Виникнення і розвиток римського приватного права.

Оскільки формування та розвиток римського права як цілісної та єдиної правової системи відбувалися протягом тисячоліття, для систематизації матеріалу необхідним є виокремлення етапів (пері­одів) розвитку Римської держави та римського права. Тисячорічну історію Риму можна представити трьома періодами:

царський (754—509 pp. до н. є.);

республіканський (509—27 pp. до н. є.);

період імперії (27 р. до н. є. — 476 р. н. є.).

Період імперії поділяється на: принципат (27 р. до н. є. — 193 р. н. є.) та домінат (284—476 pp. н. є.).

Але періодизація римського права має певні нюанси. Існує кілька періодизацій розвитку римського права. Принципового значення щодо кваліфікації римського права ці відмінності у періодизації не мають, оскільки у різних випадках відзначають тільки загальні та умовні етапи історичних змін. Межі між періодами умовні, хоча в багатьох випадках визначаються з точністю до року, коли відбулася значна подія, з якою пов'язаний цілий комплекс змін у правовій системі.

Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на п'ять основних періодів:

найдавніший, архаїчний (753—367 pp. до н. є.);

докласичний (367—17 pp. до н. є.);

класичний (17 р. до н. є. — 284 р. н. є.);

післякласичний (284—476 pp. н. є.);

юстиніанівський (527—565 pp. н. є.).

 

Архаїчний період характеризується як етап початкового форму­вання римського права. У цей період відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому постійної су­дової практики.

У 367 р. до н. є. була введена посада міського претора. З 242 р. до н. є. почали обирати претора перегринів. Завдання преторів полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутності — у виконанні обов'яз­ків останніх. Як і консул, претор міг скликати народні збори, засі­дання сенату, мав право голосувати у них. Поступово в їх руках зосереджувалася судова влада. Претор почав здійснювати правосуддя в Римі, до його функцій належало право проголошувати едикти в судових справах, що відіграло значну роль у розвитку римського приватного права. З введенням посади претора пов'язаний кінець архаїчного періоду. Важливими видами джерел права у цей період були: звичаї, правові звичаї, царські закони, закони.

Докласичтй період. В цю епоху Римська Республіка досягає сво­го розвитку та підходить до занепаду, здійснюється закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи. Поряд із за­гальнонародним державним законодавством важливу роль почала відігравати судова та преторська (магістратська влада) правотвор-чість.

Докласичний період — час становлення нових форм та угод правової науки. Кінець докласичного періоду пов'язують з прийняттям Августом Октавіаном законів про здійснення правосуддя (17 р. до н. є.). Джере­лами права в цей період є постанови народних зборів, едикти преторів.

Класичний період. В умовах розпаду республіканських установ та затвердження у 284 р. н. є. домінату здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римського народу. В основі класичного римського права лежать вчення про природне право та принципи справедливості і гума­нізму. До цього періоду відносять розквіт римської юридичної науки та судової юриспруденції. В кінці класичного періоду римсь­ке право досягає найвищого ступеня розробки та досконалості. Інститути права класичної епохи набули логічно та юридично закінченого вигляду і системи, стають зразком для приватного права взагалі. Джерела права в цей період — постанови сенату та діяльність юристів.

Післякласичний період. З часів домінату здійснюється спрощен­ня та уніфікація різних класичних правопорядків. Правотворча ді­яльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Розвиток імператорського законодав­ства та його переважне значення змінює коло джерел права. Поста­нови імператора дістали назву конституцій.

Юстиніанівський період. Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всього римського права для правової культури були збережені неоціненні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.

2.Критерії поділу римського права на право публічне і право приватне.

 

Поділ права на публічне і приватне відомий юриспруденції понад двох тисяч років. Ще Арістотель розрізняв право, порушення якого шкодить всій громаді, та право, порушення якого заподіює шкоду окремим членам громади.

Але особливої популярності набуло визначення приватного і публічного права, дане у першому фрагменті книги І Дигестів Юстиніана, де воно наведене у вигляді сентенції відомого римського юриста Ульпіана. Останній зазначав, що вивчення права поділяється на дві частини — публічне та приватне право — і розрізняв їх залежно від того, чиєї користі право, насамперед, стосується: суспільної (державної) чи приватної (окремих осіб): «Публічне право — це те, що стосується становища римської держави, приватне — це те, що стосується користі окремих осіб; існує корисне у суспільному відношенні й корисне у приватному відношенні» (Д. 1.1.2).

На перший погляд, це розмежування здається достатньо чітким. Однак, якщо придивитись, що ж саме, на думку Ульпіана, включає в себе приватне та публічне право, то визначеність зникає. Він зазначає, що публічне право включає в себе святині, служіння жерців, положення магістратів. Водночас приватне право поділяється на три частини, бо воно складається або з природних приписів, або з приписів народів, або з приписів цивільних (Д. 1.1.2).

Стає очевидним, що критерії розмежування і визначення сфери дії публічного і приватного права обрано загалом довільно й, отже, вони потребують уточнення.

