Відповідальність міжнародних організацій

Відповідальність міжнародних організацій ґрунтується на їхній правосуб'єктності й безпосередньо випливає з неї при систем­ному тлумаченні цього міжнародно-правового феномена.

Варто враховувати, що відповідальність міжнародних орга­нізацій не тотожна відповідальності держав і має ряд своїх особливостей.

Питання про відповідальність міжнародних організацій одержало відображення й закріплення в низці міжнародних договорів. Так, наприклад, у договорах про дослідження й використання космічного простору встановлюється відповідальність міжнародних організацій, що здійснюють космічну діяльність, за збиток, заподіяний цією ді­яльністю (Договір про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші не­бесні тіла (1967 рік); Конвенція про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами (1972 рік)).

Питання про відповідальність міжнародних організацій також регулюється рядом статутних документів таких організацій. Наприклад, Статут Міжнародного агентства з атомної енергії перед­бачає відповідальність МАГАТЕ за здійснення гарантій МАРАТЕ, тобто системи спостереження й контролю за використанням держа­вами ядерних матеріалів, ядерних установок і технічної інформації винятково в мирних цілях.

Відповідальність міжнародних організацій встановлюється та­кож у конвенціях про відповідальність за ядерний збиток. Така відповідальність настає в тих випадках, коли міжнародні організації виступають як оператор ядерних установок або оператор ядерних суден (Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядер­ний збиток (1963 рік); Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних суден (1962 рік)).

У теоретичному й практичному аспектах можна стверджувати, що відповідальність міжнародних організацій об'єктивно виникає при порушенні ними міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і інших джерел міжнародного права.

Слід зазначити, що в юридичній літературі наводиться достатньо конкретних прикладів правопорушень, що викликають відповідаль­ність міжнародних організацій, які в узагальненому вигляді можуть трактуватися як підстави настання такої відповідальності. Напри­клад: а) порушення міжнародною організацією і її посадовими особами положень установчих (статутних) актів (вихід за межі встановленої компетенції); б) збиток, заподіяний діями міжнародної організації державам, іншим міжнародним організаціям, юридичним іфізичним особам, включаючи власних службовців; в) порушення посадовими особами або службовцями міжнародної організації внутрішніх законів держави, де вона розміщається або здійснюється її діяльність і ін.

Отже, відповідальність міжнародної організації настає при будь-якому правопорушенні незалежно від того, чи порушені нею (її органами або посадовими особами):

а) норми міжнародного права;

б) норми внутрішнього права міжнародних організацій; або

в) норми внутрішньодержавного права.

Міжнародні організації можуть нести як матеріальну, так і політичну відповідальність.

При застосуванні до міжнародних організацій матеріальної від­повідальності варто виходити з того, що їхні кошти складаються із внесків держав-членів. У практиці склалася алгоритмічна тенден­ція, відповідно до якої повинне мати місце сполучення матеріальної відповідальності міжнародної організації й держав. Тут можливі два варіанти:

1) встановлення солідарної відповідальності організації й дер­
жав — членів цієї міжнародної організації;

2) встановлення відповідальності самої організації.

У першому випадку претензії про відповідальність можуть бути пред'явлені як державам-членам, так і міжнародній організації в цілому. У другому випадку претензії пред'являються тільки між­народній організації, що сама вирішує питання про розподіл тягаря відповідальності між своїми державами-членами.

Наприклад, у Конвенції про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами, була встановлена со­лідарна відповідальність, що однак наставала при дотриманні на­ступних умов:

а) будь-яка претензія про компенсацію за збиток пред'являється в
першу чергу міжнародній організації, що здійснює запуск об'єкта;

б) якщо організація протягом шістьох місяців не компенсувала
суми заподіяного збитку, то держава-позивач може порушити пи­
тання про відповідальність держав — членів цієї організації.

Питання про політичні форми відповідальності міжнародних організацій у доктрині міжнародного права поки що розроблені недостатньо. Разом з тим, існує точка зору, відповідно до якої при застосуванні політичної відповідальності до міжнародних органі­зацій припустимі будь-які форми такої відповідальності, які не є суперечними специфіці міжнародних організацій, починаючи від позбавлення їх деяких прав і обов'язків і закінчуючи їхньою ліквідацією.

Міжнародна організація відповідає за протиправні дії своїх ви­конавчих органів і персоналу. Так, у практиці здійснення операцій по підтримці миру, ООН укладала угоди з державами, на території яких проводилися такі операції, про відшкодування збитку, запо­діяного громадянам цих держав і їхньому майну діями військового персоналу й збройних сил ООН.

