Кримське ханство

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів.

Новостворена кримсько-татарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського землекористування: «Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Вирішували свої внутрішні проблеми кримські хани шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена.

Українські землі були одним з основних об'єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була невзмозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо налічувало лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та численній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію, ці формування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку вирішувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

12.Господарський переворот. Аграрні реформи

Так, наприклад, у другій половині ХІХ ст. – 1906 рр. переселення селян носило самочинний характер. З боку уряду чинилися всілякі перешкоди, зокрема, складною була процедура видачі паспортів. Ореал переселенських рухів здебільшого обмежувався українськими губерніями в складі Російської імперії. В період же проведення столипінської аграрної реформи, навпаки, уряд сприяв селянським переселенням. Селяни виїжджали, як правило, за межі українських губерній: до Казахстану, Сибіру, тощо. Неоднаковими були і умови життя переселенців. Лише в період реформи селяни отримували незначні пільги від уряду для устаткування свого життя на нових землях. Однак, спостерігається і своєрідний парадокс: кількість селян, які повернулися додому під час проведення столипінської аграрної реформи була більшою, ніж на попередньому етапі.
Критерієм соціальної активності селянства у революційні роки стало його соціально-економічне становище. Крім того, значний вплив мала і агітація з боку інтелігенції, представників соціал-демократичного руху. Вивчаючи напрямки та динаміку участі селян в першій російській революції, є достатньо підстав твердити, що вони не були проти самодержавства, а виступали за покращення матеріальних умов життя. Статистичні дані доводять, що найчисельнішими були страйки сільськогосподарських робітників з вимогами зменшення тривалості робочого дня, збільшення заробітної плати (41Погроми поміщицьких маєтків становили 10 % від загальної кількості селянських виступів. Мотивом цих дій, як свідчать джерельні дані, було прагнення бідняків стати середняками, середняків – більш заможними і т.д. Підтвердженням цього є участь всіх прошарків селянства в революції 1905 – 1907 рр. Одним із наслідків участі селян в першій російській революції стали урядові поступки: скасування викупних платежів, ліквідація селянських недоїмок. Разом із тим, невирішеним залишалося аграрне питання. На його розв’язання і спрямовувалися заходи під час проведення столипінської аграрної реформи. Вона прискорила процес концентрації землі в руках заможного селянства, дала поштовх для технологічного прогресу в землеробстві. Найбільше результатів реформа дала в українських губерніях. Чимало землі під відруби та хутори виділялось селянам Таврії, Катеринославщини, Чернігівщини. Менше – Київщини, Поділля. Її фінансове забезпечення здійснював Селянський поземельний банк. Він надавав кредити селянам, що бажали відокремитись із общини. До 1909 р. уряд безкоштовно роздавав земельні наділи в районах Західного Сибіру. Одним із наслідків столипінських аграрних нововведень став інтенсивний розвиток сільськогосподарської кооперації. На початку 1911 р. в Україні нараховувалось близько 3,5 тис. кооперативних організацій. Значного розвитку набула кредитна кооперація, що відігравала помітну роль у розвитку міцних селянських господарств. Кредитні товариства мали заклади, де перероблялась сільськогосподарська продукція їх членів, після чого вона йшла на продаж. Ознакою покращення добробуту заможних селян стала їх участь у державно-ощадних касах. Реформа вплинула і на розвиток кустарних промислів, зокрема, конкурентноспроможних. Посилилась спеціалізація як цілих районів України, так і окремих селянських господарств, що сприяло становленню ринкових відносин на селі. В роки столипінської реформи повільно, але зростала писемність серед селян, збільшувалась кількість початкових шкіл на селі. Варто відзначити, що столипінські аграрні перетворення по-різному сприймалися і оцінювалися селянами. Крім схвалення мало місце і неприйняття нововведень, що набувало форми руху опору, який мав регіональну специфіку, зумовлену особливостями соціально-економічного становища селянства.