Питання щодо критеріїв розмежування публічного та приватного права і нині залишається дискусійним, хоч майже до кінця XIX ст. слушність положень, викладених Ульпіаном, сумніву практично не піддавали. Наприклад, Савіньї визначав різницю між; цими галузями права таким чином: «У публічному праві ціле (держава) є метою, а окрема людина відіграє другорядну роль, а у приватному праві окрема людина сама є метою і будь-яке правове відношення є лише засобом для її існування або особливого становища».

У другій половині XIX ст., коли Рудольф фон Єринг запровадив поняття «інтерес», а метою права проголосив захист інтересів, відмінність між приватним та публічним правом трактують, насамперед, як різницю в інтересах, що їх захищає перше та друге: приватне право захищає приватні інтереси окремих осіб, публічне право — інтереси держави, загальні, суспільні інтереси.

Проти цього вчення висували заперечення, які зводились до того, що загальні інтереси — це сукупність приватних інтересів, а тому публічне право, захищаючи загальні інтереси, захищає і приватні інтереси також, і навпаки, приватне право у підсумку захищає загальні інтереси (Н. М. Коркунов).

return false">ссылка скрыта

Проте Єринг у відомій дискусії щодо вольової теорії прав і позитивному вченні про захист інтересів як мету права і про права як інтереси, вказував і на інші критерії. Зокрема, він зазначав, що у сфері приватного права уповноважена особа сама захищає свої інтереси і цей захист відбувається з ініціативи самого суб'єкта інтересу шляхом подання цивільного позову. Отже, приватні права можна визначити як «самозахист інтересів». В інших галузях захист порушених інтересів відбувається за ініціативою органів державної влади. Єринг називає це «захист адміністративним шляхом». Отже, у теорії Єринга сполучаються два критерії — інтерес та ініціатива захисту.

До теорії Єринга (матеріально-формальна теорія) приєдналися також інші науковці. Наприклад, А. Тон зазначав: «Приватним правом вчиняється нормативний захист (захист за допомогою повелінь), що надається інтересам приватних осіб проти приватних осіб, бо правопорядок надає тому, хто захищається, засіб для усунення порушення його права, що використовується ним на власний розсуд і за власною ініціативою... На противагу нормам, порушення яких тягне для потерпілої особи порушення її приватного інтересу і приватний (цивільний) позов, норми публічного права — це такі, порушення яких обумовлює вчинення публічно-правового позову. Він має місце тоді, коли будь-який орган держави має право і зобов'язаний до втручання «ех officio».

Крім зазначених, різні автори пропонували ще кілька формул розмежування приватного та публічного права. Так, німецький вчений Єлінек висунув концепцію розмежування публічного та приватного права, суть якої зводиться до такого. Право у суб'єктивному розумінні є пануванням людської волі, спрямованої на певне благо або інтерес. Це панування визнається і захищається правопорядком. Панування волі — це формальний, а благо чи інтерес — матеріальний елемент у суб'єктивному праві. Щодо матеріального елементу, то, на думку Єлінека, окремі інтереси розпадаються на такі, що встановлені переважно задля індивідуальних цілей (цілей окремих осіб), і такі, які встановлено переважно задля суспільних цілей. Визнаний переважно для суспільного інтересу індивідуальний інтерес складає зміст публічного права. Суб'єктивне публічне право зі свого матеріального боку є таким правом, що належить окремій особі на підставі її статусу як члена держави. Публічні права ґрунтуються не на тому, що може бути дозволено взагалі, а лише на таких положеннях права, що надані владою. Тому вони є не частиною природної свободи, що регулюється правом, а розширенням прав природної свободи.

Після встановлення радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, в тому числі в Україні, дискусії щодо природи права загострилися. Наприклад, дехто з ідеологів марксизму-ленінізму взагалі визнавав право таким, що притаманне лише буржуазному суспільству. П. І. Стучка, навпаки, висловлювався за збереження поділу права на галузі, що склалися у буржуазному суспільстві.

У ході дискусій щодо можливості застосування поділу права на приватне та публічне до радянського права склалися три погляди. Перший з них полягав у визнанні такого поділу як притаманного (властивого) будь-якому праву взагалі (Я. А. Берман, Є. А. Енгель, М. М. Агарков). Прихильники другого погляду поділ права на публічне і приватне не визнавали як у радянському праві, так і в буржуазному за доби імперіалізму (А. Г. Гойхбарг). Третій погляд щодо протиставлення системи буржуазного права з його поділом на приватне і публічне системі радянського права виходив з ленінського постулату про те, що «для нас все у галузі господарювання є публічним, ми нічого приватного не визнаємо» (М. А. Рейснер).

У подальшому тенденція, що ґрунтувалася на останній позиції, стала домінуючою. Публічне право проявляється майже у всіх галузях права, воно «забарвило» всю систему радянського права, його елементи були домінуючими, хоч його ні офіційно, ні доктринально не визнавали.

Лише після обрання нового курсу на побудову демократичної правової держави змінюються погляди (ставлення) до дуалізму права. Приватне право розглядають як носія правового прогресу, воно захищає основні цінності цивілізованого суспільства — свободу і приватну власність.