У проблемі відповідальності міжнародних організацій досить актуальними є питання, що ставляться до відшкодування збит-

ку особам, що перебувають на службі в міжнародній організації. Міжнародні організації відповідають за забезпечення умов праці й побуту, які застережені в контрактах і визначені в рішеннях, що стосується положення персоналу. У міжнародних організаціях створюються адміністративні трибунали (наприклад, Адміністра­тивний трибунал ООН; Адміністративний трибунал МОП, який має юрисдикцією відносно більшості спеціалізованих установ ООН), які є судовою інстанцією, що встановлює ступінь відповідальності організацій у випадку порушення ними контрактів, умов найму, положень і правил для персоналу й визначального розмірів ком­пенсації за заподіяний збиток.

Рішення зазначених адміністративних трибуналів мають обо­в'язкову силу для сторін, що сперечаються, тобто для службовця міжнародної організації й самої організації. Організація не вправі відмовитися привести рішення трибуналу у виконання. На це була звернена увага Міжнародним Судом ООН у двох його консультатив­них висновках від 13 липня 1954 року й від 23 жовтня 1956 року щодо законної сили рішень Адміністративного трибуналу ООН і Адміністративного трибуналу МОП.

Міжнародні організації в контексті загальної відповідальності можуть виступати як суб'єкт міжнародних претензій. Це випливає з Консультативного висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квіт­ня 1949 року з питання про відшкодування збитку, понесеного на службі в ООН. У ньому вказувалося, що міжнародна організація може виступати із претензією про відповідальність за заподіяний їй збиток. ООН неодноразово пред'являла позови про відшкодування заподіяного їй збитку. Наприклад, у 1949 році ООН позивалася проти Ізраїлю у зв'язку з убивством радикальними угрупованнями посередника ООН на Близькому Сході графа Бернадотта й військо­вого спостерігача ООН полковника Серо.

Міжнародна організація виступає суб'єктом відповідальності не тільки по міжнародному публічному праву, але може нести від­повідальність і по міжнародному приватному праву, а також по внутрішньому праву держав. У цьому випадку відповідальність міжнародної організації залежить від визнання її правоздатності на території держави на підставі установчого акту або угоди з державою перебування про її штаб-квартиру або представництво.

Комісія міжнародного права, починаючи з 2000 року, розглядає питання про відповідальність міжнародних організацій з метою їх кодифікації.

8.7. Санкції в міжнародному праві

Загальновизнано, що кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Однією з форм при­мусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції.

В історичній ретроспективі санкції спочатку застосовувалися в порядку самодопомоги. Але в міру становлення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій у першу чергу була виклика­на створенням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав — членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов'язань щодо організації або виконують їх неналежним чином. Отже, будучи еле­ментом правосуб'єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові заходи тільки у сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.

Санкції — це примусові заходи як збройного, так і незбройного ха­рактеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у вста­новленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Санкції мають своїми цілями:

— припинення правопорушення;

— відновлення порушених прав;

— забезпечення відповідальності правопорушника. Слід зазначити такі особливості застосування санкцій:

 

— застосовуються тільки санкції, дозволені міжнародним пра­вом;

— вони не можуть мати превентивного (попереджувального) характеру, тому що їх метою є захист і відновлення вже по­рушених прав суб'єктів міжнародного права;

— міжнародно-правовими санкціями визнаються лише заходи, застосовувані у відповідь на правопорушення; відповідні за­ходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть якщо він за формою збігається з такими, санк­ціями не є.

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про самостій­ну природу санкцій. Багато вчених вважають їх видом політичної відповідальності. Вважається, що слід дослухатися і до противників такої позиції, які висувають вагомі аргументи. Вони вважають, що санкції є індивідуальними і колективними примусовими захода­ми, застосовуваними у відповідь на міжнародне правопорушення. Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відпові­дальності і відрізняються від неї такими рисами:

— санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих), що застосову­ються до правопорушника, у той час як відповідальність може застосовуватися у формі самообмежень правопорушника;

— санкції, як правило, передують реалізації заходів відпові­дальності і використовуються як своєрідна передумова ЇЇ ви­никнення: адже метою санкцій є припинений міжнародного правопорушення, відновлення порушених прав і забезпечення здійснення відповідальності;

— санкції застосовуються в процесуальному порядку, відмінному від порядку здійснення міжнародно-правової відповідальності;

— санкції є правом потерпілого і виражаються тільки у формах, властивих цим повноваженням. Тому їх застосування не за­лежить від волі правопорушника;

— підставою для застосування санкцій є відмова припинити неправомірні дії і виконати законні вимоги потерпілого (по­терпілих).