13. Магдебурзьке право в Україні
ІІ.1. Виникнення та джерела Магдебурзького права
Розвіток торгівлі, що стає основою життя міських громад Німеччини у ІХ — ХІ ст., висунув потребу не лише охорони від зовнішніх ворогів, а й захист свободи і незалежності від місцевих феодалів, внутрішньої самоорганізації та самоуправління. Так, економічний розвіток обомовлює становлення вільних громад, самоврядність яких виникає і розвивається шляхом надання містам окремих грамот-привілеїв. Поступово права міст розширюються і за ними визнається право міської нормотворчої діяльності.
У відповідальності з наданими привілеями у Німеччині наприкінці ХІІ ст. формується модель вільної міської громади, виникає місто в юридичному розумінні як громада вільних людей в укріпленому місці, з правом власної юрисдикції і самоуправління, правом на ведення торгівлі та утворення цехів.
Одним з таких міст, де створювалася окрема галузь станових прав вільної міської громади, був Магдебург. Магдебурзьке право як збірник законів (статутів), правил ХІІІ ст., джерелами якого були “Саксонське зеркало” і право магдебурзьких шеффенів (судова колегія), стає найпоширенішим міським правом Середньовіччя. Саме система міського Магдебурзького права разом з “Швабським зеркалом” та іншими аналогічними збірниками права послужили основою формування цивільного і кримінального законодавства, судоустрою та судочинства у середньовічній Німеччині.
Джерелами чинного Магдебурзького права на Західній Україні та на Гетьманщині були збірники польською мовою, перекладені з німецької і латинської польськими правниками ХVІ ст. М. Яскером, Гроїцьким і П. Щербичем та П. Кушевичем. У другій половіні ХVІІ і ХVІІІ ст. було зроблено з них українськи переклади. Вони дещо відрізнялися змістом конкретних норм від першоджерел. У цих збірках закріплювалися права купців, міщан і ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоврядування, різні питання цивільного, кримінального та процесуального права.
ІІ.2. Поява, розширення та занепад
Магдебурзького права в Україні
Розвій міського громадського життя у Німеччині припав, як зазначав М. Грушевський, на той час, коли татарськи походи й спустошення середини і другої половини ХІІІ ст. у Польщі й Угорщині викликали заходи щодо спровадження німецької колонізації для залюднення спустошених міст і сіл, піднесення підкупалої торгівлі та економічного життя.
Німці-колоністи, починаючи з ХІІ ст., як згадують джерела, осідають і у містах Галицько-Волинського князівства. Кількість їх збільшуєтся у ХІІІ ст., коли для заселення опустошених монгольскими ордами Українських земель та ліквідації наслідків поразок стало не вистачати власних людських ресурсів. Князі, особливо Данило Галицький, усіляко заохочували німців до переїзду на українськи землі, обіцяючи їм різні привілеї. Ось як описує літопис німецьку колонізацію в Україні після монгольської навали: “Німці з Сілезії, Саксонії та з Рейну були основними переселенцями до руських міст, які відбудовувалися чи будувалися заново. Німці йшли вдень і вночі, купці і ремісники, бо власне їх найбільше бракувало”.
Однак, вважаючи недосконалими місцеві порядки, до яких потрібно було звикати, німці-колоністи вимагають і заводять у густозаселених місцях проживання свої торговельно-промислові традиції та звичаї. А згодом, для забезпечення панування повної свободи своїх дій, запроваджують норми Магдебурзького права, яке інколи називали Шродським, або Хелминським. Під цією назваю мається на увазі збірка статутів, привил і звичаїв, призначених для судочинства і управління німецьким містом. Найдавнішою з них була кгина “Саксонське зеркало” (Sachenspiegel, speculum Saxonum), створена на початку ХІІІ ст. у Магдебурзі Ейке фон Репковим. Невдовзі вона набула такого значення і ваги, що вже у другій половіні ХІІІ ст. її прийняли як міське право усі саксонськи, сілезькі і пруські міста.
На етнічних західноукраїнських землях першим містом, що отримало привілей на самоврядування за німецьким правом, було м. Новий Сонч (1294 р.), а у 1339 р. таке право набуло й м. Санок.
У ХІV ст. постійні татарські навали і міжусобні війни спричиняли занепад могутності Галицько-Волинського князівства. Після смерті останнього князя Болеслава-Юрія (1340 р.) почалася боротьба між державами-сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир — Галичину (1340 р.) і захопив Львів. З цього часу Магдебурзьке право проникає на Русь через посередництво і під владою Польщі, з огляду на те, що німецьке право за князювання короля Казимира офіційно визнано в Польській державі. У період воєн між Польщею і Литвою Львів був майже повністю знищений, тому польский король вирішив заново його відбудувати, розширити територію (межі міста). Таке місто, вважав король, потребувало нової організації міських органів влади, правової основи діяльності яких регламентувало б нове міське право. Саме тому 17 червня 1356 року Казимир видав диплом, в якому, зокрема, зазначалося: “Зважаючи на численні набіги і руйнування, яких зазнало наше місто від усякого рода недругів, і прагнучи, щоб воно якомога більше придбало собі користі, вигод і достатків, з метою піднесення і розвитку міста, надаємо йому на вічні часи німецьке право, зване по-простому Магдебурзьким…”.
Це перша документальна письмова згадка про надання Львову права на міське самоврядування. Однак, окремі дослідники вважають (і це видається не безпідставним), що надання Магдебурзького права Львову королем Казимиром було повторним, тобто підтвердженням попередніх привілеїв. Малоймовірно, що дане право надане раніше Львова такому невеликому місту як Санок. Ця думка має документальне підтвердження, оскількі внук Данила Галицького обіцяв німецьким купцям право вільної торгівлі у своїх володіннях.
Дослідники наличують до 400 міст, місечок і сіл, яким протягом ХІV — ХVІ ст. надано таке право. Зокрема Коломия отримала привілей на Магдебурзьке право у 1370 р., Судова Вишня — у 1375 р., Перемишль і требовля — 1389 р., Самбір — у 1390 р., Дрогобич — у 1422 р., Стрий —у 1431 р., Галич — у 1437 р.
Першою історичною датою, що вказує на рецепцію німецького права на східно-українських землях, є привілей на магдебургію для Кам’янця на Поділлі, наданий ще за часів Великого Князівства Литовського (1374 р.). Значно інтенсивніше німецьке право поширюється в центральній і східній частинах України у ХV ст. У 1431 р. Магдебурзьке право отримує Кременець, у 1432 — Луцьк, у 1444 р. — Житомир. Приблизно в той період, на думку В. Антоновича, дане право було надане і Києву, хоча М. Грушевський вважає, що це відбулося ще за часів Великого князя Олександра. У 1518 р. німецьке право запроваджувається у Ковелі, у 1585 — Переяславі. Чигирин отримав Магдебурзьке право у 1592 р., а Канів — 1600 р. Іншим містам, таким, зокрема, як Стародуб, Ніжин, Чернігів, воно надане у першій половині ХVІІ ст.
Запровадження Магдебурзького права у деяких містах спочатку викликало опір українського населення, оскільки супроваджувалося посиленням іноземної експанції, обмеженням прав некатолицького населення, але згодом ця суперечність зникла. Магдебурзьке право було пристосовано до місцевих умов, його охоче застосовували не тільки в містах, а й у військових козацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент “давніх прав” українського народу і широко використовувалося в усіх спробах кодифікації “малоросійського права”.
Щодо географії поширення німецького права, то слід зазначити: на російський території останнє не вкоренилося. В Москві для нього місця не знаходилося, хоча було воно більш розвиненним і досконалим у порівнянні з національним правом Росії.
Переяславська угода 1654 року гарантувала право україеським містам на Магдебурзьке право. На Гетьманщині ним користувалися Києв, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Полтава та ін. Більшість цих міст отримала Магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648 року), що згодом було підтверджено українськими гетьманами. Решта дістали його від царської або гетьманської влади. Більшість міст Гетьманщини мали неповне Магдебурзьке право. Апеляційною установою для міського суду був полковий, а з 1730 — Генеральний суд. Полкова адміністрація втручалася і обмежувала самоуправу міст і в інших справах. А у зв’язку з ліквідацією автономії України в кінці ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст. самоуправа міст почала занепадати. Царським указом 1831 року Магдебурзьке право в Україні було скасовано для всіх міст, за винятком Києва, а в 1835 році — і в Києві.

14.

Реформация — церковно-религиозное и социально-политическое движение в странах Европы в 16—17 вв., связанное с окончательным формированием европейских наций, их культур, национальных церквей. Главная сила реформации была направлена на изменения в католицизме, из недр которого вышли протестантские церкви. В Украину реформация проникла в первой половине 16 в.

В собственно украинских землях позиции протестантизма были слабее, чем в Польше и Литве, даже среди местной украинской и белорусской шляхты. Денационализируясь, она переходила в католицизм, в основном избегая протестантизма. Поддержка мещанства была здесь чересчур слабой. Крестьянские массы воспринимали протестантизм как веру панов и иностранцев. Следовательно, в отличие от Западной Европы протестантизм в Украине не имел сильной поддержки ни снизу, ни сверху. Он не стал здесь выразителем национальных интересов и не взял на себя функцию национальной церкви.Протестантизм оказался в ситуации противоборства между католицизмом и православием.Влияние реформации было непродолжительным, после 1648 г., в связи с началом Национально-освободительной войны, в Украине оно практически прекратилось-

Реформация в Украине в 16—17 вв. более всего стимулировала культурные процессы, будучи проводником европейских влияний. Оживлялась просветительская деятельность братств, образование, пропагандировались принципы веротерпимости. В Украине в 16—17 вв. роль национальной церкви (вопреки претензиям римского католицизма) исполнили православие и униатство, а не протестантизм.

Составляющей Контрреформации в украинских землях была миссия ордена иезуитов. В 50—60-х гг. иезуиты начали работать в Польше, после Люблинской унии 1569 г. — в Литве. Центром миссии здесь стала иезуитская Виленская коллегия (со временем академия), пользовавшаяся большим авторитетом во всей Речи Посполитой. В украинских землях иезуиты официально появились на Перемышленщине: в 1574 г. в Ярославе возникла первая иезуитская коллегия. Со временем открылись коллегии в Луцке, Остроге, Каменец-Подольске, Киеве. Открытая в 1593 г. Замойская академия специально создавалась для распространения иезуитского влияния на украинские воеводства коронных земель Речи Посполитой.

