Визначення якості та оцінка заходу

№ з/п	Основні параметри аналізу	Рівень якості заходу
Оптимальний (5)	Достатній (4)	Критичний (3)	Неприпустимий (2)
1.1.	Постановка мети і завдання.
1.2.	Врахування рівня вихованості.
1.3.	Місце заходу в системі виховної роботи.
2.1.	Роль класного керівника.
2.2.	Роль органів учнівського самоврядування.
2.3.	Забезпечення злагодженої роботи.
2.4.	Організація діяльності учнів.
3.1.1.	Місце проведення, оформлення, ТЗН.
3.1.2.	Своєчасність початку.
3.1.3.	Дозування часу.
3.1.4.	Участь батьків.
3.1.5.	Реалізація санітарно-гігієнічних вимог.
3.1.6.	Запобігання перевтомі.
3.1.7.	Зовнішній вигляд учнів.
3.1.8.	Дисципліна під час проведення.
3.2.1.	Відповідність поставленій меті.
3.2.2.	Зв’язок з життям.
3.2.3.	Врахування проблем, які хвилюють учнів.
3.2.4.	Врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів.
3.2.5.	Емоційна насиченість заходу.
3.2.6.	Вплив заходу на розширення світогляду учнів.
3.3.1.	Оптимальність вибору форм проведення заходу.
3.3.2.	Педагогічна майстерність класного керівника.
3.3.3.	Організація обміну думками.
4.1.	Досягнення мети і завдань заходу.
4.2.	Виконання плану заходу.
4.3.	Рівень активності учнів.
4.4.	Цілісність та системність заходу.
Загальна оцінка заходу: ________ балів.

Янкович О.І., Тернопільський
національний педагогічний
університет ім. В. Гнатюка

Проблема запобігання бідності та згубного впливу
багатства в історії соціальної педагогіки та соціальної роботи*

В останнє десятиріччя попри пропаганду переваг ринкових механізмів господарювання відбувається різке розмежування суспільства за майновим станом. Про гостроту проблем масового зубожіння населення свідчать спеціальні урядові програми подолання бідності та соціального захисту малозабезпечених громадян. Паралельно із процесами збідніння народу швидкими темпами збільшуються прибутки порівняно невеликого прошарку суспільства, рівень життя якого значно перевищує межі необхідного, а задекларований річний дохід сягає понад мільйонну позначку.

Якщо убогість як соціальне лихо піддається багаточисельним дискусіям та обговоренню, то за винятком висловлювання, яке вже стало класичним „не в грошах щастя”, не часто трапляються публікації, присвячені шкідливому впливові багатства.

Руйнування статками духовності, хиткість забезпеченого становища, поневіряння в бідності – всі ці соціальні негаразди хоч і проявили себе особливо гостро в період економічних зрушень протягом останніх десяти років, проте вперше виникли значно раніше, ще на зорі людства, в період розкладу первісного ладу. Саме тоді відбулася майнова диференціація та класовий поділ суспільства.

Різке протистояння між багатими і бідними можна порівняти із сильно стиснутою пружиною, яка в будь-яку мить готова зірватися і спричинити історичний катаклізм. Однак розвиток людської цивілізації супроводжувався розквітом благодійності та опіки, що дозволяло пом’якшувати суперечності між убогими та забезпеченими, а також ідентифікувати людину в біологічній еволюції не тільки як розумну, але і як моральну.

Існують історичні джерела, які дають підстави твердити, що вже у Давньому Єгипті у ХХV– XXVII ст. до н.е. підтримка нужденних перебувала серед чеснот, якими вихвалялись правителі. Зокрема, в одному із давньоєгипетських рукописів розповідається про монарха, який виділяв ячмінь і молоко голодному, якого знаходив у своїй області, ховав бідного у своєму полотні, вносив зернову позику із своїх запасів позичальникові за винного боржника [8: 36].

Відрізок часу у декілька тисячоліть був достатнім, щоб історичні науки створили могутню джерельну базу із питань соціальної нерівності та нагромадили досвід попередження та усунення суспільних бід. Ретроспективний аналіз динамічних процесів зубожіння – збагачення, розорення – нагромадження свідчить про те, що не лише історики, соціологи, філософи, а й видатні педагоги з цієї проблеми розробили ґрунтовні дослідження, які вартують на увагу, а окремі їх ідеї нині звучать з такою актуальністю, що потребують ретельного вивчення та запровадження.

