Порядок подання позовної заяви

Згідно зі ст. 54 ГПК позовна заява подається до госпо­дарського суду в письмовій формі і підписується повноваж­ною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності або його представником.

Справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законо­давством та установчими документами, через свого представ­ника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, пов­новаження яких визначені законодавством або установчими документами, подають до господарського суду документи, що посвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені суб'єкта господарювання. Довіреність видається за підпи­сом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвід-чується печаткою підприємства, організації. Коло повноважень

 

відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно здій­снення у господарському суді повноважень сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відокремлений підрозділ, затвер­дженим юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє виокремлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь (роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про участь у судовому процесі відособлених підроз­ділів юридичних осіб»).

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтвер­джуються нотаріально. Слід зазначити, що у господарському судочинстві суд надає чималу увагу строку дії довіреності, тобто терміну повноважень особи, яка здійснює представництво юридичної особи в процесі. Обов'язковою є дата вчинення довіреності. Виходячи зі змісту ч. З ст. 247 ЦК, довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

У випадках, коли громадяни — суб'єкти господарювання ведуть свої справи у господарському суді особисто, то при зверненні до господарського суду з позовною заявою або із запереченнями на позов такі особи мають додавати копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємниць­кої діяльності. При здійсненні представництва у засіданнях господарського суду особисто громадяни — суб'єкти госпо­дарювання мають надавати суду для ознайомлення оригінал свідоцтва про державну реєстрацію.

Виходячи з організаційно-правової форми юридичної осо­би, господарський суд визначає, які документи є необхідними для підтвердження повноважень органу (керівника такого органу) здійснювати представництво юридичної особи у суді. При здійсненні повноважень сторони в господарському суді представникам доцільно мати документ, що посвідчує особу. Належна фахова підготовка представників сторін і третіх осіб, їх компетентність, оформлені належними чином документи в підтвердження повноважень у справах у господарському суді є обов'язковою вимогою до таких представників.

Перед поданням позову позивач має визначитися з підсуд­ністю справи, тобто встановити, до якого саме господарського суду необхідно подавати позовну заяву. За загальним правилом ст. 15 ГПК справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи

про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача. Але існує і виключна підсудність справ, яка встановлена ст. 16 ГПК.

5.4. Відзив на позовну заяву. Подання зустрічного позову

Процесуальна рівність сторін процесу забезпечується на­данням відповідачеві можливості захисту проти пред'явленого позову шляхом висування заперечень. Змагальна форма процесу дозволяє йому не чекати початку розгляду справи, ознайоми­тись з позовною заявою, вивчити наявні у позивача докази і з урахуванням отриманої інформації визначити своє ставлення до висунутої позивачем вимоги. Відповідач вправі визнати позов, якщо вважає що вимоги позивача законні та обгрунтовані. Якщо відповідач позову не визнає, він може використати дві форми захисту: заперечення та зустрічний позов. Вибір необхідного засобу захисту визначається метою, яку переслідує відповідач, і характером спірних матеріально-правових відносин.

Згідно зі ст. 59 ГПК відповідач має право після одержання ухвали про порушення справи надіслати:

1) господарському суду — відзив на позовну заяву і всі
документи, що підтверджують заперечення проти позову;

2) позивачеві, іншим відповідачам, а також прокурору, який
бере участь в судовому процесі — копію відзиву.

Відзив підписується повноважною особою відповідача або його представником.

Відзив має містити: найменування позивача і номер справи; мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на законодавство, а також докази, що обґрунтову­ють відхилення позовної вимоги; перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву (у тому числі про надіслання копій відзиву і доданих до нього документів позивачеві, іншим відповідачам, прокурору). До відзиву, підписаного представ­ником відповідача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника відповідача.

Заперечення проти позову — аргументовані докази, доводи, які спростовують пред'явлений позов, це пояснення відпові­дача з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу, проти заявлених вимог позивача по суті.

Право на позов має два аспекти: право на пред'явлення позову і право на задоволення позову. З урахуванням цього

 

слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача і запе­речення матеріально-правові¹.

Процесусьгьііі заперечення завжди спрямовані на те, щоб до­вести неправомірність виникнення самого процесу у справі у вигляді відсутності у позивача права на позов чи порушення ним порядку пред'явлення позову. Відповідач прагне зали­шення заяви без розгляду чи припинення провадження у справі. Наприклад, вказуючи на порушення позивачем порядку пред'явлення позову, відповідач доводить, що справа суду не­підсудна, заява подана представником позивача який не має повноваження на ведення справи тощо. Фактами, які свідчать про відсугність у позивача права на позов, відповідач може назвати неправоздатність позивача, непідвідомчість справи суду або те, що у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет із тих самих підстав або є рішення цих органів з такого спору тощо.

Процесуальні заперечення в господарському процесу­альному праві вказують на такі недоліки процесу, які суд зобов'язаний врахувати з власної ініціативи. Однак надання сторонам можливості звертати на них увагу суду є суттєвою гарантією того, що вони будуть усунуті.

Процесуальні заперечення відповідача можуть виявлятися також у заяві про відвід. Інститут відводу, як відомо, покли­каний забезпечити об'єктивний розгляд і розв'язання справи шляхом усунення з процесу тих його суб'єктів, неупереджена діяльність яких викликає сумнів у осіб, які беруть участь у справі.

Якщо позивач доказів основного позову не пред'явить, відповідач вправі вказати на це, обмежуючись запереченням відповідних фактів. Це так зване заперечення фактів, обов'язок доказування яких лежить на позивачеві. Всі заперечення, зазвичай обґрунтовуються відомими висновками, які наво­дяться відповідачем шляхом аналізу і спростування доказів, які наводились позивачем.

Матеріально-правові заперечення — заперечення відповідача проти задоволення позову. Матеріально-правові заперечення — це підтверджувані аргументами докази відповідача проти ма­теріально-правової вимоги позивача. Заперечення відповідача

¹ Див.: Васильченко М.М. Заперечення проти позову. — Харків, 1973. — С 38.

можуть стосуватися і посилань позивача на певні правові норми, на неправильність їх тлумачення позивачем. Матеріаль-ио-правові заперечення спрямовані на спростування фактів, які становлять основу пред'явленого позову і свідчать про незаконність чи необґрунтованість вимог позивача.

Переконливість цих заперечень відповідача вирішальним чином вплине на зміст судового рішення у справі — буде позов задоволений чи в позові буде відмовлено. Матеріально-пра-вові заперечення відповідача стосуються галузі матеріального права. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормами матеріального права, зумовлюють виникнення і розвиток матеріальних і правових відносин, результатом яких і є ви­никнення господарсько-правового спору в суді.

