ЦЕРКВА У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ . ХРЕСТОВІ ПОХОДИ.

ПЛАН

 

1. Розрив між Східною і Західною церквами.

2. Боротьба католицької церкви за домінування над європейськими монархами.

3. Хрестові походи як одна із стадій боротьби між Заходом і Сходом.

4. Причини походів. Заклики папи Урбана ІІ та перший хрестовий похід (1096-1099).

5. Держави хрестоносців та їх доля. Духовно – лицарські ордени.

6. Цивілізаційні наслідки хрестових походів.

 

1. В історії християнства особливе значення має епоха Вселенських соборів IV-VIII ст., яка стала часом усталення офіційного церковно­го вчення, догматики, організаційних засад та церковного обряду. Разом із тим, в цей період закріпилася чільна роль двох провідних цер­ковних центрів — Рима й Константинополя, які стали представляти західну та східну церкви. Ідеологічні, обрядові та організаційні відмін­ності в церковному житті цих церков з часом нагромаджувалися.

Відносини між західною й східною церк­вами загострилися в період боротьби у Візантії з іконошануванням. Початкове християнство не знало вшанування ікон. Культ ікон поши­рився, починаючи з III—IV ст., й до VI ст. досяг значного поширення. Всі єресі IV-VII ст. -несторіанська, монофізитська й монофелітсь-ка - рішуче заперечували вшанування ікон.

Разом із тим нагромадження церковних ба­гатств та розкіш столичної церкви з її багато прикрашеними іконами й раками викликала гостру критику. За цією ворожістю до ікон, священних зображень на посуді тощо стояв протест проти розкоші в церкві. До того ж серед населення Малої Азії було багато вихідців із Сирії, де відчувався вплив магоме­танства, що відкидала поклоніння предметам образотворчого мистецтва.

724 р. ряд малоазійських церковних ієрархів виступив проти іконошанування. Че­рез рік імператор Леон III публічно підтри­мав малоазійське духівництво. Почався конфлікт між імператором і патріархом Гер­маном, який вважав іконоборство запеклою єрессю. Незважаючи на протести римського папи, Григорія II, імператор продовжив на­ступ. Патріарха Германа було усунуто й замі нено іконоборцем Анастасієм.

Осередком опору іконоборству став Да­маск, де відчувалися політична зацікавленість у підтримці всяких звад в Імперії. Главою іко-ношанувальників став Іоан Дамаскін-Мансур, один із християнських сановників халіфа, зго­дом - чернець в сирійському монастирі. Не­вдоволення охопило також Елладу й острови Егейського моря. Третім осередком бороть­би проти іконоборчої реформи стала Італія. Римський папа вступив у полеміку з імпера­тором з приводу іконошанування. В листо­паді 731 р. в Римі скликано помісний собор, який засудив іконоборчу політику, хоча й при тому не згадував імени імператора. Іконобор­ство імператора стало приводом для повстан­ня в Італії. Візантійські війська були розбиті, або перейшли на бік папи, Венеція відпала від імперії.

Як репресивний захід проти папи було видано едикт Леона II про перехід під юрис­дикцію константинопольського патріарха Си-цилії й Калабрії, а також тих областей Балкансь-кого півострова, які до того часу перебували під владою римської курії: Епіру, Іллірії, Ма­кедонії, Тессалії й Дакії. Лише страх перед лан-гобардським нападом втримував Равенну й Рим від повного відпадіння від Константино­поля. Але коли в середині VIII ст. сформував­ся союз папи й франкського короля, розрив із Візантією таки настав. Отже, іконоборча полі­тика прискорила союз папи й франкського короля.

Ікоіюшапуваїчія було різко засуджене на соборі 754р., проведеному з волі імпера­тора Константина V. Було прийнято ухва­лу, про те, що іконошанування виникло "внас­лідок прошуків сатани". Ухвали собору натра­пили на різку критику з боку римської церк­ви. Спроби Константина спертися на підтрим­ку Франкського королівства були невдалими.

Хоча скликаний 843 р. собор урочисто відновив іконошанування, однак іконоборчі суперечки були використані папами для звільнення від опіки Візантії Особливої гос­троти римсько-константинопольські супереч­ності набули в часи папи Ніколая І (858-867). Він вже не вдовольнявся незалежністю від Візантії, але й намагався втручатися в справи константинопольської патріархії. 858 р. у Візантії відбулося скинення патріарха Ігнатія, на місце якого було поставлено патріархом Фотія. Оскільки скинення патріарха було анти-канонічним актом, то візантійський уряд звер­нувся за санкцією до папи. Папа Ніколай на­правив до Константинополя посольство, яке виступило арбітром у цій справі. Папські по­сли були присутні на спеціально скликаному для розгляду цієї справи соборі (861 р.) й вип­равдали дії Фотія.

Хоча питання було, здавалося б, вичерпа­ним, але папа не хотів втрачати можливість втручатися в справи візантійської церкви. Ра­зом із вимогами подати нові дані про вину Ігнатія, він наполягав на тому, щоб Іллірик і Сицилію було повернуто під юрисдикцію папи. За таку ціну він хотів дати згоду на цер­ковний перевороту Візантії. Однак візантійсь­кий уряд і патріарх на це не пішли. Римський собор 863 р. звинуватив папських послів, що брали участь в Константинопольському со­бор 861 р., в тому, що вони своїми діями зав­дали шкоди справедливости. Патріарха Фотія було оголошено скинутим, а Ігнатія єдиним законним патріархом. Імператор Михаїл III звернувся до папи з листом, в якому не лише вимагав визнання Фотія константинопольсь­ким патріархом, але й відкинув претензії Рима на церковну зверхність (супрематію). Фотій висунув звинувачення проти західної церкви у порушенні церковних традицій. Константи­нопольський собор 867 р. відлучив Ніколая І від церкви.

