Архітектура Київської Русі

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев’яними спорудами. Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубів будівель, а також різні конструктивні деталі – карнизи, наличники, колони, одвірки тощо. Вони свідчать про багатий декоративний декор жител Х–ХІІІ ст.

Уявити собі давньоруське місто Х–ХІ ст. можна таким. Стародавній дитинець, або «днешній град», укріплений стінами й валами, правив за адміністративний центр, де містився княжий двір, мешкали дружинники, бояри та їхня челядь, в тому числі й ремісники, що обслуговували князя. Згодом тут почали будувати церкви й монастирі, двори єпископів та церковного кліра. Дитинці як міські цитаделі у великих містах досягали площі 10 га, де вони були власне князівськими чи боярськими замками. Головну частину давньоруського міста займав окольний град, де мешкали ремісники й торговельники, розміщувалися боярські садиби, церкви, монастирі, а перед брамами вирував торг. Окольні гради у великих містах займали 100 га і були укріплені міцними валами й стінами, що являли основну оборонну лінію. Вулиці міста планували вузькими; вони здебільшого радіально сходилися до брам (Київ, Переяслав, Чернігів) або до торгу (Новгород). Так, у Києві до наших днів збереглося планування міста, де вулиці віялом сходяться до Львівської площі (там були Північні ворота) та до Майдану Незалежності (там стояли Лядські ворота). Дороги часто замощувалися дерев’яними колодами, особливо в північних містах, розташованих у низинах (Новгород), але були такі мостові і в Києві. Головна вулиця стародавнього Києва, що вела в дитинець через Софійські ворота, звалася Міст і була викладена з дерев’яних колод. Площі іноді замощувалися камінням та битою цеглою (Переяслав). За окольним градом розташовувалися ремісничі й торговельні посади, що іноді займали велику територію, як, наприклад, Поділ у Києві. Тут велося пожвавлене життя. Посади, чи кінці, часто заселяли ремісники певної професії – гончарі й кожум’яки в Києві, теслі в Новгороді тощо. Бідний люд мешкав у невеликих рублених чи каркасно-дощатих хатах, що правили ремісникам і за майстерню, мали напівземлянковий характер. Садиби заможників складалися з рублених будинків, іноді двоповерхових, з ганками, з під літями (нижня частина споруди, використовувана для господарських потреб), дахами, перекритих за суміжною системою, яка давала змогу надавати дахам різноманітної форми. При садибах були хліви для скоту, навіси, клуні тощо.

Дерев’яне будівництво на Русі було справою звичною: майстерності давньоруським «древоделам» запозичати не довелося. Значно складнішою була справа з кам’яним будівництвом, якого Русь до утвердження Давньоруської держави не мала. Необхідність у будівництві монументальних мурованих споруд була зумовлена потребами молодої держави. Київ повинен був мати храми, які б не поступалися константинопольським, а київський князь – палаци, не гірші, ніж у візантійських імператорів. Кам’яна архітектура Києва повинна була продемонструвати перед усім світом міць і велич Давньоруської держави.

Найбільше послужився київським майстрам досвід візантійського будівництва: коли муроване будівництво на Русі стало проблемою часу, візантійська архітектура переживала другий період розквіту тисячолітньої історії. При цьому неабияку роль відігравала й візантійська християнська церква, що на ті часи мала величезний досвід впливу на людей за допомогою всіх видів мистецтва, і особливо архітектури.

На ті часи у візантійській культурі було вироблено так звану хрестово купольну систему церковної споруди, що стала канонічною при будівництві храмів. За цією системою прямокутне в плані приміщення членувалося всередині стовпами на три нефи, тобто подовжені приміщення. Всередині споруди на чотири стовпи опиралися арки, на яких за допомогою так званих парусів – вигнутих склепінь – ставився підбанник, де влаштовувалися вікна для освітлення центральної частини церкви. Підбанник перекривався банею-куполом. Склепіння, що перекривали споруду, мали здебільшого півциркульну форму й завершувалися фасадами з півкіл, які на Русі звали за- комарами. Середнє склепіння височіли над головними, утворюючи в об’ємі хрест, звідки й пішла назва цього типу будівлі.