Наука господарського процесуального права не займається питаннями матеріально-правових заперечень. Однак з огляду на нерозривний зв'язок між матеріальним і процесуальним правом процесуалістів цікавлять окремі аспекти матеріаль­но-правових заперечень з питань, де тісно переплітаються матеріально-правові і процесуальні інтереси. Це передусім стосується питань належної та неналежної сторони в процесі. Матеріально-правовий аспект питання полягає в тому, що належні сторони — це справжні учасники спірних правовід­носин. Процесуальний — чи справді позивачем і відповідачем у справі є суб'єкти спірних матеріально-правових відносин. Заперечення відповідача зводяться тут до того, що відповідач може довести, що позов до нього пред'явлений неналежним позивачем або що він є неналежним відповідачем у справі.

Заперечення відповідача проти неналежного позивача мають тимчасовий характер. Якщо відповідач є зобов'язаною особою у спірних правовідносинах, він має нести матеріаль­но-правову відповідальність. Однак вже саме усунення нена­лежного позивача з процесу може створювати для відповідача певні вигоди. Так, наприклад, належного позивача взагалі може не виявитися, або належний позивач пропустить строк позовної давності, або стикатиметься з певними труднощами у своїй доказовій діяльності. Відповідач у справі може також доводити, що він є неналежним відповідачем та не повинен нести відповідальність перед позивачем.

Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що у справі бере участь неналежний позивач або він (відповідач) є неналежним, поєднує в собі ознаки як матеріально-правового, так і процесуального заперечення.

Складнішим і рідше застосовуваним на практиці є такий спосіб захисту відповідача, як зустрічний позов.

Згідно зі ст. 60 ГПК відповідач має право до прийняття рішен­ня зі спору подати до позивача зустр'чний позов для спільного розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов повинен бути взаємно пов'язаний з первісним. Подання зустрічного позову провадиться за загальними правилами подання позовів.

Зустрічним є позов, заявлений відповідачем у вже існую­чому процесі за первісним позовом, який підлягає спільному з первісним позовом розгляду у суді¹.

Інститут зустрічного позову дає можливість шляхом сумісно­го розгляду первісної і зустрічної вимог більш повно врахувати правові відносини сторін. Він відповідає вимогам процесуальної економії якомога меншими витратами для учасників процесу сил, засобів і часу.

Подання зустрічного позову становить окремий випадок пред'явлення позову і тому підкоряється загальним правилам подання позову: наявності права на подання позову, додер­жання належної форми позовної заяви, сплати державного мита тощо.

Зустрічний позов — самостійна вимога відповідача до позивача пред'явлена до суду для одночасного і об'єднаного розгляду у справі за первісним позовом позивача. Оскільки позов відповідача характеризується як зустрічний, вимогу позивача прийнято називати в цьому випадку первісною.

В процесуальній літературі немає єдиного визначення по­няття зустрічного позову. Під зустрічним позовом більшість авторів розуміє позовну вимогу відповідача до позивача, заявлену у вже існуючому процесі для спільного розгляду з позовом первісним. Зустрічний позов становить самостійну вимогу відповідача до позивача².

По суті зустрічний позов використовується відповідачем як засіб захисту значно ширше. Він є як засобом захисту проти первісного позову, так і засобом здійснення відповідачем са­мостійних вимог до позивача.

Вдале визначення зустрічному позову дав професор М. Гур-вич. Він вказує, що зустрічний позов — це звернення відповідача до суду з вимогою про захист самостійної вимоги до позивача шляхом розгляду спору про цю вимогу в тому ж процесі³.

¹ Див.: Клейн Н.І. Встречный иск в суде и арбитраже. — М., 1964. —
С. 11.

² Див.: Новицкий В. Проблемы применения встречного иска в хозяйствен­
ном процессе // Хозяйственный процесс. — 2003. — № 10. — С. 44—47.

³ Див.: Советское гражданское процессуальное право: Учеб. пособ. /
Под ред. М.А. Гурвича - М, 1957. — С. 181.

Можливість подання зустрічного позову дає відповідачеві багато переваг. Передусім це стосується питань територіальної підсудності. Можливість розгляду зустрічного позову разом з первісним також сприяє ліквідації в одному процесі всіх спірних питань між позивачем і відповідачем. Якщо відпові­дач використовує зустрічний позов для захисту проти первіс­ного, задоволення зустрічного позову найчастіше виключає задоволення вимог позивача (повністю або певною мірою). Одночасний розгляд первісного і зустрічного позовів виключає можливість прийняття судом рішень, які протирічать одне од­ному, дозволяє суду повніше, глибше і правильніше з'ясувати справжні взаємовідносини сторін.

Зустрічний позов характеризується певними ознаками.

Передусім зустрічний позов як звичайний позов стано­вить звернення відповідача до суду за захистом своїх прав та інтересів. У зв'язку з тим, що позивач свого часу порушив права відповідача, у останнього виникає процесуальна заін­тересованість в одержанні сприятливого для себе судового рішення. Відповідач як особа, яка бере участь у справі, має не лише обов'язки перед позивачем, а й процесуальні права на звернення зі своїми вимогами до суду. Своє право на захист відповідач реалізує у вже порушеному проти нього процесі. Тому, подаючи зустрічний позов, сторони змінюють своє процесуальне становище. Позивач за первісним позовом стає відповідачем за зустрічним позовом, а відповідач за первісним позовом посідає процесуальне становище позивача.

Щодо зустрічного позову законом передбачені і деякі спе­ціальні правила. Вони полягають у тому, що:

1) відсутність зв'язку зустрічної вимоги з первісною при­зводить до відмови в прийнятті цього позову до розгляду тільки як зустрічного, а не перешкоджає в пред'явленні його як первісного в окремому процесі;

2) зустрічний позов подається до суду, що розглядає справу за первісним позовом;

3) подання зустрічного позову допускається до прийняття рішення зі спору, після цього право на пред'явлення зустріч­ного позову припиняється.

Необхідність зв'язку між зустрічною та первісною вимогами не впливає на певну самостійність зустрічного позову.

Це дістає прояв у таких положеннях:

1) хоча задоволення зустрічного позову зазвичай спричиняє відмову в первісному позові, не виключена можливість відмови і в первісному позові з причин, які не мають відношення до зустрічного позову, в якому суд також відмовляє через Його незаконність чи необґрунтованість;

 

2) через самостійність характеру зустрічного позову суд зобов'язаний у рішенні вказати результати розгляду кожного з позовів, тобто вирішити зустрічний позов й у тому випадку, якщо за первісним позовом рішення не приймається.

Необхідно звернути увагу на те, шо зустрічний позов — це найважливіший процесуальний засіб захисту, який сприяє більш повному і всебічному розгляду та розв'язанню госпо­дарського спору. Однак не будь-яка зустрічна вимога відпові­дача може бути визнана зустрічним позовом і обов'язково має розглядатися в одному судочинстві з позовом первісним. При­йняття і розгляд зустрічного позову значно ускладнює процес, збільшує коло питань, що розглядаються. Тому в кожному конкретному випадку з урахуванням необхідних вимог подання зустрічного позову суд має вирішувати питання про доцільність спільного розгляду зустрічного і первісного позовів.

