Лекція 1. Глобалістика як наука

 

1. Становлення глобалістики як галузі наукового знання.

2. Методологія політичної глобалістики.

3. Політичний діалог цивілізацій

4. Політичний час у глобальному світі

5. Політичний простір глобального світу

 

1.Становлення глобалістики як галузі наукового знання

 

Кожна галузь наукового знання виникає в той момент, коли не тільки склалися передумови для її створення, але й визначилася гостра соціально-економічна необхідність у відповідному новому знанні. Глобалізація світової економіки, політики та культури 80х років минулого століття стала домінуючою темою міжнародних досліджень. Під її впливом прийшло розуміння того, що світ став іншим, а це в сою чергу поставило питання щодо нових засад його пізнання та осмислення.

Етапи становлення глобалістики:

1. З’явившись як прикладна наука, глобалістика лише поступово ставала фундаментальною, теоретично зрілою наукою. Висування глобалістики на перший план було пов’язане з необхідністю осмислення гострих протиріч та інших проблем глобального масштабу. Сам термін «глобальні проблеми» з’явився вперше на Заході у 60-ті роки минулого століття, де й було дано їх сучасне визначення. Західні вчені зробили спробу за допомогою природно-наукових методів та комп’ютерної техніки відповісти на питання щодо шляхів вирішення глобальних проблем, що призвело до появи глобального моделювання. Його ініціатором став Римський клуб – міжнародна неурядова організація, створена у 1968 році за ініціативою групи західних вчених та промисловців з метою сприяння дослідженням з глобальної проблематики.

Власне, саме Римський клуб створив засади першого, вузького розуміння предметного поля глобалістики, окресливши його кордони вивченням глобальних проблем. Воно ґрунтувалося на застосуванні глобальних підходів до масштабних, комплексних світових проблем, що відображали зростаючу взаємозалежність всіх країн світу, з акцентом на довгострокові наслідки цих проблем.

2. У першій половині 80-х років ХХ століття вітчизняні системники розробили поняття “глобальної системної спільності” людства, чим був зроблений важливий внесок у формування глобалістики як галузі наукового знання. Ними глобальна система представлялася як сукупність структур і процесів життєдіяльності людства і природи в їхній взаємодії. Висновок про системний характер глобальних проблем сучасності з необхідністю підводив до розгляду логіки системного процесу їхнього розвитку, його основ і механізмів. Цим передбачається висування в центр уваги глобалістики феномена глобалізації, а в більш широкому плані – динаміки становлення світоцілісності.

У рамках представленого вище розуміння глобалістики такі зрушення були багато в чому пов'язані з виникненням школи універсального еволюціонізму чи школи глобальної екології під керівництвом М.М. Моїсеєва, в основі якої лежала ноосферна концепція В.І. Вернадського. Представники цієї школи критикували позицію Римського клубу за уявлення про пасивну роль природи і таку ж пасивну реакцію на результати діяльності людини, закликавши враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси світового розвитку. Вони відстоюють ідею конструктивної коеволюції глобального людського суспільства і біосфери, що призведе до формування ноосфери і ноосферної цивілізації.

Тим самим відбувся перехід від протиставлення суспільства і “навколишнього середовища” до ідеї історичної взаємодії елементів світоцілісності, що включає географічні, біологічні, соціальні й інтелектуальні структури. З цих позицій глобалістика пов'язана з уявленнями про єдиний взаємозалежний світ – земну ноосферну цивілізацію, і предметом її вивчення стає єдність Землі (біогеоценозу), людства і суспільства. У центр досліджень ставляться проблеми самоорганізації, а також екологічні й еволюційні кризи, причому глобалістика постає як узагальнена наука про сучасний світ, підпорядкована ідеї збереження земної цивілізації.

Мета сучасної глобалістики полягає не тільки в тому, щоб своєчасно передбачати основні труднощі, кризові та конфліктні ситуації, але й випереджаючим чином вжити необхідних заходів з їх недопущення або ліквідації наслідків [20, с.67].

3. Вподальшому, в основних концепціях глобалістики світ складається з двох елементів – біосфери і людства, причому ця наука розвивається в напрямку конструювання моделі керованої взаємодії в рамках системи Людина – Глобальне суспільство – Природа – Космос. (Як відзначає А.П. Федотов, “в інтегральному елементі – людстві сховані особливості збурювання біосфери окремою країною світу”, що передбачає неможливість розробки на їхній основі моделей керованого світу. Він вважає, що “модель керованого світу із системою узагальнених кількісних параметрів світу вперше дозволяє бачити і розуміти в динаміці цілісну загальнонаукову картину світу в єдності і взаємодії трьох глобальних сфер людської діяльності – екологічної, соціальної й економічної. Вона відкриває небачені раніше можливості по конструюванню керованого світоустрою” [21, с.8].)