Однак розрив двох церков виявився тим­часовим. Після палацового перевороту й при­ходу до влади імператора Василія І, що шукав союзників на заході для боротьби з арабами, патріарха Фотія, який стояв на перешкоді цьо­му було скинуто. Примиренню сприяла й смерть папи Ніколая І. Його наступник Адрі-ан II схилявся до пом'якшення претензій римського престолу.

Усередині XI ст. церковно-політичне про­тистояння Візантії й Рима загострилося. Зок­рема, папа Леон ЇХ (1049-1054) зажадав від візантійського імператора й патріарха повернуги під владу Рима землі Південної Італії. Для з'ясування причин взаємних звинувачень за дорученням папи до Візантії направився Гум-берт де Сильва Кандида для ведення перего­ворів з патріархом Михаїлом Керуларієм. Од­нак вони не змогли досягти згоди зі спірних питань. Остаточний розкол між двома церк­вами був ознаменований демонстративним актом розриву:16 липня 1054 р. папський легат кардинал Гумберт під час богослу­жіння в храмі св. Софії поклав на головний вівтар декрет, що містив прокляття пат­ріарху та його ієрархам. Патріарх Михаїл Керуларій скликав собор й оголосив ана-тему папським легатам та заборонив будь-які стосунки з Римом. Церковно-політичною причиною остаточного розриву було те, що патріарх вважав себе вселенським патріархом й не визнавав верховенства папи над грець­кою церквою.

 

2.Вирішальні кроки в здійсненні церковної реформи були зроблені в період понтифікату Ніколая II (1059-1061). Натхненником її був Гільдебранд. Скликаний в Латерані собор, на якому, щоправда, не були присутніми єпис­копи з Німеччини, прийняв надзвичайно важ­ливі ухвали у боротьбі з симонією й затвер­див декрет про новий порядок виборів пап. Клірикам заборонялося одержувати церковні посади з рук світських осіб та вступати в шлюб. Постанова закликала мирян не коритися од­руженим священикам і не слухати їхньої меси.

return false">ссылка скрыта

Найбільше ж значення мав ухвалений со­бором декрет про новий порядок обрання пап на конклаві (conclave, з ключем, тобто в зачи­неному приміщенні) у складі 52-х кардиналів. Декрет допускав обрання папи й поза стінами Рима в разі, якщо місто захоплене ворожими курії силами. Цей декрет було спрямовано як проти імператорського засилля, так і проти втручання у вибори римської аристократії.

Проте королівський двір в Німеччині не визнав законности декрету, а скликаний в 1060 р. у Вормсі синод німецького духівництва ого­лосив папу Ніколая II скинутим. Папа став готуватися до відкритої війни й відновив союз з південноіталійськими норманами, але рап­тово помер. Довкола обрання нового папи розгорнулася запекла боротьба між римсь­кою знаттю, яка не визнала папського декрету й звернулася до німецького двору з прохан­ням визначити нового папу, та партією ре­форм на чолі з Гільдебрандом. У суперечку втрутився імператорський двір, яким на ту пору в зв'язку з малолітством короля Генри­ха IV керував архієпископ Кельнський Аннон. За рішенням синоду німецького духівництва до Рима було відряджено посольство, яке мало на місці розглянути справу й вжити потрібних заходів. Посольство підтримало Александра II, висунутого прибічниками церковної рефор­ми. Прибічники церковної реформи, які згру­пувалися довкола папи Александра II, відчу­ли себе впевненіше й діяли рішуче.

У той час як папство крок за кроком зміцнювало свої позиції, імператорська вла­да перебувала в критичному стані. Шести­річний король НімеччиниГенрих IV(1056-1106) перебував під опікою своєї матері Аг-неси, яка намагалася продовжувати політич­ний курс Генриха III. Лише після досягнення шістнадцятирічного віку й позбавившись від опіки церковних і світських князів, він почав самостійно керувати державою.

1073 p. Гільдебранда, який і раніше керу­вав політикою папської курії, було обрано новим папою під ім'ям Григорія VII(1073-1085). Новий папа з властивою йому енер­гією взявся за здійснення розпочатої церков­ної реформи. Першою його метою було по­рвати залежність кліру від світської влади, що передбачало насамперед викорінення симонії й строге дотримання целібату. Король, зайня­тий придушенням повстання в Саксонії, на­магався уникнути конфліктів з папою і якийсь час не втручався в перебіг реформ. Проте після перемоги над саксами його позиція різко змінилася.

На Римському синоді 1075 p. Григорій VII оголосив інвеституру прелатів, одержану з рук світської влади неканонічною, тобто не­дійсною. Втілення в життя цієї постанови оз­начало втрату королем влади над єпископа­ми. Відкрите зіткнення між папством та імпе­ратором з приводу інвеститури стало неми­нучим. Григорій VII мав, проте, значно ширші цілі - встановити зверхність римської курії над усім західнохристиянським світом. В своїх листах папа підкреслював, що німецький ко­роль має право на управління лише своєю країною. Він відкидав його зазіхання на зверх­ність над Італію та іншими країнами, що пе­ребували в сфері впливу Німецької імперії. Він ставив німецького короля в ряд з іншими європейськими монархами, в тому числі й тими, над якими німецький імператор нама­гався домінувати - над королями Чехії, Поль­щі, Угорщини, Данії. Прагнучи порвати будь-яку залежність центральноєвропейських мо­нархів від Німеччини, папа прагнув підпоряд­кувати їх безпосередньо римській курії. У відповідь на ці дії Генрих IV скликав у Ворсі церковний синод, на якому оголосив папу Григорія VII скинутим (січень 1076 р.).

Плани Григорія VII поширювалися далеко на схід. Він намагався підпорядкувати своєму церковному й політичному верховенству римської курії православну церкву Руси та Болгарії. В грудні 1074 р. папа планував здійснити хрестовий похід проти турків-сель-джуків, щоб здійснити унію зі східною церк­вою.

