Роль Драгоманова в ІУЛМ

Сумнозвісний Емський указ 1876 р. і репресивні заходи царського уряду проти українського культурного і освітнього руху не забарилися. Михайла Драгоманова звільняють з університету і під загрозою арешту вчений залишає Україну, як виявилося – назавжди.

Спочатку М.П. Драгоманов переїздить до Відня, а в листопаді 1876 р. – до Швейцарії. Тут, у Женеві, починається новий, так званий „емігрантський”, етап його наукової і громадсько-політичної діяльності. За дорученням і на кошти громадівців він організовує видання україномовної пропагандистської та науково-популярної літератури (1877-1878 рр.), разом із С. Подолинським і М. Павликом створює вільний часопис „Громада” (1878 р.), де друкуються статті суспільно-політичної та національної тематики. Виступаючи з критикою самодержавства щодо заборони української мови і культури, М.П. Драгоманов у травні 1878 р. на Літературному конгресі в Парижі виголошує промову – „Література українська, проскрибована урядом російським”. У 1881 р., разом із М. Павликом вони пишуть лист-протест учасникам вже Віденського Міжнародного літературного конгресу.

Поступова зміна політичної ситуації в Росії та криза громадівського руху вплинули на зміст і характер суспільно-політичної й видавничої діяльності М.П. Драгоманова в еміграції. Між ним і представниками київської „Старої громади” наростають непорозуміння, що, зрештою, призводять до остаточного розриву.

Творчий потенціал вченого та фінансова скрута, підштовхнули його до співпраці на сторінках женевських емігрантських видань – „Вільного слова”, „Правди”, „Вільної Росії”. Водночас М.П. Драгоманов активно друкується у галицьких і російських часописах, публікує праці: „Історична Польща та великоруська демократія” (1882 р.), „Вольный Союз – Вільна Спілка. Досвід української політико-соціальної програми” (1884 р.). Жвава ідейна полеміка вченого і громадського діяча з представниками як російського народництва так і „старогромадівцями”, призводить до його політичної ізоляції.

Зваживши на це, у 1889 р. Михайло Петрович приймає пропозицію від міністерства освіти відновленого після останньої російсько-турецької війни Болгарського царства, перейти працювати на посаді професора кафедри загальної історії Вищого училища – майбутнього Софійського університету. Тут М.П. Драгоманов пропрацював до самої смерті – 20 червня 1895 р. Російський царський уряд висловив незадоволення фактом надання їх політичному вигнанцю такої важливої посади і вимагав вислання Михайла Драгоманова. Проте незаперечний авторитет вченого та збурена громадська думка не дозволили болгарському уряду виконати вимоги російських властей.

Перебуваючи далеко від України, М.П. Драгоманов продовжує справу свого життя. Він читає лекції в університеті, спочатку російською, а згодом і болгарською мовою, продовжує активно впливати на громадське життя Галичини, матеріально підтримує видавничі проекти І. Франка та М. Павлика, зокрема, заснування журналу „Народ”, співпрацює з часописом „Життя і слово”. Численні статті Драгоманова в цих виданнях, без перебільшення, мали програмне значення для діяльності, створеної у 1890 р., Русько-української радикальної партії. Не в останню чергу завдяки зусиллям Михайла Петровича, журнал отримав високий авторитет і став найпопулярнішим суспільно-політичним виданням у середовищі українського національно-демократичного руху Австро-Угорщини і Росії. Друковані у ньому наукові розвідки, листи, публіцистичні статті вченого мали злободенний характер і, зазвичай, екстраполювались на шляхи вирішення національних проблем. У цьому контексті слід розглядати й відому полеміку Драгоманова з Б. Грінченком і його „Листи на Наддніпрянську Україну”.

Серцевинною проблемою усієї суспільно-політичної діяльності М.П. Драгоманова було вирішення національного питання бездержавних слов’янських націй, і українців зокрема. Він закликав своїх національно свідомих співвітчизників до активної боротьби за права українського народу, постійно наголошуючи, на необхідності поставити український рух на європейський ґрунт.

Європейського соціаліста – Михайла Драгоманова, турбувала пасивна суспільна позиція як наддніпрянських громадівців так і галицьких народовців. Звертаючись до них, визнаний політичний лідер закликав створювати товариства, читальні, об’єднуватись, виробляти політичні вимоги і постійно ставити їх перед урядами Австро-Угорщини і Росії. Вчений наголошував, що відсутність чіткої національної програми криє в собі небезпеку відходу молодого покоління від українського визвольного руху.

Своєрідним ідеалом форми державного устрою для М.П. Драгоманова була федерація вільних народів і громад, а відтак федералізм вченого поєднував дві основні складові – „громадівський соціалізм” та автономію земств і країв. Вбачаючи в практичній реалізації цих завдань торжество гуманізму, свободи і рівності всіх народів, вільного розвитку їх освіти і культури, Михайло Петрович був переконаний, що національне визволення українського народу можливе лише у спілці з усім слов’янством.