Класифікують санкції за різними ознаками.

1. Залежно від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:

— індивідуальні — коли санкції застосовуються однією потер­
пілою державою;

— колективні — коли примусові заходи застосовуються двома і
більше потерпілими суб'єктами міжнародного права. Вважа­
ється загальновизнаним, що характер міжнародно-правових
санкцій мають саме колективні заходи, що передбачаються
главою VII Статуту ООН у разі виникнення загрози миру, по­
рушення миру або акту агресії.

2. Залежно від суб'єктів здійснення санкцій розрізняють:

— санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;

— санкції, здійснювані за допомогою міжнародних організацій. Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії,

репресалії, розірвання або призупинення дипломатичних чи кон­сульських відносин, самооборона.

Реторсії. — це застосовувані у відповідь на правопорушення від­повідні примусові заходи суб'єкта, спрямовані на обмеження інте­ресів іншої держави, що охороняються міжнародним правом. Слід, проте, враховувати, що коли реторсії застосовуються у відповідь на недружній акт, під яким розуміють несправедливу, упереджену, але правомірну з погляду міжнародного права поведінку іншої держави, вони санкціями не є.

Міжнародна практика знає багато форм реторсій, застосовуваних до держави-порушниці:

— підвищення мита на товари з цієї держави;

— уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з даною держа­
вою;

 

— встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї держави;

— підвищення податкових платежів;

— націоналізація власності держави-порушника, її підприємств і громадян;

— так звані політичні реторсії: всілякі обмеження, установлюва­ні для дипломатів і громадян цієї держави (обмеження пересу­вання територією держави перебування, обмеження в правах громадян держави-порушниці), а також заходи, що свідчать про незадовільний стан міждержавних відносин (відкликання дипломатичного представника з держави-порушниці; оголо­шення співробітників дипломатичного представництва цієї держави persona non grata; скасування запланованих держав­них візитів керівників і т.д.).

Репресалії — це відповідні примусові заходи, спрямовані на об­меження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.

У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:

— ембарго — заборона продавати товари, майно і технології на територію держави-порушниці;

— бойкот — заборона купувати і ввозити на територію товари і майно, що походить з даної держави;

— заморожування авуарів (внесків) держави-порушниці в бан­ках, розміщених на своїй території;

— вилучення своїх внесків із банків держави-порушниці.
Серед форм репресалій виділяються так звані політичні форми

репресалій:

денонсація або анулювання міжнародних договорів із державою-порушницею;

невизнання (відмова держави визнавати ситуації або дії, по­роджені неправомірними з погляду міжнародного права актами правопорушниці).

Слід взяти до уваги, що невизнання має кілька основних форм:

— відмова держави визнавати юридичну чинність договорів і угод, укладених у результаті неправомірного застосування сили або таких, що суперечать загальновизнаним принципам міжнародного права;

— відмова визнавати протиправний режим, що прийшов до влади в даній державі;

— відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли в результаті неправомірних дій влади держави-порушниці (наприклад, невизнання територіальних змін, що відбулися в результаті агресії) та ін.

Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид санкцій, що застосовуються

постійно або тимчасово потерпілою державою і виражаються в при­зупиненні або припиненні нею дипломатичних і/або консульських зв'язків. Зауважимо, що розірвання дипломатичних відносин не означає автоматичного розірвання відносин консульських.

Особливим видом санкцій є самооборона, що знаходить виражен­ня в застосуванні до правопорушниці збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відповідь на збройний напад.

У міжнародному праві розрізняють такі види самооборони:

— необхідна оборона, що являє собою відбиття актів застосуван­ня збройних сил, які не є актом агресії (наприклад, примусові заходи відносно повітряних і морських суден, що вторглися на територію держави);

— самооборона від агресії — це відбиття акту агресії за допомогою збройної сили, застосовуване відповідно до зобов'язань держав з міжнародного права і насамперед за Статутом ООН.