У західній частині церкви був нартекс – приміщення перед входом, де часто ховали знать. Над нартексом влаштовували хори. В східній частині був вівтар, до якого робили півкруглу в плані апсиду. Таких апсид планувалося здебільшого три. Це була канонічна схема, за якою давньоруські зодчі зводили муровані церкви.

Ансамбль споруд князівського центру в київському дитинці створився протягом Х–ХІ ст. Найбільше його будували за Володимира Святославина, коли зводилися дві головні будівлі ансамблю – Десятинну церкву та Великий палац. Палац знаходився напроти церкви. Його залишки під бруківкою Десятинного провулку досліджено 1914 р. Це була велика будівля, яка складалася з центрального, майже квадратного в плані приміщення (10х10 м) і втричі довгих бічних частин. Це був, очевидно, головний палац князівського центру і мав не менш 70 м у довжину.

Другу палацову споруду досліджено на південь від Десятинної церкви. Вона мала також видовжений план, квадратні приміщення в неї були лише по краях. Залишки палацу видно перед входом на територію національного історичного музею.

Третій палац знайдено на північний схід від Десятинної церкви.

У 990 р. (за іншими даними літописців – у 989, 991, 993) Володимир Великий «помысли создати церковь пресвятые богородица и послав приведе мастеры от Грек». Церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва 996 р. її прикрасили іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитками та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїкою. В оздобу церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам назвати її “Мраморяною”. На утримання церкви Володимир дав десяту частину власних прибутків, тому вона дістала назву Десятинної. Це був великий собор (за літописом мав 25 бань), верхи якого підносилися над спорудами Дитинця, над Гончарями й Кожум’яками, над Подолом. Навіть після побудови Софії Десятинна церква відігравала важливу роль: тут відбувалися урочисті церемонії, ховали князів. Доля споруди трагічна: 1240 р., коли в Київ вдерлися орди Батия, вона правила за останній рубіж оборони. До нашого часу збереглася лише частина фундаменту.

Другою за часом мурованою спорудою Русі бала церква Богородиці, що її збудовано на замовлення молодшого сина Володимира – Мстислава у Тмутаракані (сучасна станція Таманська на Кубані). Якою була ця церква – невідомо.

Давнім суперником Києву був Чернігів – головне місто Сіверської землі. Тут створилася школа, яка поєднала візантійський стиль із місцевими здобутками. Таким є Спаський собор, збудований 1036 р. на кошти князя Мстислава Володимировича Хороброго. Дослідники припускають, що собор наслідував Десятинну церкву. Це – восьмистопний хрестово-купольний храм з трьома апсидами, п’ятьма банями і видовженою композицією по осі. Головну баню поставлено в основі композиції собору. В західній частині собору знаходився нартекс, з правого боку – невелика хрещальна, а з лівого – башта зі сходами, що ведуть на хори. Собор, за традицією, служив і усипальницею: тут поховано Мстислава Хороброго, його дружину Анастасію, сина Євстафія, князів Святослава Ярославича та Ігоря Святославина – героя “Слова о полку Ігоревім”.

Київ збагатився новими монументальними спорудами за часів князювання Ярослава Мудрого. Князь закінчив фортифікацію столиці, розпочату ще Володимиром Великим. Земляний вал насипали на міцну основу. Уздовж нього ставили по 4 – 5 клітей. На валу ще ставили “заборола” (щити з дерева, пізніше з каменю, які захищали оборонців від ворога), в яких влаштовували вузькі стрільниці. У валах робили проїзди з ворітьми. У Києві за часів Ярослава було троє воріт – південні Лядські, західні, пізніше названі Львівськими, та парадні Софійські Золоті. Вони складалися з трьох поверхів: перший поверх – брама в землянім валу із стінами, другий поверх – парапет, а на третьому знаходилася церква Благовішення з банею, вкритою золотими металами. В літописі під 1037 р. про це сказано: “Заложив князь город – великий київ, а в городі ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, Премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив церкву Благовіщення на воротах, щоб давати завше радість городу своєму святим Благовіщенням господнім і молитвою святої Богородиці та архангела Гаврила”.