За процесуальної співучасті зустрічний позов може бути пред'явлений як одним із співвідповідачів, так і до одного із співпозивачів. Питання про процесуальне становище сторін при співучасті вирішується значно ширше. Припускається пред'явлення зустрічного позову не лише до позивача, а й до осо­би, яка не є позивачем за первісним позовом, і тут створюється видимість зустрічного позову, хоча такого насправді немає.

Зустрічний позов за загальним правилом є засобом захисту проти позову. Він містить як ознаки процесуального захисту, так і матеріально-правового. Зустрічні вимоги відповідача можуть бути вимогами про присудження, визнання, перетворення.

Пред'являючи зустрічний позов, відповідач прагне досягти подвійної мети: захисту свого права і захисту від попередніх вимог позивача.

Отже, зустрічний позов розглядаємо передусім як засіб захисту проти первісного позову (з матеріально-правовими і процесуальними ознаками), а також незалежно від цього захисту, якшо у відповідача є самостійні вимоги до позивача, тісно пов'язані з пред'явленим позовом. Слід відзначити, що не всі процесуалісти розглядають зустрічний позов як засіб захисту від первісного позову, наголошуючи на самостійному характері вимог відповідача до позивача¹.

Заперечення або зменшення значення ознак засобів захисту у зустрічному позові ускладнює з'ясування його справжньої пра­вової природи, його значення для захисту прав відповідача.

Якшо розглядати зустрічний позов як засіб захисту відпові­дача, постає питання про його відмінність від заперечення проти позову. Зустрічний позов і заперечення проти позову об'єднує 'їх процесуальна цілеспрямованість.

Судовій практиці відомі випадки, коли відповідач, захища­ючись проти позову, ту ж саму незгоду з вимогами позивача процесуально заявляє або у вигляді заперечень, або у вигляді зустрічного позову.

У процесуальній літературі немає єдиної думки щодо співвід­ношення заперечень проти позову з зустрічним позовом. Одні автори вважають, що процесуальне здійснення права можливе не лише шляхом пред'явлення зустрічного позову, а й шляхом заперечення, яке протиставляється первісному позову¹.

На нашу думку, відповідач не може скористатися запе­реченням проти позову, якщо його право потребує судового захисту. В цьому випадку обов'язково має бути поданий зус­трічний позов.

Слід визнати переконливою й іншу точку зору. Якщо від­повідач не тільки заперечує проти позову, а й заявляє самостій­ну вимогу до позивача, ці вимоги для судового підтвердження мають бути висловлені лише у формі зустрічного позову.

Вказані твердження підтверджуються і практикою. Без пред'явлення зустрічного позову суд не вправі присуджувати первісного позивача до вчинення певних дій щодо відповідача, а може лише відмовити первісному позивачеві в позові. Не можна не звернути уваги і на те, що при запереченні проти позову позивач прагне (і повинен) довести правомірність своїх вимог. При пред'явленні ж зустрічного позову він має захищатися проти заявленої зустрічної вимоги.

Погоджуючись з думкою про те, що як заперечення проти позову, так і зустрічний позов певні відмінності між цими засобами захисту прав відповідача спрямовані проти позову первісного, слід все ж відзначити певні відмінності між цими засобами захисту прав відповідача. При запереченні проти позову найвигідніші наслідки для відповідача можуть поляга­ти лише у відмові в позові позивачеві. Присуджувати з нього здійснення якихось дій на користь відповідача суд не вправі. При зустрічному ж позові відповідача не задовольняє лише відмова в позові позивачеві. У нього є своя самостійна вимога, задоволення якої він і домагається в суді.

 

¹ Див.: Анісімова Л.І. Зустрічний позов і заперечення проти позову// Правознавство. — 1961. — № 1. — С. 143.

¹ Див.: Притика Д.М. Арбітражний процес: Навч. посіб. — Харків, 2001. - С 106.

Якшо зустрічного позову відповідач не пред'явив, позивач ніколи не може бути поставлений у гірше становище порівня­но з тим, в якому він перебував до порушення провадження у справі.

Зустрічний позов відрізняється від заперечень проти позову своєю самостійністю.

Заперечення проти позову цілком залежить від долі первіс­ного позову, рух якого залежить від розсуду позивача, суду. Так, наприклад, у разі відмови від позову, зупинення, припинення провадження у справі заперечення відповідача втрачає своє зна­чення, бо воно вже цілком залежить від процесуальних резуль­татів розгляду первісного позову. Якщо відповідач свою вимогу висловлює у вигляді заперечення, домагаючись відмови у позові, суд може відмовити позивачеві в позові на інших підставах, не вирішуючи питання з урахуванням заперечення відповідача. Свої заперечення в цих випадках відповідач може заявити до суду шляхом самостійного позову. Якщо ж вимога відповідача висунута у вигляді зустрічного позову, суд зобов'язаний прий­няти за ним рішення незалежно від долі позову первісного.

Розглянувши відмінності між запереченням і зустрічним позовом, необхідно ще раз підкреслити, що захист відповіда­ча проти позову може здійснюватися у формі як заперечення проти позову, так і зустрічного позову.

Вибір форми захисту залежить від процесуальної мети, яку переслідує відповідач.

5.5. Відмова у прийнятті позовної заяви. Повернення позовної заяви

Реалізуючи право на звернення за судовим захистом, за­інтересовані особи звертаються з позовною заявою до суду. Водночас необхідні і зустрічні дії суду в особі судді, який ви­конує завдання щодо прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі.

Питання про прийняття позовної заяви вирішує суддя. За наявності додержання всіх вимог, встановлених законодавс­твом (зокрема, додержання правил подання позовної заяви, а також додержання порядку реалізації цього права та відсутності умов для повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження у господарській справі), суд приймає позовну заяву до провадження, тобто порушує справу, що є початковою стадією відповідного провадження.

Відкрите позовом судове провадження щодо розгляду і вирішення конкретної господарської справи спрямоване як на захист суб'єктивного права та охоронюваного законом ін­тересу суб'єктів господарювання, так і на охорону законності і правопорядку, а також на захист державного інтересу.

У ст. 62 ГПК. встановлений вичерпний перелік підстав для відмови у прийнятті позовної заяви до судового розгляду, зокрема, суддя підмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в господарських судах України. Тобто подана позовна заява стосується спору, який непідві­домчий господарському суду, що виключає можливість його судового розгляду, але не виключає захисту порушеного чи оспорюваного права іншим уповноваженим органом;

2) у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими самими сторонами, про той са­мий предмет і з тих самих підстав або є рішення цих органів з такого спору. Неможливість повторного розгляду справи за цією підставою надає право господарському суду відмовити у прийнятті позовної заяви за наявності таких обставин у сукупності: у справі беруть участь ті самі сторони; спір виник щодо того самого предмета або з тих самих підстав; прийняте рішення чи постанова набрали законної сили, не змінена і не скасовані відповідно до чинного законодавства України;

3) позов подано до підприємства, організації, які лікві­
довано. У такому разі господарський суд також відмовляє у
прийнятті позовної заяви за відсутністю відповідача у справі,
оскільки у цьому випадку не настає правонаступництво.