Цей підхід поряд з іншими соціоекологічними глобалістськими теоріями, такими як “теорія біотичної регуляції” В. Горшкова, знайшов відображення в ряді глобальних документів, і зокрема в Хартії Землі, яка представляє собою деякий кодекс поведінки людей, націй і держав у дусі поваги до прав Землі.

Хартія Землі являє собою комплексний документ, де екологічні і морально-етичні аспекти встають в один ряд із соціально-економічними і політичними ідеями і цінностями. Людство в ній розглядається як частина величезного Всесвіту, що розвивається, а захист Землі, її розмаїтості і краси – як його священний обов'язок. (Оцінюючи сучасну ситуацію у світі як таку, що загрожує глобальній безпеці, автори документа висувають альтернативу: “створити загальну співдружність і піклуватися про Землю й один про одного, або ризикувати руйнуванням самих себе і всієї розмаїтості життя”. На підставі цього вони відзначають, що “необхідні фундаментальні зміни в нашій системі цінностей, інститутах і способах життя” [22, с.400]. )

Таким чином, поряд з вузьким розумінням предметного полю глобалістики, що обмежує його аналізом глобальних проблем, формується інший підхід, орієнтований на вивчення глобальної цілісності світобуття. Він пов'язаний також із традиціями світ-системного аналізу і культурологічним поворотом у науці в 80-і роки ХХ століття. У 90-і роки рамки економо- і культуроцентризму стають вузькими й набувають поширення теорії, що відбивають поліфундаментальність планетарного універсуму.

Глобалістика орієнтована на рішення самої фундаментальної за всю історію людства наукової проблеми. Її метою є забезпечення збереження і гармонійного розвитку земної цивілізації, шляхом розробки стратегій, спроможних забезпечити коеволюцію людини та навколишнього середовища.

Політична глобалістика сформувалася на стику глобалістики, теорії світової політики, а також науки про міжнародні відносини. Предметна специфіка цієї наукової субдисципліни полягає у вивченні глобального виміру світу політики, тобто політичних структур та відносин, що формуються у глобальному суспільстві, зокрема проблем глобальної влади, лідерства та управління, а також глобальної політичної культури.

return false">ссылка скрыта

Наявність специфічного предмету політичної глобалістики визначається тим, що владні відносини є універсально притаманними суспільній організації людства на всіх її рівнях, а владний імператив визначає природу людини як суспільної істоти. Влада в суспільстві спирається на встановлений порядок та організовані дії. Як вважає А.Вендт, “влада може існувати де завгодно, форми її можуть бути різними, але основа – це влада організованого насильства. Найважливіша проблема політики – як вона розподіляється і регулюється”

Політична глобалістика виходить з того, що результатом сучасних процесів глобалізації стала поява перших суб'єктів світової економіки і політики (ТНК, держав, міжурядових організацій), сполучення інтересів, здібностей і можливостей, що очікують від них і дозволяють їм діяти глобально в одній чи декількох сферах життєдіяльності на повсякденній основі (“суб'єктів світових відносин”). Вибудовування такого роду відносин стає засобом глобального управління світовим розвитком. Цю тенденцію можна розглядати як найважливішу тенденцію у політико-управлінському вимірі глобалізації.

Як і інші суспільні науки, політична глобалістика належить до мультипарадигмальних наук, оскільки в ній важко виділити певну домінуючу наукову парадигму. В ній реалізуються більшість наявних у суспільних науках парадигм – світоглядні, натуралістичні (насамперед геополітична), історичні, соціальні (насамперед цивілізаційна та світосистемна) та іманентно-політичні (такі як конфліктно-консенсусна парадигма). Але для політичної глобалістики набувають фундаментального значення перш за все ті наукові парадигми, котрі кожна по-своєму витлумачують сутність і природу глобального виміру світу політики, інтерпретують основоположні джерела його розвитку, розкривають його внутрішні та зовнішні зв’язки, визначають масштаби і форми глобалізації політичного.

Політична глобалістика, хоча і є досить молодою наукою, має тривалу передісторію (так званий допарадигмальний період свого існування), коли формувались уявлення про передумови, можливості та специфіку здійснення глобальної влади. Цей період пов'язаний з інтелектуальною традицією мондіалізму, яка є втіленням нормативно-ціннісного підходу. Останній “вимагає виходити з потрібного або бажаного, із етичних цінностей і у відповідності з ними будувати політичні інститути й поведінку”

Довгий час феномен мондіалізації підмінювався глобалізацією і розглядався в соціально-політичних теоріях переважно з позицій економоцентричної парадигми, оскільки саме в економічній сфері процеси глобалізації були із самого початку найбільш очевидними. У рамках економоцентризму були розроблені теорії імперіалізму В. Леніна (“Імперіалізм як вища стадія капіталізму”, 1917), К. Каутського (“Імперіалізм”, 1915), М. Бухаріна (“Світове господарство й імперіалізм”, 1915), І. Скворцова-Степанова (“Імперіалізм”, 1913), а також більш пізні теорії залежності П. Пребиша, Ф. Кардозо й Е. Фалетто, світ-системна теорія І. Валлерстайна й А.Г. Франка.

