Стаття 3 Європейської конвенції: огляд рішень проти України

Станом на сьогоднішній день Європейський суд розглянув близько тридцяти “українських” справ, які стосувалися порушення статті 3 Конвенції [12; 25; 27; 32; 35-39; 41; 45; 49; 50; 53-56; 59; 73-77; 79; 81-84; 96; 101; 103-105 та ін]. Перші рішення проти України були прийняті у 2003 році, коли суд встановив порушення заборони катувань, інших видів нелюдського й такого, що принижує гідність, поводження (покарання) одразу у шести справах – Алієва [12], Данкевича [25], Кузнєцова [42], Назаренка [55], Полторацького [60] та Хохлича [36].

Усі справи стосувалися порушення прав осіб, засуджених до смертної кари, яким вищу міру покарання було замінено на довічне ув’язнення в силу міжнародних зобов’язань України та відповідно до Закону України від 22 лютого 2000 року [2]. Заявники скаржилися на нелюдські умови тримання їх у, так званому, “коридорі смерті”. Враховуючи схожість скарг, Суд прийняв рішення, що провадження по ним має відбуватися одночасно. Суд визнав Україну винною у порушенні статті 3 Конвенції, підтвердивши раніше проголошений принцип гуманного ставлення щодо осіб, засуджених до смертної кари, осіб, засуджених до довічного ув’язнення, та осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі.

Перші шість справ по статті 3 Конвенції проти України виявили наявність суттєвих недоліків в українській пенітенціарній системі, які самі по собі порушують право людини на повагу її честі та гідності, абсолютну заборону катувань та інших видів поганого поводження (покарання). Показово, що скарги на нелюдські умови тримання в місцях позбавлення волі стосувалися різних регіонів України – Автономної Республіки Крим (справи Алієва та Назаренка [12, 55]), Івано-Франківської області (справи Кузнєцова та Полторацького [42, 60]), Запорізької області (справа Данкевича [25]) та Хмельницької області (справа Хохлича [36]).

У своїх скаргах заявники вказували на застосування щодо них насильства під час перебування у місцях позбавлення волі, відсутність проведення ефективного розслідування по скаргах на застосування “поганого” поводження з боку адміністрації, нестерпні умови перебування у пенітенціарних закладах, порушення їхніх фундаментальних прав тощо.

Так, у справі “Алієв проти України” (Aliev v. Ukraine) зазначається: «…харчування було дуже низької якості та без будь-якого м’яса. Заявник часто знаходив у їжі тарганів, черв’яків, мух та інших комах… Оскільки зачіпалися питання гігієни, заявник казав, що йому дозволялось приймати душ лише один раз у десять або навіть дванадцять днів у дуже брудній душовій. Душ приймали від 5 до 10 хвилин… засуджені користувалися одноразовими бритвами, які використовувались декілька разів. Їх не забезпечували милом та зубною пастою, і вони не могли отримувати ці предмети від родичів… медичне обслуговування у слідчому ізоляторі було недостатнім, а адміністрація не забезпечувала стоматологічного обслуговування; зуби ніколи не лікували, лише виривали. Він зазначав, що він не міг спати чи відпочивати через галас навколо його камери та лампу, яка була увімкнена 24 години на добу…» [60, п. 118]

Вказані у скаргах обставини повністю збігаються із зауваженнями та оцінками Європейського комітету проти катувань, які містяться у звіті 1998 року, складеному за підсумками першого офіційного візиту делегації Комітету до України 8-24 лютого 1998 року. Зокрема, у звіті, на який посилається Європейський суд, констатується: «…засуджені до смертної кари були закриті на 24 годин на добу в камерах, в яких був дуже обмежений життєвий простір і не було доступу природного освітлення і часом дуже бідне штучне освітлення, вони фактично не мали можливості зайняти свій час і дуже мало можливостей для контакту з людьми. Більшість з них трималися в таких шкідливих умовах значний період часу (від 10 місяців до більш ніж двох років). Така ситуація може повністю відповідати законодавчим положенням стосовно ставлення до засуджених до смертної кари, чинним в Україні, проте це не змінює той факт, що, на думку КПТ [Європейський комітет проти катувань – А. ч.], вона становить нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження» [60, п. 110].

Оцінюючи встановлені обставини, Суд дійшов висновку, що в усіх шести справах немає доказів існування “позитивного наміру” принизити чи збентежити заявників, однак відсутність цієї мети не виключає констатацію порушення статті 3 Конвенції, оскільки умови, в яких утримувалися заявники, повинні були завдати їм значного психологічного страждання і принизити їхню людську гідність [12, п. 149; 25, п. 142; 46, п. 125; 55, п. 142; 36, п. 178; 60, п. 144].

Крім того, в рішеннях по цих справах Суд встановив важливий принцип щодо оцінки виконання державою обов’язків, які випливають з ратифікації Конвенції, підкресливши, що складні економічні умови та фінансові негаразди держави не можуть виправдати порушення прав людини [60, п. 148][17].

Наступна справа по статті 3 Конвенції проти України була розглянута у лютому 2004 року. Зазначимо, що справа “Науменко проти України” (Naumenko v. Ukraine) є єдиною справою про “погане” поводження і однією з небагатьох українських справ, по якій Суд не встановив порушення прав людини з боку України [54].

Заявник скаржився на те, що був підданий постійним тортурам у вигляді введення психотропних медикаментів та застосування електрошоку, а також нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню, яке полягало в побоях, приниженні, погрозах, залякуванні та застосуванні наручників протягом тривалого часу.

Розглядаючи скаргу, Суд по черзі перевірив викладені заявником факти: примусове медичне лікування, зловживання наручниками та побої.

Щодо першого Суд зазначив:

«Оскільки заявник скаржиться на примусові медичні заходи у формі ін'єкцій психотропних речовин, Суд нагадує свою практику, згідно з якою національні органи влади зобов'язані захищати здоров'я людей… Тому відсутність належного медичного догляду можна розцінити як поводження, що суперечить статті 3… Саме медичним працівникам належить право вирішувати, спираючись на їх знання, які засоби терапії застосовувати для того, щоб підтримати фізичний та психічний стан ув’язнених. Медична концепція базується на таких принципах: необхідні терапевтичні заходи, якщо це звичайно не шкодить зацікавленій особі, не можуть бути нелюдськими чи такими, що принижують. Однак навіть такі заходи можуть суперечити статті 3 Конвенції, від якої не можна відступати. Таким чином, Суд повинен переконатися, що відповідне лікування було необхідним» [54, п. 112].

