Японсько-американські відносини

В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладання сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Радянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Стаття 6 Сан-Франциського договору в його остаточній редакції гарантувала збереження на японській території американських військ, військових баз та інших військових об’єктів, чисельність яких на 1952 р. становила 2824.

Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір дозволяв Вашингтону використовувати збройні сили на власний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного нападу ззовні, включаючи допомогу, що надається на спеціальне прохання японського уряду для придушення великих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 1).

На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпорядженні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об’єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.

Таким чином, «договір безпеки» й адміністративна угода стали юридичною основою для продовження перебування американських військ і баз на території Японії, певною мірою обмежили її суверенітет та оформили створення японо-американського військового союзу. За умовами «договору безпеки» США легко могли втягнути Японію в руйнівну війну всупереч її бажанню та навіть без її відома. Фактично цей договір прив’язував Японію до системи військових блоків, створених під егідою США.

Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США. Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйозної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монополіям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності японських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваючись відновити з американською допомогою свою втрачену могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за анулювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прийшов уряд. Хатояма, котрий успішно нормалізував японо-радянські дипломатичні відносини.

Посилення руху за ліквідацію американських військових баз на японській території, проти «договору безпеки», за політику миру й нейтралітету створило серйозну загрозу самому, існуванню японо-американського військового союзу. Його прибічники як у Японії, так і в США вбачали єдиний вихід зі становища, що склалося, в перегляді «договору безпеки». Окрім того, зміцнення економічного становища й міжнародних позицій Японії робило для її правлячих кіл попередні рамки й умови японо-американського військового союзу надто тісними. Нарешті, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська криза 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники США дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим більше на участь в американських авантюрах на Далекому Сході. Тому у Вашингтоні прийняли рішення розпочати переговори з Японією про укладення нового американо-японського військового договору під приводом перегляду «договору безпеки».

Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 p., а 4 жовтня в Токіо розпочались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусій у парламенті та в пресі дедалі виразніше з’ясовувалося, що мова йде про новий військовий союз зі США, в Японії поширювався рух за припинення переговорів і ліквідацію всієї системи японо-американського військового союзу. Проте уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Він замінив «договір безпеки» 1951 p., а також угоду про засоби обслуговування територій та статус збройних сил США в Японії. 20 травня 1960 р. договір був ратифікований нижньою палатою японського парламенту, а 23 червня 1960 р. набрав чинності.

Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов’язань щодо співробітництва в галузі оборони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «становитиме загрозу миру і безпеці другої». Як уже зазначалося, підготовка договору спричинила розкол у японському суспільстві. Соціалісти й комуністи, які обстоювали нейтральну зовнішню політику, виступали проти підтвердження офіційним Токіо орієнтації на союз із Вашингтоном. Частину помірковано-консервативних верств суспільства дуже непокоїла можливість розширення військових зобов’язань Японії. На думку російського політолога О. Богатурова, ці настрої підживлював не повоєнний пацифізм, а націоналізм у тій своєрідній формі, яка була характерна для японської еліти. Японська еліта е вважала актуальним завданням створення в найближчій перспективі незалежного оборонного потенціалу, але прагнула забезпечити можливість реальної самостійності сфері зовнішньої й оборонної політики в перспективі більш віддаленій. Вважалося, що чим ширшими стануть функції Японії в межах стратегічної системи США, тим сильніше країна інтегруватиметься в цю систему і тим складніше їй буде звільнитись від американського контролю в майбутньому. Не відкидаючи ідею стратегічного партнерства зі США, більшість поміркованих консерваторів у правлячій партії й ділових колах виступала проти повноцінного союзу зі Сполученими Штатами, який дав и Японії змогу створити могутню воєнну машину, але й підпорядкував би її американському контролю.

Така позиція визначала й підхід Японії до регіональних відносин. Залишаючись у фарватері зовнішньої політики США, Японія в ряді випадків обстоювала право на специфічне бачення регіональних реалій. Вона першою з азіатських країн проголосила пріоритетність господарського розвитку, вважаючи економіку фундаментом відновлення міжнародного статусу. З 1960 р. японський уряд приступив до розробки плану перебудови промисловості й сільського господарства, підтримував приватний сектор, втручаючись в економіку з метою концентрації коштів у пріоритетних галузях. Це дало змогу добитись високих темпів зростання ВНП, які в 1960 − 1969 pp. перевищили 10 % позначку й стали найвищими у світі. Високі темпи зростання японської економіки не завжди прихильно сприймались у Вашингтоні, але політичні й стратегічні міркування брали гору над економічними.