Осмислення процесів глобалізації в рамках економоцентриського наукового мислення мало цілу купу негативних наслідків. По-перше, феномен глобалізації почав розглядатися як непреложна закономірність, що витікає з об’єктивних економічних процесів. По-друге, економоцентриські картини глобалізації не спроможні пояснити культурно-історичну різноманітність світу, що зберігається в умовах економічної уніфікації і дуже часто конфліктує з нею.

Тривале панування економоцентизму спричинило практично повне і загальне ототожнення мондіалізації і глобалізації, яке залишається характерним і для сучасних досліджень глобальних процесів і проблем. При цьому характеристики глобалізації як об'єктивного процесу, в основі якого – посилення взаємозалежності людського суспільства і біосфери, їх коеволюция в напрямку створення деякої “глобальної ноосфери”, переносяться на якісно інші процеси формування соціальної світоцілісності за допомогою глобальних політичних технологій, які варто розуміти як мондіалізацію. У силу цього мондіалізація як суб'єктивна стратегія підмінюється глобалізацією як об'єктивною закономірністю.

Але глибинний етичний зміст двох феноменів виявляється антиномістичним. На цьому ґрунтується теологічна парадигма політичної глобалістики. Виходячи з неї, сама по собі глобалізація – це природний, Богом установлений хід подій. Тому свідченням є вся історія людської культури, економіки, державності В рамках теологічної парадигми православне богослов’я розглядає мондіалізм (та екуменізм як його складову) як антипод глобалізації. В області релігійній це зле починання прикривається псевдовченням про необхідність об'єднання усіх віросповідань (поза залежністю від істинності чи помилковості кожного з них) – екуменізмом. В області державної – псевдовченням про неминучість об'єднання людства в єдину супердержаву з загальним Світовим Урядом на чолі (мондіалізмом).

З позицій елітистської парадигми глобалізм виступає як протиставлення меншості, що досягла вищої мобільності, інертній більшості, зв'язаній “межею осілості”. Сьогодні бути елітою – значить бути кочовником, який не визнає місцевих обмежень і кодексів, поставити себе в незалежне від національних інтересів і сподівань становище. Таким чином, глобалізм з'являється як позбавлений усякої відповідальності новий елітаризм, який руйнує всієї перешкоди, що стоять перед ним: національну державу, мораль, нарешті, сам народ.

Існує специфічний суб’єкт глобалізації, інтереси якого пов’язуються саме з глобальним рівнем політичної інституціоналізації – це транснаціональна еліта. Детермінантами її формування виявились насамперед створення “фінансової цивілізації” як головного джерела транснаціоналізації еліт, переважання зовнішніх зв’язків між національними елітами над внутринаціональними зв’язками еліти і маси, розвиток міжнародних міждержавних організацій у напрямку бюрократизації.

Транснаціоналізація еліт має на увазі їхню інтеграцію в простір глобальної культури, в основі якої лежать західні цінності. Транснаціоналізація являє собою процес формування соціальних зв'язків, що не залежать від національних кордонів. “Транснаціональне спільне життя означає соціальну близькість, незважаючи на географічну дистанцію. Або соціальну дистанцію, незважаючи на соціальну близькість”

Глобалізація створює транснаціональні зв'язки й і знецінює локальні культури. Вона має на увазі процеси, у яких національні держави вплітаються в павутину транснаціональних акторів і підкоряються їхнім владним можливостям. Транснаціоналізація створює передумови для створення глобального громадянського суспільства. З’являється новий феномен – “інтеркратія”, що означає виникаючу в процесі транснаціоналізації нову аристократію, вузьке замкнуте коло людей, відірване від іншого людства.