Отже, Суд встановив кілька критеріїв оцінки правомірності дій держави щодо забезпечення медичного обслуговування осіб, які знаходяться в місцях позбавлення волі: по-перше, особи, які знаходяться в місцях позбавлення волі, мають право на медичну допомогу; цьому праву кореспондує обов’язок держави забезпечувати захист їхнього здоров’я; по-друге, медична допомога не може надаватися у вигляді заходів чи у спосіб, який є нелюдським або принизливим; по-третє, медичні заходи мають бути об’єктивно необхідними.

Виходячи з аналізу конкретних обставин у справі «Науменко проти України»(Naumenko v. Ukraine), Суд констатував, що заявник не може надати точних доказів, які б могли привести до висновку про зловживання медичними засобами та їх примусовим застосуванням.

Розглядаючи скаргу заявника на зловживання наручниками, Суд встановив загальні критерії правомірності їхнього застосування: «…зазвичай тримання у наручниках не порушує статті 3 Конвенції, якщо воно є законним та необхідним заходом. З огляду на це, необхідно проаналізувати, зокрема, ризик ушкоджень та шкоди» [54, п. 117].

Враховуючи обставини застосування наручників щодо заявника, Суд вважає, що адміністрація СІЗО не перевищила своїх повноважень:

«Це був необхідний захід для заспокоєння заявника та для попередження застосування сили заявником щодо себе, тому що перед цим він здійснив дві спроби самогубства. Суд не може кваліфікувати ці заходи як “нелюдські та такі, що принижують гідність”» [54, п. 119].

При розгляді частини скарги, в якій йшлося про побиття заявника, Суд зазначив, що застосування до особи, яка позбавлена волі, фізичної сили має бути викликане необхідністю; в іншому випадку застосування сили становитиме посягання на людську гідність і складатиме порушення статті 3 Конвенції:

«Суд визнає, що інколи дуже важко засудженому отримати докази поганого поводження з боку охоронців тюрми… За цих обставин засуджений повинен отримати докази, наприклад, вимагаючи зробити йому медичний огляд. Суд нагадує, що і для національних судів, і для Європейського суду погане поводження, що оскаржується, повинно бути детально описане, щоб суд мав змогу повністю оцінити цю ситуацію» [54, п. 121].

У справі “Науменко проти України” (Naumenko v. Ukraine) Суд визнав показання заявника щодо побиття дещо емоційними і не знайшов жодного елементу, який міг би підтвердити реальність фактів, викладених у заяві. Суд не отримав жодного прийнятного та переконливого доказу того, що заявник отримав удари, які містили ознаки “нелюдського та такого, що принижує гідність поводження”. Отже, Суд дійшов висновку, що у цій справі “Науменко проти України”(Naumenko v. Ukraine) не було порушення статті 3 Конвенції [54, п. 126, 128].

У 2005 році Суд вирішив справу “Афанасьєв проти України” (Afanasyev v. Ukraine), яка стосувалася використання незаконних методів проведення допиту затриманого (побиття і залякування), а також відмови держави провести належне розслідування цього факту [9].

Наведемо окремі обставини цієї справи. 1 березня 2000 року заявник був затриманий за підозрою у шахрайстві та доставлений до Київського районного відділу міліції міста Харкова. Заявник стверджував, що був побитий співробітниками міліції, які вимагали від нього зізнання у скоєнні злочину. Кожного разу після побиття йому говорили, що, якщо він не зізнається, його битимуть і далі. Коли заявника били останній раз, один з міліціонерів вдарив його в ліве вухо, наслідком чого стали пухлина і часткова глухота. 2 березня 2000 року заявника було доставлено до ізолятору тимчасового тримання, де його відмовилися приймати через наявність чисельних тілесних ушкоджень.

3 березня 2000 року заявника супроводили до лікарні, де він був оглянутий лікарем.

4 березня 2000 року проти заявника було висунуто обвинувачення і звільнено під підписку про невиїзд.

З 5 березня по 7 квітня 2000 року заявник проходив медичне освідування у відділі судово-медичної експертизи. Судово-медичний експерт зафіксував різноманітні ушкодження на тілі заявника. Серед ушкоджень – пошкодження лівого вуха, синці на тулубі, обличчі, лівій руці та лівій нозі, які були кваліфіковані як легкі тілесні ушкодження. Експерт також зазначив приблизну дату отримання заявником цих ушкоджень, яка збігалася з періодом перебування заявника у райвідділі міліції.

13 квітня 2000 року заявник звернувся до прокурора Харківської області з вимогою порушити кримінальну справу проти міліціонерів, які спричинили йому тілесні ушкодження. Показово, що на одній із стадій розслідування кримінальної справи заявника (влітку 2003року), справу було передано до Київського районного відділу міста Харкова. Розслідування справи тривало на момент розгляду скарги заявника в Європейському суді.

По цій справі Суд зазначив, що, по-перше, застосування щодо особи, позбавленої волі, фізичної сили, яке не було вкрай необхідним через її власну поведінку, принижує людську гідність і є, за загальним правилом, порушенням права, передбаченого статтею 3 Конвенції [9, п. 60]; по-друге, ступінь тяжкості ушкоджень, які встановлені судово-медичною експертизою на тілі заявника незабаром після його звільнення, вказує, що ушкодження заявника були достатньо суттєвими, щоб утворити нелюдське та таке, що принижує гідність поводження у значенні статті 3 [9, п. 61].

Далі Суд говорить, що наступним кроком у розгляді справи є вирішення питання про відповідальність держави щодо цих ушкоджень за статтею 3 Конвенції.

З цього приводу Суд вважає: «…що матеріали справи підтверджують, що заявник зазнав насильства під час свого затримання. Але заявник не надав жодних незалежних доказів, здатних підтвердити його заяви, ніби ушкодження були завдані працівниками міліції. Не було жодного свідка події. За відсутності будь-яких незалежних свідків, які були б присутні під час побиття, Суд вважає неможливим встановити, чи були ушкодження заявникові завдані працівниками міліції, як це стверджується. Однак, Суд вважає, що у сукупності медичні докази, свідчення заявника, факт його перебування у районному відділі міліції протягом трьох днів та відсутність будь-якого іншого вірогідного пояснення щодо походження ушкоджень заявника, викликають розумну підозру, що ці ушкодження могли завдати працівники міліції. Суд нагадує, що держава відповідає за благополуччя осіб, взятих під варту, і органи влади зобов’язані захищати таких осіб. Пам’ятаючи про обов’язок органів влади звітувати щодо ушкоджень, завданих особам, що перебувають під їхнім контролем, Суд вважає, що нездатність встановити державних службовців, винних у злочинному насильстві щодо затриманої особи, як у цьому випадку, не може звільнити державу від відповідальності за Конвенцією…» [9, п. 62-64]

Враховуючи зазначене, а також те, що держава не змогла навести жодного пояснення щодо вірогідних причин отримання заявником тілесних пошкоджень, Суд вирішив вважати, що заявник отримав ушкодження внаслідок нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, за яке держава має нести відповідальність.