Иезуиты существенно ограничили протестантские влияния в Речи Посполитой. Способствовали они также переходу в католичество представителей православных слоев, в особенности шляхты. Главным средством достижения этой цели была мощная образовательная программа, которую внедрили иезуиты. До конца 16 в. в двух иезуитских академиях (Виленской и Замойской) и в 12 коллегиях насчитывалось 5 тыс. учеников. Среди них было много детей из православных шляхетских семей. Европейский уровень образования, изучение языков, литературы, естественных наук, философии, богословия сделали иезуитские образовательные ячейки подлинными интеллектуальными центрами. Учение в этих школах открывало возможности дальнейшего образования в университетах Польши, Германии, Италии, Франции. Иезуиты умело организовывали публичную пропаганду католической веры: их диспуты с иноверцами и проповеди имели большую популярность, и не только среди католиков. Среди иезуитских руководителей — выходцев из Украины выделялись такие фигуры, как Пётр Скарга, Бенедикт Гербест. Богословская и полемическая литература, изданная иезуитами, стимулировала в конце 16 — начале 17 в. развитие богословской и общественной мысли в среде как протестантов, так и православных. Миссионерская активность иезуитов способствовала распространению тогдашней европейской образованности и культуры на украинских землях Речи Посполитой. Однако целиком положительной такую деятельность назвать нельзя, поскольку иезуиты старались обратить в католическую веру кок можно больше православных.

15. Українське козацтво як суспільний стан в Україні почало формуватися з кінця XV — початку XVI ст.

Перша згадка про українських козаків датована 1489 і 1492 р.
В українській мові слово «козацтво» визначає суспільний стан вільних від кріпосного права людей, які займалися господарською діяльністю й обороняли Україну від іноземних загарбників. Козаків називали запорозькими, оскільки основні їхні центри розташовувалися нижче дніпровських порогів.
Причини виникнення козацтва:

— економічні: захоплення українських земель польськими та литовськими феодалами, нестача власної землі у селян і як наслідок — переселення селян на «Дике поле», у Запоріжжя та нижнє Подніпров'я;

— соціальні: посилення феодального гніту, оформлення кріпосної залежності;

— політичні: намагання Польщі встановити контроль над утікачами в Подніпров'ї;

— національно-релігійні: політика спольщення, гоніння на православну церкву;

— військові: необхідність захисту кордонів від зазіхань Кримського ханства.
Склад: Козаками ставали передусім селяни, а також міщани і дрібна шляхта. За національним складом козацька спільнота була дуже неоднорідною: до неї входили молдавани, литовці, білоруси, росіяни і навіть татари, але найбільше було українців.

Основні заняття козаків: землеробство, скотарство, полювання, рибальство, торгівля. Нерідко грабували татарських купців. Заможні козаки мали наймитів, у тому числі з козацького середовища, які допомагали вести господарство.

Своєрідною столицею козаків була Запорозька Січ. Назва «Січ» походить від слова «сікти» і означає укріплення з дерева, хмизу, глини.Розташовувалися січі на дніпровських островах. їх укріпляли ровами та високими валами з дерев'яним частоколом. Фортеця мала великі башти з бійницями для гармат. Іноді до річки проривали підземних хід. Першою з відомих січей називають Хортицю (1553-1557 pp.), створену Дмитром Вишневецьким. Крім Хортицької, також відомі січі Базавлуцька, Томаківська, Чортомлицька, Каменецька тощо.
Це цікаво!

Дмитро Вишневецький, засновник Запорозької Січі, походив із великокнязівського роду Гедиміновичів, мав значні маєтки, обіймав посади канівського й черкаського старости. Він очолив низку козацьких походів на Крим і навіть на Туреччину. У 1563 р. Вишневецький був виданий туркам Молдавією і страчений у Константинополі. В історію він увійшов під і ї| іменем Байда.
На січі були склади, арсенали. У центрі розташовувався майдан із церквою, від нього відходили довгі будинки — курені, у яких жили січовики. Курінь водночас був і військовою одиницею; всього їх налічувалося 38. Чисельність самих козаків залежала від пори року, епідемій, перебігу воєнних подій. Умови вступу до Січі були нескладними. Основними обов'язками козаків була військова служба. Перебування жінок на території січі заборонялося.
Січ мала ознаки державності: територію, систему владних органів, військо і правові звичаї. 5.2. Політико-соціальний та військовий устрій Січі

1. Формування Запорозької Січі.

2. Устрій Запорозької Січі.

3. Соціальна структура козацтва.

4. Боротьба з татаро-турецькою агресією.

Особливо прославилися організацією козацтва професійні воїни-лицарі - черкасько-канівські старости Остап Дашкевич та Дмитро Вишневецький. Саме вони зібрали в І пол. XVI ст. стільки козаків, що Канів і Черкаси стали центрами українського козацтва (українських козаків до XVII ст. називали черкасами). Кажуть, що О. Дашкевичу належала ідея Запорозької Січі та козацького реєстру: 1533 р. він запропонував уряду побудувати на неприступному острові серед Дніпра замок і утримувати там 2 тис. козаків. Цей задум здійснив Дмитро Вишневецький, заснувавши в сер. 50-х pp. XVII ст. першу Січ на острові Хортиця.

З невеликого укріплення на дніпровському острові Запорозька Січ перетворилася на державно-політичне утворення з демократичним устроєм - козацьку республіку. Ця республіка відіграла провідну роль у становленні козацтва як вільного українського стану населення та поширенні козацьких порядків на всю Україну. Протягом свого існування (XVI—

XVIII ст.) Січ вісім разів змінювала місцеперебування, проте

її соціально-політичний устрій залишався незмінний.

Вона мала свій військовий та адміністративно-територіальний поділ: курені і паланки, а також оригінальну систему органів управління. Усі козаки вважалися рівними й мали однакові права.

Вищим законодавчим адміністративним, судовим органом Запорозької Січі була козацька рада, рішення якої були обов'язкові до виконання. Козацька рада збиралась у встановлені дні року або в будь-який час на вимогу товариства. Учасники ради утворювали широке коло, всередині якого розміщувались урядовці. Свою волю козаки виявляли вигуками та підкиданням шапок. Під час походів ради відбувалися у військових таборах. На радах розглядали важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а також обирали козацьку старшину - керівний орган Січі. Вибори старшини часто відбувалися в обстановці гострої боротьби між голотою і заможними козаками. До складу військової старшини(начальників) ^входили: кошовий отаман (гетьман), військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани. До похідних та паланкових начальників належали: писар, осавул, підписар, підосавул, а також обозний.

Права і обов'язки старшини чітко регламентувалися. Козацьке звичаєве право ототожнювалось з козацькими вольностями і козаки всіляко його захищали. Порушників негайно позбавляли урядів і карали. Із Січі козацькі звичаєві норми поширювались по всій Україні і швидко завоювали великий авторитет серед населення, ставши основою пізніших писаних законодавчих актів.

Від самого початку козацька організація створювалася насамперед для протидії татаро-турецькій агресії. Своєю боротьбою проти "бусурманів" (мусульман) козаки здобули величезну славу: в Європі XVI—XVII ст., окрім них, ніхто не наважувався кинути виклик могутній Османській імперії.

Охороняючи степовий кордон України, відбиваючи татарські наскоки, козаки організовували сухопутні й морські походи проти Криму і Туреччини. У випадку вдалого походу козаки брали багату здобич, а також визволяли полонених. При поразках несли значні втрати, які компенсувалися новими притоками людей до Запорожжя.

Ключові дати

1650-ті pp. - заснування першої Січі

16.

