Вплив раннього християнства на виховання і навчання.
2.3.1. Виникнення християнства та його ідеали. Найперші ранні християнські общини виникли в 1-му столітті в Антіохії, одній із провінцій Римської імперії, певною мірою відбиваючи надії найбільш пригноблених верств населення на месію або спасителя, а далі розповсюдились в інших провінціях. Ввібравши в себе елементи інших релігійних учень Греції, Єгипту, Іудеї, Індії, християнство проповідувало вічне блаженство на небі за страждання на землі. Земне життя розглядалось лише як підготовка до смерті, а потім до воскресіння. Звідси тіло оголошувалось темницею духу й цілком зрозуміло, що при таких поглядах християнство заперечувало всю античну культуру з її культом красивого, здорового тіла та радощів життя.
У перші три століття нової ери християни зазнали жорстокого переслідування з боку державної влади, головним чином, за відмову визнавати божественність імператорів. Тому сховані від державної влади Римської імперії релігійні тексти, які були пізніше знайдені завдяки археологічним розкопкам, дають уявлення про характер раннього християнського виховання і навчання.
Для християнських общин були характерними турбота про духовність особистості; підвищена увага до виховання дітей обох статей, як хлопчиків, так і дівчаток; пріоритет віри над знаннями і наукою; зв'язок навчання з моральним релігійним вихованням; шанобливе ставлення до праці (саме апостолу Павлу належать слова: "Хто не хоче трудитись - той не їсть"); висока оцінка сімейного виховання.
У змісті освіти керувались Біблією - зібранням канонічних творів, яке складалось з двох частин: Старого Завіту та Нового. Перша частина представляла собою іудейські священні тексти 2-го та 1-го тисячоліть до нової ери, куди ввійшли три тисячі притч та тисяча пісень царя-мудреця Соломона; друга частина або Новий завіт була створена в І-ІІ ст. нової ери вже в християнському середовищі. В основу Нового Завіту покладено Євангеліє, що в перекладі з грецької означає "добра звістка". Новий завіт включає в себе 27 книг, написаних різними авторами, в тому числі Марком, Матвієм, Лукою, Іоанном, Петром, Павлом, в яких викладено нову мету виховання та форми й засоби її досягнення. Головною ідеєю вказаного твору є вчення про любов до ближнього як основного шляху для спасіння, тобто кожен повинен рухатись у напрямку самовдосконалення в дусі християнського ідеалу як єдиної умови вічного життя.
Керівники найперших християнських общин одночасно були й вихователями, їх нерідко називали "вчителями праведності". Як свідчать євангелійські тексти, сам Ісус Христос та його апостоли були мандрівними вчителями, а оволодіння знаннями та їх передача, моральне вдосконалення для кожного члена християнської общини стало значним життєвим пріоритетом.
2.3.2. Характер ранньохристиянського виховання та навчання. Перші школи ранніх християн. Спочатку християни навчали своїх дітей у громадських навчальних закладах, але вже в 1-му столітті християнська церква організувала власні школи катехуменів. Достоїнством цих шкіл була їх демократична спрямованість: кожен, хто прагнув стати членом християнської общини (тобто "катехуменом"), але не оволодів християнським знанням, міг навчатись у цій школі. Тому школа відкривала двері всім соціальним прошаркам і будь-якому вікові: тут навчались і діти, й дорослі.
Головними способами навчання були усні й письмові настанови, колективне читання уривків із біблейських книг, вивчення священних текстів, апокрифічних творів, складання та виголошення проповідей, розучування молитов, псалмів, притч, читання вголос перекладів священних текстів із староєврейської мови на арамейську, грецьку тощо. Особлива увага при цьому зверталась на створення у тих, хто навчається, внутрішнього настрою, емоційної піднесеності, ставлення до навчання як до справи, схваленої богом.
Слід зауважити, що ставлення християнства до античної культури було неоднозначним. Античну культуру та пов'язану з нею міфологію критикували за безбожжя й аморальність, вказували на конфлікт між знанням та поведінкою людини як на підтвердження недостатності й безсилля знання, необхідності звертання до релігії. У Новому Завіті неодноразово підкреслюється, що апостоли й проповідники християнства у своїй більшості були простими людьми, не вченими, проте, на думку укладачів Нового Завіту, цей факт лише підвищував значення успіху їх проповідей, оскільки їх учіння спиралось "не на людей, а на Бога".
Протиставляючи "людську мудрість" релігійній вірі, християнство відкидало право античної освіченості на життєвий ідеал. Разом з тим, воно визнавало її "педагогічну" значущість, розглядаючи її як підготовчий етап розвитку людської культури. У зв'язку з цим християнським авторам особливо імпонувала Філософія Сократа, Платона, Сенеки з її критикою формального знання та з її зацікавленістю особистістю людини та її моральним розвитком.
Проте, коли християнство почало охоплювати вищі класи, виховані на античній філософії, літературі, риториці, то цей прошарок освічених християн почав захищати своє право на вивчення світської науки. Досить серйозна боротьба християнства щодо захисту своєї ідеології полягала, передусім, у тому, щоб довести нехристиянам, що вона не є ні ворожою державі, ні аморальною, що, навпаки, в язичницькій філософії є багато нелогічного й аморального і, коли його відкинути, то язичницька філософія буде якраз підтвердженням християнства.