В останнє десятиліття до проблеми визначення ознак, предмета, методу приватного та публічного права зверталося чимало науковців (Ч. Н. Азімов, С. С. Алексеев, В. С. Нерсесянц, М. М. Сибільов, Ю. А. Тихомиров, О. І. Харитонова та ін.). Дослідження цих та інших авторів дають достатньо матеріалу для визначення поняття та встановлення сутності публічного і приватного права, підстав їхнього розмежування.

Як слушно зазначалося в літературі, для визначення публічного права недостатньо вказувати на те, що воно стосується тільки інтересів чи становища держави в цілому, певним чином виокремлює тих чи інших суб'єктів тощо. Слід враховувати, що родовим для публічного права є імперативний метод регулювання, якому притаманна низка ознак, що визначає його природу, сутність.

По-перше, для нього характерним є формування та використання владних відносин, за яких норми приймаються і реалізуються за принципом «команда — виконання». Суб'єкт прийняття обов'язкових рішень не зв'язаний згодою зі стороною, якій вони адресовані.

По-друге, суб'єкти публічного права є жорстко зв'язані законами, сфера їх діяльності окреслена правовими межами. Суб'єкти публічного права мають право діяти на свій розсуд лише у встановлених межах повноважень. Тут діє принцип, протилежний принципу приватного права «можна тільки те, що дозволено», і має місце закритий перелік повноважень.

По-третє, для правового регулювання у публічній сфері характерним є зобов'язування, тобто покладення на суб'єктів публічного права обов'язку діяти у певному напрямку для досягнення тієї чи іншої мети. Це зобов'язування може бути як загальнонормативним, так і у формі конкретного припису.

По-четверте, часто імперативний метод виявляється у забороні певних дій. Норми-заборони окреслюють сферу неправомірної поведінки, застерігаючи суб'єктів від неї.

По-п'яте, у публічному праві природним є застосування засобів державного примусу.

Отже, публічне право — це така правова сфера, в основі якої лежать державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність держави як публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, переслідування правопорушників, карна та адміністративна відповідальність тощо — інститути, що побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і підпорядкування, на принципах субординації. Ось чому для публічного права характерним є специфічний юридичний порядок, порядок «влади — підпорядкування», відповідно до якого особи, що мають владу, мають право визначати поведінку інших осіб. Уся система владно-примусових установ силою примусу забезпечує повну і точну реалізацію приписів влади, а всі інші особи мають їм підкорятися. Звідси — і всі інші принципи публічного права: різниця правового статусу осіб; ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень урядовців; наявність спеціальної «відомчої» юрисдикції; відсутність орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом.

З розвитком демократії ці принципи збагачуються інститутами демократичного порядку (гарантіями для громадян, демократичними процедурами, відповідальністю посадових осіб тощо), але це не змінює самої природи публічного права.

З урахуванням сказаного, можна визначити публічне право як сукупність правових норм, що складають особливу функ-ціонально-структурну систему, яка з метою врегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень пе-реважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між: суб'єктами, які є фігурантами держави або перебувають у відносинах влади і підпорядкування.

Характерні риси приватного права:

1) регулює відносини приватних осіб;

2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовираженні та рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави;

3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації їхніх прав;

4) припускає широке використання договірної форми регулювання;

5) містить норми, що «звернені» до суб'єктивного права і забезпечують судовий захист;

6) характеризується переважанням диспозитивних норм.

До цього додамо, що від санкціонування приватних відносин або забезпечення захисту інтересів їх учасників державою характер приватноправового регулювання не змінюється, оскільки в ідеальному варіанті закони держави повинні відповідати приписам і положенням природного права, а в реальному контексті — якщо і не відповідають, то повинні прагнути цього (якщо, звичайно, йдеться про громадянське суспільство і правову державу).

Отже, приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади — підпорядкування щодо одне одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права й обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.

Приватне право разом з правом публічним у сукупності утворює єдину загальну (наднаціональну) систему об'єктивного права, що є складовою частиною цивілізації (культури).

Таким чином, розподіл права на публічне і приватне є не просто класифікаційним розмежуванням, це — якісно різні сфери правового регулювання. З перших стадій (ступенів) розвитку цивілізації право так і розвивається у складі двох порівняно самостійних сфер — публічного і приватного права. При цьому якість права в цілому визначається розвитком коленої з них. Недоліки у цьому відношенні, й тим паче недооцінка якоїсь із сфер, призводять до деформації всієї правової системи, її однобічності.