За наявності зазначених підстав суддя відмовляє у при­йнятті позовної заяви через відсутність у позивача права на пред'явлення позову, що оформлюється мотивованою ухвалою господарського суду, яка надсилається протягом п'яти днів з дня надходження заяви сторонам, прокурору чи його заступ­нику, якщо вони є заявниками.

Ухвала містить мотиви відмови у прийнятті позовної заяви; закон, яким керувався суд; інші дані, які визначають її зміст.

Ухвалу судді про відмову у прийнятті позовної заяви до свого провадження можна оскаржити у господарському суді апеляцій­ної інстанції. У разі її скасування на господарський суд першої інстанції покладається обов'язок прийняти позовну заяву до провадження. В цьому випадку позовна заява вважається пода­ною у день першого звернення до господарського суду. Ухвала про зупинення провадження у справі може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами ст. 106 ГПК.

 

2(

Однією з умов прийняття позову до провадження гос­подарського суду є додержання порядку реалізації права на пред'явлення позову, порушення якого надає право госпо­дарському суду повернути позовну заяву. У разі недодержання вимог, визначених ГПК, суддя не приймає позовну заяву до провадження та повертає її без розгляду не пізніше п'яти днів з дня її надходження, про що виносить ухвалу. Перелік обста­вин, за наявності яких господарський суд повертає позовну заяву, є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає. Заява повертається у випадках, якщо:

1) позовну заяву підписано особою, яка не має права її під­писувати, або особою, посадове становище якої не вказано. За правилами статей 54, 57 ГПК до позовної заяви, яка подається до господарського суду позивачем, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. При цьому позовна заява має бути підписана повноважною осо­бою з обов'язковим зазначенням її посади. У зв'язку з цим подання позовної заяви до господарського суду без належних повноважень або без зазначення посадового становища особи, яка її підписала, є підставою для повернення позовної заяви, а щодо прийнятої позовної заяви — для залишення її без розгляду господарським судом (ст. 81);

2) у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштової адреси (ст. 54);

3) у позовній заяві не вказано обставин, на яких грунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені у заяві обставини, обгрунтованого розрахунку стягуваної чи оспорю­ваної суми (статті 54, 55);

4) не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі (статті 45, 46, 57);

5) порушено правила об'єднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить вирішення спору (ст. 58);

6) не подано доказів надсилання відповідачеві копії позов­ної заяви і доданих до неї документів (ст. 56);

7) до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору (ст. 22);

8) не подано доказів сплати витрат на інформаційно-тех­нічне забезпечення судового процесу (ст. 47-1 ГПК).

Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з ним до господарського суду у загальному порядку після усунення допущених порушень. Особа може звернутися

до господарського суду з тотожним господарським позовом у звичайному порядку. При цьому моментом звернення з позовом буде вважатися дата звернення з належним чином оформленою позовною заявою.

5.6. Забезпечення позову

Проблеми, пов'язані з вжиттям судом заходів щодо забезпе­чення позову, є вельми актуальними у господарському процесі. Складність їх застосування полягає насамперед у необхідності дотримання балансу прав та інтересів учасників процесу, зва­жаючи на те, що вони є рівними перед законом і судом. Необ­хідність зваженого підходу в цих питаннях зумовлена тим, що вжиття заходів щодо забезпечення позову може завдати шкоди відповідачеві, а невжиття таких заходів — спричинити збитки або неможливість виконання судового рішення позивачем.

На практиці мають місце випадки, коли судове рішення з тих чи інших причин не виконується, що не сприяє авто­ритету судової влади та органів виконання судових рішень. Але найголовніше — не досягається мета позивача при його зверненні до суду — не поновлюються його порушені права та інтереси. Отже, не доводиться говорити про ефективність правосуддя в державі.

Засобами, які забезпечують поновлення порушених прав і законних інтересів, є засоби забезпечення позову, які засто­совуються господарським судом. Мета вжиття заходів щодо забезпечення позову полягає у:

• гарантуванні можливості реалізації позовних вимог (ви­конанні судового рішення);

• сприянні збереженню положення, що існувало між сто­ронами до винесення судового акта.

Актуальність вжиття заходів щодо забезпечення позову зростає з огляду на тривалість судового розгляду справ у суді першої та апеляційної інстанцій до набуття рішенням закон­ної сили. Забезпечення позову є важливим і передусім дієвим засобом унеможливлення уникнення недобросовісним контра­гентом відповідальності, а також ефективним засобом забез­печення реального виконання судового рішення. Необхідність такого інституту є очевидною. Коли відповідачеві стає відомо про пред'явлення до нього позову, він може вжити заходів для того, щоб рішення не виконувалося: приховати грошові кошти, продати нерухомість чи інше майно, передати майно на

 

зберігання іншим особам тощо. Водночас цс досить жорсткий механізм впливу на діяльність підприємства, який може стати причиною збитків того чи іншого суб'єкта господарювання. Особливого значення інститут забезпечення позову набуває в господарському процесуальному законодавстві.

Інститут забезпечення позову в цивільному процесі за ра­дянських часів досліджували М. Гуревич, А. Добровольський, П. Логінов, М. Штефан. Натомість питання, пов'язані із за­безпеченням позову в господарському процесі, залишаються мало дослідженими у сучасній вітчизняній правовій доктрині. Специфіка інституту забезпечення позову в господарському процесі аналізувалась у працях С. Боровика¹, Н. Абрамова², В. Беляневича³ тощо.

Водночас в українському правознавстві аналіз цього явища зводиться лише до констатації факту існування цього інституту та визначення процесуальних методів застосування заходів щодо забезпечення позову. Проблеми, з якими стикаються юристи-лрактики, зумовили появу публікацій щодо цього у фаховій періодиці. Останнім часом широко обговорюєть­ся недосконалість цього інституту та випадки зловживання положеннями розділу X ГПК, яким здійснюється правове регулювання заходів щодо забезпечення позову*.

Українське господарське процесуальне законодавство пе­редбачає заходи, що можуть вживатися з метою забезпечення позовних вимог. Вичерпний перелік способів забезпечення позову визначений ст. 67 ГПК. У цій статті визначено, що позов забезпечується:

• накладанням арешту на майно або грошові суми, що
належать відповідачеві;

• забороною відповідачеві вчиняти певні дії;

• забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються пред­мета спору;

• зупиненням стягнення на підставі виконавчого докумен­та або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

¹ Див.: Боровик С.С. Захист прав суб'єктів господарювання в арбіт­
ражних судах України. — К., 2001. — 275 с

² Див.: Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессу&іьное право Украины:
Учеб. пособ. — Харьков, 2002. — 255 с.