Між цими видами самооборони існують відмінності:

— при необхідній обороні дії правопорушниці не є систематични­
ми, має місце епізодичне правопорушення, що не має на меті
розв'язання війни. Тому відповідні заходи мають «разовий»
характер і спрямовані на відбиття даного акту застосування

збройної сили;

— при самообороні від агресії між потерпілою державою й агре­
сором виникає стан війни, тому відповідні заходи характери­
зуються високим ступенем інтенсивності: необхідно відбити
збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити
міжнародну безпеку, а також забезпечити притягнення пра­
вопорушниці до відповідальності.

До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнародних органі­зацій, належать: призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації; виключення порушниці з між­народного спілкування; колективні збройні заходи для підтримки міжнародного миру і безпеки. Призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації, здійснюється переважно в таких формах:

— позбавлення права голосу держав, що не виконують прийнятих на себе зобов'язань (наприклад, у 1999 році Україна поряд із де­якими іншими державами була позбавлена права голосу в Гене­ральній Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов'язань перед цією міжнародною універсальною організацією);

— позбавлення права представництва в організації (відмова в обранні в органи організації, відмова в запрошенні на конфе­ренції, що проводяться в її рамках і т.д.);

— позбавлення права на одержання допомоги, що надається в рамках цієї організації;

 

— тимчасове призупинення членства в міжнародній організа­ції;

— виключення з членів міжнародної організації.

Виключення порушника з міжнародного спілкування виражаєть­ся в більш широкому спектрі заходів, що застосовуються до нього вже за рамками міжнародної організації, але з її рекомендації. Таке виключення може бути виражене в повному або частковому розі­рванні економічних, політичних, військових та інших відносин, розірванні дипломатичних і консульських відносин, припиненні транспортного сполучення, зв'язку і т.д.

Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнародному праві є вийятковим заходом, застосовуваним тільки у випадку таких ситуацій, що за­грожують міжнародному миру і безпеці.

Санкції збройного характеру повинні застосовуватися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжнародна практика застосуван­ня колективних заходів показує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного збройного конфлікту або збройного конфлікту неміжнародного характеру.

Можливість застосування колективних збройних заходів перед­бачена статутними документами цілого ряду міжнародних органі­зацій, і насамперед ООН, Організації американських держав (ОАД), Ліги арабських держав (ЛАД) та інших регіональних організацій.

Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Ста­тутом ООН, можуть застосовуватися у двох формах:

• — окремими державами від імені і за спеціальними повноважен­нями ООН;

— спеціально утворюваними збройними силами ООН.

Література

Адельханян Р.А. Военные преступления в современном праве. — М., 2003.

Аречага Э. Современное международное право. — М., 1983.

Бирюков П.Н. Международное право. — М., 1998.

Василенко В. А. Ответственность государств за международные правонарушения. — К., 1976.

Василенко В. А. Международно-правовые санкции. — К., 1982.

Гусейнов Л.Г. Международная ответственность государств за нарушения прав человека. — К., 2000.

Замятин В.Ю. Современные аспекты ответственности между­народных организаций// Московский журнал международного права. — 2004. — № 3.

Колосов Ю.М. Ответственность государств в международном

праве. —М., 1979.

Кривчикова Э.С. Основы теории права международных органи­заций. — М., 1979.

Курис П.М. Международные правонарушения и ответственность

государств. — Вильнюс, 1973.

Левин Д .Б. Ответственность государств в современном междуна­родном праве. — М., 1966.

Лукашук И. Право международной ответственности. — М.,

2004.

Мазов В.А. Ответственность в международном праве. — М.,

1979.

Манийчук Ю.В. Последствия международного правового нару­шения. — К., 1987.

Марусин И.С. Международные уголовные судебные учреждения: судоустройство и судопроизводство. — СПб, 2004.

Михеев Ю.Я. Применение принудительных мер по Уставу

ООН. — М., 1967.

Моджорян Л.А. Ответственность в современном международном праве// Советский ежегодник международного права. 1970 г. — М.,

1972.

Нешатаева Т.Н. Санкции системы ООН (международно-правовой

аспект). — Иркутск, 1992.

Попов В.П. Международное уголовное право. — М., 1997.

Раскален СБ. Объективная ответственность государств в меж­дународном праве. — К., 1985.

Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями про­тив мира и безопасности. — М., 1983.

Черниченко СВ. Теория международного права. В 2-х т. Т. 1. Современные теоретические проблемы. — М., 1999.

Ушаков Н.А. Основания международной ответственности госу­дарств. — М., 1983.