Доцільно розглянути питання, як виникла соціальна нерівність, позаяк попередження суспільних негараздів імовірне за умови чіткого бачення кореня зла. Творчість класиків педагогіки характеризується суперечливими судженнями щодо причин класового поділу суспільства, проте накреслені ними шляхи досягнення соціальної гармонії мають цінність для нащадків як намагання сприяти або знищенню нерівності або досягненню миру і стабільності в стосунках межи людьми різних станів. Творцями найбільш популярних концепцій виникнення майнової диференціації є англійський просвітитель Джон Локк та французький – Ж.-Ж. Руссо.

Джон Локк обґрунтовував походження класової нерівності, використовуючи як аргументи природні причини – різницю в працьовитості та старанності. Він вважав, що в первісному суспільстві люди були рівні та вільні, але мали право приватної власності на речі, оскільки іншим шляхом не змогли б вжити те, що їм було відведено для існування. Локк переконував, що саме відмінності в працелюбності людей створили відмінності у розмірах їх статків. На його думку, багатії та благодійники з’явилися завдяки обміну надлишковими продуктами, яких вони накопичили більше від інших. Оскільки виникла потреба у зручному засобі для обміну, то поступово така роль закріпилась за дорогоцінними металами – золотом і сріблом, що почали виконувати функцію перших грошей. Вони збільшили можливість накопичення для тих осіб, яким були притаманні енергійність та заповзятливість, зробивши процес збагачення необмеженим, і як вважав Д. Локк, корисним для всіх людей, тому що у приватній власності великих розмірів англійський просвітитель вбачав добро для суспільства [1: 209].

Діаметрально протилежну позицію з цієї проблеми зайняв Ж.-Ж. Руссо. Уже в першій своїй роботі “Міркування про науки і мистецтва” (1750) французький просвітитель зробив висновок, що причиною злиденного становища трудящих мас і класової боротьби в суспільстві є приватна власність, поява якої обумовила собою виникнення суспільної нерівності.

Для Руссо золота пора людства тривала доти, поки воно знаходилось у природному стані. Тоді не було приватної власності і всі люди, за природою, були рівні. Нерівність виникла лише з часу появи власності: „Перший, кому спало на думку, обгородивши клаптик землі, сказати „Це моє”, і хто знайшов людей досить простодушних, щоб цьому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства” [18: 106]. Скільки злочинів, скільки воєн і жахів відвернув би від людського роду той, хто вирвав би стовпи або засипав рови, які відіграють роль меж, звертаючись до людей: „Остерігайтеся цього брехуна! Ви загинете, якщо забудете, що плоди належать всім, а земля – нікому”.

Розвиток землеробства, ремесла, науки і мистецтва, на думку Руссо, дав наступний поштовх росту економічної і політичної нерівності. Вважаючи приватну власність джерелом всіх бід у людському суспільстві, Руссо, як представник дрібної буржуазії, не виступав проти приватної власності; з нею необхідно змиритись, оскільки людство не може повернутись до вже пройденого ним етапу – до свого дитинства. Але якщо зло неможливо викорінити, треба звести його до мінімуму. Руссо виступав проти поглиблення нерівності і розорення значної частини населення, пропонуючи гуманні перетворення в державі.

Принагідно слід зазначити, що вперше приватна власність як джерело розколу суспільства на „державу багатих” і „державу бідних”, що призводить до соціальних потрясінь, почала розглядатись давньогрецьким філософом Платоном. Саме він акцентував увагу на негативних сторонах бідності, не забуваючи наголосити, що й багатство мусить бути не сліпим, а зрячим, супутником мудрості, і про нього треба дбати, потурбувавшись першочергово про душу та тіло.

Вихідним положенням політичних і державно-правових поглядів Платона є теза про те, що конфронтація між багатством та бідністю нищить суспільну злагоду, загрожує державі міжусобицями і крахом. Платон вважав за необхідне вживати заходів проти убогості, обмежувати багатство. Вирішенню цих проблем він відвів місце у творі “Держава”:

– „Багатство і бідність. Одно призводить до розкоші, лінощів, нововведень, інша, крім нововведень” – до ницості та лиходійства.

...Як би там не було, в них містяться дві ворожих між собою держави: одна – бідняків, інша – багатіїв; і в кожній з них знову ж багато держав, отже ти помилишся, підходячи до них, як до чогось єдиного. Якщо ж ти підійдеш до них, як до множинних і передаш кошти і владу одних громадян іншим, а їх самих переведеш із однієї групи в іншу, ти завжди здобудеш собі прихильників, а супротивників у тебе буде небагато” [17: 169].