Крім того, Суд нагадав, що стаття 3 Конвенції створює позитивний обов’язок держави ефективно розслідувати заяви про погане поводження, який Україна також порушила стосовно заявника.

Наступна за часом розгляду справа “Мельник проти України”(Melnik v. Ukraine), рішення по якій було прийнято 28 березня 2006 року, стосувалася, по-перше, переповненості камер в’язниці; по-друге, невиконання національними органами зобов’язань щодо попередження, діагностування та лікування туберкульозу в належний час; по-третє, відсутності належного харчування, вентиляції, щоденних прогулянок та належних умов санітарії [50].

Стосовно переповненості камер заявник та уряд наводили різні дані: за словами заявника, на кожну особу, яка відбувала покарання у Вінницькій тюрмі приходилося 1-1,5 кв. метри особистого простору; уряд стверджував, що ця площа була вдвічі більшою і складала 2,5 кв. метри.

З цього приводу Суд зазначив, що не вважає за потрібне вирішувати суперечку між урядом та заявником з приводу розміру камер. Подані цифри свідчать, що в будь-який час особистий простір заявника в камері становив 1–2,5 кв. метри, у той час як за рекомендаціями Європейського комітету проти катувань особистий простір в’язня має дорівнювати 7 кв. метри, тобто 56 кв. метри для 8 в’язнів. Таким чином, на думку Суду, камери, де утримували заявника, були постійно надто переповнені [50, п. 47].

Негативні наслідки перенаселення камер описані у доповідях Європейського комітету проти катувань, на які посилається Суд:

«Переповненість камер невідворотно тягне за собою позбавлення в’язнів можливості усамітнитись в їх щоденному житті. Більше того, високим є ризик насильства та залякування. Такі житлові умови стимулюють розвиток злочинних субкультур та сприяють підтриманню єдності кримінальних угруповань. Це унеможливлює відповідний контроль з боку персоналу в’язниці, особливо у випадках заворушень, зовнішніх втручань, що призводять до застосування сили... Всі ці проблеми загострюються, коли кількість утримуваних осіб перевищує доцільний рівень; далі це тягне за собою ситуацію, за якої погіршуються санітарні умови... Комітет проти катувань дійшов висновку, що несприятливі наслідки перенаселення призводять до нелюдських та таких, що принижують гідність, умов тримання» [50, п. 48, 49].

У справі “Мельник проти України” (Melnik v. Ukraine) Суд визнав Україну винною також у порушенні позитивних обов’язків щодо надання належної медичної допомоги заявникові, зокрема, у попереджені, діагностуванні та лікуванні туберкульозу. Зокрема, Суд зазначив: «із зауважень сторін вбачається, що у заявника виявлено захворювання на туберкульоз майже через два з половиною місяці після того, як він вперше поскаржився на ускладнене переривчасте дихання та слизовий кашель… Суд вважає, що неточність попереднього діагнозу… підтверджує скарги заявника щодо неадекватності наданої медичної допомоги…До затримання заявник не страждав на жодну з хвороб легенів… Після встановлення діагнозу захворювання на туберкульоз… його оглядали більш регулярно та перевели до спеціальної пенітенціарної установи для в’язнів, які страждають на туберкульоз, де його лікували від цієї хвороби та для попередження рецидиву… Стан здоров’я заявника почав покращуватися... Проте тривале лікування від туберкульозу призвело до побічних ефектів, таких, як погіршення зору та головокружіння». Виходячи з зазначеного, Суд зробив висновок, що заявник не отримав необхідної та своєчасної допомоги, з огляду на серйозність захворювання та його наслідки для здоров’я [50, п. 104-106].

Схожою на справу “Мельник проти України”(Melnik v. Ukraine) є справа “Яковенко проти України” (Yakovenko v. Ukraine), вирішена Судом у 2007 році. [82] По цій справі заявник так само скаржився на матеріально-побутові умови тримання у місцях позбавлення волі (Севастопольський ІТУ та Симферопольський СІЗО), а також на порушення його права на медичне обслуговування та медичну допомогу (заявник був ВІЛ-інфікованим і хворим на туберкульоз). Зазначимо, що по заявник не дочекався рішення Суду – воно було прийнято через півроку після його смерті внаслідок важкої хвороби, до якої призвели порушення статті 3 Конвенції з боку держави.

У цій справі Суд дійшов висновку, що переповненість камер, позбавлення сну та нестача природного освітлення і повітря характеризують умови тримання заявника під вартою в Севастопольському ІТТ як поводження, що принижує гідність, а ненадання заявникові вчасної і належної медичної допомоги, якої він потребував як ВІЛ-інфікований і хворий на туберкульоз, становило нелюдське й таке, що принижує гідність, поводження у значенні статті 3 Конвенції. [82, п. 87, 99]

Справа “Яковенко проти України”(Yakovenko v. Ukraine) порушила питання щодо умов транспортування в’язнів у контексті дотримання статті 3 Конвенції, яке до того часу не вирішувалося Судом при розгляді “українських” справ.