Визначальним питанням в осмисленні глобальних процесів, що відбуваються на наших очах, є саме питання про те, глобалізується світ сам чи його перетворюють у цьому напрямку люди. Воно постає в центр уваги антропологічної парадигми політичної глобалістики. Еліти, навіть глобалізовані – це в решті решт конкретні особистості. Система глобалізму, що руйнує національну ідентичність і відкриває перед індивідом великі можливості для самореалізації у світовому масштабі, продукує його конфлікт із суспільними цінностями і традиціями, на сторожі яких стоїть держава. Так людина стає “агентом глобалізму”, протиставляючи власні інтереси інтересам суспільства. Реальним проявом персоніфікації міжнародних відносин можна вважати зростання впливу суб'єктивних інтерпретацій глобалізації на її об'єктивний зміст, у першу чергу шляхом впливу на зміст стратегій поведінки у світі, що глобалізується. Це стосується як впливу вчених і політиків, так і впливу сприйняття глобалізації звичайними людьми. “Глобалізація, як процес і структура об’єктивно-даного порядку, не мислима поза носієм уявлень про неї, безвідносно всієї сукупності знань про глобалізацію як наукового, так і позанаукового характеру”, – указує М.О. Чешков,

Достатнього поширення у політичній глобалістиці здобула інституційна парадигма, застосування якої допомагає розглянути різнорідні частини, як самостійні форми діяльності в становленні та функціонуванні цілісної глобальної системи. У глобальному суспільстві автономні політичні актори, що прагнуть до узгодженої взаємодії, породжують і підтримують за допомогою програм спільної діяльності безліч інституціональних утворень, які створюються з метою гармонізації їхніх індивідуальних інтересів і досягнення суспільно значимих цілей.

Умовою інституціоналізації є наявність влади й спільності інтересів членів даного колективу. Відповідно до концепції М. Оріу є два типи інститутів – персоніфіковані й неперсоніфіковані. До першого належать “інститути-особи” або “інститути-корпорації” (держава, асоціації), що мають живу індивідуальність і “юридичну особистість”. Причому кожний з них втілює певну ідею. Так, наприклад, комерційна організація побудована на ідеї одержання прибутку; держава – на ідеї суспільного блага за допомогою реалізації публічної влади. До другого типу інститутів ставляться “інститути-речі” (юридичні норми), що ставляться “до категорії неживих предметів” [520, с.114]. Ідея інституту й сформована навколо неї консенсуальна єдність являють собою підставу, на якій в членів співтовариства виникає свідомість правомірності існуючого порядку відносин. Інакше кажучи, інститути містять внутрішнє виправдання й тим самим, знімають питання про будь-яку їхню зовнішню оцінку.

Взагалі інституціоналізація означає процес перетворення певного соціального феномену на “організований заклад”, тобто на формалізований, впорядкований процес із певною структурою відносин, ієрархією влади різних рівнів та іншими ознаками організації. Чинниками, що визначають ступінь і характер інституціоналізації суспільства, від яких залежить рівень розвитку і тип суспільства, є кількість інститутів, що виникають у суспільстві, та легкість їх утворення. На перший погляд, ми спостерігаємо наявність розгалуженої мережі глобальних інститутів, однак глобальна соціально-політична спільність обумовлюється насамперед не кількістю, а ефективністю інститутів і процедур влади. На практиці ж у той час, як у світі все більше набувають обертів процеси економічної та соціальної інтеграції, створення інституційних механізмів збалансованого глобального управління відстає від них.

На нинішньому етапі інститути глобальної влади, управління та співробітництва є ще недостатньо розвинені, у сфері економіки інтеграція ринків відбувається не завжди гармонійно, а за відсутності чітких, ясних і широко визнаних нормативних рамок виникають неузгодженості, непорозуміння, що створює відчуття несправедливості, провокує напруження і конфлікти. Не створено самостійної бази фінансування здійснення глобальних управлінських функцій, дають тріщини організаційно-правові засади універсальної системи колективної безпеки.

Правовим механізмом інституціоналізації глобальної влади є створення єдиного світового законодавства при збереженні розмаїття культур, способів життя тощо. Сама сутність інституціоналізації глобальної влади полягає у здатності світового суспільства забезпечувати додержання визнаних правил і норм, а головна проблема в цьому плані полягає в тому, як світове законодавство має поєднувати універсальні норми та специфічні традиції й цінності окремих суспільств.

Важливим аспектом процесу інституціоналізації глобальної влади є те, що він з необхідністю передбачає автономію глобальних інститутів, в тому числі певний захист від впливу зовнішніх груп і процедур. Така тенденція посилюється самою природою глобальної влади, яка не є знаряддям певної соціальної групи. Однак претензії на участь у формуванні світової політики з боку широких груп глобального суспільства, насамперед з боку глобалізованого капіталу, заважають автономізації системи глобальної влади, ослабляють позиції глобальних політичних організацій та роль політичних процедур. З іншого боку, мінімізація доступу до світової політики нових груп впливу перешкоджає формуванню дієвих каналів “зворотного зв’язку” між глобальними інститутами і громадянським суспільством, що є необхідною умовою стабільного функціонування глобального соціального порядку.