Після Вормського синоду до Рима були відправлені повноважні представники, щоб здійснити на місці його постанови, тобто усу­нути Григорія VII з престолу. При цьому Ген­рих IV сподівався на підтримку римської знаті. Прибулі до Рима посланці доповіли на скли­каному папою синоді про свою місію, але це викликало таку лють учасників папського си­ноду, що лише заступництво Григорія VII врятувало німецьких посланців від побоїв. У лютому 1076 р. папа оголосив про відлучен­ня Генриха IV від церкви від церкви й позбав­лення його королівського сану: "Генриха-ко­роля, сина Генриха імператора, який по­встав у нечуваній гордині проти церкви..., позбавляю правління всім королівством тев­тонським й Італією та звільняю від присяги всіх християн, якою вони зв 'язали й пов 'я-жуть себе... й піддаю його анатомі".

Папське відлучення подіяло в Німеччині.

Опозиційні настрої знаті готові були прорва­тися назовні: анатема стала сигналом до не­покори. Проте більша частина німецьких пре­латів виявила байдужість до папського про­кляття й була готова підтримати короля проти папи. Однак ситуація в країні загострювала­ся. Німецькі князі в жовтні 1076 p. зібралися в Трибурзі (біля Вормса) з твердим наміром усунути Генриха IV від престолу. Його супро­тивники звернулися до Григорія VII з прохан­ням прибути до Німеччини й на місці вирі­шити питання про обрання нового короля. У Генриха IV залишався єдиний вихід - якомога швидше вирушити до Італії, щоб домогтися від папи зняття відлучення й не допустити візи­ту самого папи до Німеччини. Прямий шлях через Альпи був блокований його супротив­никами. Довелося кружляти через Бургундію й Савою, де у короля були друзі й родичі. Але за їхню прихильність довелося заплатити значну ціну: за пропуск через Савою теща Генриха IV, герцогиня савойська, зажадала цілої провінції в Бургундії, й Генрих був ви­мушений задовольнити її апетит. Взимку 1076/77 р. Генрих IV зі своєю родиною й не­багатьма близькими та невеликою охороною рушив у важку подорож.

Тим часом папа Григорій VII перебував у Ломбардії по дорозі в Німеччину, куди він прямував на запрошення Трибурзького з'їзду німецьких князів, щоб на місці вирішити спра­ву про німецьку корону. Дізнавшись про по­яву короля й знаючи про ворожі наміри лом­бардської знаті, папа сховався в замку Канос­са, який належав дружній до нього тос­канській маркграфині Матильді. Генрих IV розпочав переговори з наближеними папи, щоб за їхньою допомогою домогтися прими­рення з папою. Королівським довіреним осо­бам з великими труднощами вдалося вмови­ти папу прийняти Генриха як покаянного грішника.

25січня 1077р. король з невеликою сви­тою з'явився до воріт замку. Його одного, без свити, пропустили через ворота, і король про­тягом трьох діб, знявши королівський одяг і постячи, чекав на прийняття папи. Після роз­каяння й обіцянки покірности, папа зняв із Генриха відлучення. Але при цьому заявив, що остаточне вирішення його справи буде здійснене в присутності самих князів. Там ко­роль має відповісти на всі висунуті проти ньо­го звинувачення. До цього часу він не пови­нен носити знаків королівської гідности й ко­ристуватися королівськими почестями й до­ходами. Генрих беззаперечно підкорився папському присуду, обіцяючи, що після укріп­лення на престолі дотримуватиметься послу­ху папі й допомагатиме йому викорінити все супротивне римській церкві.

Проте, помирившись з папою, Генрих IV зіпсував відносини з італійськими князями, які докоряли королеві, за те, що він капітулював перед папою-єретиком і "обманув сподіван­ня Італії". Вони вирішили позбавити Генриха престолу, а далі - рушити на Рим й обрати нового папу. Під упливом цих настроїв король був змушений змінити свою позицію й піти на союз з ломбардцями, порвавши відносини з папою. Королівські війська зайняли аль­пійські проходи, щоб перешкодити папі при­бути до Німеччини на збори князів. Однак німецькі князі в присутності двох папських легатів таки усунули Генриха IV й обрали німецьким королем Рудольфа Швабського, одного з лідерів князівської опозиції.

Однак обраний князями Рудольф Швабсь­кий не зміг закріпитися на престолі. Його не підтримала навіть більшість знаті, зокрема цер­ковної, міста, середнє та нижче дворянство, які вважали Генриха IV, що домігся зняття цер­ковного відлучення, законним королем. Німецький єпископат, пов'язаний із королівсь­кою владою васально-ленними зв'язками, ба­чив у Генрихов! IV захисника проти пали, який звинувачував їх у симонії. Війна проти Рудоль­фа Швабського йшла зі змінним успіхом і три­вала до смерті антикороля (1080 р.).

Маючи підтримку німецького й ломбар­дського єпископату, Генрих перейшов у на­ступ. На синодах у Бамбергу й Майнці було ухвалено позбавити Григорія VII папської тіа­ри. Нове папське відлучення створило Ген-рихові популярність у Північній та Середній Італії. Скориставшись цим, Генрих IV з неве­ликим військом рушив до Італії, щоб здійсни ти ухвалу німецьких та ломбардських єпис­копів - усунути з престолу Григорія VII. 1083 p. Генрих зайняв Рим і домігся на скликаному синоді скинення Григорія й проголошення папою Климента III. З рук цього папи він і одержав імператорську корону. Григорій VII не міг залишатися в ворожо налаштованому місті й вирушив з норманами на південь у Салерно.де невдовзі й помер (1085 p.).