З урахуванням зазначеного про сутність сентенції Ульпіана та результати подальших дискусій, можна запропонувати такі критерії розмежування публічного та приватного права у Стародавньому Римі:

1) різниця між публічним і приватним правом у Стародавньому Римі визначалась також тим, що як суб'єкт публічного права обов'язково виступає держава в особі уповноважених урядовців, тоді як приватноправові відносини складаються між окремими громадянами, приватними особами;

2) приватноправові та публічно-правові відносини відрізняються у Римі, як зазначав В. М. Хвостов, «по своему внутрен-нему строю» (якщо приватноправові норми надають простір вільному розсуду учасників відповідних відносин, то публічне право ґрунтується на тому, що держава звичайно досить жорстко встановлює варіант поведінки громадян та органів дерлеави і «мало залишає простору їхньому вільному розсуду» у різних ситуаціях);

3) важливе значення має так звана формальна ознака. Це означає, що приватноправові інтереси держава захищає, за наявності відповідної ініціативи потерпілої особи. У цьому разі захист відбувається шляхом позову в цивільному процесі. Але захист публічного інтересу є обов'язком органів державної влади, і ці органи мають вступатися за такий інтерес з власної ініціативи; публічно-правові інтереси при цьому захищаються шляхом адміністративного чи кримінального процесу.

Отлее, можемо досить чітко поділити римське право на публічне і приватне. Проте при цьому слід мати на увазі, що, розділяючи право, Ульпіан говорив не про регулювання відносин, а про поділ права з метою його вивчення. У реальному житті такої чіткої межі не існує.

Тому, розмежовуючи право на публічне і приватне, слід мати на увазі такі обставини:

• поділ римського права на публічне і приватне має вельми умовний характер;

• проводячи таке «розділення», зустрічаємося зі своєрідним ефектом «перетікання права», який полягає в тому, що залежно від стану сформованості права, світогляду, соціальних, політичних умов тощо відносини можуть визначатися суспільством то як публічні, то як приватні. Прикладом цього може бути кваліфікація у римському праві крадіжки, шахрайства, навіть вбивства як приватноправових деліктів, хоч пізніше їх почали відносити до публічного права.

Розмежування приватного і публічного права проводиться за такими критеріями:

— характер інтересів, що захищаються даною галуззю права (індивідуальні чи сукупні);

— спосіб впливу на учасників даних відносин (рівність сторін або владний припис);

— правовий статус потенційних учасників (приватні, окремі особи або державні органи тощо);

— ініціатива застосування засобів захисту (з боку самого потерпілого або за ініціативою органів держави, посадових осіб, покликаних здійснювати такий захист);

— порядок захисту (позовний захист, цивільний процес або обвинувачувальне провадження при державних органах, кримінальний процес тощо).

 

3.Складові римського приватного права та їх характеристика.

Проте надання прав перегринам досягалося не шляхом поширення на них норм, які споконвічно регламентували приватні права римських громадян. Відбувалося це шляхом створення нової системи права, яка регулювала відносини римлян і неримлян, так званого jus gentium - права народів. Велика заслуга в його створенні належить перегринському претору, який у своїй практичній діяльності спирався на місцеве право перегринів, тобто підкорених Римом сусідніх народів. Нерідко jus gentium перевершувало римське цивільне право і воно довело свою життєвість та придатнсіть для регулювання обороту в нових умовах. Можна стверджувати, що jus gentium вміщувало все значне і прогресивне, що виробив стародавній світ у галузі правових інститутів, пов'язаних з торгівлею. І тому воно вигідно відрізнялося від jus civile більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву. Сприймаючи все краще з правової

культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, воно відповідало вимогам часу й чутливо реагувало на зміни в суспільстві.

Названі дві системи (jus civile і jus gentium) існували й розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Однак поступово вони почали зближатися, а з часом і відставати від швидкого розвитку цивільного обороту. Виникла потреба в ефективніших засобах правового регулювання.

Так поступово, поряд з цивільним правом і правом народів, виникає ще одна система правових норм, які регулювали майнові відносини, під назвою jus praetorium - преторського права.

Преторське право виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми названих вище двох систем виявилися неспроможними врегулювати нові відносини.

Оскільки преторське право виникло і розвивалося в процесі практичної діяльності преторів та інших магістратів, внаслідок специфіки свого виникнення воно мало багато переваг перед цивільним правом і правом народів. Воно більш повно відображало найновіші соціальні зміни в римському суспільстві, передбачало спрощення багатьох процедур, містило чіткість і ясність правових приписів, було гнучким та надійним засобом захисту інтересів населення.

Не слід вважати, що преторське право виникло на порожньому місці. Воно постало, розвивалося і досягло вершин досконалості на основі цивільного права та права народів, було їх дітищем, увібрало в себе все позитивне, що вони мали. Разом з тим римське цивільне право стало всесвітньо відомим значною мірою завдяки діяльності преторів і створеному ними преторського права.

Отже, в сучасному розумінні цивільному праву в Стародавньому Римі відповідала сукупність названих трьох систем. Найбільш вдалим єдиним терміном для всієї цієї сукупності систем є jus privatum - приватне право, яке є предметом нашого вивчення.

Римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького суспільства, яке у своєму розвитку пройшло такі етапи - царський, період республіки, принципат і період абсолютної монархії. Розглянемо розвиток римського приватного права за цими періодами.