До світових шедеврів архітектури, пам’яток історії, культури та релігійних культів належить унікальний легендарний Софійський собор у Києві, заснований князем Ярославом Мудрим. Закладено собор, згідно з “Повістю минулих літ” Нестора, князем у 1037 р. на честь перемоги над печенігами. За Новгородським літописом, його закладено в 1017 р.

Собор належить до поширених у візантійській архітектурі п’ятинавних хрестовокупольних храмів. Храмові характерна загальна побудова архітектурної концентричної композиції, в якій довжина центральної частини майже дорівнює ширині, а висота – довжині собору. Зі східного боку він має п’ять апсид, а інші три – двоповерхові галереї, до яких прилягає ще один ряд одноповерхових більш широких галерей.

Софія Київська завдовжки – 29,5 м, а разом із галереями – відповідно – 41,7 та 54,6 м, площа собору становить близько 6000 кв. м, а загальна площа – 2310 кв. м. Висота від підлоги собору до зеніту центрального купола – 29 м. Хори також мають значну висоту – 260 кв. м. Собор має всього 13 бань із напівсферичними верхами, вкритих листовим свинцем. Уся споруда у профілі має пірамідальну композицію, яка підкреслює її велич і цілісність, об’єднуючи численні декоративні колони, ніші, вікна в єдиний гармонійний комплекс. Будівельні роботи завершені у 1042 р.

У побудові Софійського собору в Києві використовували досягнення візантійської, близькосхідної та римської архітектури. Пряму участь у спорудженні київського Софійського собору брали участь візантійці. Але імена будівників собору невідомі.

Спорудження Софії Київської започаткувало окремий архітектурний напрям у давньоруському будівництві храмів, який простежується в багатьох церквах Києва, Чернігова, Новгорода, Новгород-Сіверського, Володимира, Рязані, Білгорода й Путивля. Архітектура собору заснувала в Європі нову київську архітектурно-будівельну школу й широке східноєвропейське храмове будівництво.

Собор святої Софії був головним митрополичим храмом Русі, захисником її православної віри. Собор служив і усипальницею великих київських князів. У Володимирському нефі була великокнязівська усипальниця, де в 1054 р було поховано Ярослава Мудрого, мармуровий саркофаг якого зберігся до нашого часу. В соборі поховано й сина Ярослава – Всеволода І Ярославича (1093), а також його онуків Ростислава Всеволодовича (1093), Володимира ІІ Мономаха (1125), правнука В’ячеслава Володимировича (1154).

По закінченню спорудження Софійського собору в Києві в 1045 р. розпочалося зведення Софійського собору в Новгороді. Будівництво тривало п’ять років і закінчилося 1050 р. Як вважають дослідники, Новгородську Софію розпочали будувати київські майстри, але згодом, після перерви, спорудження продовжили і закінчили самі новгородці. Це був трохи менший від київського за розмірами п’ятинефний храм з трьома гранчастими апсидами, п’ятьма куполами, двоповерховими галереями, притворами та однією баштою, де містилися сходи на хори.

У середині ХІ ст. третій Софійський собор зведено у Полоцьку. На жаль, від стародавньої споруди лишилися тільки апсиди та нижні частини стін: все інше у ХVІІІ ст. перебудували. Судячи з плану та залишків, це був також п’ятинефний триапсидний храм, схожий на собори київських Георгіївського та Іринінського монастирів, і був побудований, як вважають, не без участі київських майстрів.

