Аналітична психологія Юнга

Швейцарський психолог К.Г.Юнг (1875-1961) закінчив університет у Цюріху. Пройшовши стажування у відомого психіатра П. Жані, він відкрив власну психологічну й психіатричну лабораторію. У цей же час він познайомився з першими роботами Фрейда, відкрив для себе його теорію. Зближення із Фрейдом вплинуло на його наукові погляди. Сам же Фрейд в один час уважав саме Юнга своїм першим учнем і послідовником. Однак незабаром з'ясувалося, що, незважаючи на близькість позицій і прагнень, між ними існують і значні розбіжності, примирити які їм не вдалося. Ці розбіжності були зв'язані насамперед з різним підходом до аналізу несвідомого, тому що Юнг, на відміну від Фрейда, затверджував, що «не тільки найнижче, але й найвище в особистості може бути несвідомим». Не погоджуючись із пансексуализмом Фрейда, Юнг уважав лібідо узагальненою психічною енергією, що може приймати різні форми. Не менш значимими були й різночитання в тлумаченні сновидінь й асоціацій. Фрейд уважав, що символи, використовувані людиною, заміщають інші, витиснуті предмети й потяги. На противагу йому Юнг був упевнений, що тільки знак, усвідомлено вживаний людиною, заміщає щось інше, а символ є самостійною, живою, динамічною одиницею. Символ нічого не заміщає, але відбиває той психологічний стан, що випробовує людина в цей момент, вона як би і є сам цей стан. Тому Юнг заперечував проти символічної інтерпретації снів або асоціацій, розроблювальної Фрейдом, уважаючи, що необхідно йти слідом за символікою людини в глиб його несвідомого.

Певні розбіжності існували й по питанню психокоррекции. Фрейд затверджував, що залежність пацієнта від психотерапевта постійна й не може бути зменшена, тобто він дотримувався концепції директивної терапії. У той же час Юнг, хоча й підтримував директивность відносин на початку курсу психотерапії, уважав, що залежність пацієнта від лікаря повинна зменшуватися згодом, особливо в останній фазі терапії, що він називав трансформацією.

Остаточний розрив між ними відбувся в 1912р., після того як Юнг опублікував свою книгу «Символи трансформації». Розрив був хворобливим для обох сторін, особливо для Юнга, але він не міг відступити від тих положень, які вважав важливими для своєї теорії. Поступово він прийшов до думки про те, що його інтерпретація символу дає йому ключ до аналізу не тільки сновидінь, але й міфів, казок, релігії, мистецтва. Він досліджував не тільки європейську, але й індійської, китайської, тибетську культури, звертаючи увагу на їхню символіку. Це й привів Юнга до одному з найважливіших його відкриттів - існуванню колективного несвідомого. Його теорія, названа аналітичною психологією, викладена їм у книгах «Психологічні типи» (1921), «Вибрані труди по аналітичній психології» (1939), «Підхід до несвідомого» (1961), що одержали широке поширення й принесли Юнгу заслужену славу.

Юнг уважав, що структура особистості складається із трьох частин - колективного несвідомого, індивідуального несвідомого й свідомості. Якщо індивідуальне несвідоме й свідомість являють собою чисто особистісні прижиттєві придбання, то колективне несвідоме - свого роду «пам'ять поколінь», психологічна спадщина, з яким дитина з'являється на світло. Юнг писав, що «зміст колективного несвідомого лише в мінімальному ступені формується особистістю й у своїй сутності взагалі не є індивідуальним придбанням. Це несвідоме - як повітря, яким дихають всі і який не належить нікому».

Зміст колективного несвідомого складається з архетипів - форм, що організують і канализирующих психологічний досвід індивіда. Юнг часто називав архетипи первинними образами, тому що вони пов'язані з міфічними й казковими темами. Він також уважав, що архетипи організовують не тільки індивідуальну, але й колективну фантазію (наприклад, лежать в основі міфології народу, його релігії, визначаючи психологію народу, його самосвідомість). Через актуалізацію певних архетипів культура впливає й на становлення індивідуальної психіки людини.