2. Значення вивчення римського приватного права

для сучасних юристів

Починаючи з VII ст. до н.е. і до V ст. н.е. Римська держава пережила багату на події історію. Вона виникла пізніше, ніж деспотії Сходу і Греції, а тому увібрала в себе їхній досвід, культуру, знання. Використавши і розвинувши їх, Рим у своєму розвитку став порівняно прогресивнішою і досконалішою стадією на весь Середземноморський басейн, на території якого згодом виникли середньовічні держави.

Рим на всіх стадіях своєї історії був рабовласницькою державою, в якій раби, що становили переважну більшість населення, були цілком безправними. Не володіли повною правоздатністю тривалий час і підкорені Римом народи.

А проте держава, яка виявила свій крайній деспотизм не тільки щодо рабів, але й до підкорених народів, дала наступним суспільно-економічним формаціям зразки форм державного апарату, права, правової культури, юридичної літератури тощо. Від Римської держави бере свій початок християнство як державна релігія, що відіграла значну роль у подальшій світовій історії. Усе це свідчить про велике значення Риму в історії розвитку людства. Без рабства не було б грецької держави, не було б Риму, а без основ, закладених Грецією і Римом, не було б і сучасної Європи, сучасної цивілізації.

Важливим фактором розвитку античної культури і одночасно її складовою частиною стало римське право. Науково-теоретичне і практичне значення правової культури Стародавнього Риму, практика глибокого аналізу майнових відносин та ситуацій, чіткість висновків з конкретних правових явищ та інші досягнення римської цивілістики мають неперехідне значення. Саме цей фактор зумовлював незгасаючий інтерес до римської цивілістики ось уже понад півтори тисячі років. І цей інтерес виправданий, бо скарбниця римської цивілістики до кінця ще не вичерпана, повною мірою не використана, її надбання ще не стали з усією повнотою надбанням людства. Безцінні здобутки римської цивілістики ще довго будуть слугувати людству. Багато що з неї повинно бути досліджено, вивчено і використано нами в сучасній правовій практиці.

Після проголошенння незалежності Україна вступає у найрізноманітніші ділові відносини з іншими, зокрема західноєвропейськими, країнами. Для захисту інтересів української держави, її громадян необхідно знати і розуміти іноземне законодавство, а це неможливо без знання римського приватного права.

Крім того, майже вся термінологія римського приватного права, зокрема такі поняття, як віндикація, негаторний позов, презумпція, реституція, контракти і пакти, консенсуальні договори та інші, які утвердилися в українській юридичній літературі і практиці, можуть бути краще засвоєні і зрозумілі тільки за умов успішного вивчення римського приватного права.

Важливо також відзначити, що римське приватне право характеризується чіткістю визначень і високою юридичною технікою, оволодіння якими має велике значення для сучасного юриста. Це допомагає чітко формулювати і застосовувати сучасне законодавство.

Винятковість долі римського приватного права полягає в тому, що воно зберегло своє значення протягом століть після того, як рабовласницький лад' поступився наступним суспільно-економічним формаціям. Пояснити це можна тим, що воно є класичним юридичним виразом життєвих умов та конфліктів суспільства, в якому панує приватна власність і наступне законодавство не могло внести в нього істотних поліпшень. Римське право є найбільш досконала форма права, яка базується на приватній власності.

Однак вивчення римського приватного права не повинно вселяти сліпу віру в його непогрішність, у те, що воно досягло крайньої межі досконалості. Така думка суперечила б принципам історичного розвитку і тому духові "вільного дослідження, яким були пройняті самі творці римського приватного права - римські юристи.

Сучасна юриспруденція має керуватися висловом відомого німецького мислителя XIX ст. Р.Ієрінга: "Через римське право - далі, випереджуючи його". Засвоївши те, що було створено попер дотиками, сучасні юристи повинні систематично працювати над правовими проблемами, які не можуть бути вирішені раз і назавжди. Нові умови постійно висувають нові завдання, які має вирішувати юриспруденція. її найвищим покликанням, обов'язком перед народом є висвітлення змін історичних умов і тих проблем, які виникають у зв'язку з цими змінами. Бути попереду народу, вказувати йому шлях, скеровувати правосвідомість у напрямі гуманізму і справедливості в людських відносинах - найважливіший обов'язок юриспруденції.

4.значення вивчення римського приватного права для сучасної юриспруденції

Науково-теоретичне і практичне значення правової культури стародавнього Риму, практика глибокого аналізу майнових відносин та ситуації, чіткість висновків з конкретних правових явищ та інші досягнення римської юриспруденції мають неминуще значення.

Ідеями римського права сповнена сучасна теорія цивільного права, цивільного процесу, підприємницького права, міжнародного приватного права тощо. Тому для того, щоб досконало вивчити перелічені вище галузі права, необхідно знати римське право.

У римському праві закріплено розуміння права як системи загальнообов'язкових правових норм, санкціонованих людьми на благо собі, тому право — це інститут захисту населення.

У римському праві вперше знайшов відображення поділ норм права на публічне та приватне.

Римське право вперше в історії людства розробило критерії для оцінки правової поведінки людини, сформулювало особливу пра­вову культуру відносин між людьми.

У римському праві вперше сформувались юридична терміноло­гія і понятійний апарат, наука про право.