1122р. у Вормсі було підписано конкор­дат між імператором Генрихом V та папою Калікстом II. У його основу було покладено принцип, який вже було закладено в аналогіч­них угодах з англійським та французьким ко­ролями, про строге розмежування актів ду­ховної та світської інвеститури. Перша нада­валася церковною владою, друга- світською. Імператор відмовлявся від призначення пре­латів й погоджувався на вільне канонічне об­рання. В Німеччині під час обрання міг бути присутнім сам король чи його довірена осо­ба. Обраний ще до посвячення й введення в сан одержував світську інвеституру - скіпетр й земельне володіння. Після цього він одер­жував посвячення від папи, або духовну інве­ституру, символами якої були обручка й па­териця. В Італії й Бургундії світська інвеститу­ра надавалася лише через півроку після об­рання й ведення в сан. Це позбавляло імпера­тора можливости чинити вплив під час замі­щення церковних посад й фактично звільняло прелатів від імператорської залежности. В Німеччині влада імператора над єпископатом зберігалася, хоча він міг надавати лише світську інвеституру. Загалом кажучи, в силу прийня­тої угоди папи й імператори розділили свій вплив на єпископат: у Німеччині імператор, хоча й в обмеженому ступені (у його руках залишилася світська інвеститура), зберіг вплив на вибори й утвердження єпископів, в Італії ж і Бургундії його позбавлявся. Однак конкордат значно послаблював залежність духовних

князів від королівської влади. Папа фактично домігся позбавлення влади імператора над іта­лійськими єпископами. Без цього "Священна Римська імперія" перетворювалася на фікцію. Папство вийшло з боротьбзміцнілим. В

 

хрестових походах, що розпочалися 1096 p., папа виступав у ролі вождя всіх християн у боротьбі з ісламом. Це надавало нового по­штовху універсалістським претензіям римсь­кої курії.

3. В істо­рії європейської цивілізації Хрестові похо­ди утворили цілу епоху. У радянський пері­од вони отримали крайнє негативну оцінку загарбницьких походів європейських фео­далів, які супроводжувалися масовим зни­щенням місцевого мирного населення. Від­биток подібної оцінки можна досі знайти у історичній літературі.

Загалом Хрестові походи можна роз­глядати як одну із стадій боротьби між Сходом і Заходом, яка розпочалася ще з епохи Греко-Перських війн та завоювань Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) і триває досі у вигляді локальних арабо-ізраїльських та інших конфліктів. Хрестові походи не були випадковим явищем, вони були обумовлені духом часу як форма кон­такту двох різних світів, не розділених при­родними перепонами.

З одного боку виступала зросла енер­гія прогресуючогохристиянського сві­ту, знайомого через численних прочан з станом святих місць, пов'язаних з історі­єю християнства. З іншого - певний зане­пад мусульманського світу, особливо по­мітний з часу падіння Багдадського халіфа­ту (1056 р.). Сприяли цьому і такі фактори, як ослаблення Візантійської імперії, вже не здатної контролювати контактну зону між цими двома світами, змученої боротьбою з печенігами, сицилійськими норманами і, особливо, турками-сельджуками, та поча­ток конфронтації після церковного розко­лу у 1054 р.

До другої половини XI ст. східні та пів­денні середземноморські території були розділені між мусульманськими держава­ми, Візантійською імперією, і меншою мі­рою, державами Західної Європи. Малень­кі, брудні й тісні європейські міста з насе­ленням, що рідко перевищувало ю тис. мешканців, разюче контрастували з роз­кішними східними містами і палацами ві­зантійських і мусульманських володарів. Привезені до Західної Європи із Сходу тка­нини, зброя, прянощі, ювелірні прикраси створювали міф про величезні багатства східних земель і легкість, з якою їх можли­во буде здобути.

Протилежність між двома світами, азійським і європейським, яка яскраво від чувалася і раніше особливо загострилася з того часу, як поява ісламу створила різ­ку релігійну протилежність між Європою і Сходом. Зіткнення між ними стало неми­нучим, тим більше, що як християнство, так і іслам, однаково вважали себе покли­каними до панування у всьому світі. Швид­кі успіхи ісламу у першому столітті його іс­нування загрожували серйозною небезпе­кою європейській християнській цивіліза­ції: до початку VIII ст. араби завоювали Си­рію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, Іспанію. До них перейшли такі визначні християнські центри, як Александрія, Анті­охія та Єрусалим. Перші двоє були на той час поряд з Константинополем і найбіль­шими містами світу.

Перемоги візантійського імперато­ра Льва Ісавра та франкського майордома Карла Мартелла врятували Європу від без­посередньої небезпеки, а подальше поши­рення ісламу було зупинене початком по­літичного розпаду мусульманського світу, який був до цього часу страшний саме сво­єю єдністю. Халіфат роздробився на части­ни, ворожі одна до одної. З другої полови­ни X ст. Візантійська імперія, яка постій­но залишалася форпостом Європи проти Азії, отримала навіть можливість поверну­ти дещо із втраченого раніше. У 961-970 і 975 рр. візантійські імператори-полководці Никифор Фока та Іоанн Цимісхій відвою­вали у арабів о. Крит і північно-західну час­тину Сирії разом із Антіохією (відвоювати Палестину вже не вдалося).

У XI ст. ситуація знову змінилася не на користь християн. З глибин Азії ви­йшли турки-сельджуки, які під проводом Шакір-бека (пом. 1059) і Тогрул-бека (пом. 1063) підпорядкували своїй владі більшу частину Ірану і Месопотамії. Син Шакіра, Алп-Арслан, спустошив Вірменію, значну частину Малої Азії, розгромив при Манцикерті візантійську армію, у складі якої були руські дружини, і взяв в полон імпе­ратора Романа Діогена (1071 р.)

Між 1070-1081 рр. сельджуки відібра­ли у єгипетських Фатимідів Сирію і Палес­тину (Єрусалим було здобуто у 1073 р.), а у візантійців всю Малу Азію.

У 1085 р. турки здобули Антіохію. З'явилася загроза са­мому Константинополю. Імператор Олек­сій Комнін, "зв'язаний" на Налканах (при­чорноморські кочовики печеніги загрожу­вали навіть околицям візантійської столи­ці) і Півдні Італії (у 1071 р. нормани, очо­лювані герцогом Робертом Гвіскаром, за­хопили останню візантійську фортецю на Півдні Італії - Барі та зробили спробу за­воювати територію Епіру у західній части­ні Валканського півострова), змушений був звернутися до Заходу по допомогу.