У творі „Закони” Платон зазначав, „що законодавцю слід встановити межі бідності і багатства. Межею бідності мала бути вартість земельної ділянки, яка повинна залишатись у кожного... Прийнявши це за одиницю міри, законодавець допускає придбання майна, більшого за своєю вартістю в два, три, чотири рази...” [17: 499-500].

Платон пропонував наділити державу правом конфісковувати надлишки, що перевищують встановлену законом міру. Він не проти багатства, але проти однобічної орієнтації на нього, проти визнання за багатством повсюдно і в усьому творити свою волю.

Думки Платона про необхідність уникати різкого розриву між заможними та убогими поділяв його учень Аристотель, який запропонував власні шляхи подолання бідності. Він радив організовувати допомогу таким чином, щоб кожен міг наскладати кошти, необхідні для придбання невеликої ділянки землі або хоча б для заняття торгівлею чи землеробством. Якщо ж роздачі не сприяють зміцненню майнового стану бідноти і пом’якшенню соціальних протиріч, вони уподібнюються бочці з дірками, і Аристотель схильний заперечувати їх доцільність.

Давньогрецькі філософи вперше спробували визначити чинники, що сприяють збагаченню та успішній діяльності, адже історія наочно демонструвала, що накопичення і зубожіння – динамічні процеси, які залежать як від природних катаклізмів (повінь, засуха), так і від особистих якостей. На думку Платона, успішними ділками стають найбільш зібрані за своєю природою.

На сучасному етапі розробляється чимало теорій, як стати заможними. Частина цих інновацій походять з найдавніших часів, і слід віддати належне стародавнім діячам, які заклали основи технології збагачення.

Якою б непривабливою не видавалася бідність, заради наукової об’єктивності необхідно зазначити, що з поширенням християнства вона набула статусу святенності. Адже „легше верблюдові пройти через вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже” (Євангелія від Луки). Злидарі та інші обездолені давали змогу багатіям заробити собі порятунок завдяки благодійності і гуманному ставленню до них. Не тільки християнство, усі релігії закликають бути милосердними до убогих. Допомога біднякам у священних книгах уособлюється із принесенням жертви Богу або вищим святим. „Коли Господь полюбить людину, він посилає їй дар у вигляді бідняка, щоб та могла здійснити благодіяння для убогого” (Іудаїзм). „Якщо хто полегшить долю нужденного, Аллах полегшить долю того в цьому світі в майбутньому” (Іслам).

Найбільш широка картина милосердя і любові до ближнього розгорнута у Новому Заповіті: „Кожному, хто в тебе просить – подай, а від того, хто твоє забирає, назад не жадай...” „Коли справляєш гостину, клич убогих, калік, кривих, сліпих, і будеш блаженний” (Євангелія від Луки).

У середньовічному суспільстві, ідеологічним оплотом якого була католицька релігія, церква не тільки закликала до милосердя, а й взяла на себе обов’язки соціальної допомоги тим, хто потребує.

Середньовічна концепція бідності все ж є носієм протиріч: з однієї сторони пропагується потреба відмови від багатства, з іншої – необхідність подавати милостиню.

У кінці середніх віків церковно-монастирська система благодійності остаточно зжила себе. Завдяки безконтрольному подаванню милостині з’явилися небезпечні для людей натовпи професійних жебраків. Становище погіршили епідемії чуми, які загострили суспільні проблеми. Церква продемонструвала свою неспроможність самостійно їх розв’язати та займатись благодійництвом. Поступове зміцнення позицій державної влади створили умови для переходу питань соціальної опіки з-під повноваження церкви до сфери державного управління. У XVI ст. було започатковано державну систему благодійності. При цьому водночас поширювалось нове уявлення про місце і роль убогого в суспільстві.

У цю епоху бідність повністю втратили характер святості. Здорові жебраки викликали зневагу, вороже ставлення; до них застосовувались репресивні заходи, аж до побиття та ув’язнення. На межі двох епох – середньовіччя та нового часу – сформувався якісно відмінний тип людини. Серед критеріїв її цінностей переважали працелюбство і підприємливість, наявність грошей, які повинні знаходитись в обігу.

Яскравим прикладом еволюції поглядів людства на проблеми соціальної допомоги нужденним від середньовіччя до нового часу є творчість чеського педагога Яна Амоса Коменського. У одному з ранніх творів “Листи до неба” Коменський, з одного боку, засуджував соціальну нерівність, з іншого, – вважав наявність бідних і багатих божою волею. Отже, суперечлива доктрина “бідності”, притаманна середньовіччю, не знайшла розв’язання у „Листах...” мислителя. Безперечно, він вважав несправедливим те, що одні їдять, п’ють, бенкетують, а інші до голоду приміряються. Однак не в багатстві істинне блаженство. Це зверху – золото, срібло, дорогоцінні камені, а всередині – страх та турботи.