Римські юристи вперше взяли на себе сміливість заявити про те, що правом треба займатися, його необхідно вивчати і йому по­трібно навчатися.

Римське право — це невід'ємна методологічна база професійної юридичної освіти, основа розуміння теоретичних галузей права і порівняльного правознавства, дидактичне поле становлення юри­дичної мови та юридичного мислення.

Володіння загальновизнаними крилатими висловами, поняттями, афоризмами з римської юриспруденції не тільки свідчить про високу правову культуру, а й полегшує спілкування юристів різних країн.

Важливо також зазначити, що чіткість Юридичних визначень і формул, досконала юридична техніка та здійснена римськими юристами кодифікація, мають неоціненне значення для становлення юриста і підвищення його наукової та практичної кваліфікації.

5.Рецепція римського приватного права:причини та їх наслідки

 

Рецепція римського приватного права, яка розпочалася в ХІ-ХП ст. і охо­пила практично всю Європу, має назву прямої рецепції римського права. Крім того, є ще й опосередкована (похідна) рецепція, яка відбувається шляхом запо­зичення римських правових ідей та правових рішень не безпосередньо з першоджерел, а через ті системи права, де рецепція відбулась раніше. Опосе­редкована рецепція характерна для колишніх європейських колоній, країн, які в силу певних обставин виявилися на узбіччі загальних тенденцій розвитку європейського законодавства, що встановлювалось шляхом комбінування за­сад римських та національних.

Для визначення можливості рецепції римського приватного права в Ук­раїні, її типу, наслідків і перспектив необхідно з'ясувати, до якого виду цивілізації відноситься українська культура, вважає професор Харітонов Е.О.

У стародавні часи, коли Україна проіснувала декілька століть як само­стійна держава (Київська Русь), її культура була зорієнтована на східноєвропейську цивілізацію, тобто Візантійську. Прийняття християнства відкривало двері для величезної візантійської культури, яка переживала в X-XI ст. новий ренесанс. І, скоріше за все, в Україні рецепція римського права, ' якщо вона була, то мала відбуватися за візантійським типом, а також на ос­нові візантійського права.

У XII-XVI ст. склалися такі історичні умови, за яких Україна наблизилася до західноєвропейської цивілізації. Проте татарське нашестя і володарюван­ня відрізали Україну від усієї культурної Європи на багато віків. Варто зазначити, що для України цей період не був таким тривалим, як для Мос­ковського князівства, оскільки вона згодом увійшла до складу Великого князівства Литовського, а ще до того значна її частина зберігала контакти з Європою через Галицько-Волинське князівство.

Оскільки все ж певний час Україна була відірвана від загальноєвропейсь­кої культури, традицій, то розвиток українського цивільного права йшов самобутнім шляхом. Після того, як двері в Західну Європу знову розчинились, ця самобутність виявила свою відсталість, для подолання якої необхідно було скористатися з загальноєвропейського правового досвіду, вдаючись до пост­ійного запозичення - рецепції.

Розглянемо коротко деякі моменти рецепції римського приватного права на різних етапах історії України. Вплив римського приватного права на зако­нодавство України простежується упродовж Х-ХІХ ст. Найстародавнішою пам'яткою древньоруського права є "Руська правда", чимало положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римського приватного права у його візантійській інтерпретації, що свідчить про рецепціювання окремих за­конів з візантійського (грецького) законодавства. Наприклад, стаття XXI

"Руської правди" передбачає: "Якщо кредитор буде вимагати своїх грошей з боржника, а останній заперечує, то позивач-кредитор закликає свідків. Якщо вони заприсягнуться у справедливості його вимог, той, хто дав позику, бере свої гроші і ще три гривні надодачу".

Більш помітним та широким був вплив римського приватного права у за­конодавстві пізнішіх часів. Насамперед це стосується Литовських статутів, які замінили "Руську правду". Так Статут 1566 року своєю структурою та багать­ма положеннями подібний до Дигестів та Кодексу Юстиніана. Ще більше вплив римського права позначився на Статуті 1588 року, в якому детально врегуль­овано приватну власність на землю і значна увага приділена договірному праву.

Литовські статути являли собою загальні кодекси Литовської держави, до складу якої тоді входила Україна. їх джерелами були поточне литовське зако­нодавство та судова практика, положення римського, німецького, польського, а також звичаєвого права Литви, Польщі та України. Якщо ж німецьке та польське право того часу формувалося під значним впливом римського пра­ва, то, очевидно, можна говорити про рецепцію римського приватного права в Україні у XVI ст. Особливостями, отже, цієї рецепції було те, що вона відбу­валася через посередництво древньоруського права, яке своєю чергою, як зазначалося, зазнало певного впливу візантійського (опосередкованого - римсь­кого) права, та через німецьке і польське право, що зазнали впливу римського значно раніше.

