Аграрні приватні підприємства

19.06.2003 р. прийнято Закон України «Про фермерське господарство» (далі — Закон), який визначає правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України.

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї.

Воно має своє найменування, печатку і штамп.

Фермерське господарство діє на основі Статуту.

Склад земель фермерського господарства визначений у ст.12 Закону України «Про фермерське господарство», згідно якої землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Фермерське господарство діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством.

Воно самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організовує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, у т. ч. іноземних.

За своїм сімейним (родинним) складом особисте селянське господарство близьке до фермерського господарства, проте істотно відрізняється від нього відсутністю підприємницьких засад діяльності і, в основному, нетоварним характером цієї діяльності. Це господарство носить натуральний характер, його сільськогосподарська діяльність покликана забезпечувати потреби членів господарства з реалізацією лише надлишків сільськогосподарської продукції. Дещо випадає з цих правил функція зайняття сільським зеленим туризмом, яка за своєю суттю входить до сфери підприємницької діяльності, а тому не вписується в назву ст. 1 про те, що "діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності". Проте особисте селянське господарство може здійснювати некомерційну господарську діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямовану на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (ст. 52 Господарського кодексу України).

Особисте селянське господарство — новий та особливий суб'єкт земельних та аграрних відносин в Україні Земельний кодекс України 2001 р. вперше передбачив існування такого суб'єкта земельних відносин, як особисте селянське господарство (ст. 33). Громадяни України можуть мати земельні ділянки для ведення такого господарства на праві власності та на праві оренди. На відміну від них, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для цих цілей лише на умовах оренди. Це випливає з особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

Спеціальний Закон "Про особисте селянське господарство" було прийнято 15 травня 2003 р. У ньому дається таке визначення поняття цього господарства: "це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг у використанні майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму" (ст. 1). Однак Існування його як самостійного суб'єкта на сьогоднішній день є дискусійним.

Слід зазначити насамперед, що Закон юридично некоректно визначає поняття суб'єкта (суб'єктів) особистого селянського господарства. Вочевидь, йдеться про те, що це не "господарська діяльність", а - фізична особа (селянин) або кілька фізичних осіб (переважно - селян), які ведуть сільськогосподарську діяльність.

Це - господарство, яке не є юридичною особою. І в той же час закон говорить про "майно особистого селянського господарства", що є основною ознакою саме юридичної особи. Більш правильне трактування цього положення дає ст. 6 Закону, використовуючи термінологію "майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства". Вдалим є і встановлення юридичної природи цього майна як власності однієї особи (приватної власності), спільної часткової або спільної сумісної власності його членів.

Особисте селянське господарство може складатися з однієї особи - власника земельної ділянки. У його складі може бути подружжя, якому земельна ділянка належить спільно (сумісно), тобто без визначення часток кожного з них. Користування ділянкою здійснюється спільно, а розпорядження нею може здійснюватися за спільною згодою членів подружжя.

Якщо у складі господарства є два або кілька членів, то спеціальний закон передбачає право їхньої спільної (часткової) власності на земельну ділянку, коли кожному визначається конкретна частка у цій ділянці. Ці частки повинні бути рівними, якщо інший варіант не передбачений за домовленістю співвласників. Останні домовляються про порядок використання земельної ділянки. І хоч Закон від 15 травня 2003 р. не передбачає можливість використання земельної ділянки двома або більшою кількістю членів особистого селянського господарства (не членами подружжя) на праві спільної сумісної власності, видається, що, за бажанням і згодою всіх таких членів господарства, такий правовий режим землевикористання слід вважати законним. Останнє випливає з загальних цивільних засад регламентації права спільної власності (Глава 26 Цивільного кодексу України).