³ Див.: Беляиевич В. Арбітражне судочинство: визнання недійсними
актів державних та іншій органів: Навч. посіб. — К-, 2001. — 264 с

⁴ Див.: Осадчій І. Забезпечення позову в господарському процесі: потреба
вдосконалення // Юридичний журнал. — 2003. — № 12. — С. 120—123.

Господарське процесуальне законодавство України допус­кає одночасне застосування кількох заходів щодо забезпечення позову за умови, що таке забезпечення не перевищить суми заявлених позовних вимог. У процесі судового розгляду мож­лива заміна одного заходу забезпечення іншим. Це питання вирішується в тому самому порядку, що й первісна заява про застосування заходів щодо забезпечення позову.

З метою однакового і правильного застосування законо­давства щодо забезпечення позову Президія Вищого арбітраж­ного суду України видала роз'яснення від 23 серпня 1994 р. № 02-5/611 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову».

Відповідно до ст. 66 ГПК заходи щодо забезпечення позову застосовуються господарським судом за заявою сторони, про­курора чи його заступника, який подав позов, або з ініціативи господарського суду як гарантія реального виконання рішення суду.

Ююпотання про забезпечення позову може бути подано також третіми особами із самостійними вимогами на предмет спору, оскільки ці особи користуються правами позивача у процесі (ч. З ст. 26 Кодексу).

Слід мати на увазі, що перелік осіб, які вправі порушувати питання про забезпечення позову, наведений у ст. 66 ГПК, є вичерпним.

Забезпечення позову як засіб запобігання можливим пору­шенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи може застосовуватись як за основним, так і за зустрічним позовом на будь-якій стадії процесу, включаючи перегляд рішення, ухвали, постанови (в подальшому — рішення) в апеляційному або у касаційному порядку.

Умовою застосування заходів щодо забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Отже, найдоцільніше вирішувати питання щодо забезпечення позову на стадії попередньої підготовки справи до розгляду (ст. 65 ГПК).

Клопотання про забезпечення позову, яке раніше було від­хилено повністю або частково, може бути подано вдруге, якщо змінились певні обставини. Тобто з приводу заяв про забезпе­чення позову, в задоволенні яких було відмовлено, заборона повторно звертатися до господарського суду не поширюється.

 

Про забезпечення позову господарський суд виносить ух­валу, яка надсилається органам державної виконавчої служби, особам, яким заборонено вчиняти певні дії, або податковим органам, установам банків, кредитно-фінансовим установам, в яких знаходиться виконавчий документ. Наказ про вжиття заходів щодо забезпечення позову не видається.

Обираючи, який саме засіб забезпечення позову слід за­стосовувати у тій чи іншій справі, господарський суд має виходити з такого.

У позовному провадженні при накладенні арешту на гро­шові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову та можливих судових витрат. Накладення господарським судом арешту на рахунки боржника чинним законодавством не передбачене.

За позовами про визнання права власності або витребування майна арешт може бути накладений лише на індивідуально визначене майно.

У провадженні зі справ про банкрутство арешт може бути накладено на все належне боржникові (закріплене за ним) май­но незалежно від поділу його на основні чи оборотні засоби. Арешт на майно громадянина-підприємця може бути на­кладено на загальних підставах, за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення.

За позовами про витребування майна в ухвалі про накла­дення арешту на майно боржника господарський суд має чітко охарактеризувати ознаки, за якими той чи інший предмет відрізняється від подібних. Не можна, наприклад, накладати арешт на автомобіль, не зазначивши його марки «Волга», «Лада», «Москвич» тощо, державного реєстраційного номера, номера двигуна тощо, що відрізняло б саме цей автомобіль від будь-якого автомобіля взагалі.

Приймаючи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії за­бороняється вчиняти. Помилковими слід визнати ухвали, якими боржникам забороняється користуватись їх майном, якщо через особливості цього майна користування ним не має наслідком знищення або зменшення його цінності. За наявності підстав для застосування такого заходу забезпечення позову господарський суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, від­чуження його у будь-який спосіб, у тому числі здійснення тих чи інших платежів або перерахування авансом певних сум тошо.

Таке правило має застосовуватись і до інших осіб, яким на підставі ст. 67 ГПК забороняється вчинення дій щодо предмета спору.

Судова практика свідчить, що при вирішенні спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та пов'язаних із цим спорів господарські суди, керуючись згаданими вище стат­тями ГПК, виносили ухвали про забезпечення позову шляхом заборони акціонерному товариству, реєстратору та (або) іншим особам здійснювати будь-які дії, пов'язані зі скликанням та проведенням загальних зборів.

Серед заходів, що вживалися господарськими судами у порядку забезпечення позову, мають місце такі: заборона господарському товариству проводити загальні збори; забо­рона проводити реєстрацію акціонерів для участі у загаль­них зборах; заборона реєстратору видавати копії реєстру та виписки з нього; зобов'язання особи зареєструватися для участі в загальних зборах; заборона органам державної влади здійснювати перереєстрацію підприємства або реєструвати зміни до установчих документів; заборона органам управління державним майном видавати довіреності на представництво інтересів держави на загальних зборах акціонерів; заборона будь-яких дій, пов'язаних із виконанням рішень загальних зборів; заборона реєстрації випуску акцій: заборона відчужен­ня акцій або частки; накладення арешту на майно та кошти господарського товариства тощо.

Слід зазначити, що такі заходи застосовуються судами без урахування особливостей зазначених спорів. Зокрема, при ви­несенні ухвал суди інколи не враховують вимоги ст. 66 ГПК, в якій передбачено вжиття заходів щодо забезпечення позову в разі, якщо невжиття таких заходів може ускладнити чи унемож­ливити виконання рішення господарського суду. Розглядаючи питання про доцільність вжиття заходів щодо забезпечення позову при розгляді спорів про визнання недійсним рішення загальних зборів, суди мають виходити з того, що наслідком визнання акта недійсним є втрата цим актом обов'язкового характеру для осіб, яким він був адресований. Тому немає під­став вважати, що відсутність заборони проведення загальних зборів може призвести до ускладнення або унеможтивлення виконання рішення суду про визнання акта недійсним.

Одним із способів забезпечення позову є заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. У деяких випадках суди застосовують цей спосіб при вирішенні справ про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій і виносять ухвали про заборону акціонерному товариству — емітенту акцій та (або) іншим особам вчиняти дії, пов'язані з проведенням загальних зборів. Винесення таких ухвал є не-

правомірним, оскільки дії акціонерного товариства та (або) інших осіб щодо проведення загальних зборів не стосуються предмета спору, яким є договір купівлі-продажу акцій.

