні ознаки, а також специфічні ознаки щодо походження і суті. Як відправне джерело виникнення дер­жави і права він визнає національно-етнічну групу з її особливостями. Згідно з цією теорією руська держава ви­никла внаслідок розвитку влади старійшин у родовому суспільстві після розпаду кровно-родинних зв'язків і поя­вою міжтериторіальних відносин населення. Влада правителя щодо населення носила патріархальний характер, а що­до теорії — вотчинний.

Право, з погляду М. Володимирського-Буданова, є про­дукт діяльності нації, а не держави. Отже, творцем права у нього виступають народна свідомість і воля, а не держа­ва. Вона, в особі законодавця, лише формує те, що вже створено народною свідомістю, звичаями і як наслідок вис­тупає як народна воля.

Він вважав закон більш обмеженим, ніж право, менш динамічним щодо нього, за розвитком він поступається праву. Право і закон збігалися тільки у тому випадку, коли закон ставав "виразником правосвідомості відповід­ного народу". При цьому він боровся за поєднання національного і державного. Його роздуми втілилися в ідею слов'янського права, головними ознаками якого він вважав "народопредставництво", спільне володіння землею, домі­нування публічного права над приватним, оцінку особи за її діловими якостями. Все це визначило специфіку слов'ян­ського права і державності слов'янських народів, спряму­вавши їх на більш прогресивний шлях розвитку, зокрема, минаючи феодальні відносини завдяки демократичності державних установ.

Серед найвідоміших російських і українських учених кін. XIX — поч. XX ст. почесне місце належить Олек­сандрі Яківні Єфименко (1848—1919). Відома як юрист, історик, етнограф, громадська діячка, вона займалася дослідженням народного життя. Її праці відрізняються гли­боким проникненням у суть цієї проблеми.

О. Єфименко ввважала себе прихильником ідеї народ­ності і його спільностей, наголошувала, що спільність нале­жить до тих форм суспільного життя, які своїм корінням сягають минулого і, безсумнівно, принесуть користь у май­бутньому. Вона вважала, що капіталізм у Росії, маючи свої особливості, неодмінно зазнає реформування за допомогою селянства. Вона відзначала високу роль звичаїв, тому нега­тивно ставилась до нормативного визначення права. О. Єфименко відстоювала створення національного русько­го права, яке б грунтувалося на народній правовій свідо­мості, в основі якого лежали б санкціоновані звичаї, а не нормативні акти держави, що закріплювали інтереси панів­них верств. Разом з тим вона покладалась на державу як на захисника "економічно слабких", державу, яка повинна скасувати межу "між законом і життям", між "народним правом" і "правом законним", що забезпечить, нарешті, соціальну справедливість. Не дивлячись на те, що "волю законодавця" вона вважала "штучним шляхом" розвитку права, що суперечить природному — звичаєвому — шля­ху, законодавча діяльність держави визнавалась нею як "органічна необхідність".

Усі наведені та багато інших учень і теорій, які були поширені в Україні у різні часи, складають ту ідеологічну основу, на якій, зважаючи і на загальноосвітні цінності у сфері державно-правової діяльності, будується навчальний курс теорії держави і права.

 

Питання для засвоєння матеріалу:

 

1. Які перші пам'ятки права України Вам відомі? На­ведіть і охарактеризуйте їх.

2. Які прогресивні діячі Києво-Могилянської академії Вам відомі? Охарактеризуйте їх державно-правові думки.

3. Що Вам відомо про державно-празуйте їх державно-правові думки.

3. Що Вам відомо про державно-правові погляди Ф. Про-коповича і Г. Сковороди? Порівняйте їх.

4. Хто був першим ректором Київського університету, які погляди на державу і право він відстоював?

5. Які державно-правові погляди висловлені у творах Я. Козельського і Т. Шевченка?

6. Як розумів державу і право М. Драгоманов?

7. У чому полягає суть політико-правових поглядів М. Костомарова і І. Франка?

8. Які основні положення теорії Української держави поділяли М. Гру шевський і В. Винниченко?

9. Які Вам відомі українські юристи, що порушували питання права та його ролі у суспільстві?

10. Які основні шляхи розвитку державно-правової думки в Україні?

11. Які риси притаманні державно-правововій думці в Україні на поч. XX ст.?