реєстровий козацтво запорізький

Реєстрове козацтво - частина запорізьких козаків, прийнятих на державну військову службу для організації оборони південних кордонів держави та виконання поліцейських функцій. Служба козаків була організована у Війську Запорізькому, склад якого регламентувався урядовим списком (реєстром). Обов'язки, плата за службу і привілеї реєстровців визначалися сеймом і королем Речі Посполитої. Реєстрові козаки були виділені в окремий стан. Після повстання Хмельницького Військо Запорізьке з його землями в повному складі, зі збереженням привілеїв, перейшло на службу до російського царя.

Виникнення реєстру мало, крім інших, те значення, що з цього часу офіційно були визнані лише ті козаки, яких вписували до реєстру. Все ж інше козацтво, тобто його переважна більшість, опинилось на становищі невизнаної, або нелегальної, маси і тим самим було поставлене поза законом.

Визначення поняття «реєстрове козацтво»

Реєстрове козацтво (військо) - наймане військо, сформоване польським урядом у XVI -- першій половині XVII ст. з українських козаків для охорони південних кордонів з занесенням козаків до особливого списку - реєстру.[1]

Українські козаки - збірна назва українського козацтва в 15-18 ст. Після возз'єднання України з Росією офіційно іменувалися малоросійськими. У 1783 звернені в податкові стан, близький до державних селян. [2]

Реєстри козацькі - поіменні списки укр. козаків у 16-17 ст., що складалися в Речі Посполитій для обліку та призначення платні. Укладення та межі реєстру визначалися польським сеймом. У Гетьманщині називалися компутами. Реєстрове (виборне) козацтво проіснувало до 1782. [3]

Джерела формування реєстрового козацтва

Розкриття генези станових ознак передбачає зясування витоків та механізму творення їхніх основних елементів. В історії українського козацтва вони безпосередньо повязані з державною службою. Характер останньої вплинув на зміст козацьких прав і привілеїв, які визначали місце козацтва в системі соціально-економічних та політичних відносин.

Скарги турецьких і татарських правителів змусили уряд Великого князівства Литовського вже наприкінці XV ст. звернути увагу на діяльність українського козацтва. Південноукраїнські адміністратори, основним завданням яких був нагляд за несенням прикордонної служби, стверджували, що саме козацькі експедиції стримували агресивні дії ординців. Південноукраїнські старости вбачали в козаках єдину реальну силу в боротьбі проти татарської агресії, про що неодноразово доповідали урядові. З їхньої ініціативи на засіданні державної ради Великого князівства Литовського (1524) розглядалося питання про прийняття загону козаків для несення прикордонної служби. Але відсутність коштів стала основною причиною провалу урядового проекту.

Уряд прагнув не так залучити козаків на державну службу, як встановити контроль над дедалі зростаючою групою населення, яка не бажала визнавати ніякої влади. Чергова спроба здійснити перепис козацтва припадає на 1541 р.- період активних походів запорожців на татарські улуси . 21 липня 1541 р. Сигізмунд І надіслав черкаському старості князеві Андрію Пронському грамоту, в якій містилося суворе застереження "же бы козаки тамошние на влусы татарские не находили и шкоды им никоторые не чинили". А згодом до Черкас прибув представник великого князя Стрет Солтанович для складання реєстру. Свідчень про результати даної місії у джерелах не збереглося. Важливим є сам факт, що уряд вбачав у козаках силу, яку прагнув використати у власних інтересах.

З початком Лівонської війни (1558-1583) виникла необхідність у поповненні збройних сил. Київський воєвода Костянтин Острозький і черкаський староста Олександр Вишневецький запрошували козаків на службу "за даток і живність". Цілком природно, що для обліку козаків впроваджувалися їх списки, або ж реєстри. Грамотою від 5 червня 1572 р. Сигізмунд II Август підтвердив розпорядження коронного гетьмана Єжи Язловецького про набір 300 козаків на державну службу.

Новий етап у визнанні українського козацтва як окремої соціальної верстви належить до епохи войовничого короля Речі Посполитої Стефана Баторія (1576-1586). «Постановою щодо низовців» від 16. IX 1578 було затверджено реєстр на 500 осіб. Такий самий реєстр для призначення козакам платні було складено 1581. Корол. універсалом від 25.VII 1590 встановлено реєстр на 1 000 козаків.[1]

рік - між королем та козаками було попередньо узгоджено збільшення реєстру до 20 000. За Куруківською угодою 1625 року мало бути 6 000 реєстровців. Тоді козаків було вперше поділено на 6 полків за териториальною ознакою. За Переяславською угодою 1630 року реєстр мав збільшитися до 8 000. Ухвала сейму 1635 затверджувала на майбутнє 7-тисячний реєстр. Відповідно до Ординації 1638 сейму та Маслоставської угоди 1638 реєстр зменшувався до 6 000. Не внесена до реєстру частина козаків стала виписними козаками (випищиками).

Іншого характеру набули стосунки реєстрових козаків з урядом Речі Посполитої з початком Національно-визвольної війни. Вже в битві під Жовтими Водами вони перейшли на бік повстанців і почали боротьбу проти коронного війська. Влітку 1648 р. реєстровці склали основу армії Богдана Хмельницького. У Зборівській угоді 1649 р., яка визначила реєстр в 40 тис. козаків, декларувалося визнання козацької території (фактично Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводства), де реальна влада перебувала в руках козацької старшини. Тут же утверджувалося й козацьке судочинство, а коронне військо позбавлялося права на лежі. Продовження війни перешкодило затвердженню Зборівського договору польським сеймом, а Богдан Хмельницький суттєво змінив політичні орієнтири. В гетьманських деклараціях зникають навіть згадки про службу королю Речі Посполитої. Переяславська угода 1654 р. поклала початок новому періоду в житті українського козацтва.[2]

Місце в тогочасній структурі суспільства

У ході визвольної війни зміцнюється становище козацтва як окремого суспільного стану. Зборівський договір був юридичною основою оформлення козацтва в привілейований стан з своїми правами, адміністрацією, судами. Складання реєстру було однією з ознак цього оформлення. Значно розширилась територія, на якій мали право жити козаки. Привілеї козацтву були підтверджені королівськими грамотами, Білоцерківським договором 1651 р., московським урядом у "Березневих статтях" 1654 р., у царських жалуваних грамотах.

Зміни в козацькому стані могли відбутись тільки внаслідок його фактичного панування в Україні. Слід відзначити, що цей новий привілейований стан відіграв прогресивну роль в історії України. Неабияке значення мало те, що в період свого формування козацтво як стан не було таким замкнутим, як інші привілейовані стани. Воно не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки.

До заможних перш за все належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони склали основу козацької старшини. Групою, близькою до реєстровців, були колишні "випищики " та драгуни, які під час боїв переходили на бік повстанців.

Згадані вище групи складали близько 50 відсотків всього реєстрового війська.