Крім вимог і нормативів, встановлених Судом із цього питання, заслуговують на увагу також застосовані Судом підходи щодо оцінювання фактичних даних:

«Суд повторює, що твердження про жорстоке поводження мають підкріплюватися відповідними доказами. При оцінці доказів Суд засовує критерій переконання “поза розумним сумнівом”. Водночас таке переконання може випливати із сукупності досить сильних, ясних і узгоджених висновків або неспростовної фактичної презумпції факту…

Суд зауважує, що звіт Уряду щодо умов транспортування з однієї установи до іншої був напрочуд коротким. Суд повторює, що в такому конвенційному провадженні, яким є розгляд цієї справи, не завжди можливе неухильне застосування принципу affirmanti incumbit probatio (особа, що стверджує що-небудь, має довести це твердження), оскільки в деяких випадках лише Уряд-відповідач має доступ до інформації, за допомогою якої можна підтвердити або спростувати твердження. Ненадання Урядом такої інформації без переконливого пояснення може служити підставою для відповідного висновку про обґрунтованість тверджень заявника…

У цій справі заявник не мав змоги точно виміряти розміри камери у в’язничному фургоні чи дістати довідки про ступінь їхнього заповнення. З іншого боку, для Уряду не було складним завданням навести конкретні дані на підтвердження своїх доводів, але він не зробив цього і не дав жодних пояснень, чому він утримувався від надання такої інформації. Фактично, Уряд обмежився твердженням, що умови відповідали чинним нормам і що тривалість поїздки була втричі менша, ніж стверджував заявник. Копій документів із зазначеними нормами чи інструкцій стосовно в’язничних фургонів подано не було. Зважаючи на ці обставини, Суд розглядатиме цю скаргу по суті, виходячи з інформації, поданої заявником, оскільки вона підтверджується спостереженнями Комітету проти катувань» [82, п. 103-105].

Заявник стверджував, що у в’язничних фургонах площею шість квадратних метрів, як правило, перевозили тридцять затриманих. Уряд доводив, що у фургоні ніколи не було більше двадцяти або двадцяти однієї особи, але не зазначив загального розміру камер, у яких тримали заявника під час поїздок. Отже, навіть якщо виходити з твердження Уряду про те, що на одного ув’язненого у фургоні припадало 0,3 кв. метра, такий покажчик все одно явно нижчий, ніж це допускають стандарти Комітету проти катувань.

Наведемо положення однієї з доповідей Європейського комітету проти катувань, на які посилається Суд: «Комітет рекомендує, щоб умови транспортування ув’язнених в Україні були переглянуті…

Як термінові міри він рекомендує, щоб українська влада вжила заходів, аби: значно зменшити максимальну кількість ув’язнених, яка допускається у відділеннях спеціального вагона (у відділенні площею 3,5 кв. метри ніколи не повинно перевозитися більше шести осіб, а у відділенні площею 2 кв. метри – більше трьох осіб); забезпечити увезених протягом транспортування питною водою, вжити необхідних заходів для забезпечення їм належного харчування протягом тривалих поїздок; припинити практику використання камер площею 0,5 кв. метра для транспортування ув’язнених» [82, п. 58].

У 2008 році Суд розглянув чотири справи щодо порушення Україною положень статті 3 Конвенції, три з яких – “Кобець проти України” (Kobec v. Ukraine) [38], “Козинець проти України” (Kozinets v. Ukraine) [40] та “Яременко проти України” (Yaremenko v. Ukraine) [83] стосувалися доволі поширеної в Україні практики залишення без розгляду скарг на застосування незаконних методів проведення допитів (застосування фізичної сили щодо затриманих/ підозрюваних з метою отримання від них зізнання) або непроведення по ним належного (об’єктивного, незалежного та своєчасного) розслідування.

По цим справам Суд повторив і конкретизував принципи, раніше встановлені у справі “Афанасьєв проти України”(Afanasyev v. Ukraine), щодо позитивних обов’язків держави за статтею 3 Конвенції:

«Суд повторює, що, коли особа заявляє небезпідставну скаргу про те, що вона зазнала надзвичайно поганого поводження з боку правоохоронців на порушення статті 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держав за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в … Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, що здатне забезпечити встановлення і покарання винних осіб… Мінімальні критерії ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, також включають вимоги того, що таке розслідування має бути незалежним, безстороннім, складати предмет прискіпливої уваги з боку громадськості, при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю…» [9, п. 60]

Без проведення належного розслідування загальна правова заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, попри своє фундаментальне значення, на думку Суду, була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем [40, п. 60].

Показовою в контексті забезпечення права ув’язнених на отримання медичної допомоги є справа “Ухань проти України” (Ukhan v. Ukraine), рішення по якій було прийнято 18 грудня 2008 року [77].

У судовому рішенні викладені основні принципи й підходи, які застосовуються Судом при оцінці дій держави щодо надання медичної допомоги:

«Суд зазначає, що стаття 3 Конвенції покладає на державу обов’язок захищати фізичне здоров’я осіб, позбавлених волі. Суд допускає, що медична допомога, яка доступна в установах системи виконання покарань, не завжди може бути на тому ж рівні, що й у найкращих громадських медичних закладах. Проте держава має забезпечити належний захист здоров’я ув’язнених, зокрема шляхом надання необхідної медичної допомоги…

При оцінці того, чи виконала держава обов’язок щодо охорони здоров’я особи, яка тримається під вартою і знаходиться на утриманні держави, Суд також має проаналізувати, наскільки погіршився стан здоров’я цієї особи протягом тримання під вартою. Хоча таке погіршення само по собі не означає порушення статті 3 Конвенції, тим не менш воно може розглядатись як характерний елемент всіх умов тримання… Коли органи влади вирішують помістити та тримати під вартою серйозно хвору особу, вони мають виявити особливу ретельність, гарантуючи такі умови, які відповідають її спеціальним потребам, що зумовлені інвалідністю…

Лише той факт, що ув’язненого оглянув лікар та призначив певний вид лікування, автоматично не може привести до висновку, що медична допомога була достатньою… Органи влади мають забезпечити повну фіксацію стану здоров’я особи, яка тримається під вартою, та лікування, яке ця особа отримувала під час перебування під вартою чи позбавлення свободи… забезпечити своєчасність та правильність діагнозів та догляду, а також, у разі необхідності та залежно від характеру захворювання, забезпечити регулярний та систематичний нагляд, який включає в себе всебічний план лікування, що має бути спрямований на лікування захворювань ув’язненого та попередження погіршення стану його здоров’я, а не на усунення симптомів… Державні органи також повинні довести, що були створені умови, необхідні для призначеного лікування, щоб це лікування було дійсно отримано…» [77, п. 72-74]

Виходячи з зазначених принципів, у справі «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine) Суд дійшов висновку, що державні уповноважені органи не діяли належним чином щодо заявника при виконанні свого обов’язку за Конвенцією відповідно до статті 3, враховуючи інформацію щодо зволікань та суперечностей при встановленні діагнозів захворювань заявника, відсутності комплексного підходу до медичного нагляду та лікування, а також незабезпечення умов, які були б розумною мірою пристосовані до потреб заявника у медичній допомозі. Відповідно, заявника було піддано нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню, отже, мало місце порушення статті 3.

