З епістолярної спадщини

З листа до Бр. Залєського.

Я так люблю дітей, що не надивився б на несхибний відбиток ангела.

З листа до А.Козачковського

Недавно прибулий до нас комендант привіз з собою дружину і од­не дитя, на третьому році. Миле, чудове дитя. (А все, що чудове в природі, як велиться, в'ється біля нашого серця). Я полюбив це чудо­ве дитя, а воно, бідне, так прив'язалося до мене, що бувало й уві сні кликало до себе лисого дядька. (Я тепер зовсім лисий і сивий). І що ж? Воно, бідне, захворіло, довго мучилося і померло. Мені жаль мо­го маленького друга, я тужу, я іноді приношу квіти на його дуже ран­ню могилу і плачу...

1853 р.

З листа до В.Шевченка

Мати, всюди однакова мати. Коли розумна та щира, то й діти ви­йдуть в люди, хоч попідтинню; а хоч і одукована, та без розуму, без серця, то й діти виростуть, як те ледащо в шинку.

1859 р.

Художня проза

З повісті «Близнята»

Справжні ж мої герої вчора тільки побачили світ Божий. Так що ж, запитую вас, можна сказати цікавого про них сьогодні?.. Приказка справедливо гласить: «Який з колисочки, такий в могилку». А от ми і побачимо, в якій мірі ця приказка справедлива. Ще говорять, що жи­ві дитячі враження так живучі, що помирають тільки разом з нами, і, що вихованням нічого не зробиш з юнака, якщо його дитинство було оточене грубою декорацією і такими ж акторами, і що дитинство, проведене на лоні божественної природи і на лоні люблячої чудової матері і християнина батька, — що такі чудові враження нездоланною стіною стануть навколо людини і захистять її на шляху життя від усіх мерзот мінливого світу.

Подивимося, в якій мірі можна вірити цій незаперечній істині.

1856 р.

З повісті «Мандрівка з приємністю та й не без моралі»

«Освіта мусить багатити, а не окрадати серце людське»

У моєї прегарної кузини росте пречудове дитя, дівчинка років чотирьох чи коло того, моторна, мила, справжній херувим, що зле­тів з неба. І цього херувима, це пречудове створіння віддано в руки брудній сільській молодиці. А ніжна мамаша шнурується собі та припікає папільйотки, навіть на потилиці, і знати більше нічого не хоче. Одного разу привіз я для Наталі (так зветься дитя) азбуку та дитячу натуральну історію з малюнками. Треба було бачити, з яким недитячим захопленням вона любувалась моїм подарунком та з якою цікавістю розпитувала свою красуню мамашу про значення кожного малюнка. Та ба! Мамаша або питалася мене, або просто відсилала її до няньки гратися в ляльки. Мені стало сумно, і я, без сорому заговорив про обов'язки матері. Кузина спершу слу­хала мене, та коли я зачепив питання глибше й почав ясно та вираз­но змальовувати перед нею ці священні обов'язки, вона стиха заспі­вала: «Не шей ты мне, матушка, красный сарафан». «Хоч кілка на голові теши», — подумав я і замалим не втнув штуки, себто хотів був плюнути й піти; одначе здержався і тільки закурив цигарку та вийшов у другу кімнату.

Навіщо вони дітей родять, оці амфібії, оці бездушні автомати? Задля чого вони виходять заміж, оці мертві красуні? Щоб зробити кар'єру, як каже моя кузина. А діти — це вже неминучий наслідок кар'єри, та й більш нічого. Бідні бездушні матері! Ви свою повин­ність, свій священний обов'язок передаєте найманій гувернантці або, ще гірше, сільській неписьменній молодиці. Чи ж дивно після цього, що порода гарненьких ляльок у нас не переводиться? Та чи й буде коли-небудь край цій породі? Навряд, вона страх яка живуча на на­шому родючому та затверділому ґрунті.