З позицій технологічної парадигми, сенс політико-управлінського виміру глобалізації полягає в цілеспрямованій стратегії по зміні основ життя людської цивілізації в напрямку її перетворення в об'єкт глобального керування. Вона передбачає активне застосування політичними суб’єктами технологій свідомого ослаблення традиційних територіальних, соціокультурних, державно-політичних і економічних бар'єрів, що колись ізолювали народи один від одного і поряд з цим захищали їх від неупорядкованих зовнішніх впливів,

В умовах повсюдної присутності транснаціональних технологічних систем, коли відбувається не тільки загальна уніфікація оточуючого людину штучного середовища, але і поширення окремих його різновидів поверх територіальних кордонів, постає питання про адаптацію нової спільності людей уже не до ландшафту, а до певної соціальної ніші в транснаціоналізованому технологічному середовищі. Це спричиняє застосування до розгляду соціальних засад глобального виміру світу політики з позицій класової парадигми, згідно якій класи є одним з головних акторів суспільно-політичного життя, що глобалізується, а класова боротьба і в нових умовах глобального суспільства залишається однією з рушійних сил суспільного розвитку. Вона лише змінює свої форми і методи у відповідності з характером глобальних трансформацій..

Мова йде в першу чергу про осмислення процесів формування нових транснаціональних правлячого класу (фінансово-інформаційної олігархії - інтеркратії) та когнітаріату - носіїв знання і виробників високих технологій. Між ними і формується нова лінія соціального протистояння.

 

2.Методологія політичної глобалістики

Об’єктом політичної глобалістики є глобальний світ як цілісність, що розвивається.

Предметом політичної глобалістики є політичний вимір цілісності світобуття, політичні механізми та наслідки впливу глобалізації на соціальну реальність.

Домінуючим в процесі становлення методології політичної глобалістики став цивілізаційний підхід.

Політична глобалістика, розглянута з позиції цивілізаційного підходу, уявляє собою процес глобалізації в його історичній динаміці, як можливий результат творчого діалогу цивілізацій. Вона орієнтується на новий універсалізм – тобто таке бачення світу і людини, де особливе і часткове володіють власною логікою. При цьому її завдання полягає у розробці попереджуючого знання та пояснення прийнятних альтернатив майбутнього, що є у розпорядженні людини.

В цьому сенсі однією з головних проблем політичної глобалістики є розробка нової концепції діалогу цивілізацій як адекватної відповіді на глобальні виклики часу.

Основними методологічними принципами політичної глобалістики є наступні:

· Пошук та позначення глобальних «кордонів росту», що потребує зміни самої парадигми розвитку сучасної технічної цивілізації та форм її відносин з природою. (обсяги споживання ресурсів та забруднення навколишнього становища вже перевищили усі допустимі норми; темпи амортизації капіталу починають перевищувати темпи росту капіталовкладень, процентне співвідношення усіх видів боргів до щорічного сучасного реального обсягу виробництва зростає; загострюються конфлікти навколо джерел інвестицій та способів знищення відходів, підсилюється майнове розшарування та поляризація суспільства)

· Формування нової наукової картини світу, що визначатиметься через такі поняття, як нелінейність, невизначеність, біфуркація, дискретність простору-часу.

Нелінейність - це поріг, за яким поведінка системи різко змінюється. Наявність порогів погіршує наслідки запізнення зворотного зв’язку у глобальній системі» населення – економіка – середовище», що формується. Це робить глобальні процеси мало керованими і невизначеними.

Біфуркація – роздвоєння течії тих чи інших процесів, що досягли певного критичного значення, після якого однозначна залежність між минулим та майбутнім станом системи втрачається

Принцип дискретності простору-часу - означає, що в точках біфуркації створюються передумови для якісно нових станів, які дають якісно нове майбутнє. Це передбачає, що механічні екстраполяції вже існуючих тенденцій некоректні і не можуть бути підґрунтям для довгострокового прогнозу.

· Відмова від інструментів раціональності, орієнтованої на жорсткі перетворювально-наступальні технології та розвиток «м’яких», деталізованих і тонких технологій інтерпретації в глобальному діалозі культур. Мова йде про те, щоб навчитися глибоко розуміти й тонко інтерпретувати складний поліфонічний контекст політичного діалогу, учасники якого дотримуються різних культурних традицій. Мистецтво політики у глобальному діалозі цивілізацій – це мистецтво прориву у ціннісний вимір «іншої культури», де політику необхідна особлива методологія – методологія інтерпретації, головним кредо якої є постулат первісності політичної культури відносно до всіх детермінацій світу політики.

 

3. Політичний діалог цивілізацій

 

Згідно визначенню А.Нічіфоро, «цивілізація» - сукупність способів буття та способів діяльності групи людей, що виражаються у 1)матеріальному житті; 2)інтелектуальному житті; 3)моральному житті; 4)політичній та соціальній організації групи, що розглядається.