Проте в подальших своїх творах, зокрема „Всезагальній пораді про покращення справ людських” Я.А. Коменський наголошував, що людям треба прищеплювати працелюбство, щоб уникнути бідності, а також навчати мистецтву багатіти. Бажано, щоб всі люди жили за своїми потребами, щоб усі могли себе забезпечити, щоб мали все необхідне, не бажали чужого.

Проблема усунення бідності турбувала англійського реформатора й економіста Джона Беллерса, який вважав, що всі мають дбати про уникнення зубожіння, як заможні, так і знедолені. Адже нема такого багача, у якого хто-небудь з його предків не був бідняком. Чи існує такий бідняк, в якого хто-небудь з предків не був багатим?

Джон Беллерс створив проект трудового коледжу, в якому б не тільки відбувалось подолання убогості, а й здійснювалось трудове виховання. Ним був проголошений лозунг “Хто не працює, той не їсть”. Проект передбачав організацію освітньо-виховного закладу, що поєднує промислове підприємство і школу трудового виховання. Праця і трудова атмосфера розглядались як головна виховна сила, що діє на почуття, розум і волю вихованців.

Найкращий спосіб усунення бідності – забезпечити нужденних роботою, це куди краще, ніж їх утримувати. Крім того, необхідно виховувати бідних дітей в працелюбстві, чого не можуть забезпечити їм батьки, що страждають певними вадами. Слід зауважити, що через нестачу хороших вихователів чимало з дітей бідняків стають волоцюгами. І так продовжується з покоління в покоління. На думку Беллерса, у коледжі буде біля двохсот різних видів ремесел, а тому засновники таких закладів будуть мати з них чималу користь. На жаль, пропозиції англійського економіста не були реалізовані, згодом забуті, а заново їх перевидав Роберт Оуен.

Ґрунтовну програму подолання бідності створив видатний швейцарський педагог-демократ Й.Г. Песталоцці. Він не тільки займався теоретичними розробками, але й намагався реалізувати їх на практиці, адже його схвильоване серце, згідно з власним визнанням, не стомлювалось прагнути до одної мети: закрити джерело убогості, у яке занурився народ.

Ще у дитинстві Песталоцці багато часу проводив у свого діда, де безпосередньо зіткнувся з убогістю селян і проникся гарячим співчуттям до бідняків. Особливо глибоким у нього було бажання полегшити долю селянських дітей, яких збіднілі селяни нерідко вимушені були посилати на найближчі мануфактури, де їм доводилось працювати по 14-16 годин на день.

Життя Й.Г Песталоцці, його особисті переживання та прагнення були нерозривно пов’язані з соціально-економічними та політичними подіями другої половини XVIII і початку XIX ст., коли руйнувався середньовічний лад і зароджувалась нова суспільно-економічна формація. У цей період досягла своєї крайньої межі економічна, політична і культурна експлуатація села містом. Вихід для народу з його тяжкого стану Песталоцці вбачав у тому, щоб краще пристосувати людей до умов їх майбутнього життя, навчити власними зусиллями звільнятись від нестатків, надавати собі допомогу.

Не завершивши вищої освіти, він поселився у селі, на позичені гроші придбав поблизу Цюріха маєток Нейгоф, розраховуючи на прикладі зразково поставленого господарства навчити обездолених селян раціональним прийомам сільськогосподарської праці. Однак цей утопічний соціальний експеримент (1769-1774) скоро завершився крахом. Маєток розорився. Багаторічні спостереження показали швейцарському педагогу, що селяни займались як правило ще і прядінням, отже їх необхідно було підготувати не тільки до сільськогосподарської праці, але і до роботи в найбільш поширеній у даному районі галузі мануфактурного виробництва, оскільки вони не могли вже, як раніше, заробляти собі на життя тільки сільськогосподарською працею.

У приміщенні розореного маєтку Песталоцці організував притулок для бідних і обездолених селянських дітей, який складає невід’ємну частину загальної програми Песталоцці з покращення становища народу і долі селянських дітей.

Свої висновки з приводу виховання бідняків Песталоцці відобразив у творах, листах та інших джерелах. Зокрема, у „Листах пана Песталоцці до пана Н.Е.Ч. про виховання бідної селянської молоді” зазначається: “Я завжди вважав притулок для бідних надзвичайно важливим для виховання сиріт. Бідняк дуже часто бідний тому, що не привчений працювати для задоволення своїх потреб; з цього слід виходити. Кінцевою метою при вихованні бідних повинно бути поряд із загальним вихованням людини пристосування їх до свого становища. Бідняк повинен бути вихований для убогого життя, в цьому пробний камінь закладу для бідних” [15: 249-250].