Аналіз рішень Європейського суду проти України за статтею 3 Конвенції засвідчує, що порушення заборони “поганого” поводження з боку нашої держави є однотипними. Україна порушує статтю 3 Конвенцію в наслідок поширеної практики застосування правоохоронними органами незаконних методів проведення допитів, відсутності ефективного розслідування фактів “неналежного” поводження й притягнення до відповідальності винних осіб, умов тримання ув’язнених та затриманих осіб, які самі по собі складають нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження/ покарання.

ЛІТЕРАТУРА:

Декларация ООН о защите всех лиц от пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих человеческое достоинство видов обращения и наказания. Принята резолюцией 3452 (ХХХ) Генеральной Ассамблеи ООН от 9 декабря 1975 года // Сборник стандартов и норм ООН в области предупреждения преступности и уголовного правосудия /ООН; М-во внутр. дел Российской Федерации. – М., 1992. – С. 259-260.
Закон України «Про ратифікацію Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується смертної кари» від 22 лютого 2000 року // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 13. – Ст. 111.
Комментарий к Конвенции о защите прав человека и основных свобод и практике ее применения / Под. общ. ред. д. ю. н., проф. В. А. Туманова и д. ю. н., пр.+оф. Л. М. Энтина. – М.: Из-во НОРМА, 2002. – 336 с.
Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року // Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. – 1987. – № 13. – Ст. 108; Див. також: Международные акты о правах человека: Сб. документов / Институт государства и права РАН / В. А. Карташкин, Е. А. Лукашева (сост. и авт. вступ. статьи). – М.: Норма-Инфра*М, 2000. – С. 226-237.
Мункян В. И. Европейский Суд по правам человека: право, прецеденты, комментарии: Научно-практическое пособие. – К.: Истина, 2007. – 368 с.
Протокол № 13 // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 4. – Ст. 36.
Протокол № 6 // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 13. – Ст. 111.
Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. – К.: Вид-во «Реферат», 2002. – 344 с.
Afanasyev v. Ukraine, Judgment of 5 April, 2005.
Akkoc v. Turkey, Judgment of 10 October, 2000.
Aksoy v. Turkey, Judgment of 18 December, 1996.
Aliev v. Ukraine, Judgment of 29 April, 2003.
Andronicou and Constantinou v. Cyprus, Judgment of 09 October, 1997.
Aydin v. Turkey, Judgment of 25 September, 1997.
Aylar-Davis v. France, Judgment
B. v. France, Judgment of 25 March, 1992.
Beldjoudi v. France, Judgment of 26 March, 1992.
Bilgin v. Turkey, Judgment of 16 November, 2000.
Borrehab v. Netherlands, Judgment of 21 June, 1988.
Bubbins v. UK, Judgment of 17 March, 2005.
Cakici v. Turkey, Judgment of 8 July, 1999.
Calvelli and Ciglo v. Italy, Judgment of 17 January, 2002.
Cemil Kilic v. Turkey, Judgment of 23 March, 2000.
Cyprus v. Turkey, Judgment of 10 May, 2001.
Dankevich v. Ukraine, Judgment of 29 April, 2003.
Diaz Ruano v. Spain, Judgment of 26 April, 1994.
Dvoynikh v. Ukraine, Judgment of 12 October, 2006.
Edwards v. UK, Judgment of 14 March, 2002;
Ilhan v. Turkey, Judgment of 27 June, 2000.
Ireland v. UK, Judgment of 13 December, 1977.
Isayeva, Yusupova and Bazayeva v. Russia, Judgment of 24 February, 2005.
Ivanchuk v. Poland, Judgment of 15 November, 2001.
Kabulov v. Ukraine, Judgment of 11 November, 2009.
Kaya v. Turkey, Judgment of 19 February,1998.
Keenan v. the UK, Judgment of 3 April, 2001.
Khokhlich v. Ukraine, Judgment of 29 April 2003.
Klaas v. Germany, Judgment of 25 March, 1993.
Kobec v. Ukraine, Judgment of 14 February, 2008.
Koval v. Ukraine, Judgment of 19 October, 2006.
Kozinets v. Ukraine, Judgment of 6 December, 2006
Kurt v. Turkey, Judgment of 25 May, 1998.
Kuznetsov v. Ukraine, Judgment of 29 April, 2003.
L.C.B. v. UK, Judgment of 9 June,1998.
Lopez Ostra v. Spanish, Judgment of 12 December, 1994.
Machmut Kaya v. Turkey, Judgment of 28 March, 2000.
Malenko v. Ukraine, Judgment of 19 February, 2009.
Marckx v. Belgium, Judgment of 13 June, 1979.
Mastromatteo v. Italy, Judgment of 24 October, 2002.
McCann and Others v. UK, Judgment of 27 September, 1995.
Melnik v. Ukraine, Judgment of 28 March, 2006.
Mikhaniv v. Ukraine, Judgment of 6 November, 2008.
N v. Norway, Judgment of 19 May, 1992.
Nachova v. Bulgaria , Judgment of 26 February, 2004.
Naumenko v. Ukraine, Judgment of 10 February, 2004.
Nazarenko v. Ukraine, Judgment of 29 April, 2003.
Nevmerzhitskiy v. Ukraine, Judgment of 5 April, 2005.
Okhrimenko v. Ukraine, Judgment of 15 October, 2009.
Osman v. UK, Judgment of 28 October, 1998.
Paton v. UK, Judgment of 13 May, 1980.
Poltoratskiy v. Ukraine, Judgement of 29 April, 2003.
Pretty v. UK, Judgement of 29 April, 2002.
Price v. the UK, Judgment of 10 July, 2001.
Quinteros v. Uruguay, Judgment of 21 July, 1983.
Raninen v. France, Judgment of 16 December, 1997.
Rehbock v. Slovenia, Judgment of 28 November, 2000.
Response of the Ukrainian Government to the report of the European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment (CPT) on its visit to Ukraine from 10 to 26 September 2000 [CPT/Inf (2002)24] // [Електронний ресурс http://www.cpt.coe.int/documents/ukr/2002-24-inf-eng.pdf].
Ribitsch v. Austria, Judgment of 4 December, 1995.
Selmani v. France, Judgment of 13 December, 1997.
Soering v. the UK, Judgment of 7 July, 1996.
Soldatenko v. Ukraine, Judgment of 23 October, 2008.
Stewart v. UK, Judgment of 10 July, 1985.
T. v. the UK, V. v. the UK, Judgment of 16 December, 1999.
Tanrikulu v. Turkey, Judgment of 8 July, 1999.
The Grceek Case, Judgment of 13 November, 1969.
Tomasi v. France, Judgment of 27 August, 1992.
Tyrer v. the UK, Judgment of 15 March, 1978.
Ukhan v. Ukraine, Judgment of 12 December, 2008.
Valasinas v. Lithuania, Judgment of 26 June, 2001.
Vergelskyy v. Ukraine, Judgment of 12 March, 2009.
Vo v. France, Judgment of 8 July, 2004.
Wolfgram v. FRG, Judgment of 6 October,1986.
Yakovenko v. Ukraine, Judgment of 25 October, 2007.
Yaremenko v. Ukraine, Judgment of 12 June, 2008.
Yasa v. Turkey, Judgment of 2 September, 1998.