Після приєднання у 1654 р. України до Росії західна орієнтація України не просто ще зменшилася, але Україну як частину Росії нерідко розглядали як таку, що значною мірою належить Сходу. За обставин, що склалися, визнача­ючи можливості рецепції римського приватного права, треба брати до уваги ставлення до цього питання в Росії. Разом з тим слід зазначити, що певну са­мостійність у формуванні права Україна зберігала до завершення процесу остаточного приєднання її до Росії, до формування загальноімперського зако­нодавства.

Так на початку XVIII ст. під час складання "Прав, за якими судиться ма­лоросійський народ" були використані Литовські статути, римські та німецькі джерела, польське законодавство, звичаєве право України і судова практика. У 1743 р. комісія подала законопроект, який, однак, не влаштовував царський уряд своєю самобутністю, відмінністю від тогочасного російського законо­давства, а тому закон не був прийнятий, хоч фактично застосовувався до формування єдиної імперської системи законодавства.

Вплив римського приватного права на зміст "Прав..." був очевидним. Він виявився у розділах про володіння, право власності та сервітути, в правовому режимі рухомих та нерухомих речей, первісних та похідних способах набуття власності, в захисті права власності віндикаційним позовом, у положеннях зо­бов'язального права тощо. Ще більшою мірою простежується вплив ідей та

рішень римського приватного права на "Зібрання малоросійських прав" 1807 року. Отже, оцінюючи загальну тенденцію розвитку цивільного права Украї­ни до XIX ст., можна відзначити досить значний вплив римського приватного права і визначити її як часткову і похідну рецепцію у формі запозичення зако­нодавчих рішень інших країн. Частковою вона називається тому, що сприймаються не всі, а частина ідей та рішень. Похідною - бо сприйняття римсь­кого права відбувається не безпосередньо з першоджерел, а через інші системи права, де ці першоджерела вже інтерпретовано відповідно до місцевих потреб.

Після жовтневого 1917 року перевороту в Росії всі правові рішення визна­чалися радянською доктриною. Перші роки радянської влади характеризуються руйнуванням існуючої системи майнових відносин та регу­люючої їх системи права, відмовою від приватної власності. На пряме рецепціювання римського приватного права було накладено, за словами В.І. Ле­ніна, табу. Зокрема, він підкреслював, що нова влада не визнає нічого приватного, що все у сфері господарства є публічно-правовим, а не приват­ним. Отже, залишилась можливість лише опосередкованого рецепціювання -через використання цивільних кодексів європейських країн у формі зразків законодавчих рішень. Проте і ця можливість була перекрита вказівками "вождя світового пролетаріату" про необхідність вести боротьбу з політикою присто­сування до Європи, створити нове цивільне право, нове ставлення до цивільних угод тощо.

Такі вказівки і зауваження були дані стосовно Цивільного кодексу РРСФСР 1922 року. Але підготовка Цивільного кодексу УРСР відбувалася в тих же умовах і в той же час, отож вони були орієнтиром і для тих, хто готував проект ЦК УРСР.

Незважаючи на все це, перший Цивільний кодекс УРСР, регулюючи відно­сини в суспільстві, яке заперечувало існування'приватного права в принципі, разом з тим у багатьох своїх статтях відображав вплив буржуазного приват­ного законодавства. "По суті, наш Цивільний кодекс (кодекс РРФСР - Автори), - писав тодішній Голова Верховного Суду РРСФСР П.І.Стучка, - є не що інше як ті форми буржуазного цивільного права, створені близько двох тисяч років тому". Але це було наслідком прихованої (латентної), похідної рецепції римсь­кого приватного права, використання конструкцій, відомих з римського приватного права без посилання на джерела.

Часткова опосередкована й прихована рецепція деяких положень та ідей римського приватного права спостерігається й під час другої кодифікації ук­раїнського радянського цивільного права в 1961-1963 pp.

На початку 90-х років відбувається поступовий поворот у ставленні вітчиз­няних цивілістів до римського права - від негативного до позитивного, точніше виваженого аналітичного. З'являються публікації, присвячені іншим системам права власності, нові підходи до оцінки відносин власності. А Празький 1989 року колоквіум "Загальноєвропейський дім - уявлення і перспективи" дав поштовх дослідженням у галузі міжнародного приватного права і публічного права у СРСР та ін. Нові дослідження, нові підходи потребували нової мето­дології досліджень, нового мислення, що зумовило звернення до теоретичних надбань Європейської цивілізації в галузі права. Інакше кажучи, виникла по­треба методологічної розробки ідеї про звернення до загальнолюдських цінностей, що свідчить про початок орієнтації на рецепцію надбань попередніх цивілізацій, зокрема на рецепцію римського приватного права.

З проголошенням незалежності України постало питання про формуван­ня власної національної правової системи, яка має Грунтуватися на принципово нових засадах. Україна, зберігаючи надбання минулого, розбудовуючи влас­ну демократичну правову державу, зберігаючи добросусідські відносини з народами колишнього Союзу, поступово інтегрується у європейську спільно­ту як її повноправний член. У своїх численних нормативних актах Україна повертається до таких гуманістичних цінностей, як правове забезпечення су­веренітету особи, встановлення гарантій її прав, зрівняння правового становища особи і держави, створення умов, за яких особа може вільно розпоряджатися своїми правами, крім випадків, прямо передбачених у законі. Спостерігається часткова, проте вже не латентна, рецепція римського приватного права, що виявляється у визнанні права приватної власності і розширенні кола речових прав, розширенні прав учасників договірних відносин, прояві ними приватної ініціативи, вільного розсуду під час укладання договорів тощо.