У другій половині ХІ ст. провідну роль починають відігравати монастирські церкви та собори. Розпочав цю традицію князь Святослав Ярославович, спорудивши Успенський собор Печерського монастиря. Собор закладено на честь Успіння святої Богородиці. Цю подію в християнстві пов’язують зі смертю Богородиці та з воскресінням її сина Ісуса Христа і вознесінням його на небо. Одне з головних християнських свят – Успіння Богородиці – відзначається 29 серпня (15 серпня за старим стилем).

Будівництво Успенського храму в Печерському монастирі відрізнялося від спорудження інших храмів у Києві та всій Русі. Це був храм не князівської влади, а храм найдемократичніших і найвідданіших християнству представників церкви – ченців, котрі самі створили свій монастир. Як пише літописець Нестор, князями та боярами було зведено чимало монастирів за їх кошти, а Антоній, не маючи ні золота, ні срібла, досяг усього сльозами й постом. У зведенні собору в Печерському монастирі відчутна спроба перетворити культ Богородиці на суто народний, не пов'язаний із князівською владою.

Згідно з писемними джерелами, будівництво собору було пов’язане з Царградським Влахернським храмом, прочани якого за свої старанні моління випросили Богородицю захистити столицю від ворогів. Сама Богородиця нібито направила візантійських майстрів і врятованого нею варязького князя Шимона до Києва, щоб збудували на її честь храм у Печерському монастирі. Успенський собор було закладено в 1073 р. на високому Печерському плато над монастирем, що містився в печерах унизу, в дніпровських кручах. За міру для будівництва храму було взято золотий пояс боярина-варяга Шимона, який він подарував на побудову. Цей пояс, за розрахунками дослідників, мав довжину 118 см. За легендою, він став «божественною» мірою в розрахунку розмірів та пропорції храму.

Зводили храм дуже швидко навіть за сучасними мірками і завершили за три роки. Керували спорудженням храму візантійські майстри, але всі роботи здійснювали київські будівничі. Про це свідчать знайдені археологами так звані автографи, залишені майстрами на цеглі і стінах собору. Виявлено не тільки окремі зображення літер, а й навіть цілі слова, зроблені не грецькими літерами, а кирилицею.

В архітектурному плані Успенський собор первісно мав такий вигляд: шестистопний храм із трьома нефами та хорали у вигляді літери «П», на які було зроблено спеціальний хід із північного боку. Внутрішній простір собору на дев’ять окремих відгалужень розмежували 4 стовпи. Собор став усипальницею для князівського воєводи Яна Вишати, сестри Мономаха – Євпраксії.

Після закінчення будівництва Успенського собору поряд із ним споруджено невелику церкву-хрестильну на честь Івана Предтечі. Традиція побудови окремих хрестильних церков (баптистеріїв) була поширена по всій Європі. Це була маленька церква (6 х 6 м) зі значною висотою, що мала бути узгоджена із висотою Успенського собору.

Розбудова Печерської лаври тривала і на початку ХІІ ст., коли у 1106– 1108 рр. було збудовано Троїцьку надбрамну церкву. Вона нагадувала прямокутну вежу, на якій зверху був барабан із куполом. Її будівництво пов’язують із перебуванням у Печерській лаврі чернігівського князя Святослава, котрий присвятив себе служінню Богу і став ченцем під іменем Миколи, якого прозвали «Святошею». За описами, він служив біля святих воріт Лаври. Крім того, на території Печерського монастиря в 1108 р. побудовано кам’яну трапезну палату. А в 1109 р. біля Успенського собору – каплицю («божонку») княгині Євпраксії. У ХІІ ст. складається основний ансамбль архітектурних споруд Києво-Печерського монастиря давньоруського часу, який став основою для подальшого розвитку Лаври.

У 1108 р. Київ збагатився ще одним величним храмом. Князь Святополк Ізяславович засновує Михайлівський Золотоверхий собор на честь патрона Києва – архангела Михаїла та в пам'ять про перемогу над половцями. Храм нагадував Успенський собор Лаври.