Позиція Верховного Суду України з цього питання вислов­лена в ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 листопада 2001 р. у справі про визнання незаконним рішення загальних зборів ВАТ «Ексімиафтопро-дукт», де зазначено, що заборонивши відповідачеві проводити загальні збори акціонерів, які відповідно до ст. 41 Закону «Про господарські товариства» є вищим органом акціонер­ного товариства, до компетенції якого належить вирішення усіх питань, пов'язаних із діяльністю товариства, суд вирішив питання, яке стосується внутрішньої діяльності товариства і не пов'язане з розглядом справи за заявленим позовом та виконанням можтивого рішення суду.

Вжиття заходів щодо забезпечення позову у вигляді забо­рони акціонерному товариству, реєстратору та (або) іншим особам здійснювати дії, пов'язані з проведенням загальних зборів, може призвести до порушення передбаченого законом права акціонерів на участь в управлінні справами товариства шляхом участі та голосування на загальних зборах.

Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено (ст. 67 ҐПК). У цих випадках господарський суд має дотримуватися правил, передбачених розділами XIГ і XI1-1 ГПК.

У разі відмови в задоволенні клопотання про забезпечення позову суд вказує про це в ухвалі про відкриття провадження у справі. Оскарження такої ухвали ГПК не передбачає.

Яким чином господарський суд оформлює відмову в задо­воленні клопотання про вжиття заходів щодо забезпечення позову в ситуації, якщо його подамо після порушення провад­ження у справі? Напевно, також шляхом винесення ухвали. Однак ГПК не передбачає необхідності винесення такої чи будь-якої іншої ухвали, яку зобов'язаний прийняти суд за результатами розгляду клопотань сторін.

Якщо господарський суд винесе ухвалу про відмову в за­доволенні клопотання про вжиття заходів щодо забезпечення позову, позивач буде позбавлений права на апеляційне оскар­ження такої ухвали відповідно до вимог ст. 106 ГПК, згідно з якою ухвали місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом».

Незважаючи на те, що можливість оскарження ухвал суду про відмову в задоволенні клопотання про забезпечення позову не передбачена ГПК, судова практика свідчить про інше.

Так, Виший господарський суд України, розглянувши на відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну скаргу Фонду державного майна України на ухвалу госпо­дарського суду Луганської області від 9 вересня 2004 р. та постанову Луганського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2004 р. у справі № 21/342 за позовом ТО В з іноземними інвестиціями за участю українського капіталу «Лисойл» (далі — ТОВ «Лисойл») до ВАТ «Лисичанськна-фтооргсинтез» (далі — ВАТ «Линос»), ЗАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія» (далі — Компанія) (третя особа — Фонд державного майна України) про стягнення 1432869566,15 грн. та зобов'язання надати можливість ко­ристуватися обладнанням, встановив:

ТОВ «Лисойл» в серпні 2004 р. звернулося до гос­подарського суду Луганської області з позовом до ВАТ «Линос» та Компанії про стягнення 1432869566,15 грн. та зобов'язання ЗАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія» надати можливість позивачеві використовувати до 31 грудня 2008 р. обладнання. Водночас позивач заявив клопотання про вжиття заходів шодо забезпечення позову у вигляді накладення арешту на рахунки відповідачів в межах суми позовних вимог, а також заборону будь-яким особам вчиняти дії, спрямовані на укладення правочинів, об'єктом яких є таке обладнання: установка первинної переробки нафти № 2 (атмосферна та вакуумна АВТ-2), установка каталітичного риформінгу — 2Л-35-11/1000, установка гідроочистки дизпалива — 2Л-24/2000, комплекс каталі­тичного крекінгу Г-43-107М/1 — та заборону внесення до нього будь-яких змін: ремонт, демонтаж, поліпшення, погіршення та інших, шо можуть спричинити зміну якісних характеристик, а також з метою запобігання псуванню та прискореній амортизації зазначеного обладнання, заборону будь-яким особам його використання.

Ухвалою господарського суду Луганської області від 9 ве­ресня 2004 р. у справі № 21/342, залишеною без змін пос­тановою Луганського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2004 р., у задоволенні клопотання про вжиття заходів шодо забезпечення позову відмовлено.

Не погоджуючись з ухвалою та постановою господарських судів першої та апеляційної інстанцій Фонд державного майна України звернувся до Вищого господарського суду Ук­раїни з касаційною скаргою, в якій просив прийняті у справі ухвалу та постанову скасувати, клопотання позивача про вжиття заходів шодо забезпечення позову задовольнити.

В обгрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, шо суд першої та апеляційної інстанцій порушили

норми процесуального права, що призвело до прийняття незаконних судових актів.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим та апеляційним господарськими судами норм ма­теріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 66 ГПК господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав по­зов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів шодо забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Згідно зі ст. 67 зазначеного Кодексу позов забезпечується зокрема накладенням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти певні дії, що стосуються предмета спору.

Відповідно до п. З ч. 2 ст. 86 ГПК ухвала господарського суду має містити мотиви винесення ухвали з посиланням на законодавство.

Умовою застосування заходів щодо забезпечення позову є достатньо обгрунтоване припущення, шо майно (в тому числі грошові суми, обладнання, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Заходи щодо забезпечення позову застосовуються господарським судом як гарантія реального виконання рішення суду.

Разом з тим місцевий господарський суд наведені пози­вачем та третьою особою докази ризику подальшого уск­ладнення або унеможливлення виконання рішення суду не розглянув, належної оцінки цим доказам не надав, обмежився посиланням на те, що позивачем не довів, шо спірне облад­нання та грошові суми, які є предметом забезпечення, можуть зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення, а отже, передчасно та безпід­ставно відмовив у задоволенні заявленого клопотання.

Апеляційний господарський суд допущене місцевим гос­подарським судом порушення норм процесуального права не усунув, внаслідок чого залишив незаконну ухвалу без змін.

Водночас суд апеляційної інстанції, дійшовши в оскар­жуваній постанові висновку про правомірність використан­ня та відчуження спірного майна відповідачами, помилково

здійснив оцінку доказів та встановив обставини справи за відсутності правових підстав для цього, не врахувавши того, що справа місцевим господарським судом по суті не розглядалась.

Викладене свідчить про те, що приймаючи оскаржувану постанову, апеляційний господарський суд надав невірну юридичну оцінку обставинам справи, порушив і неправиль­но застосував норми процесуального права.

Враховуючи вимоги ст. 111-7 ГПК про те, шо касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати дове­деними обставини, шо не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішу­вати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, оскаржувані ухвала та постанова господарських судів підлягають скасуванню, а справа — передачі на новий розгляд господарського суду Луганської області.

" Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9—111-11, 111-13 зазначеного Кодексу, Виший господарський суд України постановив:

касаційну скаргу Фонду державного майна України задовольнити;

ухвалу господарського суду Луганської області від 9 ве­ресня 2004 р. та постанову Луганського апеляційного гос­подарського суду від 18 листопада 2004 р. у справі № 21/342 скасувати, справу передати на новий розгляд господарсько­му суду Луганської області.