Основними архетипами індивідуальної психіки Юнг уважав Зго, Персону, Тінь, Аниму, або Анимус, і Самость. Эго й Персона легше піддаються усвідомленню, чим інші головні архетипи, які із працею рефлексируются самою людиною.

Эго є центральним елементом особистої свідомості, воно як би збирає розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне й усвідомлене сприйняття власної особистості. При цьому Эго прагне протистояти всьому, що загрожує тендітної связности нашої свідомості, намагається переконати нас у необхідності ігнорувати несвідому частину душі.

Персона - це та частина нашої особистості, що ми показуємо миру, якими ми хочемо бути в очах інших людей. Персона містить у собі й типові для нас ролі, стиль поводження й одяг, способи вираження. Персона робить і позитивне, і негативний вплив на нашу особистість. Домінуюча персона може придушити індивідуальність людини, розвивати в ньому конформізм, прагнення злитися з тією роллю, що нав'язує людині середовище. У той же час Персона захищає нас від тиску середовища, від цікавих поглядів, що прагнуть проникнути в душу людини, допомагає в спілкуванні, особливо з незнайомими людьми.

Тінь являє собою центр особистого несвідомого. Як Эго збирає дані про наш зовнішній досвід, так Тінь фокусирует, систематизує ті враження, які були витиснуті зі свідомості. Таким чином, змістом тіні є ті прагнення, які заперечуються людиною як не сумісні з його персоною, з нормами суспільства. При цьому чим більше домінує Персона в структурі особистості, тим більше зміст Тіні, тому що індивідові необхідно витісняти в несвідоме всі бoльшее кількість бажань.

Фактично розбіжності між Юнгом і Фрейдом багато в чому стосувалися саме ролі Тіні в структурі особистості, тому що Юнг уважав її лише однієї зі складових цієї структури, а Фрейд ставив Тінь у центр особистості, робив центром своїх досліджень саме її зміст. У той же час Юнг не вважав за можливе просто позбутися від Тіні, не визнавати її, тому що вона - законна частина особистості й людина без Тіні так само неповноцінна, як і без інших частин душі. Саме шкідливе, з його погляду, це саме не зауважувати, ігнорувати Тінь, у той час як уважне ставлення до неї, прагнення до аналізу її змісту (те, що Юнг називає технікою обігу з Тінню) допомагають перебороти її негативний вплив.

Анима (у чоловіка) або Анимус (у жінки) - це ті частини душі, які відбивають интерсексуальные зв'язку, подання про протилежне поле. На їхній розвиток великий вплив роблять батьки (мати в хлопчика й батько в дівчинки). Цей архетип багато в чому формує поводження й творчість людини, тому що є джерелом проекцій, нових образів у душі людини.

Самость, з погляду Юнга, являє собою центральний архетип всієї особистості, а не тільки її свідомої або несвідомої частини, це «архетип порядку й цілісності особистості». Його головне значення в тім, що він не протиставляє різні частини душі (свідому й несвідому) один одному, але з'єднує їх так, щоб вони доповнювали один одного. У пpoцессе розвитку особистість знаходить все більшу цілісність, Самость індивідуалізуючись, стає усе більше вільної у своєму вираженні й самопізнанні.

Ідеи про необхідність збереження цілісності й індивідуалізації при розвитку особистості розвивалися Юнгом уже в 50-60-і роки під впливом нових тенденцій у розумінні особистості, у тому числі в руслі гуманістичної психології. До цього ж часу ставляться його положення про ролі свідомості в духовному росту й організації поводження. Така трансформація деяких положень психоаналізу, що приймалися і Юнгом на початку століття, була для нього особливо важлива, тому що він постійно підкреслював відкритість своєї концепції для всього нового, на відміну від ортодоксальності теорії Фрейда.

Виходячи зі структури душі, Юнг створив свою типологію особистості, виділивши два типи - экстравертов й інтровертів. Інтроверти в процесі індивідуалізації обертають більше уваги на внутрішню частину своєї душі, будують своє поводження на основі власних ідей, власних норм і переконань. Экстраверты, наборот, більше орієнтовані на Персону, на зовнішню частину своєї душі. Вони прекрасно орієнтуються в зовнішньому світі, на відміну від інтровертів, і у своїй діяльності виходять головним чином з його норм і правил поведінки. Якщо для інтроверта небезпека представляє повний розрив контактів із зовнішнім миром, то для экстравертов не менша небезпека таїться у втраті себе. У своїх крайніх проявах экстраверты є догматиками, у той час як інтроверти - фанатиками.

