СУЧАСНЕ СТАНОВИЩЕ І СТРУКТУРА РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ.

Папа – єпископ Риму і наступник святого Петра у тому розумінні, що саме він виконує у Церкві той уряд, котрий – як перший серед апостолів – виконував святий Петро.Згідно з ученням католиків його уряд, – це особливий Господній дар, який переходить і до наступників Петра. Таким чином, папа є головою колегії єпископів (к. 331, к. 336).

До органів, які допомага

ють папі у виконанні ним свого завдання, належить, наприклад єпископський синод, колегія кардиналів, римська курія тощо. Усі вони виконують свою роботу від імені папи та силою його авторитету, згідно з приписами права, на благо всієї Церкви (к. 334). Він – намісник Христа (Vicarius Christi). На цій землі він – пастир всієї Церкви.

Водночас, влада папи є найвищою владою, тобто, в середині Церкви ніхто не може бути проводирем щодо папи, у власних справах йому не має рівних, і не має в Церкві нікого, хто не був би його підлеглим (порівняйте з к. 331). Світська влада також не має права обмежувати його у церковних справах (Concilium Vaticanum I, Const., Pastor Aeternus, c 3: DS 3062).

Ця влада є повною (331) тобто, вона вбирає у себе все необхідне для здійснення папського уряду.

Влада папи – вселенська, тобто на цій землі вона поширюється на всю Церкву і може застосовуватися вільно, тобто без будь-якого узгодження з іншими – наприклад, єпископами світу (к. 331 LG 22b, Nota explicativa praevia 1, 3, 4).

Поза своїм урядом, предметом якого є Вселенська Церква, папа у Церкві має ще й інші титули, отож він – Патріарх Заходу, примас Італії, митрополит Римської церковної провінції і особливо – єпископ Риму. Ця остання його посада тісно пов’язана з папським саном.

Папа – керівник Держави Ватикан. Однак, ця посада вже має велике значення не у внутрішньоцерковному правовому порядку, а у міжнародному житті. На питаннях папського суверенітету, а також суверенітету Католицької Церкви та ролі папи як найголовнішого представника Католицької Церкви, ми зупинимося в темі про папських послів.

В нинішній час з 1978 року главою Католицької церкви є папа Іоанн Павло II, поляк за походженням. Це перший більше ніж за 500 років папа не італієць і перший папа-слов’янин. До обрання на папський престол він був кардиналом Краківським.

Обирають Римського папу кардинали, тобто вищий прошарок духовенства Римо-католицької церкви, котрий одразу йде слідом за папою. Кардиналів небагато, усього близько 150 чоловік. Вони обирають папу на особливому засіданні, котре називається конклав.

Конклав – цікаве, що іде з середніх віків, установлення Римської Церкви. У перекладі з латини cum clave означає з ключем. Учасників засідання вводять у якесь приміщення, вхід закладають цеглою, замикають. Вийти з конклаву кардинали можуть тільки тоді, коли оберуть нового Римського папу. У ХІV ст. був випадок, що кардинали півтора року не могли нічого вирішити, люди обурились, і просто замкнули їх, сказавши, що поки новий папа не буде обраний, ви звідси не вийдете. З тих пір і утвердилася така практика. Нині конклави відбуваються в Сікстинській капелі.

Римський папа обирається двома третинами голосів кардиналів.

Колегія єпископів (Collegium Episcoporum) – сукупність єпископів, котрі перебувають у спільності з папою. Головою колегії є папа. “Членом єпископського тіла хтось стає силою таїнства посвячення та ієрархічною спільністю з головою і членами колегії” (LG 22a, k. 336).

Колегія єпископів відповідає у чинному церковному праві поняттю колегії (collegium) (к. 115, § 2), бо вона дає можливість своїм членам брати участь у прийнятті рішень за умови, коли члени мають не однакові права. Ця спільнота – не спільнота рівних, а спільнота, котра структурована згідно з богословськими нормами. Всередині колегії єпископів папі належить “пріоритетне право” або “пріоритет” щодо прийняття рішень, більше того – як ми вже зазначили – свою владу він може здійснювати і без участі решти членів колегії. Ця колегія, через особливу місію папи як наступника Петра, через його першість, здійснює свою владу виключно у злуці зі своїм головою, і в жодному разі без цього голови. Тобто, йдеться не просто про те, що колегія може здійснювати своє завдання тільки за згодою папи, але і про те, що без папи “колегія єпископів” у своєму повному богословському значенні навіть не існує (LG 22, Nota explicativa praevia 4 CD 4). Колегіальний аспект єпископського чину становив одне з центральних питань вчення, сформульованого ІІ Ватиканським Собором.