Загальна характеристика України як суб'єкта геополітики

Міжнародні відносини є сферою спілкування та взаємодії лю­дей, насамперед, на міждержавному рівні. Серед найважливіших питань міждержавних відносин — соціально-економічні, національ­но-історичні, культурні чинники та закономірності, котрі визна­чають: - характер і форми міжнародного життя; - місце та роль національно-державних інтересів у формуванні світової політики; - проблеми державного суверенітету та національної безпеки; - джерела і форми міждержавних конфліктів, воєн, шляхи та форми їх запобігання.

Геополітичне становище держави характеризується її гео­графічним положенням щодо інших держав, політичних організацій та військових союзів.

Геоекономіка є рівнодіючою природних ресурсів держави, істо­ричної творчості народу та світового розподілу праці, а геостратегія є результатом суб'єктивних намагань щодо просування та захисту національних інтересів і реалізації національних пріори­тетів у конкретних геополітичних обставинах. Практика співіснування міжнародного співтовариства свідчить, що зовніш­ня політика держави може ґрунтуватися лише на комплексному використанні усіх трьох характеристик у конкретний історич­ний проміжок часу: «життєвих інтересів», геоекономіки, геостратегіі.

Процеси, котрі відбуваються у світі, безпосередньо пов'язані із національною безпекою та життєво важливими інтересами Украї­ни, розташованої на межі декількох світових цивілізацій: східно­слов'янської спільноти із західними (чехи, словаки, поляки) та південними слов'янами (Балканські держави), угорською і романсь­кою групами (Угорщина, Молдова, Румунія), мусульманським світом (Крим, Кавказ, Туреччина, Ґаґаузія), де безпосередньо перетинаються інтереси Росії та Заходу, особливо англосаксонської спільно­ти (США, Великої Британії, Німеччини) та лідера романського світу Франції. При цьому, висвітлюючи геополітичне положення держа­ви, дуже важливим є надати відповідь на питання: у сфері чиїх життєвих інтересів і геополітичних координат перебуває конкретна держава, з чиїми інтересами українські інтереси співпадають, різняться чи вступають у протиріччя, відтак з ким можливі міждер­жавні відносини на рівні добросусідських, партнерських, суперниць­ких або конфронтуючих.

Україна є привабливою тим, що є найбільшою в Європі за тери­торією, багата природними ресурсами та родючими ґрунтами, а також за своїм геополітичним статусом і можливостями не є супер­державою, а типовою регіональною силою.

Так, Е. Лисицын стверджує, що «розташування України в цент­ральному регіоні робить її такою, що кожна інша держава регіону має до неї власний інтерес, із цієї ж причини зацікавлені не лише окремі держави, а й навіть певні об'єднання держав, котрі перебу­вають за межами даного регіону. Інтерес (як внутрішній, так і зовнішній) значно зростатиме в разі успіху України в напрямку економічних перетворень з огляду на її величезний потенціал. Саме це є однією із передумов, щоб інтереси України та її вплив на су­часне і майбутнє миру та безпеки в Європі стали реальністю в архі­тектоніці континентального геополітичного простору».

Таким чином, українську геостратегію визначають три головні парадигми, взаємодія яких і є конфігурацією зовнішньополітич­них орієнтацій держави: євроатлантична, євразійська, чорноморсь­ка (або ПСП — Південно-Східний пояс). Усі вони мають досить глибокі історичні коріння та зумовлені низкою геополітичних чин­ників, що свідчить про їх об'єктивність і важливість для існуван­ня держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна діставала можливість жити власним життям, вона мала визначатись, насамперед у цих напрямах: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди і навіть союзницькі відносини. Історія свідчить, що кожен із напрямів не може бути для України переважаючим, бо з усіх трьох боків сюди йшли як війська для загарбання, так і досягнення цивілізації. Відтак, так звана багатовекторність політики є природною для України, головне, щоб суб'єкти управління національною безпе­кою могли знаходити оптимальні рішення за допомогою викорис­тання механізму балансу між цими світовими силами та власни­ми інтересами. Дезінтеграція СРСР дозволила світовому співтовариству перейти до реалізації більш природної моделі співіснування — розвитку Земних цивілізацій. У сучасній геополітиці виділяють наступні регіональні цивілізації (за В.А. Ліпканом):

східноправославна;

західно-християнська;

латиноамериканська;

африканська;

ісламська;

індуїстська;

конфуціанська;

буддистсько-тихоокеанська;

однолокальна — іудейська.