Однак Самость, прагнення до цілісності особистості не дозволяє однієї з її сторін повністю підкорити іншу. Ці дві частини душі, два типи як би ділять сфери свого впливу. Як правило, экстраверты добре будують відносини з більшим колом людей, ураховують їхні думки й інтереси, у той же час у вузькому колі близьких їм людей вони відкриваються іншою стороною своєї особистості, интровертной. Тут вони можуть бути деспотичні, нетерплячі. не враховують думки й позиції інших людей, намагаються настояти на своєму. Спілкування із широким колом незнайомих і погано знайомих людей надзвичайно важко для інтроверта, що виходить тільки зі своїх позицій і не може вибудувати адекватну лінію поводження, зрозуміти точку зору співрозмовника. Він або наполягає на своєму, або просто йде від контакту. У той же час у спілкуванні із близькими він, навпаки, розкривається, верх бере його экстравертная, сторона, що придули звичайно, особистості, він - м'який, турботливий і теплий сім'янин. Як і Фрейд, Юнг часто ілюстрував свої висновки посиланнями на ту або іншу історичну особистість. Так й в описі экстра- і інтровертів він, зокрема, згадував відомих російських письменників Толстого й Достоєвського, відносячи Толстого до типових экстравертам, а Достоєвського - до інтровертів.

Типологія Юнга базується на двох підставах - домінуванні экстра-интровертности й розвитку чотирьох основних психічних процесів: мислення, відчування, інтуїції й відчуттів. У кожної людини, затверджував Юнг, домінує той або інший процес, що у сполученні з интро- або экстраверсией індивідуалізує шлях розвитку людини. При цьому він уважав мислення й відчування альтернативними способами ухвалення рішення. Тому що мислення орієнтоване на логічні посилки, що мислять люди вище всього цінують абстрактні принципи, ідеали, порядок і системність у поводженні. люди, Що Почувають, навпроти, приймають рішення спонтанно, орієнтуючись на емоції, віддаючи перевагу будь-яким почуттям, навіть негативні, нудьзі й порядку.

Якщо мислення й почуття характеризують активних людей, здатних по тій або іншій причині приймати рішення, то відчуття й інтуїція характеризують, скоріше, способи одержання інформації, і люди, у яких домінують ці типи психічних процесів, більше споглядальні. Відчуття орієнтується на прямій, безпосередній досвід, і типи, що відчувають, як правило, краще реагують на безпосередню ситуацію, у той час як інтуїтивні типи - на минулу або майбутню. Для них те, що можливо, важливіше того, що відбувається в сьогоденні. Хоча всі ці функції присутні в кожній людині, домінує одна з них, що частково доповнюється другою функцією. Причому, чим більше усвідомленої й домінуючої є одна із цих функцій, тим більше несвідомими й що доповнюють - інші функції. Тому дані їхнього досвіду можуть сприйматися людиною не тільки як далекі йому, але і як прямо ворожі.

Хоча головним змістом душі Юнг уважав її несвідомі структури, він не тільки не заперечував можливість їхнього усвідомлення, але й уважав цей процес дуже важливим для особистісного росту людини. До одному з варіантів такого усвідомлення себе oтносится психотерапія, у якій лікар є помічником пацієнта, допомагаючи йому зрозуміти себе, повернути собі цілісність. Юнг усвідомлював складність символічної інтерпретації й доводив необхідність відмови від спрощень, прийнятих Фрейдом при їхній інтерпретації. Його аналіз символів й їхньої можливої інтерпретації - одне зі значних досягнень теорії Юнга. На відміну від більшості психоаналітиків Юнг свідомо вибудовував свою теорію як відкриту систему, що може сприймати нову інформацію, не спотворюючи її на догоду своїм постулатам, і в цьому ще одне достоїнство його теорії.