Українська естетика XVIII ст.

Найбільш регулярний і послідовний розвиток естетичних ідей у Росії і Україні почався з XVIII ст., що його ознаменували пере­творення Петра I, який масово звернув російську суспільну дум­ку до досягнень європейської освіченості.

Спочатку розвиток естетичної думки в Росії XVIII ст. прохо­див під впливом естетики французького класицизму і Просвітниц­тва (Батте, Дідро та ін.).

Естетика і мистецтво класицизму одержали поширення в Росії в діяльності Феофана Прокоповича (1681—1736), Анти-оха Кантемира (1708—1744), В.К. Тредіаковського (1703— 1768), О.П. Сумарокова (1717—1777).

Найвидатнішим його представником був М.В. Ломоносов (1711—1765). У творчості Ломоносова відбилося властиве йому поєднання абстрактного й образного мислення. Естетичне сприй­няття Космосу виражене в його філософській поезії. Ломоносов відіграв важливу роль у реформі російської мови, що поклала кінець церковнослов’янській книжковій культурі. Значне роз­ширення лексичного складу нової літературної мови, зближен­ня його з розмовною мовою і водночас збереження всього ба­гатства письмової традиції — такі основні принципи реформа­торської діяльності Ломоносова в російській словесності. Поряд із В.К. Тредіаковським він розробив нову систему російського віршування. Для поглядів Ломоносова на літературу характерні нормативність, логічність, раціональність. Проте в його твор­чості поряд із логікою розуму повним визнанням користується і стихія почуттів, натхнення, емоційного пориву. Багато художніх творів Ломоносова є за своєю суттю соціально-філософською публіцистикою. Естетика художньої творчості у Ломоносова пов’язана з естетикою буття і пізнання. Його естетичне і творче кредо викладено у вірші «Розмова з Анакреоном».

Російський класицизм, як і західний, поданий практично у всіх сферах художньої творчості. Він тісно пов’язаний із про­світительською ідеологією. Для нього властиві: високий грома­дянсько-патріотичний пафос, висування на перший план антич­них сюжетів, інтерес до національної історії.

У духовному житті України XVIII ст. важливу роль відігравав випускник Києво-Могилянської академії Георгій Щербицький (1725 — ?). Він викладав у академії філософію, поетику, рито­рику, був автором відомої в ті часи п’єси «Трагікомедія, нари-цаєт Фотій, тобто про відступ західної церкви від східної». У ній Г. Щербицький намагався пристосувати міфологічні мотиви до розкриття сучасних йому проблем, зокрема виявлення конфлік­ту між католицизмом і православ’ям. Цей прийом був широко розповсюдженим у культурній практиці Західної Європи XVIII ст., але на терені України використовувався вперше.

Найбільш повне вираження розвиток естетичної думки на Україні в XVIII ст. знайшов у творчості видатного філософа, просвітителя, гуманіста і демократа Г.С. Сковороди (1722—1794).

Філософські і естетичні погляди Сковороди суперечливі. Сто­ячи в цілому на об’єктивно-ідеалістичних позиціях, він висунув матеріалістичну тезу про вічність і нестворенність матерії. Розу­міння ним Бога носило пантеїстичний характер.

Матеріалістичні тенденції проявилися в теорії пізнання Ско­вороди. Його ідея самопізнання грунтувалася на уявленні про людину як про частину природи, що підпорядковується загаль­ним законам світобудови.

Естетичні і художні погляди — невід’ємний компонент «осер-деченої» моральної філософії Г.С. Сковороди. На противагу пла-тонівській доктрині про споконвічний розлад між філософією і поезією Сковорода висуває ідею їхньої продуктивної взаємодії і спорідненості: філософію і мистецтво зближує зацікавленість у розумінні таємниць людського духу, моральному самовідновленні особистості, спрямованість у майбутнє. Найважливіше завдання «пророчих муз» — передбачати майбутнє.

Настанова на сполученість філософії і мистецтва дозволяє Сковороді затвердити синтетичний метод дослідження істини і краси. У своїй художній творчості він відстоює єдність краси і добра, готує підгрунтя для розвитку реалізму в українській літе­ратурі.

У естетиці Г. Сковороди важливу роль відіграє органічний зв’язок з етикою. Філософ віддає перевагу почуттю моралі. По­няття «серце», «сердечність» він звільняє від фізіологічного на­вантаження. Сердечність стає синонімом людяності, доброти, взаєморозуміння. На цій підставі розробляє Сковорода естетич­ну категорію гармонії. Найвагомішими в естетичній спадщині філософа є «Сад божественных песней» (1753—1785), «Наркісс» (1769—1771) і «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773).