Війна внесла значні зміни у склад козацької старшини. Деяка її частина воювала на стороні польсько-шляхетського війська. В ході війни частина довоєнної реєстрової старшини загинула або з різних причин відійшла на другий план. Козацька старшина значно поновилася за рахунок дрібної української шляхти та рядового козацтва. Ця частина старшини відрізнялась від довоєнної своїм менталітетом: палким прагненням до незалежності України. Нові висуванці з козацтва створили оточення гетьмана, а тому стали впливати на внутрішню та зовнішню політику. [1]

В процесі формування козацького стану існував поділ на два соціальні прошарки, суспільне становище яких суттєво різнилося. До першого належали заможні козаки, ті, хто займав старшинські уряди в реєстровому війську, або ж вищі посади серед запорожців на Січі. Другий складало рядове козацтво, для якого важливим джерелом існування було "здобуття козацького хліба". В ході Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. з першого створюється чітко означений привілейований прошарок, а через декілька десятиліть фактичне розшарування набуло і юридичного оформлення. Все це дає підставу кваліфікувати українське козацтво як соціальний стан феодального суспільства.[2]

Наймаючись на військову службу до різних імператорів реєстрове козацтво було не що інше як представництво на міжнародній арені української державності. Хоча на думку багатьох дослідників реєстрове козацтво виступало на тій чи іншій військовій стороні будь-якої країни задля того, щоб отримати грошову винагороду та привілеї. Але слід не відкидати той факт, що служба козаків за певну плату - це була необхідна складова частина для утримання всього козацтва. Це була значна допомога особливо, коли воно тільки-но спинилося на ноги і в подальшому його розвиткові. У тому реєстри, в якому перебували козаки на військовій службі коли отримували кошти, значна їх частина йшла на обладунки, зброю, харчування.

17. З початку XVI ст. козаки з волості (території, розташовані вище порогів) та січовики постійно здійснюють морські походи на Крим і Туреччину. З перемінним успіхом ведеться запекла боротьба. У 1610 р. розлютований кримський хан наказав навіть замкнути Дніпро залізним ланцюгом. Але це не допомагало.

Зміцнившись, Запорозька Січ розширює сферу боротьби з турецько-кримськими загарбниками. У цей час Молдавія, яка знаходилася між Польщею і Туреччиною, почергово попадала у васальну залежність то від однієї, то від іншої держави. Козаки втручалися у її справи ще в середині XVI ст., коли туди робив походи Вишневецький. Наприкінці століття у Молдавії загострюється боротьба претендентів на престол господаря (князя). У ній загинув Івоня, якого підтримувала Польща, посилаючи туди козацькі війська. Новий претендент Іван Підкова за підтримки козацького загону на чолі з гетьманом Шахом захопив столицю Молдавії — Яси. Це загрожувало Польщі погіршенням стосунків з Туреччиною. Вона посилає військо проти Підкови. Турецькі і польські війська розгромили козаків. Івана Підкову, який вів завзяту боротьбу з турками, поляки схопили і стратили у Львові. У цьому проявилося невдоволення Польщі самостійним зовнішньополітичним курсом Запорозької Січі. Козаки продовжували ходити походами на Молдавію, довгий час підтримуючи нащадків Івана.

Успішні походи козаків принесли їм велику славу в Європі. Козацтво стало важливим фактором міжнародної, особливо східноєвропейської та близькосхідної політики. Про це свідчить звернення до нього цісаря Рудольфа ІІ у 1594 р. та Папи Римського Климента VIII, які закликали козаків укласти союз з Німеччиною для боротьби проти Туреччини. Посол цісаря Еріх Лясота прибув на Запорозьку Січ і вів переговори зі старшиною як з представниками незалежної держави. Січ позитивно сприйняла пропозицію європейської держави, і кілька козацьких загонів вирушили на Молдавію для війни з Туреччиною.

Одним із загонів керував Северин Наливайко. Йому на допомогу прийшов гетьман Григорій Лобода. Спільними силами козаки розбили військо залежного від Туреччини молдавського господаря, примусили його зректися турецького підданства і присягти цісареві. Після цього козаки захопили кілька фортець у Молдавії, витіснили турецькі війська і припинили війну.

Це свідчить про те, що поступово Запорозька Січ виробляла і проводила самостійну зовнішньополітичну діяльність, виборювала свою державницьку лінію і одночасно не поривала відкрито з Польсько-Литовською державою. Керівники Січі не раз підкреслювали, що вони піддані короля. Однак фактично Запорозька Січ вийшла з-під влади Польщі і проводила політику неоголошеної війни з «бусурманами» — Туреччиною та Кримським ханством. Найбільшого розмаху козацькі походи проти «бусурманів» набули у 1600-1620 pp. Майже щорічно козаки перетинала Чорне море і нападали на кримські і турецькі береги. У 1604 р. спустошили Варну — найсильнішу турецьку фортецю на Чорному морі, у 1608 р. розгромили Перекоп, у 1609-му пограбували Кілію, Ізмаїл, Акерман і в 1614 р. штурмували Трапезунд. У 1615 р. вони увірвалися до гавані Константинополя і на очах султана спалили флот і втекли[6, c. 197-198].

У 1614-1617 pp. особливо зростає козацька активність на Чорному морі. У ці роки боротьбу очолив один із найвидатніших і найталановитіших козацьких старшин, у 1616-1622 pp. — гетьман Січі Петро Сагайдачний. Під його керівництвом козаки штурмом взяли фортецю Кафу, де знаходився найбільший на Сході невольничий ринок, визволили десятки тисяч полонених, серед яких було багато українців. У 1620 р. козацькі чайки за його ініціативи знову спалили Константинопольську гавань з усіма кораблями. Слід підкреслити, що запорожці ходили в походи разом з донськими козаками.

Поява козацького флоту, його блискучі перемоги під командуванням Петра Сагайдачного мали історичне значення: Україна пробила татарсько-турецьку морську блокаду, що відгороджувала її від Європи і Близького Сходу.

Не менш успішними були бойові дії проти татар і турок на суші. Розлючений неспроможністю Польщі приборкати козаків, турецький султан Осман II зібрав 160-тисячне, військо і разом з великими силами свого васала, Кримського ханства, почав війну з Польщею. У 1620 р. у першій битві поблизу села Цецори, під Яссами, польські війська були вщент розбиті, а їхній командувач — коронний гетьман Жолкевський загинув. Більшість польських старшин і рядових потрапили у полон.

Польський уряд, залишившись без армії, звернувся по допомогу до Запорозької Січі. Козацтво, розуміючи, яку загрозу становить турецько-татарська навала для України, та й усієї Європи, дає згоду на участь в поході проти турків; одночасно посилає депутацію, в складі якої був і Петро Сагайдачний, у Варшаву зі своїми вимогами. У цей час гетьманом Січі було обрано Я.Бородавку, який повів 40-тисячне військо назустріч турецькій армії.

35-тисячне польське військо стало табором на правому березі Дністра під Хотином. Туди ж підійшли і козацькі сили. Однак неумілі дії Бородавки привели до великих втрат у козацьких частинах. Тому, коли туди із Варшави, після переговорів з королем, приїхав Сагайдачний, Бородавку козаки стратили, а Сагайдачного обрали гетьманом. Сагайдачний застосував умілу тактику ведення бою, поєднуючи активну оборону і рішучі, часто нічні, атаки на турків. Козаки не раз вривалися до ворожого табору, змушували тікати навіть султана. За місяць боїв з польсько-українською армією турки втратили 80 тис. чоловік із 150-тисячної армій, не маючи перспектив на перемогу, пішли на переговори. У жовтні 1621 р. Туреччина і Польща підписали мирний договір. Польща зобов´язувалася заборонити козакам судноплавство по Дніпру і не допускати їх походів на Туреччину. Козацтво, яке відіграло вирішальну роль у перемозі під Хотином, було розчароване антиукраїнською спрямованістю хотинського договору, залишило табір і вирушило на Січ. Тепер козаки були не потрібні, і уряд не потурбувався навіть про тих, хто став у хотинській війні інвалідом[3, c. 217-219].

