Предмет вивчення геоботаніки (фітоценології), роль вітчизняних учених у її розвитку

Рослини лише зрідка зростають ізольовано, окремими особинами. Таке явище спостерігається лише на самих початкових стадіях заселення безжиттєвих субстратів. При подальшому заселенні таких субстратів збільшується число особин, з’являються особини інших видів, які вступають у певні взаємовідносини між собою та з іншими видами, а також із видами інших груп живого. Ці взаємовідносини виникають унаслідок того, що рослини ведуть боротьбу за існування, за засоби життя, пристосовуються до наявних абіотичних умов середовища та одна до одної. Внаслідок цього формуються рослинні угруповання або фітоценози.

Ботанічна наука, що вивчає фітоценози або рослинні угруповання, їх склад, структуру, формування, зміни та зв’язок із навколишнім середовищем, називається геоботанікою або фітоценологією. Предметом вивчення цієї науки є поєднання видів рослин, які приурочені до певної ділянки земної поверхні та до сформованого за їх участю місцезростання. Тому геоботаніка має тісний зв’язок із географією рослин, із якої вона до певної міри виділилась і сформувалася як самостійна наука. Геоботаніка генетично пов’язана з екологією, географією рослин і ґрунтознавством.

Фітоценологія є порівняно молодою наукою, що сформувалася наприкінці ХІХ ст. Уперше в науку термін “геоботаніка” в 1866 р. увів англійський учений Л. Грізенбах. Він вважав, що ця наука повинна вивчати властивості рослин на Землі в їхньому взаємозвязку з навколишнім середовищем. Близьку до цієї точки зору висловлював і цвейцарський учений Е. Рюбель. У тісному зв’язку з ґрунтознавством розглядали геоботаніку російські вчені Ф.Й. Рупрехт і А.М. Краснов. Свого подальшого розвитку геоботаніка набула завдяки працям Ж. Браун-Бланке, Х.Г. Гамса, В.В. Альохіна, О.П. Шеннікова.

Значний внесок у становлення та розвиток геоботаніки зробили українські ботаніки. Так, С.І. Коржинський вважав, що основним завданням цієї науки є нагромадження й опрацювання відомостей про рослинний покрив і про рослинні формації, їхню динаміку, з’ясування генетичних рядів формацій. Видатною постаттю в геоботаніці був Й.К. Пачоський, який тривалий час вивчав флору й рослинність України. Вчений розглядав геоботаніку як науку про генезис, життя, розвиток і поширення рослинних асоціацій та формацій. Цю науку він назвав фітосоціологією. На цих позиціях стояв інший український геоботанік – В.Г. Висоцький. На працях цих учених виховувалось наступне покоління геоботаніків – Д.К. Зеров, П.С. Погребняк, Є.В. Алексєєв, Є.М. Лавренко, Ю.Д. Клеопов. У післявоєнні роки українську геоботаніку розвивали Г.І. Білик, Д.Я. Афанасьєв, О.Л. Бельгард, Є.М. Брадіс та інші. З сучасних українських геоботаніків, дослідження яких сприяли вивченню рослинності України та розробці теоретичних положень сучасної фітоценології, слід назвати Ю.Р. Шеляг-Сосонка, К.А. Малиновського, С.М. Стойка, І.М. Григору, Я.П. Дідуха, Д.В. Дубину та багатьох інших.

Як уже було зазначено вище, геоботаніка має генетичний зв’язок із ґрунтознавством. Об’єктивною передумовою такого зв’язку є надзвичайно тісна залежність характеру рослинності від едафічних умов. Тут проявляється двостороння залежність: ґрунтові умови визначають особливості рослинного покриву, а рослинність, у свою чергу, є одним із головних чинників, які впливають на ґрунтоутворюючі процеси, на властивості та морфологію ґрунтів. Нині в практичному ґрунтознавстві знаходять широке використання методи фітоіндикації. Чимало видів рослин мають вузьку екологічну амплітуду до різних характеристик ґрунтового субстрату й тому можуть виступати їх надійними індикаторами. За участю рослин у складі конкретних фітоценозів можна з досить великою точністю визначати вологість, кислотність, засоленість, валовий вміст різних поживних елементів або трофність ґрунтів, наявність у них тих або інших елементів. Геоботанічні дані та методи успішно використовуються при проведенні картування ґрунтів, при визначенні умов лісозростання.