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіційний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв’язних суперечностей. В офіційних виступах керівних діячів США ледь не з захватом зазначалося «феноменальне зростання» японської економіки, містилися твердження про наявність «тісної економічної взаємозалежності», віталась і заохочувалась експансія японського капіталу в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Японію як «третю промислову державу» закликали відіграти роль «головного джерела стабільності» в Азії. При цьому Вашингтон давав зрозуміти, що він готовий піти на поступки Токіо з метою усунення суперечностей і розбіжностей.

Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окінави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як винагороду за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відповідальність за безпосередню оборону архіпелагу покладалася на японські сили самооборони. Японія зобов’язувалася взяти на себе цю функцію з 1липня 1973 р. і направити на Окінаву війська, включаючи частини ВМС і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розцінював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на островах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.

У відмінності цих оцінок виявилися глибокі суперечності, притаманні американо-японському союзові. Характерно, що сам «договір безпеки» по-різному розглядався Вашингтоном і Токіо. Перший вважав цей договір вигідним передусім Японії у зв’язку з зобов’язанням США забезпечувати її безпеку. В Токіо розуміли, що мета американської військової присутності в Японії аж ніяк не обмежується забезпеченням її безпеки. Надаючи в розпорядження американських збройних сил свою територію й засоби обслуговування, Японія ризикувала виявитись втягнутою всупереч її волі в можливі воєнні конфлікти. І це не могло не викликати певних побоювань Токіо.

В контексті вищевикладеного привертає до себе увагу ще одна обставина. Незважаючи на спільну заінтересованість у збереженні своїх позицій на Далекому Сході й у Південно-Східній Азії, США і Японія по-різному оцінювали як характер двосторонніх відносин, так і міжнародне становище в цілому. Токіо прагнув більшої незалежності в межах військового союзу зі США. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові виходити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Ось чому, заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатським союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Південному В’єтнаму, правлячі кола США водночас побоювалися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою американським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашингтон намагався переконати японські правлячі кола не йти шляхом нарощування своєї військової могутності далі меж, що влаштовували саме його.

Проте в Токіо дотримувались іншої думки з цього приводу. Тут дедалі частіше лунали твердження, що досягнуте Японією «процвітання» потребує «захисту». Йшлося передусім про охорону зони впливу, створеної японським капіталом у районі Східної Азії й Тихого океану.

Засоби масової інформації досить часто акцентували увагу на торговельно-економічних суперечностях між Японією і США, які справді набирали в певні періоди надзвичайно гострого характеру й справляли значний вплив на політичні відносини партнерів. Японо-американські торговельні суперечності не подолані донині і, безумовно, зберігатимуться надалі, періодично загострюючись.

На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабилися, про що свідчили падіння проамериканских режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. На міжнародній арені в цілому загострювалися між імперіалістичні суперечності в умовах енергетичної кризи, посилювалася боротьба країн, що розвиваються, за встановлення нового міжнародного економічного порядку, розгортався національно-визвольний рух на африканському континенті. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення конфронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаблення міжнародних позицій США Вашингтон почав розглядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.

Обидві сторони підтвердили намір своїх країн підтримувати високий рівень двосторонніх відносин, убачаючи в цьому основу такого «світового порядку», який відповідав би інтересам Заходу. Найвищі керівники двох держав досягай неофіційної домовленості про збереження системи щорічного автоматичного продовження «договору безпеки» протягом тривалого часу, в усякому разі на період дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. США формально підтвердили ядерні гарантії своєму союзникові. Адміністрація Картера виступила з офіційною заявою про намір ураховувати позицію свого партнера з усіх серйозних міжнародних проблем і не здійснювати без попередніх консультацій з японським урядом ніяких дипломатичних акцій, що зачіпають його інтереси. Одночасно й Токіо почав уникати дипломатичних акцій, передусім щодо країн соціалістичної системи, які можна було б тлумачити як проведення сепаратного курсу. Характеризуючи нову фазу американо-японських відносин, державний секретар США Г. Кіссінджер заявив: «Для Сполучених Штатів жодні відносини не мають такого важливого значення, як наш союз із Японією. Забезпечення взаємної безпеки залишається основою нашого співробітництва, але в нову епоху ми поширюємо наші партнерські відносини на всю сферу спільних інтересів... » Незважаючи на гостру конкурентну боротьбу, що становить невід’ємну частину ринкових відносин, і Японія, і США прагнули консолідувати зусилля, виробити погоджені заходи як військово-політичного, так і економічного характеру, що в цілому сприяло подальшому зміцненню японо-американського союзилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення конфронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаблення міжнародних позицій США Вашингтон почав розглядати як невідкладне й першочергове завдання американської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.