Неважко помітити, що сучасні структури безпеки виникають і розвиваються саме в межах сучасних цивілізацій чи регіонів їх існування. Причому нині не існує цивілізацій, які б розвивалися без конфліктів з іншими. Саме потреба мати в боротьбі за «місце під сонцем» відповідні переваги над конкурентами, супротивника­ми та ворогами й обумовлює останні десятиріччя найбільш швидкі темпи розвитку безпекової галузі в порівнянні з іншими видами соціально корисної діяльності.

Набуття Україною політичної незалежності виявило унікальну особливість її геостратегічного положення, яке виходить далеко за межі Європи та може оцінюватися під ракурсом історичної взає­модії народів і різних верств суспільства. Україна є однією з най­більших європейських держав з територією в 603 тис. км² та насе­ленням близько 48 млн осіб. Географічний центр європейського континенту знаходиться в Україні. Через Україну проходять межі провідних світових цивілізацій. Виходячи із цього, загрози та не­безпеки національній безпеці та життєво важливим інтересам Ук­раїни мають сприйматися як повсякденна реальність існування та взаємодії українського суспільства з оточуючим нестабільним світом.

Природним є також той факт, що в центрі уваги розвідувальних співтовариств знаходиться процес визначення Україною власного місця в Європі та світі: формування структури інтересів і пріо­ритетів у зовнішній політиці є надзвичайно важливим для за­безпечення національної безпеки. Підвищений інтерес до цієї про­блеми мотивований ще й тим, що з вирішенням зазначених питань тісно пов'язаний, насамперед, вибір пріоритетів у військово-еконо­мічному і військово-технічному співробітництві як впливових чин­ників забезпечення, з одного боку, національної безпеки в складних умовах становлення української державності, а з іншого — її вплив на безпеку та інтереси іноземних партнерів.

Нині зовнішня політика майже всіх держав світу характери­зується двома векторами:

перший — намаганням зберегти політичну незалежність;

другий — знайти надійних партнерів для економічної, політич­ної та військово-стратегічної інтеграції.

Безумовно, процес визначення та реального наповнення обох цих векторів практичним змістом впливає на рівень загроз та небезпек з боку іноземних партнерів та їх характер щодо України як нового самостійного суб'єкта геополітики.

Загально визнано, що за своїми нинішніми можливостями Укра­їна є державою регіонального рівня сили. З цієї причини українсь­ка політична еліта і громадська думка на практиці випробовувати­муть на регіональному рівні наступні головні базові принципи су­часної геополітичної доктрини:

• раціональні смислові концепти національно-культурної іден­тичності;

• чіткого визначення національних інтересів та їхніх пріоритетів;

• легітимної незалежності від будь-яких держав у прийнятті рішень;

• усвідомлення культурних та історичних стандартів і орієнтирів суспільного розвитку;

• вимоги моральної та політичної відповідальності в прийнятті рішень;

• наявність волі в розвитку і підтримці рівноправності та взаємо­вигідного міжнародного партнерства.

Враховуючи, що Україна знаходиться на стику західної цивілі­зації, православного та ісламського світу, вона вимушена активно включатися в їхні відносини, запобігати непорозумінь, котрі вини­кають між ними. У цьому зв'язку українська правляча еліта нама­гається дистанціюватися від чужої гри та старанно вести власну: недопущення перетворення України на об'єкт геополітичних мані­пуляцій, запобігання надмірному тиску, в тому числі й із застосу­ванням спеціальних оперативних засобів і методів спецслужб, з метою корегування її політики в бажаному для впливових інозем­них держав та інших учасників міжнародно-правових відносин на­прямі.

Стратегічний вибір на приєднання до європейських інтеграцій­них процесів жодною мірою не повинен позначитися на зусиллях щодо забезпечення інтересів України на пострадянському просторі. З цього випливає, що взято курс на утвердження України як впли­вової європейської держави, європейського центру сили.

Сучасна геостратегічна (військово-політична) ситуація в Європі та навколо України характеризується розвитком партнерства та співробітництва між країнами Заходу і колишньої Організації Вар­шавського Договору, їхньою активною участю в модернізації систе­ми європейської колективної безпеки. Усвідомлюючи себе не­від'ємною частиною цього простору, Україна перебуває під впли­вом силових полів, котрі її оточують і діють не завжди в одному напрямі.