Цікавим кам’яним монастирським комплексом, зведеним у кінці ХІ – на початку ХІІ ст. на замовлення ігумена Стефана, був монастир Влахернської Богоматері на Клові в Києві. Його рештки досліджено у 1974–1975 рр. План собору багато в чому нагадував план Десятинної церкви.

Збереглася ще одна пам’ятка будівництва в Києві – церква Спаса на Берестові, яка на сьогодні входить в комплекс Києво-Печерської лаври. Збудована церква в князівській резиденції, очевидно, за Володимира Мономаха у 1113–1125 рр. Вона стала усипальницею Мономаховичів. У ній поховано дочку Мономаха Єфимію та сина Юрія Долгорукого, засновника Москви. Центральна частина нагадувала Успенський собор, але загалом архітектура Спаса на Берестові мала багато індивідуальних рис.

Муроване будівництво також розвивалося і в інших містах. Найвідоміші архітектурні школи Переяслава і Новгорода.

Характерні приклади переяславських споруд – церква Богородиці на княжому дворі, побудована при Володимирі Мономаху 1098 р., та церква-усипальниця в Окольному місті, яка входила, мабуть, до ансамблю якоїсь багатої боярської садиби. Єдина пам’ятка переяславської архітектури, що частково дійшла до наших днів, – відома Михайлівська божниця в Острі, збудована 1098 р Володимиром Мономахом як капела князівського замку.

В Новгороді на початку ХІІ ст. за часів князя Мстислава Володимировича були зведені чотири великі споруди: Благовіщенська церква на Городищі (1103), відома лише за розкопками, і собори Миколо-Дворищенського (1113), Антонієва (1117) та Юр’єва (1119) монастирів, що добре збереглися до наших днів. Могутньою силою віє від новгородських споруд, величних і дещо суворих.

У 30–80-х роках ХІІ ст. особливо розповсюджувалася замкова архітектура. Це й стратегічні храми, що будуються князями для оборони вотчин, і укріплені феодальні садиби, і монастирі, де також можна було відсидітись від нападу ворогів.

Перша датована споруда нового стилістичного напряму – київська церква Богородиці Пирогощі на Подолі, зведена в 1132–1136 рр.. Її спорудив син Мономаха Мстислав Володимирович. Церква загадується у «Слові о полку Ігоревім». Це був головний храм Подолу. До наших днів Пирогоща не дійшла, проте добре збереглася схожа на Пирогощу відома Кирилівська церква – найхарактерніша споруда Києва ХІІ ст.

Із середини ХІ ст. тривала жорстока боротьба між Мономаховичами (нащадки київського князя Володимира Мономаха) та Ольговичами (чернігівська гілка Святослава Ярославича) за київське княжіння. У 1139 р. чернігівський князь Всеволод ІІ Ольгович завоював Київ і на честь перемоги заснував монастир із церквою, звідки почав свій наступ. Нині точно не відомо, коли і хто збудував Кирилівську церкву. Найімовірніше, що кам’яний храм на пам'ять про князя, який перед смертю (1146) став ченцем на ім’я Кирило, збудувала його вдова Марія Мстиславівна у 50–60-х роках ХІІ ст. Першу літописну згадку про церкву знаходимо в «Іпатіївському літописі» під 1171 р.

Щодо назви «Кирилівська», то поряд із логічними версіями її походження від імені святого покровителя князя Всеволода Ольговича є й інші – поетичні, навіть, казкові. Давні легенди розповідають, що в справді існуючих Кирилівських печерах жив страшний дванадцятиголовий змій, якого переміг Кирило Кожум’яка. За переказами, на Кирилівському пагорбі невдовзі після хрещення Русі у печері оселився чернець Кирило, який своїм подвижницьким життям привернув увагу киян до цієї місцевості.