Певним чином цивілізація уявляє собою якісну специфіку крупномасштабного суспільства, з принадною йому своєрідністю соціального та духовного життя, його базовими цінностями та регулюючими принципами життєбудування, тобто самобутністю, яка формується досвідом історичного розвитку, та стає основою його самоусвідомлення і встановлює відмінності від інших суспільств. Власне саме у самобутності як життєвому ядрі культури сьогодні вбачається один із рушійних принципів історії, завдяки якому здійснюється самостійний розвиток суспільства. В основі цивілізації лежать універсальні цінності, виражені у світових релігіях, системах моралі, права, мистецтва, що співвідносяться з комплексом практичних та духовних знань і розробленими символічними системами, які сприяють подоланню локальної замкненості.

Цивілізація є інтегрованою соціокультурною спільністю, хоч ступень інтегрованості складових частин цивілізації може бути різним, змінюючись протягом певного часу. Основою цивілізації є система вірувань, яка виростай з традицій і спрямована на устрій суспільства. Саме в духовних принципах проявляється сутність цивілізації, а через розповсюдження духовних досягнень здійснюється її розповсюдження у просторі і часі. Глибинний механізм цивілізації полягає у визнанні та постійному підтриманні сталих цінностей. Будь-які зміни мають бути приведені у відповідність до традицій, ті ж нововведення, що ці традиції ігнорують, скоріш за все будуть відкинуті. Величезний адаптивно-асиміляційний потенціал цивілізацій, власна культурна пластичність у сукупності зі стійкістю до зовнішніх впливів, дозволяє розглядати їх як «хребет» і одночасно ефективний механізм просторово-часової соціокультурної взаємодії.

Включаючи множинність культур та язиків, цивілізація завжди зберігає певні рамки, в яких можна виявити її особливий зміст, відмінний від змісту інших цивілізацій. Складові частини цивілізації взаємодіють одна з одною, при цьому у випадку наявності в ній декількох держав, вони більшою мірою пов’язані між собою, ніж з державами інших цивілізацій. Політична культура кожної цивілізації – це космос символічних форм, для інтерпретації яких потрібен певний стиль дослідження. Ціле слід розуміти, виходячи з часткового, а часткове – виходячи з цілого; окремі явища і процеси політичного світу можна інтерпретувати лише у загальному контексті політичної картини цивілізації. Якщо політичний діалог залишається на рівні інтересів та ігнорує цінності, він безплідний: це грубий торг, котрий не зближує, а роз’єднує.

Цінності завжди скриті в процесі діалогу, в той час як переговори орієнтуються на рішення проблеми, що потребує обговорення. Цінності відтворюються через непряму комунікацію. Очевидно, що зіткнення цінностей блокує процес комунікації культур, оскільки проти цінностей чужої культури немає аргументів. Їх можна або добровільно визнати, або проігнорувати. Конфлікт цінностей двох культур у певному сенсі є конфліктом різного способу мислення, різних картин світу. Тому спочатку спілкування цивілізацій відбувається через прірву нерозуміння.

(Діалог як принцип політичної практики, що розкриває внутрішню сутність розуміння політичного партнера, був відомий ще за античних часів. Великим відкриттях діалогів Платона був висновок про те, що питання набагато важче відповіді. Платон пояснює, чому так важко запитати: досить складно самостійно визначити, що саме ми не знаємо. Мистецтво запитувати – це мистецтво послідовно відшукувати нові грані у темі, що обговорюється. Дуже часто перед політиком виникає спокуса перейти у наступ, взяти на себе ініціативу ведення діалогу, намагаючись таким чином викликати у співбесідника відчуття розгубленості та поразки. Насправді ж самовпевнений політик, який вважає, що він знає все краще за всіх, взагалі неспроможній запитувати, а ось же не спроможній зрозуміти співбесідника. Щоб бути спроможнім запитувати, слід хотіти знати, тобто розуміти та визнавати своє незнання. В діалозі не слід намагатися понижувати аргументи співбесідника та відшукувати слабкі сторони у його відповідях. Важливо, щоб співбесідники прямували за думкою один одного, оцінювали значимість чужої думки, демонструючи мистецтво мислення, яке підсилює вже сказане, звертаючись саме до суті проблеми.)

Головне завдання політичного діалогу – це самореалізація партнерів. В контексті діалогу культур дана проблема переростає в актуальність самореалізації кожної політичної культури в єдиному політичному просторі сучасного світу. В політичному діалозі «інший» стає посередником у процесі самореалізації. Звертаючись до «іншого», ми бачимо себе його очима, крізь призму іншої політичної практики та іншого досвіду. Кожна з цивілізацій має реабілітувати досвід інших культур не тільки як рівноправний, але й як такий, що розширює обрії власного буття. Гуманістичний діалогізм збагачує партнерів, оскільки він стверджує іншого н як межу власних можливостей, а як їх розширення. Така презумпція дозволяє кожній цивілізації подолати свій соціокультурний егоцентризм. Інша цивілізація стає цікавою та цінною саме завдяки своїм особливостям та відмінностям.