Отці Церкви ще у попередні століття сформували ідею загал ьнохристиянської священної війни для звільнення і захис­ту Святої Землі від влади мусульман. Їхні ідеї у ранньосередньовічній Європі не тіль­ки проповідували, але й намагалися ак­тивно втілювати не лише західноєвропей­ські держави, але і, в першу чергу, Візан­тія, котра прагнула повернути собі втраче­ні раніше близькосхідні провінції, імпера­тори якої мали офіційний титул "захисни­ків християн". Однак, через догматичні су­перечності між Східною і Західною церк­вами, а згодом і церковний розкол 1054 p., ці війни з іновірцями мали лише локальне значення. Візантійський імператор був го­товий піти на діалог щодо об'єднання цер­ков і з 1089 р. знаходився у контактах з па­пою Урбаном II (1088—1099). У той час до Урбана II прибула і церковна делегація Київської митрополії, яка взяла участь у це­ремонії перенесення мощей св. Миколая у Барі, перед тим викрадених з гробниці у Мірі Лікійській.

Щоправда, невдовзі ситуація у Візан­тії знову змінилася. Не дочекавшись реаль­ної допомоги від Заходу, блискучий дипло­мат і полководець Олексій Комнін вдав­ся до давньої і випробуваної імперської по­літики - "divide et imp era'* ("поділяй і во­лодарюй"). У 1082 р. у битві при Діррахії иа території Епіру (тепер Албанія) нор­мани були розгромлені візантійським вій­ськом, значну частину якого становили на­йманці - турки-сельджуки. У 1091 р. пече­ніги підступили до мурів Константинопо­ля, але візантійці змогли відбити їхній на­ступ, уклавши союзний договір із половця­ми, котрі розгромили печенігів. Таким чи­ном, перед початком Першого хрестового походу Візантія уже не потребувала допо­моги західноєвропейських держав так го­стро, як раніше. Але сама ідея була запуще­на в дію.

Ця ідея вже втілювалася на території Піренейського півострова, де тривала Ре­конкіста. Зокрема, для допомоги розгром­леному берберами кастильському королю Альфонсу VI у 1089 р. папою Урбаном II було організовано хрестовий похід. У цьо­му поході брали участь переважно фран­цузькі лицарі, котрі допомогли кастильцям втримати завойовані території включно з містом Толедо.

Серед європейців у Х-ХІ ст. мирні по­ходи на прощу до Святої Землі були над­звичайно популярними. В цей час особли­вого відтінку набули аскетичні настрої, пі­дігріті очікуванням кінця світу, які знахо­дили собі вихід у різноманітних духовних подвигах і численних паломництвах до святих місць Палестини, і зокрема єруса­лимського храму Гробу Господнього. Люди йшли в небезпечні подорожі до Палести­ни, щоби принести звідти сорочку, випра-ну у водах Йордану, у якій мали бути похо­вані. У 1064 р. архієпископ майнцький Зігфрід вирушив до Палестини з 7-тисячним натовпом прочан.

Арабські правителі переважно не чи­нили перешкод християнським прочанам, бажаючим відвідати місця, пов'язані з жит­тям і воскресінням Ісуса Христа. Постійний приплив прочан приносив певні прибутки тамтешнім володарям. Крім того і для му­сульман Єрусалим теж був і залишаєть­ся святим містом. Але час від часу релігій­ний фанатизм мусульманських правителів проявлявся дуже відчутно. Так фатимідський халіф аль-Хакім звелів у 1010 р. розрушити храм св. Гробу. Це відразу ж викли­кало реакцію римського папи Сергія IV (1009—1012), який виступив з проповіддю Священної війни. Тоді ця проповідь ще не запалила широкі кола лицарства. По смер­ті аль-Хакіма храм було відновлено. Утвер­дження у Палестині турків-сельджуків зро­било паломництва християн більш важки­ми, дорогими і небезпечними. Багато пілі­гримів ставали жертвами фанатизму, зна­чна частина потрапляла у рабство. Розпові­ді тих, хто повертався, розвивали у христи­ян Заходу почуття суму від такої долі свя­тих місць.

Величезні розміри сирійських І палес­тинських міст, багатстві міських ринкіп і храмів вражали західноєвропейських про­чан, породжуючи захоплення і заздрість. Ці почуття для християнських пилігримів в умовах їхнього власного злиденного жит­тя швидко переростали у ненависть до іно­вірців - мусульман і євреїв. Їх відверто ото­тожнювали з язичниками, котрих належа­ло знищити або у будь-який спосіб змусити прийняти християнство.

До другої половини XI ст., не зазнаю­чи масових нападів варварських племен, Західна Європа пережила певне демогра­фічне піднесення і на її територіях відбу­лася внутрішня колонізація неосвоєних зе­мель. Тому вільних земель для поселення і придатних для ведення сільського госпо­дарства уже не залишилося. Перенаселен­ня стало відчуватися вже наприкінці 8о-х - на початку 90-х років XI ст. Для освоєння нових земель потрібні були великі витрати задля осушення боліт чи викорчування лі­сів та чагарників. Міжусобні війни феода­лів, які тривали майже у всіх європейських державах, перешкоджали розвитку тор­гівлі та стримували ріст міст, що бурхливо прогресували. Напруга у суспільстві біль­шості держав Європи зростала і потребува­ла негайного вирішення усіма можливими засобами. Тому надзвичайно популярни­ми і актуальними серед селян стали ідеї ор­ганізації хрестового походу на Схід для ви­зволення "святого міста" Єрусалима, і для здобуття нових та кращих земель, відібра­них у мусульман.

Багаті торгові міста Італії (Піза, Амаль-фі, Генуя і Венеція) готові були підтримати хрестоносців в надії на перспективу торго­вельних вигод від утвердження християн­ства на Сході. Ідея здобуття нових земель, загалом була приваблива і для численно­го прошарку малоземельних і безземель­них лицарів з числа молодших синів кня­зівських та баронських родин, котрі розра­ховували здобути славу на Сході і і збагати­тися!