[1] За словами заявника, в поліції до нього було застосовано таку форму катування як “палестинське підвішування”, коли його, підвішеного за руки. роздягненого катували електричним струмом, били й оскорбляли словами. Він заявив, що внаслідок підвішування його руки втратили здатність двигатися.

[2] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Заявник - Ахмед Селмуні, громадянин Нідерландів і Марокко, 1942 року народження. Заявника тримали під вартою у поліції з 25 по 29 листопада 1991 року. Офіцери поліції і департаменту кримінальних розслідувань допитували його у зв'язку із провадженням про торгівлю наркотиками. Під час перебування заявника під вартою його шість разів оглядали лікарі, про що складено шість медичних висновків. Суддя-слідчий (у справі, в якій кримінальний суд зрештою засудив пана Селмуні рішенням від 7 грудня 1992 року до п'ятнадцяти років ув'язнення) теж зажадав медичного висновку про стан здоров'я заявника. Після чого його знов оглянув лікар медичної частини в'язниці, а 7 грудня 1991 року - експерт, призначений суддею. Експерт дійшов висновку, що виявлені травми та ушкодження завдано заявнику протягом того часу, який відповідав періоду тримання його під вартою. 1 грудня 1991 року пана Селмуні вперше допитав про зазначені обставини офіцер Національної поліцейської інспекції. 1 лютого 1993 року пан Селмуні подав позов на поліцію та заяву про бажання взяти участь як цивільна сторона у провадженні стосовно нападу із тілесними ушкодженнями, які призвели до повної непрацездатності протягом восьми днів; нападу із застосуванням або з погрозою застосування зброї; сексуальних домагань; нападу, який призвів до інвалідності (втрата ока); та зґвалтування, в якому брали участь двоє чи більше осіб. Усі ці злочини, вчинені між 25 та 29 листопада 1991 року офіцерами поліції, які були при виконанні своїх службових обов'язків. 22 лютого 1993 року суд вищої інстанції розпочав слідство за скаргою заявника і ще однієї особи, яку тримали під вартою. 10 лютого 1994 року на очній ставці заявник впізнав чотирьох офіцерів поліції. У січні, лютому та березні 1997 року проти вказаних офіцерів було висунуто обвинувачення. 21 жовтня 1998 року вони постали перед кримінальним судом за обвинуваченням у нападі. що призвів до втрати працездатності протягом восьми днів та груповому зґвалтуванні. Рішенням від 22 березня 1999 року суд засудив трьох з обвинувачених поліцейських до трьох років ув'язнення і четвертого. їхнього начальника до чотирьох років позбавлення волі з негайним взяттям під варту. Рішенням від 1 липня 1999 року апеляційний суд засудив зазначених обвинувачених на строк від дванадцяти до п'ятнадцяти місяців умовно і одного з них (старшого офіцера) до вісімнадцяти місяців ув'язнення, п'ятнадцять з яких умовно.

[3] ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Пан Кінан, що відбував покарання у вигляді тюремного ув'язнення, скоїв проступок, за який йому було подовжено термін покарання. На цей момент до звільнення пана Кінана залишалося лише дев'ять днів. Адміністрація недооцінила можливий вплив такого заходу на психіку потерпілого, що призвело до його самогубства.

[4] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Заявниця – пані Курт, громадянка Туреччини, 1927 року народження, мешкає у м. Базмилі (Туреччина). ЇЇ син, Юзеїр Курт, був заарештований представникам сил безпеки, що проводили військову операцію в районі її рідного села. Задля встановлення місцезнаходження сина пані Курт одразу після його зникнення звернулася до органів влади. Поліція району поінформувала її, що Юзеїра не було заарештовано. Суд державної безпеки також не мав відомостей щодо арешту її сина. 21 березня 1994 року прокурор заявив, що справа про зникнення Юзеїра виходить за межі його компетенції, оскільки злочин було вчинено бійцями Курдської робітничої партії (КРП). За твердженням органів державної влади, існують серйозні підстави вважати, що Юзеїр Курт або залишив село під час операції, щоб приєднатися до КРП, або був викрадений бійцями цієї організації. Заявниця стверджує, що з моменту подання скарги до Комісії вона сама та її адвокат піддавалися цілеспрямованому тиску з боку властей, щоб змусити її відкликати скаргу. Уряд заперечує, що на заявницю чинився тиск. Органи влади намагалися лише з'ясувати, чи дійсно пані Курі мала наміри подати скаргу на Туреччину до Комісії з прав людини. Одночасно Уряд заявив, що пані Курт було використано в політичних цілях ворожими державі елементами.

[5] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Пан Тайрер у віці 15 років був визнаний винним у нападі на старшокласників у школі та спричиненні їм тілесних ушкоджень, за що його було засуджено до трьох ударів різкою.

[6] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Заявник – пан Моханд Бельджуді народився у Франції в 1950 році, його батьки – вихідці з Алжиру, як і він, втратили французьке громадянство у 1963 році після отримання Алжиром незалежності. Пан Бельджуді виріс у Франції і завжди там проживав або зі своїми батьками, або з громадянкою Франції пані Мартін Бельджуді, з якою він знаходиться у шлюбі з 1970 року. Батьки пана Бельджуді, а також п'ять його братів та сестер також проживають у Франції. У 1969, 1974, 1977 та 1978 роках його було засуджено за різні злочини, в тому числі за крадіжку при обтяжуючих обставинах, за яку йому було призначено покарання у вигляді восьми років позбавлення волі.