Завдяки мужності козаків, високому військовому мистецтву їхнього гетьмана Сагайдачного, Туреччина не досягла своєї мети — захоплення польських і українських земель, а її міжнародному престижу завдано тяжкого удару. її просування в Європу було зупинено.

У 1622 р. від смертельної рани, яку дістав у хотинський битві, помер Петро Сагайдачний, якого оплакувала вся Україна. Гетьман Оліфер Голуб (1622-1623 pp.), а за ним Михайло Дорошенко продовжували боротьбу проти турецько-татарської загрози. В 20-х роках XVII ст. козацтво під керівництвом Дорошенка (1623-1625 pp.) майже щороку робило морські і сухопутні походи на Кримське ханство і Туреччину, які продовжувалися і в 30-х роках. Пограбування берегів Криму й Туреччини було своєрідною помстою за грабежі і поневолення українців. Турецько-татарські напади на Україну та розорення козаками побережжя Криму і Туреччини призводили лише до взаємного їх ослаблення. Значними успіхами характеризувалася зовнішня політика запорозького козацтва в Європі і навіть Азії, особливо після хотинської битви. Українське козацтво брало активну участь у Тридцятирічній війні (1618-1648 pp.) в Європі. Там воно воювало в союзі з австрійським імператором Фердінандом II, а пізніше — з французьким урядом. Дружніми були міждержавні відносини з Іспанією, Швецією та Західною Грузією[1, c. 154-155].

18. Шість років проти панування Польща на Україну. У ході війни, влада польсько - литовської держави Речі Посполитої була повалена, сформувалася Українська Гетьманська держава на чолі з Богданом Хмельницьким. Але Польща всіма засобами намагалася повернути Україну.

Ще в 1648 році починаючи війну Б. Хмельницький союзників. Першим, до кого він звернувся був кримський хан (хоча як показав час він виявився поганим союзником), через нього Богдан Хмельницький намагався отримати підтримку Туреччини, намагався встановити тісні контакти і з васалами султана - Молдавією, Волощину, Семиграддя.

Природно було і прагнення встановити союз з єдиновірної Москвою, яка неодноразово вела, хоч і не вдало війни з Польщею.

У 1651 року з - за порушення поляками Зборівського договору продовжилася україно - польська війна, і водночас почали псуватися московсько - польські відносини. У Москві в лютому 1651 року відбулося Земське зібрання, на якому духовенство з патріархом і боярами дали свою згоду взяти гетьмана Запорозького під царський протекторат. Але якихось реальних кроків зроблено не було.

Невдала для козаків Брестська битва 1651 року з - за невірного союзника кримського хана, призвела до укладення Білоцерківському договором, який значно скоротив раніше досягнуті угоди в Зборові в 1649р.

А військові дії продовжувалися. Виснаження українського народу дійшло до меж. Міста були зруйновані і не було жодної допомоги з поза. 22 травня 1653 до Москви прибули нові посли від Богдана Хмельницького - Кіндрат Бурляй і Силу Мужиловський. Вони знову повторили прохання козацького гетьмана виступити на захист України, прийняти її "під високу руку" і послати на допомогу війська.

Однак цар сначалоа намагався дипломатичним шляхом домовитися з Промов Посполитої. Цар відправив послів до Варшави з вимогами до короля, змиритися з козаками, повернути їм преівілегіі які вони отримали за Зборівським угодою, скасувати Брестську церковну унію 1596 року. Поляки відповіли рішучою відмовою.

1 жовтня 1653 царський уряд скликав Земське зібрання, на якому крім бояр були присутні представники дворянства, духовенства, царські чиновники, представники міст, купецтва, селян. Учасники зборів висловили своє рішення: "Гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорізьке з містами і землями прийняти".

9 жовтня 1953 у виконання рішення Земського зборів московський уряд посилає в Україні Позачергова діпорезвичайную дипломатичну місію.

23 жовтня 1653 цар Олексій Михайлович у Москві в Успенському соборі Кремля велів "оголосити війську йти війною на недруга землі російської і віри проавославной - короля Речі Посполитої і Литви - Яна - Козіміра".

1 листопада посольство прибуло до Путівель і в цьому прикордонному місті перебувало близько 2-х місяців. Чекали повернення Богдана Хмельницького з бойових дій. Потрібно було з'ясувати, яке саме місце буде обрано для зустрічі і проведення всіх офіцеальних церемоній і переговоріальних церемонією іпереговорів, присяги, вручення царської грамоти, регалією для гетьмана Запорізького війська, подарунків. Москва хотіла, що б ці церемонії відбулися якомога урочистіше, тому пропонувала що б чцеремоніі проходили в Києві. А Богдан Хмельницький прагнув до ділових переговорів і тому відмовився від Києва, що б уникнути неминучої урочистості. Богдан Хмельницький обрав Переяслав, місто за Дніпром - центр Переясловської полку, з великим населенням і розвинутою торгівлею.

31 грудня московське посольство прибуло до Переяслов. Богдан Хмельницький був ще в Чернігові. Він займався похороном сина Тимоша, а потім не міг вчасно потрапити в Переяслів з - за ненадійного льоду на Дніпрі. 6 січня ввечері він уже був у Переяслове. Відбулася перша зустріч гетьмана, на цій зустрічівстановили порядок церемоніалу і офіційної зустрічі. Вранці 8 янвоаря проведуть таємну раду у Богдана Хмельницького з казацкеімі генеральними старшинами і полководцями, потім посли провозгосятласят царську грамоту, після чого знову відбудеться старшинська рада і на кінець - фінальна переяславська акція - присяга в церкві гетьмана Богдана Хмельницького зі старшинами. А потім стольники і дворяни проїдуть по українських містах і приймуть присягу від українського народу.

Однак старшинська рада, який схвалив прийняття царської протекції, внесла корективи, які грунтувалися на на демократичних умовах і звичаях козацтва та його історичного досвіду. Було вирішено зібрати народ на раду. Після першого старшинського ради 8 січня в другій годині дня несподівано для послів, пролунав заклик до генерального раді, посли на етомс раді не були присутні.

На зборах у Переяслове Богдан Хмельницький з'явився в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, намалювавши вкрай тяжке становище України, в якому вона опинилася в слідстві тривалої війни, продовжувати яку погрожувала Польща, він сказав, що єдиний порятунок для України - це встати під захист сильної держави., Для того що б отримати від неї військову допомогу - Туреччини кримського хана або християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, Куди хоче Вiльна дорога". Усі присутні погодилися з думкою Богдана Хмельницького. Після зборів старшин у Богдана Хмельницького і одним з генеральних старшин відбулася офіційна аудієнція з послами, на якій їм вручили царську грамаоту і там же зачитали її. У грамоті говорилося що цар: "велів прийняти під свою високу руку гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями і буде зміцнило їм проти недругів ратними людьми". Потім мала відбутися присяга. Але в Успенському соборі, де вона повинна була відбутися виникли непередбачені труднощі. Богдан Хмельницький попросив послів від імені царя, щоб дав присягу., Що він не віддасть їх полякам і не зрадить. Царські посли категорично відмовилися присягати за царя, зі словами, що тільки піддані можуть присягати цареві, а для царя достаточноая "царської милості" царське милостиве слово. А цар і від недругів їх обороні і захіщеніе буде тримати, і вольностей їх не відбереться, і маєтностями їм чим хто володіє, завітає їм володіти і раніше ".