У 1995-1996 роках Україна досить успішно пройшла перший етап ідентифікації в зовнішньополітичній сфері. Предметом геополітичної доктрини України нині стало:

1) відслідковування процесів, здатних створити загрозу або небезпеку існуючим політичним кордонам України та територіальній цілісності держави, ефективній діяльності морських, сухопутних і повітряних комунікацій, інформаційній безпеці держави;

2) відслідковування процесу визначення національних інтересів у модернізації економіки, а також процесів, здатних створити або нейтралізувати чинники економічних загроз і небезпек (характер і рівень залежності України від постачальників сировини та енерго­носіїв, позиції держави на традиційних ринках збуту, рівень кон­курентоспроможності українських товарів; факторів, що забезпе­чують стабільність фінансової та грошової системи; створення раціо­нальної стратегії зовнішньополітичної діяльності; впровадження протекціоністської політики, що забезпечує впровадження та інве­стування високих наукоємних технологій, а також інформатиза­цію суспільства; можливість виходу в аерокосмічний простір, на­явність аерокосмічних технологій і конкурентоспроможність відпо­відних галузей української промисловості; позиція держави на ринку озброєнь та військової техніки, можливості військово-технічного співробітництва);

3) аналіз процесів, котрі сприяють або заважають виникненню чи ліквідації, регіональних конфліктів («низької інтенсивності»), потенційним учасником яких може бути Україна (етнічного та ре­лігійного екстремізму; вивчення в суспільній думці ірраціональ­них ідеологічних схем; аналіз факторів політичної нестабільності; існування в суспільстві чинників, котрі здатні нейтралізувати передконфліктні ситуації, рівень їх впливу).

У зв'язку з цим, первинні фактографічні дані по зазначеному колу питань, характер їхньої оцінки та ставлення до них з боку українських правлячих кіл, плани, наміри та характер заходів відпо­відного реагування, — набули для стратегічної розвідки іноземних партнерів статусу першочергових. Проте головним питанням, кот­ре повстало перед іноземними аналітиками залишається визначен­ня українською стороною головних геополітичних пріоритетів у розвитку міжнародних і міждержавних відносин, їхня сталість, а також тактика їх реалізації.

Водночас Захід хоче, використовуючи мовну і культурну спорід­неність, підштовхнути Україну до нейтралізації російської експансії (якщо остання стане домінуючою не лише в рамках пострадянсько­го простору, а й далеко за його межами).

Росія ж, зі свого боку, яка має стійкий імперський комплекс «майже наддержави», не підпорядкувавши або не субординувавши в своїх інтересах Україну, навряд чи зможе відчувати себе такою. Саме з цієї причини значна (більша) частина російської еліти вва­жає вкрай ненормальним і небезпечним явищем самостійну зовніш­ню і внутрішню політику України.

Зокрема, О. Дугін стверджує: «Суверенітет України є настільки негативним для російської геополітики явищем, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт... Україна як само­стійна держава з якимись територіальними амбіціями є величез­ною небезпекою для усієї Євразії, і без вирішення української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику не має сенсу».

Питання визначення геостратегічних орієнтирів України — це, перш за все, питання вибору соціально-економічного шляху роз­витку. Якщо політична і суспільна ситуація розвиватиметься в такому напрямі, коли можна буде категорично стверджувати, що Україна знаходиться на «західному» шляху розвитку, то при­сутність України в можливому військово-політичному союзі в рамках СНД буде неможливою. І навпаки, якщо розвиток полі­тичної та суспільної ситуації буде йти так званим «євразійським» шляхом, то Україні доведеться ідентифікувати себе в просторі соціально-економічних і навіть політичних перспектив розвитку Росії.

Насправді привабливим стратегічним партнером України є Євро­па. Але, незважаючи на певне прагнення наблизитися до Європи в гуманітарній, культурній та політичній формах, не можна сподіва­тися на його швидку трансформацію в реальне економічне парт­нерство. У заповненні вакууму, котрий утворився через відсутність реального геостратегічного партнерства, спостерігається ефект«балансуючих противаг»: наскільки жорстка позиція Росії з тих чи інших питань (щодо України), настільки ж привабливим для українського істеблішменту і суспільної думки є образ Європи і навпаки.

У даному випадку, додатково можна визначити наступну зако­номірність процесів під час домінування «євразійського вектору» в зовнішній політиці України. У даному випадку виникає багато питань, хоча, з погляду геостратегічних інтересів України не існує (і не може існувати, враховуючи мовну, культурну та історичну близькість) принципових перешкод для того, щоб визнати Росію не тільки геостратегічним партнером, а й союзником. Такий крок можливий за умови трансформації Російської Федерації на миро­любну, внутрішньостабільну, демократичну державу з економікою ринкового типу, позбавлену експансіоністських зазіхань, з урегу­льованими міждержавними відносинами і позбавленої імперського комплексу.