Кирилівська церква планувалася як символ утвердження чернігівської династії князів Ольговичів на київському престолі. У ХІІ – ХІІІ ст. вона була їхньою родовою усипальницею. Тут, у стінах притвору, зроблено чотири ніші під саркофаги дружини Всеволода ІІ Ольговича, правнуки Володимира Мономаха – Марії Мстиславівни (1179), київського князя Святослава Всеволодовича (1194), оспіваного в «Слові о полку Ігоревім», і, можливо, Всеволода Святославича Чемного (1212) та його дружини Марії Казимирівни.

Добре зберігся до наших днів Юр'ївський собор у Києві, побудований 1144 р. на замовлення київського князя Всеволода Ольговича. Останньою за часом відомою нам спорудою цього стилю на Київській землі була невелика за розміром, але струнка й ошатна Василевська церква, збудована для князя Святослава Всеволодовича 1183 р. в Києві на Великому княжому дворі.

З усіх Придніпровських земель в ХІІ ст. найвищою будівельною майстерністю і найдосконалішою архітектурою відзначалася Чернігівщина. Сам Чернігів набуває столичних рис і забудовується «Окольний град», «Третяк» і «Перегороддя», де поряд з ремісничими кварталами розбудовуються боярські садиби. В Дитинці чернігівські князі зводили церкви, хороми і муровані тереми.

У Чернігові збереглися до наших днів три споруди стилю ХІІ ст.: Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря та Іллінська церква. На жаль, жодна з них не має зафіксованого літописом року спорудження.

Виходячи із стилістичних особливостей, найдавнішою спорудою нового стилю в Чернігові можна вважати маленьку Іллінську церкву на Болдиних горах. Тип її рідкісний для придніпровської архітектури: вона однонефна, безстовпна, з однією апсидою, майже квадратна у плані центральним приміщенням, невеликим нартексом, над яким були дерев’яні хори, та маленьким тамбуром перед входом.

Успенський собор Єлецького монастиря відноситься до середини ХІІ ст. Точність планування та досконалі пропорції, віртуозне мурування, чудова якість цегли і особливо керамічних деталей свідчать про роботу майстрів найвищої кваліфікації. Існує думка, що собор завершувався трьома головами. Зовні собор був урочистим і ошатним. Взагалі ошатність споруд, як і більша близькість їх до романського мистецтва в порівнянні з київськими, – характерна риса чернігівської архітектурної школи.

Третя споруда Чернігова ХІІ ст. – Борисоглібський собор. Вірогідно, він був побудований у 70-х роках. За типом – це шестистовпна хрестово-купольна споруда з півколонами на трьох фасадах, з рядом декоративних ніш, трохи заважкою главою. В бокових стінах собору – численні аркасолії у вигляді князівських поховань.

Від стародавніх споруд Волині до наших днів дійшла лише одна. Це Успенський собор у Володимирі-Волинському, що його зведено 1160 р. за князя Мстислава Мстиславича. Це був великий хрестово купольний храм з півколонами та аркатурою на фасадах і однією главою. Він дуже схожий на Кирилівську церкву в Києві чи Успенський собор Єлецького монастиря у Чернігові.

У середині ХІІ ст. сформувалася галицька архітектурна школа. В Галичі поряд із хрестово-купольними спорудами (Успенський собор, зведений Ярославом Осмомислом 1152 р., та невелика чотиристопна церква Спаса), широко практикувалися споруди однонефні (церква Благовіщення), ротондональні (Борисоглібська ротонда в Побережні) тощо. Єдина памятка галицької архітектури другої половини ХІІ ст., що частково збереглася до наших днів, – церква Пантелеймона. Вона стоїть посередині валів невеликої фортеці на березі Дніпра. Це був чотиристовпний храм, складений з блоків ясно-жовтого каменю на вапняному розчині.

Новий стиль в архітектурі виник у кінці ХІІ – першої половини ХІІІ ст. Він підкреслюється яскравими колірними поєднаннями червоного цегляного мурування, білого тла декоративних ніш та елементами фрескового фасадного розпису. Особливо зацікавлює декорування фасадів вставками кольорового каміння та різнобарвні моноліти.