Варто зазначити, що Песталоцці був серед тих небагатьох педагогів, які не тільки досліджували можливості допомоги збіднілим людям, а й акцентували увагу на недоліках виховання у школах, де навчаються діти багатіїв. На його думку, “надмірною щедрістю, спокоєм, насиченням всіх потреб ці заклади (для заможних) вбивають зародки працелюбства і допитливості. Вони не звертають уваги на розвиток тих навичок, які в дитини бідноти природно розвиваються завдяки скруті” [16: 252]. Песталоцці вважав, що не завжди гроші виступають добром для людей. Безперечно, багатіям гроші дуже полегшують життя, особливо коли мова йде про початок справи, проте згодом заможні завжди вимушені дуже відставати від тих людей, які в бідності підготувались до тієї ж справи і пізніше піднялися наверх [16: 286].

Песталоцці поставив ряд завдань перед школою, яка сприяє вихованцям у здобутті більш високого становища. Вона повинна мати підручник, у якому чітко викладені основи домашнього і сільського господарства. Ця книга повинна глибоко вникнути в дух убогості, в становище і обставини життя бідноти і детально роз’яснити, наскільки важливіші ті переваги, які так природно нестатки дають біднякам у вигляді здатності до напруження сил, ощадливості, більш розвинутих навичок і вмінь переборювати свої бажання в порівнянні з тими перевагами, які дають багатіям гроші і майно... Крім того, в книзі повинні бути викладені історії різних людей, які терплячи скруту, не маючи початкового капіталу добились достатку шляхом діяльності в різних галузях господарства [16: 252]. Оскільки будь-яке словесне професійне навчання неефективне, якщо воно не пов’язане з практичними вправами в певній професії, то у такій школі дійсно повинні були б проводитись подібні практичні вправи, і до того ж у трьох галузях господарської діяльності (основи домашнього і сільського господарства, промислового виробництва) [6: 287].

Конвергенція соціальної педагогіки і соціальної роботи у вирішенні питань, як стати успішною людиною, простежується у творчості польського педагога Януша Корчака. У виховних закладах він запроваджував чергування, які сприяли виявленню і розвитку активності дітей. Діти самі собі вибирали тип чергувань і у кінці місяця подавали заяви на наступний місяць. На основі цих заяв рада самоврядування здійснювала розподіл обов’язків у сирітському будинку. Таким чином, дитина не тільки виконувала накази дорослих, але й діяла усвідомлено, з’ясувавши значення і необхідність тієї чи іншої роботи. Крім того, вихованець на практиці міг оцінити свої сили і у відповідності з ними вибрати чергування. Праця у дитячих будинках Корчака оцінювалась. Півгодини роботи на користь суспільства приймались за одиницю виміру. Зокрема, дитина, яка виконувала роботу протягом години, отримувала дві одиниці. За виконання спеціальних робіт дітям виплачувались гроші. Для того, щоб виховувати хороших громадян, вважав Я. Корчак, не слід вирощувати ідеалістів. Будинок сиріт турбувався про дітей, у яких нема батьків, не з ласки і, замінюючи померлих батьків, не мав права не висувати перед дітьми вимог. Тому дитину треба якомога раніше навчити розуміти, що таке гроші і плата за працю, щоб дитина знала ціну незалежності, яку дає заробіток, а також погані та хороші сторони володіння власністю.

Заслуговують на увагу концепції подолання бідності, розроблені національними педагогами XVIII – XIX ст. На той час соціальна педагогіка як окрема галузь знань ще не існувала, проте ряд ідей українських діячів мають соціально-педагогічне спрямування. На думку мандрівного вчителя, філософа та поета Г.С. Сковороди успіх діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, бадьорість духу, а також гуманізм та милосердя.

У чесній праці Г.С. Сковорода вбачав один із шляхів усунення бідності як суспільного лиха. Зокрема, у байці „Жаби” зазначає: „Всяке багатство зубожіти й висохнути, як озеро може, а чесне ремесло є невичерпне джерело не багатого, але безпечного прожитку. Безліч багатіїв щодня стають жебраками. В цій аварії корабельній єдиною гаванню стає ремесло. Найбідніші раби нерідко походять від предків, що жили в калюжі великих доходів. І не даремно Платон сказав: „Уся королі з рабів, і всі раби виплоджуються з королів”. Це буває тоді, коли владика всьому час – знищує багатство. Так, знаймо ж, що всіх наук голова, око й душа є – навчитися жити порядно” [19: 23].