Певна частина вітчизняних експертів вважає, що Україні необ­хідно уникати масштабного військово-політичного союзу в рамках СНД під егідою Росії. Інша справа — взаємовигідне політичне та економічне співробітництво. Створення ж військово-політичного альянсу може призвести до реставрації протистояння «Схід—Захід».

Нині найоптимальнішою структурою українсько-російських відносин є господарська, фінансова та гуманітарна кооперації, а політичне співробітництво починає базуватися на нових принципах прагматизму та раціоналізму. Як свідчить практика, поки що еко­номічні інтереси у відносинах України з Росією не приносяться в жертву політичним чи ідеологічним. Українська дипломатія й на­далі має бути готовою до нейтралізації будь-яких експансіоністсь­ких зазіхань з боку Росії.

З іншого боку, для Заходу Україна також становить інтерес як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої робочі сили, держава з невикористаним виробничим потенціалом. І цей інтерес посилюється із утвердженням іміджу України в очах міжнародної громадськості як синоніму стабільності в європейському регіоні, як держави, котра прагне до адаптації демократичних цінностей в посттоталітарних умовах, а також за умов підйому української еко­номіки.

Проте такий імідж України не завжди вигідний для певних по­літичних і ділових кіл США, Великої Британії, Франції, Німеччи­ни. Непоодинокі висловлювання з боку фахівців-геополітиків, а також представників спецслужб держав Заходу щодо проблематичності перспектив незалежного розвитку і навіть існування України як суверенної держави.

Україна намагається вести «власну гру». Водночас, необхідно бути реалістами. Нині Україна не має повноцінних геостратегічних союзників. Проте після завершення періоду її ідентифікації на міжнародній арені вони з'являться. Тому головне стратегічне зав­дання української правлячої еліти полягає у недопущенні ситуації, коли Україна стає предметом геополітичних ігор Росії та США (як це було в 1992-1993 роках).

При цьому як об'єкт «життєвих інтересів» Росії, ЄС і Сполуче­них Штатів Україна в недалекому майбутньому не позбудеться чин­ників впливу (а також тиску) з їхнього боку. Проте українська сторона може спрямувати цей процес у цивілізоване русло, викори­стовуючи політичне протистояння Росії та США, ЄС — Північна Америка, Франція (підтримувана Німеччиною) — США. Тому важ­ливо переконливо доводити до представників Заходу, що в нас ви­гідно вбачити економічного та політичного партнера, а не просто — так звану буферну зону. У цьому випадку правляча еліта України має брати на озброєння французьку тактику реалізації зовнішньо­політичної стратегії — «гнучких союзів».

У процесі реструктуризації партнерства пріоритетів у зовнішньо­політичній діяльності спостерігається посилення України на так званому Південно-Східному напрямі. Іншими словами, йдеться про тривимірну систему геополітичних координат «Захід — Росія — Південно-Східний пояс».

У цьому форматі вагомим здобутком зовнішньої політики може бути зміцнення позицій України в державах Південно-Східного поясу. Це обумовлено також тим, що Україна, як й інші держави Півдня Європи, не може не відчувати «гарячий» подих мусуль­манського та конфуціанського світу: на українській території про­живає чисельна кримськотатарська меншина, діаспора турків-мес-хетинців, курдів, гагаузів, азербайджанців, афганців, персів, ка­захів, узбеків, чеченців та інших; представники досить значної китайської та корейської діаспор.

Потреба проведення активної політики економічного просуван­ня України в Південному та Східному напрямах пояснюється най­більшими в світі обсягами ринків та їх відносною невибагливістю, що важливо з огляду на недостатню конкурентоспроможність ук­раїнських товарів і промислової продукції. Такі держави, як Ки­тай, Індія, Пакистан, Індонезія, В'єтнам, Іран, Ірак, Єгипет, Ніге­рія є величезними за обсягами ринками, на яких Україна може проводити активну політику економічного просування своїх товарів, особливо продукції танкобудування, ракетобудування, літакобуду­вання та суднобудування. З іншого боку, тут наявні високі техно­логії та значні обсяги вільних фінансових ресурсів (азіатські «мо­лоді тигри», країни Перської затоки, Ізраїль, Японія).