Активним ініціатором хрестового по­ходу на Схід у Західній Європі була като­лицька церква, політичні позиції якої осо­бливо посилилися у період боротьби за ін­веституру. Під час гострого конфлікту з ім­ператорською владою необхідно було кон­солідувати населення європейських дер­жав вигідною і

привабливою політичною ідеєю. Успішний похід окрім військово-стратегічних і економічних вигод створю­вав сприятливі умови для об'єднання хрис­тиянської церкви, послабленої попереднім розколом 1054 р. Усі соціаль­ні стани і прошарки населення західяоев-ропейських держав підтримували ідеї ор­ганізації великого загальноєвропейського хрестового походу проти мусульман до Па­лестини.

Слід зазначити, що терміни "хресті/-вий похід" і "хрестоносці" не вживалися XI—XII ст. Тоді говорили І писали: "похід у Єрусалим", "проща до Гробу Господнього "заморський похід"; "свяшенна дорога" або "діяння"; лицарі-хрестоносш називалися: "воїни Христа"', "пил і гри ми", "єрусалимці*. "Божий народ". Термін "хрестовий похід' виник не раніше 1250 р., переважно в зна­ченні походу проти єретиків або іновірців.

 

 

4. Клермонський собор і похід бідноти. У Клермоні (Франція) з 18 по 27 листопада 1095 р. під головуванням папи Урбана II відбувся черговий церков­ний собор Західної церкви. В останній день засідань собору папа звернувся до присут­ніх із палким закликом припинити міжу­собні війни і вирушити у благословенний церквою визвольний хрестовий похід до Палестини з метою звільнення християн­ських святинь від влади мусульман. Урбан II обіцяв узяти під захист церкви майно і землі тих, хто вирушить у хрестовий похід до Святої Землі. Усім учасникам майбут­нього походу церква гарантувала прощен­ня гріхів. їх також звільняли від повернен­ня боргів. Кредиторам під загрозою цер­ковного відлучення категорично забороня­лося вимагати відшкодування цих боргів.

"Бачачи, як віра християнська без­межно попирається всіма — і духовен­ством, і мирянами, як володарні князі не­впинно воюють між собою, то одні, то інші - в чварах один з одним, миром всю­ди нехтують, блага землі розкрадають­ся, багато хто несправедливо перебуває закутим в полоні, їх кидають в найжах-ливіші підземелля, змушуючи викуповува­ти себе за непомірну платню, або піддаю­чи там потрійним тортурам, тобто го­лоду, спразі, холоду, і вони гинуть в безві­сті; бачачи, як піддаються насильницькій нарузі святині, йдуть вогнем монастирі і села, не щадячи нікого зі смертних, злу­зують зі всього божественного і людяно­го; почувши також, що внутрішні облас-ті Романії' захоплені у жристиян турками і піддаються небезпечним І спустош­ливим нападам, папа (Урбан \\], спонуку­ваний благочестям і любов'ю і, діючи ла помахом Но жим, перевалиш через гори і за допомогою відповідним чином призначе­них легатів розпорядився скликати а/юр в Оверні', в Клермоні - так називаєть­ся цс місто, де зібралися триста десять єпископів і абатів, спираючись на свої па­лиці"- читаємо у джерелі

Заклик папи викликав неймовірний ентузіазм серед присутніх, більшість із яких почала нашивати на одяг хрести. Лу­нали вигуки: "Реия ииІЇ!"("Іюг того хоче'.⁰). ЦІ слова стали бойовим гаслом хрестонос­ців. По усій Європі з Клермона розійшлися проповідники, які закликали усіх христи­ян незалежно від їхнього правового статусу і майнового становища взяти участь у хрес­товому поході. Екзальтація у суспільстві єв­ропейських держав була великою, особли­во активно зреагували на заклик найбідні-ші стани населення. Більшість селян готова була йти неозброєними в похід відразу, не чекаючи участі у поході військових.

Серед найпопулярніших проповідни­ків ідей походу був Петро Пустельник з Ам'єна (бл. 1050-1115). Його пропові­ді негайного хрестового походу стали над­звичайно популярними у французьких землях. Селяни довіряли йому як пророк) і готові були йти за ним будь-куди. Одно­часно в німецьких землях величезні маси селян-хрестоносців зібрали дрібний лицар Вальтер (на прізвисько Голяк) та свяще­ник на прізвисько Готшальк (Жебрак). До них приєдналися молодші сини дріб­них феодалів, численні мандрівні ченці, жебраки, злодії та повії. Троє вождів пове­ли цей натовп на Константинополь, щоби звідти переправитися до Палестини. На­вздогін йому рушили і інші загони селян­ського хрестоносного ополчення. Проходя­чи французькими і німецькими землями без харчів і обозів, ці загони нападали на місцевих селищ грабуючи і вбиваючи їх, а також на євреїв, котрих вважали винними у смерті Ісуса Христа.

Угорський король Кальман Книж­ник (1005-1110) виставив на кордонах погодившись пропустити хросто-в умови, що ті будуть поводитися мирно. Першими підійшли вагони, очоле­ні Готшальком. Тут отримали звістку, що чеський ко рать Ьржетнслав II знищив за­гони графа Еміхо фон Лейнінгена, які гра­ма землі. Ополчення Гот шаль­ка почало і:* помсти пустошити міста Ніш І Ваві рад. Угорська військо корова Кальма­на оточило хрестоносців поблизу м. Мее-бурга(Семлін, Vгорн і и і м) і .їм пінило їх. За-гони Петра 11 \ <ти їм піка І Вальтера Голя­ка, навчені гірким досвідом попередни­ків, пройшли спокійно через угорську ТЄ> ршорію. Військо Кальмана Книжника сте­жило за ними вздовж усього шляху. Вже в болгарських землях розпочалися грабун­ки і довелося пробиватися до Візантії з боя­ми. Хроністи оцінюють чисельність селян-хрестоносців, які прибули до Візантії, у і8о тис. осіб, але дослідники правомірно сумні­ваються у вірогідності цих цифр.