У листопаді 1979 року міністр внутрішніх справ видав наказ про вислання пана Бельджуді з країни на тій підставі, що його присутність на території Франції загрожує громадській безпеці. Скарга пана Бельджуді на це рішення була відхилена Адміністративним судом у квітні 1988 року. Тим часом у 1986 році Бельлжуді притягувався до суду за інші правопорушення і безуспішно намагався отримати французьке громадянство у 1983 та 1984 роках. У січні 1991 року Державна рада відхилила його скаргу на рішення Адміністративного суду і розпорядження міністра внутрішніх справ про його вислання з країни. Дане розпорядження на момент розгляду справи в Європейському суді не було ще виконане, оскільки пан Бельджуді на цей момент очікував виклику до суду і знаходився під судовим наглядом, зокрема за звинуваченням у скоєні ще однієї крадіжки при обтяжуючих обставинах.

У скарзі до Європейського суду заявник стверджував, що рішення про його вислання порушує статті 3,8,9, 12 та 14 Конвенції.

[7] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Заявниця народилася в Алжирі у 1953 році, при народжені її було зареєстровано як дитину чоловічої статі і вона отримала ім'я Норбер Антуан. З самого раннього віку дитина вела себе по-жіночому, оскільки відчувала себе дівчиною, і родина відносилася до дитини саме так. Після проходження військової служби заявниця у 1963 році відправилася до Парижу, де проживає й тепер і працює в театральній сфері. З 1963 по 1967 рік вона лікувалася від депресії, після чого пройшла курс гормональної терапії, що призвів до фемінізації її зовнішності. У 1972 році вона зробила операцію зі зміни статі. Зараз заявниця мешкає із чоловіком, з яким хотіла б одружитися.

Офіційні документи заявниці, включаючи паспорт, посвідчення особи та посвідчення водія, видані на ім'я Норбера Б., а картка соціального обслуговування має номер, яким позначаються особи чоловічої статі.

У 1978 році заявниця звернулася до суду із заявою, що вона є особою жіночої статі і просить внести відповідні зміни до документів, зокрема, до свідоцтва про народження, щоб зафіксувати в ньому факт зміни статі і своє нове жіноче ім'я – Лін Антуанет.

Суд першої інстанції відхилив її позов у листопаді 1979 року. а її касаційна та апеляційна скарги були відхилені відповідно у травні 1985 року та у березні 1987 року.

[8] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. У 1977 році пан Обдула Беррехаб, громадянин Марокко, вступив у шлюб з пані Сонею Костер, громадянкою Нідерландів. У 1979 році в них народилася дочка Ребекка, яка також є громадянкою Нідерландів. У зв'язку з тим, шо батьки Ребекки розірвали шлюб незадовго до її народження, власті Нідерландів відмовилися поновити панові Беррехабу вид на проживання, який було призупинено раніше відповідно до положень Закону про іноземців від 13 січня 1965 року. У 1984 році, після того як пан Беррехаб програв процес в Державні раді, його було вислано з Нідерландів. Пан Беррехаб та його дочка звернулися зі скаргою щодо наслідків цих двох рішень для їхнього сімейного життя. У 1985 році пан Беррехаб і пані Костер уклали шлюб повторно. На підставі цього пану Беррехабу було дозволено знаходитися в Нідерландах для того, щоб “проживати з голландською жінкою та мати можливість працювати протягом цього часу”. У скарзі, яку було подано до Європейської Комісії заявник та його колишня дружина, діючи від власного імені та як опікун дочки, стверджують, що висилка пана Беррехаба є актом, що принижує людську гідність у значенні статті 3, а також порушенням статті 8 Конвенції.

[9] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Заявниця – пані Григорія Лопез Остра, іспанська піддана, у 1988 році мешкала разом із родиною в кількох сотнях метрів від центру м. Лорки. Улітку1988 року неподалік від її дому почало діяти підприємство з переробки відходів шкіряних заводів. Одразу після введення підприємства в експлуатацію шкідливі викиди призвели до погіршення стану здоров'я багатьох мешканців, у тому числі й заявниці, а також до значних незручностей у їхньому житті. Муніципальна влада була змушена евакуювати людей, які проживали поблизу від підприємства, а потім у вересні 1988 року, з урахуванням висновків експертної комісії, закрити ряд виробництв на підприємстві.

Пані Лопез Остра звернулася зі скаргою до суду, в якій стверджувала, що має місце протиправне вторгнення до її особистого життя та замах на її здоров'я та здоров'я членів її родини. У січні 1989 року місцевий суд відхили позов пані Лопез Остра, хоча прокурор погодився з наявністю підстав для такого позову. Заявниця подала апеляційну скаргу до Верховного Суду, яку також було відхилено. 26 лютого 1990 року Конституційний Суд постановив, що скарга пані Лопез Остра є необґрунтованою. У лютому 1992 року заявниця та її родина переїхали до квартири в центрі м. Лорки, яку оплачує муніципалітет. 27 жовтня 1993 року рішенням міського суду за заявою сестер та чоловіка заявниці було призупинено діяльність підприємства і порушено кримінальну справу за звинуваченням у скоєні екологічного злочину.

У скарзі до Європейського Суду заявниця стверджує, що будівництво неподалік від її дому шкідливого підприємства, котре протягом довгого часу було джерелом шуму, шкідливих випарів та неприємною запаху, порушило статті 3 та 8 Конвенції. Вона поклала відповідальність за те, що сталося, на органи влади, звинувативши їх у безвідповідальності.

[10]ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Заявниця – пані Паула Маркс, бельгійка за національністю. 16 жовтня 1973 року в неї народилася позашлюбна дитина – дочка Олександра Маркс. Відносно дітей, народжених поза шлюбом, в Бельгії діє особливий закон (Цивільний кодекс), який встановлює складний порядок їхнього визнання та усиновлення. Якщо факт материнства щодо дини, народженій у шлюбі, визнається автоматично за фактом народження, то відносно дитини, народженій поза шлюбу, для його визнання від його матері необхідна особлива заява, яка подається в орган, що відає актами громадського стану, що й було зроблено заявницею. Однак таке визнання дитини за бельгійським законодавством є декларативним актом, котрий не є достатнім доказом материнства. 30 жовтня через рік після народження дитини Паула Маркс розпочала процедуру усиновлення своєї дитини відповідно до статей 350-356 Цивільного кодексу, яка завершилася 18 квітня 1975 року; акт про усиновлення датований 30 жовтня 1974 року – датою порушення процедури. Цивільний кодекс Бельгії суттєво обмежував спадкові та деякі інші майнові права дитини, народженої поза шлюбом, та його матері. У лютому 1978 року Уряд Бельгії вніс на розгляд Сенату законопроект, що мав на меті “урівняти в правах усіх дітей”.