Заради історичної справедливості слід зазначити, що Сковорода „чесну бідність” не вважав недоліком людини. Сам вів мандрівний спосіб життя, був суворим аскетом. У листі до Ковалинського, бажаючи юному другові жити чесно і благородно, він писав: „О, якби ж то у мене був духовний меч! Я знищив би в собі скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, розтрощив би марнолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю. О найсвятіша тверезість! О добра бідність! О спокій душевний! Як мало людей знає вас” [7: 205].

Наївне оспівування Сковородою „чесної бідності” залишилося позаду як історична утопія. Злигодні не можуть бути нейтральними щодо особистості, вони калічать людське єство. Бідність, соціальне гноблення ображають, словами Шевченка, „благородну природу людини”. Але не меншою мірою „природу людини” нівечать багатство і влада, отже, розв’язання соціальних проблем не зводиться тільки до того, щоб людей нагодувати й одягнути.

Вирішити суперечність, як уникнути бідності і при цьому не піддатися розтлінному впливу заможності вдалось національному педагогові
К.Д. Ушинському. Він вважав, що не тільки убогість, а й багатство може бути суспільною проблемою. „Багатство росте без шкоди для людини тоді тільки, коли разом з багатством ростуть і духовні потреби людини, коли і матеріальна, і духовна сфера разом і дружно розширюються перед нею” [22: 115]. Аналізуючи у статті „Праця в її психічному і виховному значенні” процеси збагачення та зубожіння, роль праці як основного соціального чинника формування особистості, К.Д. Ушинський по суті обґрунтував гостру потребу створення соціально-педагогічної науки в період нових економічних відносин і пов’язаної з ними соціальної політики: „Розкоші розвивають фабрики, фабрики розвивають розкоші, капіталіст збиває нові капітали; некапіталіст борсається з усіх сил і залізає в борги, щоб не відстати в розкошах від капіталіста; людина крутиться на своєму оксамитовому кріслі, придумуючи як би добути оксамитові драпрі; потреба дедалі більших капіталів для всякого самостійного виробництва збільшується; кількість самостійних виробництв зменшується; одна величезна фабрика поглинає тисячі маленьких і перетворює самостійних хазяїв на поденщиків; один дуріє з жиру, інший дичавіє з бідності; одного губить багатство, іншого крайня бідність перетворює на машину; той і другий наближаються до стану тварини; а нові потреби, створювані щохвилини промисловістю, збільшують кількість незадоволених життям. Так відбувається економічний розвиток суспільства, який не спирається на духовний та моральний розвиток його змісту і форми” [22: 115].

У Радянській Україні боротьба з убогістю була особливо актуальною у перше десятиріччя після встановлення радянської влади. Видатний педагог А.С. Макаренко, очоливши колонію, а згодом комуну для безпритульних дітей, водночас вирішував проблеми перевиховання та забезпечення. Його подвиг є тим більш значимим, позаяк Радянська держава не завжди демонструвала здатність гуманним шляхом вирішити назрілі соціальні питання. Іноді таке розв’язування проблем набирало страхітливих форм. Зокрема, з середини 20-х років в СРСР змінилось ставлення до безпритульних: закривались дитячі будинки, дітей фізично знищували. Траплялись випадки, коли їх вивозили товарними вагонами далеко за місто, там залишали у закритих відчеплених вагонах, де діти помирали. В Одесі дітей саджали на баржу і відправляли їх ніби на прогулянку по морю, серед моря їх скидали у воду... [6: 73].

Діяльність А.С. Макаренка з організації праці у дитячих виправних закладах може стати настановою для соціальних працівників та педагогів, які навчають долати убогість.

У колонії ім. Горького видатний педагог через бідність і нестатки вводив трудовий принцип: „В колонії ім. Горького просто через нестатки я поспішав перейти до виробництва. Це було виробництво сільськогосподарське. В умовах дитячих комун сільське господарство майже завжди дає збитки. Мені пощастило протягом двох років, і то тільки завдяки винятковим знанням та вмінню агронома, прийти до рентабельного господарства, і не до зернового, а до тваринницького. Головною ареною в мене була свинарня. В останні роки ми мали до 200 маток і плідників та кілька сот молодняку. Це господарство було устатковане за останнім словом техніки. Було спеціально збудовано свинарню, в якій чистота була, мабуть, не менша, ніж в комунарівських спальнях. Свинарню мили з допомогою солідної системи водогонів і відливів, стоків і кранів, де навіть не було запаху” [14 :175].