 

4. Політичний час в глобальному світі

 

Політичні культури різних цивілізацій відмінні за своєю часовою ритмікою: є динамічні культури, неспинно спрямовані у завтрашній день, а є культури із уповільненим темпом часу, що народжує довічну тугу за «втраченим раєм».Тому в діалозі цивілізацій немає єдиного для всіх простору-часу, і це народжує один з найдраматичніших парадоксів хронополітики: чим більш уповільнену часову ритміку має цивілізація, тим вища вірогідність того, що її традиційний політичний простір буде скорочуватися під впливом вторгнення більш динамічних культур.

Вже давньогрецькі філософи розрізняли «хронос» - формальний час і «кайрос» - справжній час, наповнений змістом та сенсом, насичений напругою та можливостями. Політичний час – це час кайрос, що стереже епохальні моменти історії.

Розрізняють циклічний та лінійний типи політичного часу. Циклічний, обертаючий ся по колу час, характерний для цивілізації Сходу. Драматична насиченість часу політичними подіями тут не пов’язана з прискоренням динаміки часового розвитку. Східні цивілізація нараховують тисячолітню історію, що не порушила гармонію людства та природи. Циклічність політичного часу не означає повернення політичної історії до одного й того ж самого. За Гегелем, наближення до початку при поверненні завжди відбувається на якісно новій основі, а розвиток в цілому набуває форму спіралі - восходящий та нисходящий. Спіраль політичного часу поряд із циклічністю включає також преемственность та поступальність.

Західна цивілізація засвоїла лінійний тип політичного часу, що стрімко рухається шляхом прогресу, хоча насправді за спрощеною формулою «лінійного часу» криються неоднорідні глибинні ритми, непередбачувані у своїй неочікуваній спрямованості. Лінійний час є безперервною еволюцією в одному напрямку, коли суспільство невпинно вдосконалює одну модель розвитку, у даному випадку – модель ліберальної демократії. Лінійність політичного часу дозволила Заходу дуже швидко розвити свій культурний потенціал, але так само швидко вичерпати його. Лінійність стає можливою завдяки інструментальному ставленню до світу, завдяки відокремленню світу цінностей від світу ціннісно-нейтральних засобів.

Між тим лінійні процесу у природному середовищі аномальні через свою руйнівність: безперервний розвиток в одному напрямку закінчується катастрофою. Але головна ловушка лінійного часу полягає в його спроможності провокувати політиків можливостями «прискорення», що наближує жадану мету.

Прогресистка концепція орієнтується на лінійно-восходящий розвиток, тому перерви та відкати в історії вона має списувати на випадок, що не зачипає логіку історії, або ж на дії реакційних сил. Навпаки, розуміюче знання бачить в таких загадкових відступленнях історії прояв самої її суті.

Проблема полягає саме в тому, яким чином народ як суб’єкт історії зберігає свою ідентичність, не дивлячись на розриви у часі та втручання неочікуваних обставин. Виявляється, що чим більш стійкими є культури та їх ідентичність, тим сильнішою є присутність суб’єктивної сторони в історії, тим більше в ній внутрішнього сенсу та преємственності. За думкою О.Панаріна «осягнути історію – це не тільки зрозуміти виклики часу, але й осягнути засади творчої спроможності народів та культур по-своєму відповідати на ці виклики, створювати заздалегідь не передбачувані варіанти розвитку».

Будь-які існуючі моделі взаємодії розташовані у часі, але час ніколи не буває нейтральною кількісною шкалою для вимірювання людського досвіду. Соціокультурний час відображає ритми колективних дій у кожній цивілізації, політичний час - ритми політичного життя. Точки відліку для вимірювання соціокультурного та політичного часу у кожній цивілізації обираються серед подій, соціальна значимість яких залежить від національних традицій та звичаїв. Якщо вектор соціокультурного часу складається із суми соціокультурних орієнтацій усіх прошарків та груп суспільства, то вектор політичного часу залежить переважно від генерації, що господарює на політичній сцені. Тобто, спрямованість політичного часу може досить часто змінюватися, не співпадаючи із соціокультурною традицією, і така ситуація досить часто виникає у країнах, що модернізуються В культурі існують парадокси, коли на крутому повороті розвитку неочікувано найархаїчніше стає найперспективнішим.