Відповідь на низку інших концептуальних запитань повинні дати підго­товка проекту і прийняття Цивільного кодексу України. Цивілісти справедливо зазначають, що новий Цивільний кодекс має бути найповнішим виявом захи­сту прав осіб - як фізичних, так і юридичних, охоплювати правове регулювання всіх майнових ринкових відносин, у тому числі пов'язаних з підприємницт­вом.

Тому авторів Цивільного кодексу України привабила романо-германська правова система, до якої найближча українська сучасна правова система, хоч вона має деякі істотні відмінності. Останнім часом посилився також процес запозичення елементів і англо-саксонського права, що зумовлено зближенням соціально-політичних систем на європейському континенті. Цілком зрозумі­ло, що творці Цивільного кодексу вивчають й інші діючі цивільні кодекси західноєвропейських держав з тим, щоб використати все цінне, що увійшло до скарбниці світової цивілістики. Зрозуміла також доцільність використання ідей та модернізованих положень римського приватного права, яке є першоджере­лом більшості західних кодифікацій.

 

Тому можна сміливо сказати, що відбувається опосередкована, а іноді й пряма рецепція римського приватного права та права ряду європейських країн і США з урахуванням особливостей історичного досвіду України1.

Відмовляючись від половинчастих рішень перехідного періоду та вбираю­чи в себе досягнення різних систем права, Україна матиме Цивільний кодекс, структура і зміст якого відзначатиметься як кращий світовий зразок у цивілі-стиці.

Контроль ні запитаипя

Виникнення і розвиток римського права.

Критерії поділу римського права на право публічне і право приватне.

Складові римського приватного права та їх характеристика.

Значення вивчення римського приватного права для сучасної юриспру­денції.

Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки.

Особливості рецепції римського приватного права в Україні.

6.Особливості рецепції римського приватного права в Україні

 

 

ідновлення інтересу до римського права щоразу зумовлюється еволюцією

соціальних та економічних процесів. Зміни існуючого правопорядку часто

приводять до переоцінки досвіду правового розвитку країн Західної

Європи, у яких наука приватного права ґрунтується на римському праві.

Особливо це стосується права середньовічних держав, яке розвивалося

співзвучно з романською правовою системою Західної Європи. Відтак воно є

носієм міцної, створеної на основі римського права, правової культури та

правових традицій.

 

В умовах формування сучасної правової системи України питання рецепції

римського приватного права є особливо актуальним. Адже, по-перше, багато

положень і принципів римського приватного права (як-от: правова рівність

приватних осіб, на основі якої розвинулося римське право; індивідуалізм

господаря, який самостійно виступає в господарському обороті і

одноособово несе відповідальність за свої дії; детальна розробка двох

правових інститутів – інституту приватної власності та інституту

договору, – які мали особливе значення для господарського обороту Риму,

та ін.) і сьогодні є непохитними "стовпами" розвиненого цивільного

права. По-друге, в основі цивільного законодавства багатьох держав, з

якими Україна розвиває економічне, науково-технічне співробітництво,

лежать досконалі форми римського приватного права. По-третє, теоретичні

узагальнення, терміни, запроваджені римськими юристами, перевірені

практикою їх застосування, становлять скарбницю правової культури і

також є надбанням українських правників.

 

Римське право досягло такого високого ступеня розвитку завдяки тому, що

до двох основних джерел права (звичай і закон) у Римі були приєднані на

рівних правах наука права (юриспруденція) і практика судових та інших

державних установ.

 

Разом з римською юриспруденцією починається історія європейської

юриспруденції, випереджаючи виникнення самої Європи. Розвиток

європейської юриспруденції пов’язують з появою в Європі гуманістичної

юриспруденції, головним підґрунтям якої є зв’язок права з моральними

засадами і справедливістю, охоплення переважно норм приватного права. У

державах, юридична наука яких склалась на основі римського права,

правова система належить до романо-германського типу правових систем.

Регіонами поширення є території європейської колонізації, а також

держави, у яких були сильні прозахідні тенденції, що спричинило до

рецепції в них римського права.

 

Рецепція у розумінні засвоєння римського права розпочалася його

вивченням за Зводом законів імператора Юстиніана у Болонській школі

мистецтв в XI ст. Як відомо, члени заснованого Ірнерієм гуртка

глосаторів займалися поясненням текстів римського права, зокрема

Дигестів Юстиніана. Метою діяльності глосаторів було усунути

суперечності, пояснити незрозумілі вислови і, врешті, як зазначає

польський дослідник М. Жолнєрчик, "одержати поняттєво поєднану систему

приватного права" [20, с .49]. Цей час (від XI ст. до XVI ст.) називають

етапом ранньої рецепції римського права [6, с. 121-129]. Проте,