Богдан Хмельницький і козацькі старшини вперше відчули, що означає - абсолютна тоталітарна царська держава, але вони покладали великі надії на Москву у війні з Польщею і для того, що б не зірвати переговори змушені були зупинити дискусію і погодиться на односторонню присягу. У церкви приносять присягу над Евангіеліем гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Богдан Хмельницький і старшина не задовольнилися одним лише царським словом, зажадали від послів письмових гарантій. І було вперше поставлено питання про складання письмового державного договору з Москвою. І головним у тій ситуації було те, що Богдан Хмельницький прагнув захистити незалежність і автономність Україні міждержавним договором. І безумовно їх дуже турбувало те, що уповноважені московські посли в Переяслове відмовилися скласти такий договір.

Виходячи з цього в природі не існувало не Переяславський угод, не договору 1654 року. У 1654 році відбувся нечисленний рада, який носив декларативнийхарактер. Він не мав ні яких юридичних і правових сил. Відбулася так само одностороння присяга гетьмана, частини старшин, козаків і міщан. У Пересіл українське збори не отримало не одного офіційного документального акту, який би визначав умови об'едеіненія двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів.

Тому стає зрозумілим чому Богдан Хмельницький проявив таку ініціативу і наполегливість у складанні договору з Москвою. Він прагнув узаконити суверінеенітет Української гетьманської держави, змусити царський уряд взяти на себе зобов'язання, які гарантували незалежність України і виконання рівноправного, передусім воєнного союзу з Москвою.

11 березня українські посли прибули до Москви. 13 березня відбулася урочиста аудієнція в царя. У період з 13 березня по 26 марнта проходили обговорення та прийняття договору. 26 березня цар видав указ про від'їзд українських послів і 27 березня їм урочисто вручили текст договору, який містив 11 статей. Українські посли відбули з Москви.

Спочатку договірні умови, які стосувалися спільних воєнних дій виконувалися. Але не дивлячись на це, з боку Москви робилися невеликі кроки в бік повної інкорпорації Україні. Московський цар почав іменувати сяебя іменувати "Великі та Малі Россiі самодержавець", робиться нова печатка на якій ще раз робиться спроба хоча б поки що й на словах прісоедеініть Україна до Росії як володінь російських. Але все таки цар не наважувався робити якісь відкриті кроки в бік підкорення Україні, дуже великий був автореітет Богдана Хмельницького, який твердо і послідовно протистояв натиску царизму і відстоював права Україна.

Після смерті Богдана Хмельницького, для України настав трагічний час. Її подальша історія

- Це поступовий її захоплення московським самодержавством, а далі Російською імперією, яка в 1764 році відмінила Українська Гетьманська держава. І не дивлячись на це, відчайдушні спроби українців вирватися з цієї залежності.

Тепер можна впевнено сказати, що ідея незалежності України увійшов у свідомість нашого народу. Україна пройшовши через віки страждань і принижень, стала нарешті незалежною, самостійною державою.

^З інів - Богдан Хмельницький народився за документальними даними близько 1595 року. Богдан Хмельницький як і багато його ровесників готувався стати козаком, але на відміну від своїх одноліток він не просто вчився бути козаком. Тобто вчився їздити верхи, фехтувати, стріляти, але і вчився грамоти в київській школі, потім його відправили на Галичину до єзуїтів. Але не можна і забувати, що Богдан Хмельницький виріс в оточенні козаків, ввібрав у себе змолоком матері дух козацтва і це безумовно відбилося на характері майбутнього гетьмана, і збільшенні життєвого досвіду.

молодий Хмельницький не тільки спостерігав пригнічення, приниження і страждання свого народу, а й сам його випробував. У жовтні 1620 року, коду він з батьком билися в Молдові їх взяли в полон. Сам Богдан потім сказав, що: "лютоi неволi два роки зазнав", перебуваючи в Константинополі - на одній з галер турецького флоту. Викуплена запорожцями з рабства, Богдан Хмельницький повернувся додому вивчивши турецький і татарський мову і переповнений ненавистю до агресорів.

Однак не особиста образа штовхнула Богдана Хмельницького на підняття повстання проти польської шляхти. Визвольна боротьба українського народу стала для нього справою життя ще в далекі роки юнацтва.

З 1594 року відбувалися повстання на поневоленої України. Богдан Хмельницький у 1645 році разом з кількома старшинами почав підготовку до великого народного повстання, яке відбулося в 1648 році. Це велике повстання українського народу поклало початок визвольної війни проти влади Польщі.

Богдан Хмельницький був творцем збройних сил повсталого українського народу. Заслугою Богдана Хмельницького є те, що він протягом першого року війни за допомогою досвідчених козацьких старшин з розрізнених селян і козацьких загонів, які виникли на Україні під час повстання, зумів організувати нородно - визвольну армію. Він переробив селянські загони в дисципліновані полки.

У Визвольній війні 1648 -1657 років Богдан Хмельницький продовжував створювати основні напрямки стратегії і тактики козацько - селянських повстань, і розвинув основні риси запорізького військового мистецтва, які він добре засвоїв, коли вступив до Запорізькі війська і знаходився на Запорізькій Січі.

Успіх військової, політичної та державної діяльності Богдана Хмельницького крім інших факторів, визначився ще й тим, що гетьман зумів зібрати навколо себе сузір'я талановитих вийшли з козаків, селянства і міщан найдосвідченіших військових, загартованих у попередніх повстаннях проти Польщі.

Очолили процес формування Української Гетьманської держави, Богдан Хмельницький вів активну й широку державну і політичну діяльність. На звільненій території України виник новий державний апарат, який склався в ході визвольної війни, використовувався у дипломатичних відносинах з багатьма державами.

Зовнішні відносини, дипломатія Хмельницького теж сприяла утвердженню Української Гетьманської держави.

1654 був підписаний договір Україні та Росії. Хоч оцінка договору з часом змінювалася, однак на початку він носив військовий характер. Надалі ми бачили, як витлумачили цей договір царський уряд і не тільки воно. З часом справжній зміст цього договору втратився, з - за прагнення різних політиків тлумачити його по своєму, і говорилося вже не про військовий союзництво, а про возз'єднання України з Росією.

У Богдана Хмельницького виникла думка зовсім відійти від Москви. Він шукав нових союзників, інші політичні комбінації. Велике значення для нього мали відносини зі Швецією, яка довгий час вела війни з Польщею. Ще в 1650 році Богдан Хмельницький почав налагоджувати дипломатичні відносини зі Швецією, пропонував цій країні союз проти Речі Посполитої. Однак тоді Швецька королева Христина не хотіла воювати. Але пiзнiше, коли її на троні змінив Карл - Густав Х, він вирішив продовжити війну. Разом з князем Семиграддя (Трансельваніі і Угорщини) він організував союз протестантських держав проти католицької країни - Польщі та Австрії. І цей король Карл - Густав Х запропонував Богдану Хмельницькому приєднатися до цього союзу для спільної боротьби. Шведський король намагався вплинути на Богдана Хмельницького для того, що б він негайно розірвав свої відносини з Москвою, доводячи, що царський уряд з - за свого самодержавства: "не потерпить у себе вiльного народу". проте Богдан Хмельницький тоді ще мав намір зробити Україну нейтральною країною під протекторатом і Москви та Швеції.