Через необхідність піднесення християнської теології як засобу боротьби з язичниками близько 180р. в Александрії, центрі елліністичної освіти, була відкрита перша християнська школа підвищеного типу - школа катехізису. Ця школа прагнула поєднати програму християнської та античної освіти і передбачала підготовку священнослужителів. Пізніше такі ж школи виникли в Антіохії, Едесі та інших центрах античного світу. Школи катехізису стали попередниками кафедральних та єпископальних шкіл.
2.3.3. Ідеологи раннього християнства. Найбільш відомі ідеологи раннього християнства - Григорій Назіанський, Василь Великий, Святий Ієронім, Іоанн Златоуст, Блаженний Августин та інші. Всі вони наполягали на необхідності спасіння душі шляхом взаємодопомоги, духовної незалежності, смирення, аскетизму ("умертвіння плоті").
Церковні діячі піддавали різкій критиці античний ідеал виховання за його змагальний характер, який сприймався ними як надмірне честолюбство, за формалізм та утилітаризм, тобто за риси, пов'язані з падінням античної культури. Відомий церковний діяч Іоанн Золотоуст дорікав своїм сучасникам за те, що вони посилають дитину в школу не для того, щоб "спрямувати правильно душу й сформувати розум", а лише для того, щоб вона навчилась гарно говорити й таким чином заробити великі гроші.
У своїх педагогічних пошуках отці християнської церкви звертались до божественного початку в душі людини, а головним джерелом виховання та навчання вважали Біблію. Проте, критикуючи античну педагогіку, вони не відкидали її повністю. Так, наприклад, у своїх проповідях Іоанн Золотоуст (350-407), пропагуючи методи виховання, звертався до античної традиції, обираючи настанову, бесіду; він же наполягав на антиавторитарному вихованні: рекомендував використовувати умовляння, пораду, попередження. Інші видатні представники християнської церкви також докорінно не звільнились від античного впливу: Григорій Назіанський (329-390) був відомим знавцем античної літератури; Василь Великий (330-379) у своїх педагогічних прагненнях спирався на педагогічні твори Плутарха й закликав виховувати у молодих поколінь позитивне ставлення до греко-римської освітньої спадщини; філософ і богослов Аврелій Августин (354-430) також протиставляв античній освіті, спрямованій, за його висловом, на "вивчення слів", ідеал освіти, зосереджений на "вивченні речей" ,основним принципом якого є орієнтація на достовірність, на "істинне". З цих позицій він відкидав необхідність вивчення "вимислів" античної поезії. Разом з тим, він високо цінував значення грамотності, вивчення мов та історії, математичних наук (арифметики, геометрії, музики, астрономії), діалектики й риторики, які так необхідні християнським проповідникам для полеміки з єретиками. З філософів Августин Аврелій рекомендував послідовників Платона, вчення якого, за його думкою, наближалось у багатьох пунктах до християнства, проте категорично відкидав вивчення наук, які ведуть до розкоші та надмірностей, особливо ті, які вміщують у собі те, що відноситься до чуттєвого досвіду. Саме тому Августин цінував математичні науки, вбачаючи в них важливий засіб руху людського розуму від зовнішнього, чуттєвого до внутрішнього, нематеріального. Як бачимо, Аврелій Августин, виокремлюючи конкретні достоїнства античної освіти та педагогічної думки, особливо цінував педагогічні можливості "семи вільних мистецтв"; називав Платона попередником християнства.
Великі зміни у поглядах на цілі виховання і школи відбулись, коли християнська церква в IV ст. стала державною релігією імперії, пануючою релігією, державою в державі. На соборі в Нікеї під час правління імператора Костянтина викладається вчення церкви, яке оголошується єдино правильним, "католицьким", тобто повсюдним. Починається досить жорстока боротьба християнської церкви з язичниками і єретиками. Спочатку закриваються язичницькі храми та школи. А пізніше йде систематичне знищення всього язичницького. Скарби храмів або конфіскуються, або, як в Александрії, знищуються, незліченні найцінніші твори давнини, в тому числі й мистецькі, спалюються. Тобто, політичний тріумф християнства став жахливим для всієї античної культури.
Запитання і завдання для самоконтролю.
1. Схарактеризувати перші християнські общини та їх керівників.
2. Пояснити ставлення раннього християнства до античної культури.
3. Назвати навчальні заклади християн та зміст освіти.
Завдання для самостіної творчої роботи.
1. Проаналізувати причини виникнення перших християнських общин.
2. Дати загальну характеристику християнському вихованню.
3. Розкрити педагогічні погляди найбільш відомих ідеологів раннього християнства.
4. Узагальнити погляди отців Церкви на людину та її виховання.
Література
1. А.Н.Джуринский. Педагогика: История педагогических идей. - Москва, 2000.-351с.
2. А.Н.Джуринский. История педагогики древнего и средневекового мира. - Москва, 1999. - 207с.
3. История педагогики и образования. / Под ред. Л.И.Пискунова. - Москва, 2001. -510с.
4. А.Н.Джуринский. История педагогики. - Москва, 1999. - 431с.
5. Очерки истории школы и педагогики за рубежом. Часть 1. – Москва, 1988. – 203с.
6. Вадим Рабинович. Исповедь книгочея, который учил букве, а укреплял дух. – Москва, 1991. – 496с.