Одночасно, геополітичні координати «Захід — Росія — Південно-Східний пояс» мають для України значну перевагу. Південно-Східний напрямок дозволяє зменшити вплив історичного досвіду минулого і в майбутньому позбавитися тиску як з боку Росії, так і Заходу; оскільки з переважною більшістю держав цього напряму Україна не мала самостійних відносин. У тріадному просторі дозво­ляє Україні збільшити ступінь свободи та поле вибору в системі зовнішніх пріоритетів, компенсувати політичні та економічні дисбаланси, котрі існують в діадній системі Росія — Захід.

Таким чином, утвердження України в Південно-Східному регіо­ні окупиться в подальшому створенням експортно орієнтованої еко­номіки. Через ПСП проходять важливі транспортні комунікації гло­бального та регіонального рівнів, які мають життєво важливе зна­чення для України, наприклад, чорноморські протоки, ідея відрод-«Шовкового шляху» з Китаю, Індії, Пакистану, Афганіста­ну через Іран, Кавказ до Європи.

Звідси, тривимірна система координат має перевагу, бо економіч­на координата є цілком самостійною, а економічний прагматизм — визначальним фактором. Саме крізь призму економічного прагма­тизму Україні необхідно відновити господарсько-економічні зв'яз­ки, котрі сприяють ефективній діяльності підприємств і структур­ним змінам в економіці в межах СНД.

З огляду на необхідність забезпечення національної безпеки, важливим є регіон Причорномор'я, де найбільш пріоритетним парт­нером є Туреччина, бо Україна і Туреччина — дві сторони одного комунікаційного перехрестя. Проте пріоритетність зв'язків з Анка­рою не виключає необхідності розвитку відносин з такими держа­вами, як Греція та Болгарія. Тяжіють до тандему Україна — Ту­реччина і Грузія та Азербайджан, оскільки для них актуальною залишається проблема мінімізації російського, іранського, турець­кого, британського і американського впливів.

Отже, відносини з цими державами мають важливе політичне значення для України. Вони дозволяють сформувати систему гори­зонтальних зв'язків у межах СНД без посередництва Росії.

Важливе місце в чорноморській доктрині Україна відводить Молдові та країнам колишньої Югославії. Балканський регіон — це судноплавство по Дунаю та можливий канал альтернативного нафтопостачання: з адріатичних терміналів через колишню Юго­славію та Угорщину в Україну.

Відкриття, розробка та прокладання транспортних комунікацій з нафтоносних родовищ в Азербайджані, Туркменістані, Казахстані та Узбекистані роблять цей регіон привабливим для України з по­гляду альтернативних джерел енергоносіїв, а регіони Закавказзя та Центральної Азії мають неабияке значення як ринки збуту ук­раїнської продукції.

Важливими для України є відносини з арабським світом — ет­нічним і геополітичним кістяком Близького Сходу та ісламської спільноти. Порівнюючи його з іншими ісламськими центрами сили (тюркським і перським), можна дійти висновку, що арабський чин­ник є домінуючим і найбільш потужним в ісламському середовищі, хоча і неоднорідним, що виключає можливість однакового підходу до різних держав.

Близький Схід завжди був складним переплетінням інтересів великих держав світу. Для України нормальні відносини з ним не переобтяжені минулим, а тому мають перспективу. В арабському середовищі Україна здатна знайти свої точки опори, тим більше, що ринки арабських країн є більш відкритими для українських товарів, ніж Західні. Та й інтерес до України з боку Єгипту, Тунісу, Сирії, Лівії та інших держав може об'єктивно зростати.

І, нарешті. Семиріччя. Це географічна зона, де знаходяться ви­токи семи з найбільших річок азіатського континенту. До неї вхо­дять регіони Східної та Південно-Східної Азії, Індостану та азіатсь­кої частини Тихоокеанського регіону, тобто від Індії до Японії з заходу на схід та від Монголії до Індонезії з півночі на південь.

Держави Семиріччя мають для України перспективне геополі-тичне значення. Пояснюється це гігантським обсягом ринків таких країн, як Індія, Китай, Пакистан, Таїланд, В'єтнам, орієнтованих на задоволення потреб у сфері оборони та національної безпеки. До того ж економіка багатьох держав динамічно розвивається і вима­гає значних матеріальних ресурсів, котрі не можуть бути віднай­дені в межах регіону. Характерним є приклад Китаю, який з 1992 року є одним із найбільших імпортерів української продукції.

Японія, інші промислово розвинені держави Південно-Східної Азії теж є надзвичайно привабливими для України з огляду на їх фінансовий потенціал і високотехнічні «ноу-хау». Незважаючи на неадекватний зворотний процес, можна сподіватися на його поси­лення у разі успіху економічних реформ в Україні.