Першою спорудою нового стилю на Русі була церква Василя в Овручі, яку зведено близько 1190 р. на замовлення Рюрика Ростиславича. У 1195– 1197 рр. також на замовлення Рюрика в Білгороді під Києвом зводиться собор Апостолів – найбільша і, як можна гадати, програмна споруда нового стилю. Вона, на жаль, не збереглася й відома за архітектурними дослідженнями.

Уславлена пам’ятка Придніпров’я часів «Слова о полку Ігоревім» – П’ятницька церква в Чернігові. Зведена на честь покровительки торгівлі святої Параскеви П’ятниці. Будівництво цього храму пов’язують із діяльністю київського князя Рюрика Смоленського. Він сприяв мистецтву, зібравши навколо себе зодчих, художників, поетів, особливо, за літописом, шанував архітектуру. Деякі дослідники вважають, що будівничим церкви був Петро Милонєг (Миронег) Тисяцький. У літописі він порівнювався із легендарним біблійним будівником Веселеїлом, стверджується, що він спорудив камінну підпорну стіну під Видубицьким собором в Києві (1180– 1200), церкву Василя на Новому дворі в Києві та собор Апостолів у Білгороді.

П’ятницьку церкву вважають найяскравішою пам’яткою нового стилю в давньоруському зодчестві. Вона має незначні розміри, надзвичайно витончені форми і пропорції, баштоподібну композицію і невеликий купол. Якщо ранньохристиянська архітектура Русі має естетику романського стилю, властивою для періоду до ХІІ ст. у Західній Європі, то архітектуру П’ятницької церкви можна порівняти з ранньою європейською готикою. В ній основне навантаження від перекриття в соборі перенесено на стовпи, арки та склепіння, профілі пілястрів і портал. Церква чотиристовпна, хрестово-купольна, тринефна. У стінах церкви були галереї, пов’язані з вікнами-бійницями, і, мабуть, не випадково існує легенда про оборонне значення храму, коли в жовтні 1239 р. його стіни були притулком останніх захисників Чернігова від монголо-татарських орд Батия.

На Галицько-Волинській землі монгольська навала не обірвала кам’яного будівництва, проте пам’яток ХІІІ ст. збереглося дуже мало. В ХІІІ ст. значним архітектурним центром став Холм, де продовжувалися розвиватися традиції галицької архітектури. На жаль, крім двох оборонних веж, пам’яток холмської архітектури не збереглося. Проте літопис розповідає про церкву Івана, яку збудував зодчий та різьбяр Авдій («хитрець», як його називає літопис).

Великого значення в Галичині набуває Львів. Там у другій половині ХІІ– початку ХІV ст. у Підгородді були зведені церкви Миколи, П’ятниці, Онуфрія, костьоли Марії Сніжної та Івана Хрестителя.

На Волині широку будівельну діяльність проводив князь Володимир Василькович. Він засновує ряд замків (Берестя, Кам’янець та інші), з його волі в містах зводяться муровані церкви (Петра в Бересті, Благовіщенська в Кам’янці, Георгія в Любомлі). Певно, до цього періоду відноситься Михайлівська ротонда, що її рештки розкопано у Володимирі-Волинському.

Зацікавлюють відомі волинські кам’яні башти, що збереглися до наших днів у околицях Холма (в селах Беловіно і Столп’є) та в Кам’янці-Литовському (Біла вежа). Відомо, що такі вежі були і в Любліні, Чорторийську, Дрогобичі. Їхнє будівництво пов’язано зі змінами у військовій техніці (самостріли-арбалети давали можливість розширити радіус обстрілу, проте потребували високих точок для ведення арбалетного бою). Висота кам’янецької Білої вежі досягає 29 метрів і має п’ять ярусів, з яких три перекриті склепінням. Верх вежі увінчано зубцями.

Монголо-татарська навала зупинила на Русі на деякий час розвиток архітектури. Руйнування міст заподіяло великої шкоди давньоруським ремеслам. Проте збереглися і висока майстерність і життєдайні традиції великого мистецтва.