Ухвалою Судової палати у господарських справах Вер­ховного Суду України від 30 червня 2005 р. у порушенні провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 1 червня 2005 р. у справі № 21/342 було відмовлено.

Як видно з цього прикладу, з урахуванням вимог ст. 106 ГПК відсутність у цьому Кодексі посилання на можливість оскарження ухвал суду про відмову в задоволенні клопотання про забезпечення позову не є перешкодою для судів апеляцій­ної та касаційної інстанцій у розгляді відповідно апеляційних та касаційних скарг на такі ухвали (постанови).

Враховуючи, що забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача, господарський суд не повинен скасовувати вжиті заходи щодо виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились певні обставини, що призвели

до застосування заходів забезпечення позову. Досить часто підставою для скасування заходів щодо забезпечення позову стає невідповідність таких заходів обсягу позовних вимог.

Деякі законодавчі акти України передбачають більш конк­ретизовані заходи щодо забезпечення позову, що відображають специфіку відповідної сфери діяльності. Зокрема, у ст. 53 За­кону «Про авторське право і суміжні права» передбачені такі заходи щодо забезпечення позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав: заборону відповідачеві, сто­совно якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права і (або) суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, від­творення, продаж, передачу в майновий найм, прокат, вве­зення на митну територію України та інше передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний обіг примірників творів, зокрема комп'ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлен­ня, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, і засобів обходу технічних засобів захисту.

Новелою українського господарського процесуального за­конодавства стала поява процесу&чьного інституту «запобіжних заходів». Відповідні зміни до ГПК внесені Законом України від 22 травня 2003 р. «Про внесення змін до деяких законо­давчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності». Підстави вжиття запобіжних заходів передбачені у ст. 43-1 ГПК і полягають в тому, що особа, яка має підстави побоюватись, що надання потрібних для неї доказів стане зго­дом неможливим або ускладненим, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову. Запобіжні за­ходи передбачають: витребування доказів; огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав; накла­дення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, і знаходяться в неї або в інших осіб.

Новою редакцією Закону «Про авторське право і суміжні права» фактично введений новий для українського права порядок забезпечення позову. Однак, незважаючи на всю ра­дикальність засобів забезпечення, законодавці вважали, що їх недостатньо для «належного забезпечення охорони авторських і суміжних прав». Тому ініціювалися зміни в процесуальні ко­декси, які дозволили припиняти посягання на інтелектуальні цінності ще до подачі позову до суду.

Вищий арбітражний суд Російської Федерації справедливо зазначив, що питання забезпечення позову стосується інтересів як боржника, так і його кредиторів, права яких можуть пору­шуватися у зв'язку з застосуванням заходів щодо забезпечення позову¹. Адже господарська діяльність будь-якого підприємства вимагає постійної експлуатації засобів виробництва. Товар та гроші забезпечують їх власникові необхідний прибуток. Позбавлення підприємства можливості користуватися та роз­поряджатися власними засобами виробництва призводить до збитків, які іноді можуть бути безповоротними.

Збитки, завдані забезпеченням позовних вимог, можна розглядати як частину відповідальності відповідача за здійс­нення певних порушень норм законодавства. Сучасна судова практика свідчить, що забезпечення основного чи зустрічного позову часто застосовується проти сторони, яка згідно з чин­ним законодавством жодних протиправних дій не вчиняла та є добросовісним суб'єктом господарських відносин, що згодом підтверджується судовим рішенням.

За таких обставин інститут забезпечення позову може перетворитися на механізм недобросовісної боротьби з кон­курентами чи тиску на контрагентів.

Найчастіше питання, пов'язані із забезпеченням позову, роз­глядають в той момент, коли суду доступна позиція лише однієї сторони — позивача в конкретній справі. На стадії попередньої підготовки суду досить важко розібратись у правомірності вимог позивача, чи принаймні у достовірності доказової бази, на яку посилається позивач на обгрунтування позовних вимог. Як наслідок, більш-менш тривале забезпечення позову шляхом накладання арешту на майно або грошові суми чи заборони вчиняти певні дії може зіграти фатальну роль у функціонуванні суб'єкта господарювання, призвести до зриву контрактів, втрати ділової репутації, прямих фінансових збитків тощо.

Отже, на сьогодні непоодинокими є випадки, коли інсти­тут забезпечення позову наповнюється неправовим змістом у цілком законній формі. Це відбувається через те, що єдиною умовою застосування заходів щодо забезпечення позову є достатньо обгрунтоване припущення, шо майно (зокрема гро­шові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись

¹ Див.: Ярков В.В. Обеспечение иска в арбитражном процессе // Вестник Высшего арбитражного суда Российской Федерации. — 1998. — № 4. — С. 59—60.

 

за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. До того ж законодавець надає суду можливість опе­рувати оцінювальною категорією «достатньо обгрунтоване при­пущення», не зазначаючи критеріїв такої обгрунтованості.

У ст. 155 ЦПК передбачене право особи, щодо якої вжито заходів забезпечення позову, на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову, у разі скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задово­ленні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду. ГПК не передбачає відповідаль­ності за збитки, завдані забезпеченням позову відповідачеві, за умови необгрутггованості чи безпідставності позовних вимог.

Ця проблема є нагальною та потребує вирішення. Зокрема, серед засобів запобігання безпідставним збиткам відповідача в порівняльному праві можна виокремити: диференціацію забезпечень, зустрічне забезпечення та встановлення відпові­дальності за безпідставне забезпечення'.

Під диференціацією забезпечень слід насамперед розуміти англо-американський підхід до поділу забезпечень на тимча­сове (тимчасовий обмежувальний наказ), попереднє та судове. Причому український інститут «запобіжних заходів» найбільше відповідає тимчасовому (тимчасовий обмежуючий наказ) типу забезпечень. Рішення про тимчасове забезпечення (тимчасовий обмежувальний наказ) приймається за відсутності сторін чи принаймні однієї сторони — відповідача. Тимчасовий наказ має досить обмежений арсенал методів забезпечувального впливу на відповідача та тимчасовий характер. Сторона, яка отримала тимчасовий обмежувальний наказ, має під страхом його скасування в певний термін звернутися за попереднім забезпеченням позову.

Найбільше значення для англо-американського права має попереднє забезпечення, яке невідоме українському госпо­дарському процесуальному законодавству. Його суть полягає в окремому судовому розгляді питання про забезпечення позову за участю всіх сторін та з можливістю судових дебатів, висуванням аргументів та контраргументів щодо забезпечення позовних вимог. Розгляд питання з приводу попереднього забезпечення позову відбувається ще до моменту подання позовної заяви та ставить за мету забезпечення реального виконання рішення суду, а також припинення протиправної діяльності відповідача за умови вірогідності тривалої судової тяганини щодо основних

■Див.: Осадчій І. Забезпечення позову в господарському процесі: потреба вдосконалення // Юридичний журнал. — 2003. — № 12. — С. 120—123.