[11] Зазначимо, що перелічені випадки не вичерпують ситуацій правомірного застосування сили, до яких також можна віднести примусові дії медичного характеру, екстрадицію тощо.

[12] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Заявник – пан Ернст Рехбок, громадянин Німеччини, народився у 1959 році, мешкає у м Ландсхут (Німеччина). 8 вересня 1995 року був заарештований словенською поліцією у м. Доліч. Предметом розгляду в Європейському суді були обставини арешту, в ході якого заявника (підозрювався у розповсюдженні наркотичних засобів та контрабанді) було травмовано. 9 вересня 1995 року в ході медичного обстеження пану Рехбоку був поставлений діагноз: подвійний перелом щелепи та пошкодження обличчя.

[13] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Заявниця – пані Клаас, громадянка Німеччини, була затримана за підозрою в управлінні машиною в нетверезому стані. Обставини затримання та послідовність подій, в ході яких заявниця зазнала тілесних ушкоджень, були предметом розгляду в національних судах і, згодом в Європейському суді. Факт отримання заявницею тілесних ушкоджень був підтверджений результатами медичного огляду. Крім того, проведене тестування крові заявниці виявило рівень алкоголю у 0,82 мл, що перевищувало припустиму норму.

[14] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Ззаявник – пан Рібитч, 1958 року народження, громадянин Австрії, проживає разом з дружиною у Відні. 21 травня 1988 року його квартиру було піддано обшуку у зв'язку з розслідуванням обставин загибелі двох людей від передозування героїну. Наступними днями поліція проводила додаткові обшуки та допити заявника і його дружини. 31 травня 1988 року заявника та його дружну було заарештовано за підозрою у незаконному обороті наркотичних засобів, їх протримали під вартою до ранку 2 червня 1988 року. Після звільнення заявник розповів деяким особам, серед яких був журналіст, про погане поводження, якого він зазнав у поліції. 2 червня 1988 року заявника було обстежено в міській лікарні, наступного дня його оглянув лікар-терапевт. У медичному висновку було відображено наявність кількох сінців на правій руці пана Рібитча, що було підтверджено також лікарем-терапевтом під час судовою розгляду. Колега журналіста зробив фотозйомки цих травм. Після висвітлення інциденту в пресі проти поліцейських було порушено кримінальну справу, в якій заявник приймав участь як цивільна сторона. Під час судового розгляду, котре відбулося 13 жовтня 1989 року, районний суд заслухав поліцейських, свідків, заявника та його дружину, а також лікаря-терапевта, який обстежував заявника. За спричинення тілесних ушкоджень пану Рібитчу суд усунув одного з поліцейських від виконання службових обов'язків і приговорив його до двох місяців позбавлення волі; винний також був зобов'язаний сплатити потерпілому грошову компенсацію. Суд прийняв версію пана Рібитча з приводу тілесних ушкоджень і виключив можливість того. що ці ушкодження мали випадковий характер. Двоє поліцейських були виправдані. 14 вересня 1990 року Земельний суд скасував рішення районного суду і виправдав поліцейського. Розглянувши обставини справи. суд дійшов висновку, що представлена поліцейськими версія подій, згідно з якою заявник вдарився об двері поліцейської автомашини, не була спростована і що деякі твердження заявника не можуть бути доведені з певністю, яка є необхідною для визнання винним в порядку кримінального судочинства. 26 листопаду 1990 року Конституційний суд за скаргою заявника виніс рішення, що арешт та обшук без ордера в домі пана Рібитча були незаконними й такими, що порушили його право на свободу та недоторканість житла; однак суд відхилив скаргу заявника щодо поганого поводження.

[15] ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Заявник – пан Томазі, громадянин Франції, був заарештований 23 березня 1983 року за підозрою у співучасті у вбивстві та замаху на вбивство, які були скоєні 11 лютого 1982 року. 25 березня заявнику було пред'явлене звинувачення, після чого протягом довгого часу він знаходився під арештом. Пан Томазі понад двадцять разів подавав прохання про звільнення його під заставу, однак всі прохання були відхилені. Крім того. 29 березня 1983 року він подав скаргу на жорстоке поводження, якого він зазнав під час перебування в поліцейському відділку. Кілька разів пан Томазі обстежувався медичними експертами, які зафіксували наявність на його тілі різних тілесних ушкоджень. Довготривале слідство, в ході якого змінювалися слідчі, та судові розгляди завершилися тим, що 22 жовтня 1988 року заявника було визнано невинуватим і він отримав компенсацію в розмірі 300 000 франків. У скарзі, поданій до Європейської Комісії 10 березня 1987 року, заявник стверджує, що відносно нього мало місце порушення статей 3, 6 п. 1 та 5 п. 3 Конвенції.

[16]ОБСТАВИНИ СПРАВИ. Заявників – громадян Великої Британії, що народилися у серпні 1982 року, було засуджено у листопаді 1993 року за викрадення і вбивство дворічної дитини. На час вчинення злочину їм виконалося по десять років, і одинадцять на момент розгляду справи, який відбувався в Суді Корони і привернув до себе значну увагу преси й громадськості. Після засудження заявників було ув'язнено на невизначений термін “доти, доки забажає ЇЇ Величність”. Згідно з англійським правом і практикою діти й молоді люди, засуджені на невизначений строк ув'язнення, повинні спочатку відбути “тарифний” строк покарання, який встановлюється Міністром внутрішніх справ як покарання за злочин. Після закінчення тарифного строку ув'язнені можуть бути звільнені, якщо Рада з умовно-дострокового звільнення дійде висновку, що вони не становлять небезпеки для суспільства. Міністр внутрішніх справ встановив щодо кожного із заявників тарифний строк ув'язнення тривалістю п'ятнадцять років. Це рішення було скасоване Палатою лордів в порядку судового нагляду 12 червня 1997 року. Після цього новий тарифний строк встановлено не було. Див: Комюніке Секретаря Суду // Практика Європейського Суду. Рішення. Коментарі. – 2000. – № 1 (5). – С. 54-60.

[17] «При розгляді суттєвих умов утримання заявника…, Суд також звернув увагу, що Україна мала серйозні соціально-економічні проблеми в ході перехідного періоду і що до літа 1998 р. адміністрація СІЗО працювала в складних економічних умовах і займалася впровадженням нового національного законодавства та відповідних інструкцій. Проте, Суд зауважує, що брак коштів не може, в принципі, виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили поріг поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України не можуть у будь-якому випадку пояснити та виправдати окремі умови утримання, які…були визнані неприйнятними у цій справі».