Бідність, нестатки, голод спонукали Макаренка до організації виробництва у комуні ім. Дзержинського. Він був глибоко переконаний, що комунари повинні вміти заробляти собі на життя, інакше не могло бути. Почавши з деякої трудової авантюри, вони незабаром виготовляли меблі. Проте на деревообробній справі не зупинились. Оскільки комуна набула вигляду серйозного підприємства, то банк довірив позику на будівництво. 1931 року було збудовано чималий завод металообробної промисловості, що виготовляв дуже складні машинки, які до того часу були імпортними. Ця робота була така успішна, що почалось будівництво заводу фотоапаратів.

Таким чином, все, про що мріяв видатний швейцарський діяч Й.Г. Песталоцці, вдалось реалізувати А.С. Макаренку, який створив заклад на самоокупності, де водночас здійснювалось навчання, виховання та розвиток дітей.

У 30-х рр. та повоєнний період у Радянській країні „не існувало” проблем ні багатства, ні бідності, оскільки всі вони завчасно „вирішувались” державою та правлячою партією. Отже, видатні педагоги, зокрема,
В.О. Сухомлинський могли висвітлювати у своїх творах лише організацію трудового виховання та самовиховання особистості, які повинні були сприяти підготовці до життя, у якому гарантувалось забезпечення роботою та іншими благами.

У незалежній Українській державі з переходом на ринкові механізми господарювання актуальними питаннями постали набуття вмінь бути успішним, вибір роду діяльності, який би давав можливість бути матеріально незалежним.

З’явився інтерес до зарубіжних теорій досягнення успіху. Одна із найбільш популярних належить Брайану Трейсі. На його думку, щоб бути успішним, необхідно в житті вміти формулювати мету своєї діяльності. Ним створена свого роду наука з її визначення. Причому цілі повинні бути як близькі, так і далекі, не суперечити одні одним, реальні. Треба вміти побороти страх перед невдачами, пам’ятаючи, що навіть дуже відомі люди, перш ніж досягти мети, зазнавали поразок.

Що стосується реалізації мети, то ним розроблена програма „дванадцять кроків”. Перш за все треба проникнутись дуже великим бажанням і вірою в те, що все намічене обов’язково здійсниться. Все намічене слід записати на папері, а також треба занотувати всі переваги, що будуть мати місце, коли мета здійсниться. Далі треба проаналізувати своє вихідне становище. Запису підлягатимуть також можливі перешкоди. Слід скласти список людей, без допомоги яких не обійтись для реалізації мети. Важливим є вміння намітити план своєї роботи, створити подумки ясну картину своєї мети. Чи не найголовнішим є прийняття рішення, що за будь-яких обставин відступ назад є неможливим.

Зазвичай теорії, як стати успішним, розробляються зарубіжними підприємцями та корифеями літератури. Вони не враховують національної ментальності, отже науковцям соціальної сфери варто виробити свої підходи щодо технології збагачення та поширювати досвід українських підприємців та успішних людей.

Аналіз соціально-педагогічної творчості з проблем запобігання бідності та згубного впливу багатства дає підстави для наступних висновків:

1. Проблема подолання бідності – комплексна і багатогранна. Її доцільно вирішувати фахівцями різних сфер наукового знання та практичної діяльності, інтегруючи найважливіші здобутки.

2. Важливим чинником запобігання бідності є досягнення успіху у діяльності, яка відповідає покликанню та особистим здібностям. Успішними стають ті люди, які сформували в собі наступні якості: зібраність, працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, бадьорість духу, вдячність, а також гуманізм та милосердя. Таким чином, на формування цих рис характеру повинні бути спрямовані спільні зусилля батьків, соціальних педагогів, вихователів та вихованців.

3. Гострою соціальною проблемою є не лише бідність, а й багатство, якщо разом з його ростом не зростають духовні і моральні запити особистості.

4. Ідея Коменського про навчання людей мистецтву багатіти на сучасному етапі має чимало послідовників, які розробили методики досягнення успіху та збагачення. Одним з провідних завдань соціальних педагогів є ознайомлення вихованців з основними теоріями успішної діяльності, диференціація понять успіх та багатство, які не завжди є тотожними.

5. Головними етапами існуючих на сьогоднішній день технологій успіху є:

Ø вироблення вміння ставити мету;

Ø визначення чітких термінів її виконання із здійсненням відповідних записів;

Ø складання плану роботи;

Ø аналіз ситуації, залучення до співробітництва колег;

Ø наполегливість у реалізації мети попри поразки та перешкоди.