Політичний час нібито вбудований всередину більш «великого» соціокультурного часу, тому у тих випадках, коли ритми культурного та політичного життя співпадають, наступає явище резонансу – суспільство отримує «друге дихання», відчуває небувалий підйом культури

 

5. Політичний простір глобального світу

Формування кожної цивілізації визначається трьома сакральними символами – вірою, ґрунтом та кров’ю. Ж.Готтман увів визначення «іконографії простору», яке включає і різноманітні просторові картини світу, і певні уявлення, що виникли як результат впливу релігій, традицій, історичного минулого, різноманітних соціальних моделей, характерних для певної території з особливою неповторною культурою. Він писав про «циркуляції іконографій» - динамічний взаємний вплив територіальних культур протягом часу. Певною мірою циркуляція іконографій уявляє собою просторовий вираз діалогу цивілізацій.

К.Шмидт доводив, що іконографію простору східних цивілізацій визначає стихія Суші, а західних – стихія Моря. На противагу рухливості та непостійності морського простору, що не піддається детальній структуризації, стабільність іконографії сухопутного простору виступає поживним середовищем консерватизму політичних культур Сходу, що уособлюють номос Моря. При цьому планетарний дуалізм Суші та Моря уявляє собою не статично-полярне напруження, а історико-діалектичне протиріччя. Номоси Землі та Моря завжди обмежені своїми унікальними «тут і тепер», формуючись в кожну історичну епоху новими генераціями дієспроможних та могутніх народів, котрі захоплюють та розподіляють простір, наново формують його іконографію.

Стрімкі зміни у просторі культури під впливом техніки народжують постлюдську цивілізацію – складний, багатомірний, штучний простір, створений самою людиною, але такий, що функціонує та розвивається за власними автономними законами. Необхідність технічного прогресу обумовлюється тепер самим прогресом. Навіть етапи скорочення озброєння необхідні в першу чергу для того, щоб вийти у їх виробництві на нові технологічні рівні.

Таким чином, стикаються дві парадигми організації простору культури – силова, агресивно-наступальна і гармонійна, коеволюційна. Протистояння Сходу та Заходу сьогодні стає протистоянням природного та штучного, технічного та духовного, утилітарного та морального.

Якщо у постіндустріальному суспільстві ХХІ століття метою людської активності стане не прикладна користь, не промисловий утилітаризм, а повнота духовного самовираження, то обов’язково вимагатимуться такі фактори духовного порядку, котрі виходять за рамки одномірної раціональності. І це неминуче пов’язано з реабілітацією східних принципів сприйняття культурного простору. Для встановлення соціокультурної восприимчивості до скритих гармоній природного простору потребується перехід до зовсім іншого принципу організації культурного простору, перехід від іконографії Моря, до іконографії Суші.

 

 

Семінар 1. Становлення глобалістики як наукового знання та світогляду – 2 год.

Питання для обговорення

1. Етапи становлення глобалістики як наукового знання.

2. Політичний діалог цивілізацій. Концепція історичного реваншу.

3. Політичний час та його види. Соціокультурний час.

4. Теорія іконографії простору Ж.Готтмана. Політичний та культурний простір

 

Рекомендована література

- підручники

Шепелев М.А. Глобалистика, часть 1: Учебное пособие – Днепропетровск, Днепропетровский национальный универсистет, 2001.

- монографії

Чешков М. Глобальное видение и Новая наука. – М.: ИМЭМО, 1998

Шепелев М.А. Глобальный мир, Ordo Nuovo и новая политическая наука. Днепропетровск, - Журфонд, 2002.

Шубарт В. Європа и душа Востока. – М.: Русская идея, 1997

Данилевский Н.Я. Россия и Европа. – М. Книга, 1991

Маркузе Г. Одномерный человек. – М. – 1994

Медоуз Д.Х., Медоуз Д.Л. Рандер Й. За пределами роста. – М. – 1994

Римский клуб. История создания, избранные доклады и выступления, официальные материалы. Под ред. Д.М.Гвишиани. – М., 1997

Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991

Федотов А.П. Глобалистика как новая наука о современном мире.-.М. Аспект-Пресс. 2002, 224с.

Василенко И.А. Политическая глобалистика. – М.-Логос, 2000, 360с

Дубнов А.П. Глобалистика. – 2-е издание – Новосибирск, 1995. – 85с.

 

- наукові статті

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Полис. – 1994. - №1

Максименко В.И. Координаты современности // Восток – 1998 - №4

Нелесса А.И. Крах истории или контуры Нового мира? // МэиМО, 1995 - №12

Гладкий Ю. Глобалистика: трудный путь становления // МэиМО, 1994 - №10

Чешков М.А. Глобалистика: предмет, проблемы и перспективы //ОНС. – 1998. - №2. – С. 129-139.