1 серпня 1096 р. це військо побачив візантійський василевс Олексій Ком ній. Досвідчений воїн він намагався перекона­ти вождів дочекатися доки підійдуть заго­ни лицарів. Фанатична зверхність ченця-

проводиря, а також грабунки, які супрово джували перее\вання цього "війська" При

звели до того, то візантійці у вересні іообр переправити загони Петра Пустельника на азійський берег.

Після переправи Петро Пустельник та Вальтер Голяк отаборилося біля еЧіенопо-ля на північний ааход від Нікеї і почали грабунатя навколишні землі. Безладний і погано озброєний натовп хрестоносців був перебитий т>рками -седьджуками :іа один день 25 жовтня іооб р. у битві пря Ні­кеї. Вальтер Голяк загинув, а Петру Пус­тельнику разом із жалюг їдкими задишка-ми чрестоносного ополчення вдалося ник ти до Босфору і пізніше приєднатися до ли­царського війська. Погано підготований і некерований масовий похід європейської бідноти на Схід закінчився нищівною по­разкою.

 

 

Перший хрестовий похід (1096-1099). Події 1096 р. прискорили організацію походу, у якому взяло участь західноєвропейське лицарство. Перший хрестовий похід не зміг очолити жодний із великих європейських монархів, у чиїх землях формувалися хрестоносні війська. Імператор Священної Римської імперії Генріх IV був відлучений від церкви через конфлікт з папою у боротьбі за інвеституру. Французький король Філіп І (1067-1 іо8) перебував під церковним відлученням че­рез розлучення з королевою і свій повтор­ний шлюб із графинею Бертрадою.

З впливових васалів імператора у хрес­товий похід вирушив лише герцог Ниж­ньої Лотарингії Готфрїд Бульоиський, котрий участю в поході намагався спокуту­вати свої гріхи (участь у пограбуваннях мо­настирів і вбивствах представників духо­венства, які підтримували папу римсько­го). Щоб одержати кошти для походу, він заклав у заставу свої володіння /ІЬЄЗЬКО-му єпископові Отберту. На ці кошти Гот-Фрід зібрав иайчисленнініе військове у гру­пування - 8о тис. піхотинців і 10 тне верш­ників для походу і вирушив до Константи нополя через Угорщину і Болгарію.

У Французькому королівстві сформу­валися чотири хрестоносні армії. Брат ко­роля Гуго граф Вермяндув (молодший син Анни Я росла вий) у королівському до­мені зумів зібрати невеликий загін, з яким пройшов через {індійські землі і морем

першим добрався до столиці Ьшнт.Доле утнула з ним поганий жарт. Шторм виги­нув його корабель на узбережжя Адритеч ного моря і він мусив без королівських в» честей їхати до Константи иополя у супро­воді Імператорських чиновників,

Герцог Норманди Ро/іерт Коротав» мої ції (Курт І є») старший сям Вільгсль-ма Завойовники, заклавши гериоп-тяв мо­лодшому братові* англійському королю Нільгельиу Рудому, зібрав військо а яор-мяндгьких ті англійських лицарів. У Флан­дрії під командуванням Графа Роберта Фландрійського зібралося трете військо Лицарі Гасконі, Провансу, Лангедоку, Ль можа і Оверні виступили під швшилуйш-иям Раймунда т ( ен-Жіли графяіу> лузького і маркграфа Провансу, найстар­шого за віком учасника походу, якому було вже 55 років. З його армією рухалася неяв­ка кількість цивільних прочан. У наш йві-муид Тулузький узяв навіть власну дружи­ну з маленьким сином.

Офіційним вождем хрестоносного ям­ська папа Урбан II призначив графа М> мунда де Сен-Жіяя. Однак, через чвари ар­мія хрестоносців продовжувала діяти без єдиного командування впродовж усього походу. Дотримуючись суворої дисциплі­ни, п івденнофранцузьке військо пройшло через Альпи до Фріуля і звідти берегов Адріатичного моря через Далмацію у Кон­стантинополь.

Частина французьких хрестоиоешв» котрі рухалися через і галію, не всі втяв усі переправитися до Візантн до почало зими і зимували в гталО. Князь Ьоемупд. син Роберта Гвіскара, котрий володм неве­ликим Тирентським князівством у Шв* денній Італії, домовився Ь цими запчиян хрестоносців, переконавши їх продовжиш похід під його ковмидуванням. Невдовзі ді нього приєдналося чнм.ио 'славних шца-рів" Аиулії, Ка іабрії та (ліпили Серед уїм командувачів хрестоноєних ЗВЛМНН ОВМЯ Воемунд Тареішенкмй мив досвід веден» ия бойових дії на Сході, віянню рдомовляв грецькою і арабсь*еою нкмммм, але загін вв» ем> идя був найменш чиє ієн ним блмзьяв 7-ми ТИС. воїні

 

5. Доля держав хрестоносців.

Ще якийсь час держави хрестоносців три­малися, завдяки перш за все волонтерам та лицарським орденам. У 1267 р., зі смертю єрусалимського короля Гуго II обірвалася чоловіча лінія Лузіньянів і влада перейшла до принца антіохійського Гуго III. Марія Антіохійська, яка вважала себе спадкоєм­ницею єрусалимської корони, поступилася своїми правами Карпові Анжуйському, ко­трий здобув Акру і став силою добиватися престолу. Гуго III помер у 1284 р. Його мо­лодший син Генріх II прогнав з Акри сиці-лійців Карла Анжуйського і знову об'єднав кіпрську і єрусалимську корони.

Міжусобиця полегшила справу му­сульманам. У1289 Р- хрестоносці втратили Тріполі, а 18 травня 1291 р. - Акру, свій останній оплот в Палестині. Хрестонос-на ідея перестала бути популярною. Піс­ля Акри впали Тір, Сідон, Бейрут, Торто-за; християни втратили всі свої завоюван­ня на сирійському березі. Залишки христи­янського населення евакуювалися на Кіпр. Туди ж евакуювалися і іоанніти, які пізні­ше перебралися на острів Родос, а звідти на Мальту. Тамплієри з Кіпру перебралися до Франції. Наступні проповіді Хрестових походів у Святу Землю (1312, 1316, 1360-1369 рр.) результатів не дали. Кіпрське ко­ролівство проіснувало до 1489 р., коли воно перейшло до Венеції. Кілікійська Вірменія протрималася до 1374 р.