Одночасно польські політики прийняли проект висунення царя Олексія Михайловича на польський престол після смерті Яна - Казимира, за що він повинен буде їх захистити від Швеції, і цар йде на це. У 1656 році він оголошує війну Швеції. А через три місяці, в серпні в місті Вільно почалися переговори Москви з Польщею, але без участі української делегації. Стало відомо, що на переговорах підіймався питання про передачу Україні знову під владу Польщі. Було підписано документ про перемир'я між Польщею і Москвою.

Гетьман через свого посла Тетерю, якого він відправив у 1657 році до Москви, заявив, що не приймає Вільненської угоду. Коли його почали дорікати в союзництво зі Швецією він відповів: "Нiколі НЕ вiстану я вiд шведський короля, з яким травня дружбу Вже шiсть рокiв. Шведи - люди правдівi, вмiють Виконувати приязнь та обiцянкі. А великий государ вчений Було на дiмною та над Вiйськом Запорiзьскім немилосердiе своє, замирився з поляками, бажаючі звернути iм нашу Вітчизну ". І на підтвердження своїх слів він посилює дипломатичні відносини зі Швецією, Смеміградом, Бранденбургом, Молдавією, Волщіной і Литвою. Ця коаліція була спрямована проти Польщі і Криму, а також в деякій мірі проти Москви.

Однак після деяких тріумфальних перемог цієї коаліції і тріумфу Української гетьманської держави, справи коаліції склалися дуже погано. Політичні та військові успіхи українського гетьмана та його союзників викликала тривогу сусідніх держав, почалися дипломатичні перешкоди. Згодом Данія оголосила війну Швеції, а Австрія вислала на допомогу Яну - Казимиру корпус військ. Трохи пізніше прибув до поляків і кримський хан.

У козацьких полках виникли інші труднощі. Царський уряд не домігшись від Богдана Хмельницького відмови від союзу зі шведами, направила до війська козаків своїх агентів, які підіймали на бунт війська, вели агітаційні промови проти гетьмана, дискредитуючи його політичні дії. Козаки під впливом цих промов і з - за свого невдоволення діями Раковіча, який діяв без усякого плану, не захотіли більше воювати і вирушили додому на Україні.

Всі ці події дуже сильно похитнули здоров'я Богдана Хмельницького та його розбив параліч.

6 серпня 1657 Богдан Хмельницький помер у Чернігові.

Богдан Хмельницький зробив велику помилку підписавши договір з царем. З часом він зрозумів це і захотів звільнитися від Москви, відмовитися від договору, але не встиг.

19. Руина-период в истории Украины с 1658 до сер. 80-х гг. 18 века, характеризующийся внутр. борьбой казацкой старшины за власть и вторжение в У. иностранцев.

Причины Руины: -борьба за гетманскую власть между разными полит. Силами;-глубокий раскол в среде украинской полит. Элиты по вопросам внутр. и внеш. Политики;-укр. Земли привлекали иностранные гос-ва-Россию,Польшу, Османскую империю,Крым,желавших установить на них свое господство. Последствия руины:-потеря территор. целостности Украины, захват ее терр. Иностранными гос-ми;-упадок украинского гос-ва;-потери укр-й культуры;-катострафическое сокращение населения У.;-хоз-я разруха У.

16 апреля 1710 г. Гетманом был избран Филипп Орлик. Конституция Орлика была первой в мире гос-й конституцией. Она не только провозглашала независимое укр. гос-во,но и закрепляла наиболее прогрессивные для того времени идеи о гос-й жизни. Конституция ограничивала права гетмана, предусматривала создание представительного органа-Генеральной Рады. В документе были заложены устои принципа разделения власти на законодательную, исполнительную и судебную.

20)1659-Переяславский договор(Ю.Хмельницкий);1663Батуринский,Московский(Брюховецкий);1669-Глуховский

(Многогрешный);1674-Конотопский (Самойлович);1687-Коломацкий(Мазепа));1709-Решетиловские статьи,Решет-й указ Петра 1(Скоропадский);1728-Решительные пункты Петра 111(Апостол);1750-Указ Елизаветы(Разумовский).Все эти договоры по сравнению с мартовскими статьями усугубляли положение Украины, Казацкая Украина оказалась под жестким контролем России,политю ослабили гетманскую власть. И т.д

20.

В конце XVII века старшина фактически вытеснила рядовых казаков с высших должностей и отодвинула их от участия в принятии решений. Войны разоряли хозяйство рядовых казаков, в результате уменьшилось количество войска до 30 тыс. человек. Старшина- новорожденная казацкая элита - хотела добиться для себя особых социально-экономических привилегий за счет казачества и крестьянства.

Решающий момент в отношениях между Гетманщиной и Москвой пришелся на гетманство П. Мазепы. Он родился в 1639 г. Получил образование в Киевской и Варшавской коллегиях. Служил у польского короля. В 1669 г. вернулся в Украину, поступил на службу к П. Дорошенко. Выполняя его задание, попадает в плен к запорожцам, те передают его гетману Самойловичу. Становится его ближайшим сотрудником, генеральным есаулом. В 1687 г. избирается гетманом. Крупнейший землевладелец (100 тыс. крепостных). Покровитель православия, на свои деньги построил много церквей. Оказывал денежную помощь Киево-Могилянской академии, построил много школ и типографий. Сумел стать близким другом царя Петра 1, оказав ему помощь в Азовских походах. Получил звание русского генерала, действительного тайного советника, князя, был награжден орденом Андрея Первозванного.

Северная воина и Украина. Северная война поставила под угрозу положение гетмана. Усилившаяся централизация управления при царствовании Петра 1 и автономия Гетманщины были несовместимы. Кроме того, участие казаков в битвах Северной войны выявило, что они не могут равняться с регулярными войсками. Казацкие отряды вследствие плохой подготовки несли крупные потери (50 - 70 % состава). Когда поползли слухи о намерении Петра 1 реорганизовать казачество, то забеспокоилась старшина. Пошатнулось и положение Мазепы, ибо до него дошли слухи о намерении заменить его российским вельможей.

Вряд ли гетману и старшине был известен план Петра 1 1703 г. об уничтожении казачества как сословия или переселении на восточные rpaницы империи. Освободившуюся таким образом территорию царь намеревался колонизовать уроженцами центральной России и частично немцами, чтобы изгнать из их регионов идеалы республиканских концепций, присущих казачеству. К тому же казаки Миргородского, Прилуцкого и других полков достаточно откровенно демонстрировали свое нежелание воевать в составе царских войск за чуждые им завоевательные цели, что не могло не сказаться на психологии регулярной армии.

Неудача Мазепы. Подталкиваемый старшиной, Мазепа вступает в тайные переговоры со шведским королем Карлом ХІІ и его польским ставленником С. Лещинским. Мазепа обещает Карлу зимние квартиры в Украине для шведской армии, продовольствие и фураж, помощь 50-тыс. армии в обмен на освобождение Украины от влияния Москвы.