6. Актуальним завданням школи на сучасному етапі є застосування теорій досягнення успіху на практиці. Тому доцільно створювати навчальні шкільні фірми, організовувати ярмарки учнівських виробів; допомагати апробації школярів у тій сфері діяльності, яка відповідає їх покликанню.

Список використаної літератури:

1. Английская буржуазная революция XVII века. В 2-х т. – Т.II. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1954. – 384 с.

2. Андреева И.Н. Антология по истории социальной педагогики. – М.: Академия, 2000. – 176 с.

3. Беллерс Д. Пропозиції про заснування трудового коледжу всіх корисних ремесел і сільського господарства // Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. – М.: Просвещ., 1981. – С. 195- 201.

4. Беттджер Ф. От неудачника – до преуспевающего коммерсанта. – Мн.: ООО „Попудри”. 2003. – 240 с.

5. Валеева Р. Педагогическое кредо Януша Корчака // Народное образование. – 2003. – № 10. – С. 205-213.

6. Ващенко Г. Педагогічна наука в СРСР. Яничар Макаренко – найбільший совєтський педагог // Рідна школа. – 1999. – № 4. – С. 70-80.

7. Драч І.Ф. , Кримський С.Б., Попович М.В. Григорій Сковорода: Біографічна повість. – К.: Молодь, 1984. – 216 с.

8. История Древнего мира. Древний Восток. Египет, Шумер, Вавилон, Западная Азия (А.Н. Бадак и др.) – Мн.: Харвест, 1998. – 832 с.

9. История социальной педагогики: Хрестоматия-учебн.: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. завед. / Под ред. М.А. Галагузовой. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 544 с.

10. Коменський Я.А. Всезагальна порада про виправлення справ людських // Избр. пед. соч. В 2-х т. – Т. 2. – М.: Педагогика., 1982. – С. 285- 469.

11. Коменський Я.А. Про розвиток природних обдарувань // Там само. – С. 5-33.

12. Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в России (с древности до начала ХХ века). – М.: Академический Проект, Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – 480 с.

13. Леонтьев А. Дети и бизнес // Народное образование. – 2003. – № 10. – С. 192-198.

14. Макаренко А.С. Проблеми шкільного радянського виховання /Твори в семи томах. – Т. 5. – К.: Рад. Школа, 1954. – С. 97-205.

15. Песталоцци И.Г. Письма г-на Песталоцци к г-ну Н.Э.Ч. о воспитании бедной сельской молодежи /Избранные педагогичесмкие сочинения: В 2-х т. – Т.1. – М.: Педагогика, 1981. – С. 249-278.

16. Песталоцци И.Г. Проект памятной записки графу Карлу Иоганну Христиану фон Цинцендорфу о связи профессионального образования с народными школами / Там само. – С. 285-294.

17. Платон. Государство. Законы. Политика. – М.: Мысль, 1998. – 798 с.

18. Руссо Ж.Ж. Об общественном договоре. Трактаты. (Пер. с фр. – М.: „КАНОН-пресс”, „Кучково поле”, 1998. – 416 с.

19. Сковорода Г.С., Котляревський І.П. Вибране. – Харків: Прапор, 1990. – 299 с.

20. Ступина Е., Ступин А. Воспитание предпринимательских качеств у молодежи // Народное образование. – 2003.– № 10. – С. 179-186.

21. Трейси Б. Достижение максимума. – Мн.: ООО „Попудри”, 2002. – 368 с.

22. Ушинський К.Д. Праця в її психічному і виховному значенні / Вибрані педагогічні твори в 2-х т. – Т.1. – К.: Рад. школа, 1983. – С. 104-120.

 

* Підготувала методист Збаразького РМК Славута М.Т.

* Матеріали підготовлені творчою групою заступників директорів з виховної роботи.

* За виданням: Байрамова М., Дзюбук А., Дзюбук В. Технології учнівського самоврядування // Завуч. − 2004. − № 11. − С. 4-12.

* Розроблено на основі: Виховна система гуманітарної школи художньо-естетичної спрямованості: науково-методичний посібник. − Запоріжжя, 2001.

* Друкується за виданням: Виховна система гуманітарної школи художньо-естетичної спрямованості: науково-методичний посібник. − Запоріжжя, 2001.

* Рекомендуємо обговорити проблеми, підняті автором статті, на засіданні методичного об’єднання класних керівників з метою сучасного змісту економічного виховання учнівської молоді.