позовних вимог. Розгляд питання попереднього забезпечення позову надає можливість оцінити юридичну позицію відповіда­ча, відчути ймовірність задоволення основних позовних вимог. Розгляд заяви про судове забезпечення позову можливий на будь-якому етапі судового розгляду і відбувається за правилами розгляду заяв про попереднє забезпечення позову.

Першим кроком українських законодавців у напрямі ди­ференціації забезпечувальних заходів можна вважати ст. 53 Закону «Про авторське право і суміжні права». Ця стаття пе­редбачає можливість застосування для забезпечення позовних вимог тимчасових заходів до пред'явлення позову. Зокрема, у ч. З встановлено, що у разі, якщо відповідач у справі про порушення авторського права і (або) суміжних прав відмовляє у доступі до необхідної інформації чи не забезпечує її надання у прийнятний строк, чинить перешкоди у здійсненні судових процедур, або з метою збереження відповідних доказів щодо ін­кримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати непоправної шкоди особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено, суд або суддя одноособово мають право за заявою заявника застосувати тимчасові заходи до пред'явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача).

Заява про застосування тимчасового заходу розглядається лише за участю заявника у дводенний строк з дня подання. Ухвала про застосування тимчасового заходу підлягає негайно­му виконанню органом держаної виконавчої служби за участю заявника. До прийняття ухвали про застосування тимчасових заходів суд має право вимагати від заявника обгрунтування того, що він є суб'єктом авторського права і (або) суміжних прав і що ці права порушені або невідворотно будуть порушені, а також видати заявнику судову ухвалу щодо внесення застави або еквівалентної гарантії, достатньої для того, щоб запобігти зловживанню тимчасовим заходом. Застава полягає у внесенні на депозит суду заявником чи іншими особами грошей чи пе­редачі інших матеріальних цінностей. Розмір застави (гарантії) визначається судом з урахуванням обставин справи, але не може бути меншим від 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більшим від розміру заявленої шкоди.

Заявник зобов'язаний подати позов до суду про захист порушених авторських чи суміжних прав не пізніше 15 кален­дарних днів із дня застосування тимчасового заходу. Застава повертається повністю заявникові у разі відмови суду у прий­нятті позову до розгляду чи задоволенні позову повністю або

частково. В іншому випадку застава звертається на виконання рішення про компенсацію відповідачеві шкоди, завданої за­стосуванням тимчасових заходів.

У випадку скасування тимчасових заходів або якщо під час розгляду справи з'ясується відсутність факту порушення чи загрози порушення авторського права і (або) суміжних прав, суд має право на клопотання відповідача прийняти судове рішення щодо надання відповідачеві належної компенсації позивачем за будь-яку шкоду, завдану цими заходами.

Необхідність такого заходу визнана судовою практикою багатьох країн світу'. Новим Арбітражним процесуальним ко­дексом Російської Федерації вже передбачено раніше невідомі йому засоби забезпечення позову — попередні забезпечувальні заходи (термін «тимчасові забезпечувальні заходи» був би більш доречним для цього інституту з огляду на світову практику та суть цього інституту), спрямовані на забезпечення інтересів заявника до пред'явлення позову. Про забезпечення майнових інтересів арбітражний суд виносить ухвалу, в якій встановлює строк до 15 діб для подачі позовної заяви за вимогою, у зв'язку з якою суд застосовував заходів щодо забезпечення майнових інтересів заявника².

Світова практика не лишилася поза увагою українських законодавців: Законом від 22 травня 2003 р. внесені вже зга­дані зміни до ГПК. Запобіжні заходи (розділ V-1 Кодексу) за своїм змістом нагадують тимчасовий обмежувальний на­каз, відомий англо-американській правовій системі, мають обмежений забезпечувальний вплив та тимчасовий характер (10 днів). Також встановлена відповідальність за безпідставне застосування забезпечувальних заходів.

Відзначимо, то внесені зміни не мають системного характе­ру. Замість тимчасового, попереднього та судового забезпечень, які існують в англо-американській правовій сім'ї, українському господарському процесу відомі запобіжні заходи, передбачені розділом V-1 ГПК, тимчасові заходи, передбачені ст. 53 Закону «Про авторське право і суміжні права» та забезпечення позову, передбачене розділом X зазаначеного Кодексу.

Безперечним досягненням останніх нововведень є встанов­лення юридичної відповідальності за безпідставне застосування

' Див.: Бояринцсва М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіж­них заходів // Вісник господарського судочинства. — 2003. — № 4. — С 209-213.

² Див.: Арбитражный процесе: Учеб. // Под ред. Я. Фархугдинова и др. - СПб., 2003. - С. 188.

забезпечув&чьних заходів. Але, встановлюючи відповідальність за безпідставне застосування запобіжних та тимчасових заходів, законодавець залишив поза увагою інститут забезпечення позо­ву, передбачений розділом X ГПК. Такого положення немає в розділі X, що позбавляє відповідача в господарському процесі можливості відшкодувати збитки за безпідставне забезпечення позову. Адже практика звернення до господарського суду з посиланням на ст. 158 ЦП К України за аналогією, як правило, не дає бажаних результатів.

Список рекомендованої літератури:

1. Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Ук­раины: Учеб. пособ. — Харьков, 2002. — 255 с.

2. Арбитражный процесс: Учеб. // Под ред. Я. Фархугдинова и др. - СПб., 2003.

3. Беляневич В. Арбітражне судочинство: визнання недій­сними актів державних та інших органів: Навч. посіб. — К., 2001. - 264 с

 

4. Боровик С.С. Захист прав суб'єктів господарювання в арбітражних судах України. — К, 2001. — 275 с

5. Бояриннева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіжних заходів // Вісник господарського судочинства. — 2003. - № 4. - С 209-213.

6. Васильченко М.М. Заперечення проти позову. — Харків, 1973. - С 38.

7. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. — Л-, 1965. - С 10.

 

8. Клейн Н.І. Встречный иск в суде и арбитраже. — М., 1964. —С. 11.

9. Новицкий В. Проблемы применения встречного иска в хозяйственном процессе // Хозяйственный процесс. — 2003. — № 10. — С. 44-47.

 

10. Осадчій І. Забезпечення позову в господарському про­цесі: потреба вдосконалення // Юридичний журнал. — 2003. — № 12. - С. 120-123.

11. Осокина Г.Л. Проблемы иска и права на иск. — Томск, 1989. - 169 с.

12. Притика Д.М. Арбітражний процес: Навч. посіб. — Хар­ків, 2001.

13. Ярков В.В. Обеспечение иска в арбитражном процессе // Вестник Высшего арбитражного суда Российской Федерации. — 1998. — №4. — С. 59-60.

Глава VI

ВИРІШЕННЯ

ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ

6.1. Порушення провадження у справі