 

Причини невдач. Відсутність єдності, загалом неможливої у феодально­му суспільстві, була основною причиною невдач Хрестових походів. Правителі Едес-си, Тріполі та Антіохії фактично не слуха­ли єрусалимських королів. Суперництво пап з імператорами, взаємне суперництво вождів походів також не сприяли перемо­гам. Через невдалу внутрішню політику хрестоносці не зуміли консолідувати різно-етнічне різноконфесійне населення, а та­кож розширити свою базу вглиб території і тому постійно залишалися залежними від підвозу з Європи продовольства і основних матеріалів. Загал хрестоносців, який керу­вався релігійним запалом, показав чудеса хоробрості та жертовності, які обросли ле­гендами.

Показала свою неспроможність як фе­одальна система, так і феодальне військо. Хрестові походи замість християнства кон­солідували іслам, примусивши неприми­ренних суннітів і шиїтів забути про свої конфлікти і спільно виступити проти "неві­рних франків". Хрестові походи своїм пере­бігом і результатами довели європейській спільноті те, що на Сході будь-яку терито­рію легко захопити, але важко втримати.

 

6. Наслідки походів. Французь­кий історик Жак Лє Гофф, йдучи за модер­ними тенденціями західноєвропейської іс­торіографії, написав: "Хрестові походи не дали Європі нічого, окрім абрикоса". Це далеко не так. Зіткнувшись із цивілізаці­єю Сходу, Європа, можливо, вперше після падіння Римської імперії усвідомила себе єдиною культурною спільнотою, яка, за­знавши поразки, поступово почала цілко­виту переоцінку своїх духовних цінностей.

Хрестові походи дали новий поштовх розвитку військової справи і озброєння обох сторін (запозичення зі Сходу й по­ширення в Європі арбалета, бойових труб та барабанів, голубиної пошти; запозичен­ня від турків-сельджуків та арабів практи­ки малювати родові герби на щитах). Роз­квітло мореплавство і відбулися зрушення в морській техніці. Культурні наслідки цих походів були більш значимими для Євро­пи. Безперечно, що вони прискорили па­діння феодальної системи через поступо­ву відмову від феодальних ополчень, осла­блення баронства, яке кількісно зазнало найбільших втрат у цих походах, що ство­рило королівській владі кращі умови для боротьби за централізацію своїх держав. Слідом за лицарськими Орденами і коро­лівська влада стала розвивати інститут сер­жантів — професійних воїнів нешляхетно­го походження із лицарським озброєнням.

У період Хрестових походів майже при­пинилися феодальні війни, суспільство пе­реживало піднесення. Саме з цього часу у європейської знаті входить у вжиток спід­ня та змінна білизна, поширюються гаря­чі лазні. Небувалий розквіт торгівлі (в Єв­ропі стали звичними рожкове дерево, шаф­ран, абрикос, лимон, фісташки, цукор, рис, гречка, кавуни та дині) та ремесла, при­плив зі сходу нових технологій (виробни­цтво ситцю, кисеї, атласу, оксамиту, кили­мів, фарб; запозичення з Сирії і поширення в Європі вітряних млинів тощо), сприяли зміцненню міст (особливо Венеції, Генуї, Пізи, Амальфі), на які оперлася у боротьбі з феодалами королівська влада. Натураль­ному господарству було завдано остаточно­го удару.

Під час кожного хрестового походу
торгівля з мусульманами для усіх христи-
ян категорично заборонялася під страхом
відлучення від церкви, конфіскації товару
або навіть і страти. Однак навіть тоді, тор-
гові операції не припинялися, а продовжу-
валися таємно. Вигода полягала також не
лише у торгівлі, але і у вигідному фрахту-
ванні кораблів та наданні позик, на чому
дуже збагатилися Генуя та Венеція. Дово-
лі тривалі перерви між Хрестовими похо-
дами, а також спроби палестинських пра-
вителів налагодити нормальне життя, при-
звели до такого зрушення в торгівлі (осо-
бливо від часів Саладіна і за Фрідріха II Го-
генштауфена), що в подальшому цей тор-
говий маршрут став визначальним аж до
1453 Р- *

У Хрестових походах брали участь всі верстви тодішнього суспільства, що спри­яло їх певному зближенню, як і зближен­ню різних християнських народів. Розши­рилися рамки пізнання різних цивілізацій, відбулася переоцінка понять і цінностей. Панівним став ідеал лицаря, як борця за правду і за релігію. Хрестові походи позна­йомили Європу з грецькою та арабською наукою. В архітектурі з'явилися підковопо­дібні та складні арки, плоскі дахи; у скуль­птурі - "арабески". У європейських мовах маса запозичених слів: "адмірал", "таліс­ман", "диван", "юбка", "софа", "атлас" тощо. У поезії та прозі надовго запанували відпо­відні сюжети, а також вплив східних форм. Певною мірою ці походи підготували ран­ив Відродження.

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Середні віки. Підручник для історичних спеціальностей ВУЗів / за ред. Л.В. Войтовича / Львів: “Тріада Плюс”, 2010. – 502с.

2. Зінченко А. Історія дипломатії:від давнини до початку нового часу. Навч. посібник. – Вінниця, Нова книга. 2002. – 564с.

3. Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1990. -352с.

4. Задворний В.Л. История римських пап: В2т. – М., 1995;1997.

5. Виппер Р.Ю. История средних векав: Курс лекцій. –К., 1996.

6. История средних векав / Сост. М.М. Стасюлевич. – Москва, 1999.

7. Дейвіс, Норман. Європа: Історія / Пер. З англ. П.Таращук, О.Коваленко. – К., Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2008. – 1464 с.