Лекція № 1. Журналістське розслідування: історія становлення жанру, поява і функціонування Україні.

Цей жанр є своєрідним барометром, яким вимірюється стан свободи слова в суспільстві, рівень владного чи корпоративного тиску на роботу журналістів, котрі у пошуках істини прагнуть об’єктивно досліджувати й аналізувати події та явища реальної дійсності. В Європі та в Північній Америці ж/р стало одним з найпрестижніших жанрів незалежних ЗМІ. У цих державах журналіст захищений існуючим рівнем демократії. Французький журналіст і один з діячів Міжнародної організації захисту свободи преси «Репортери без кордонів» Олександр Леві сказав: «У демократичному суспільстві міністри бояться журналістів, а в недемократичному – навпаки».

В незалежній Україні теоретичні дослідження жанрової природи ж/р та системний аналіз відповідних публікацій у ЗМІ лише на початковій стадії. В.Здоровега, побіжно розглядаючи його серед ін. жанрів, назвав його поки що слабо розвиненим в нашій журналістиці. Зрозуміло, що для певних кіл, пов’язаних зокрема з великою політикою, владою, бізнесом, вторгнення жур-налістів у ці, здебільшого напівзакриті від широкої громадськості сфери, завжди було небажаним. Рубрика «Журналістське розслідування» присутня переважно на сторінках опозиційних видань.

Журналістське розслідування – синтетичний жанр преси. Його порів-нюють з вищою фаховою майстерністю, бо тут, як ніде, перевіряються фахові знання автора – дослідника, аналітика і репортера, інтерв’юера і психолога, критика і літератора, який майстерно володіє словом. Тут зустрічаються дослідження фактів, документів, тенденцій, конфліктних ситуацій, вчинків людей тощо. Елементи всіх цих жанрів і рис поєднуються в ж/р.

Термін вперше з’явився наприкінці 60-х рр. ХХ ст. на сторінках амери-канських газет. Один з дослідників «гарячої публіцистики» канадський жур-наліст Віктор Маларек вважає, що роль потужного каталізатора в його появі відіграла В’єтнамська війна, невідповідність між жорсткою реальністю і офіційними повідомленнями з боку державних кіл. Дезинформація не лише вводила населення в оману, а й зачіпала честь і гідність журналістів, які були свідками подій та намагалися в репортажах правдиво їх висвітлити. Щоб захистити довіру до преси, вони змушені були спростувати офіційний міф про війну, показати її зворотний бік, виявити прихований інтерес в цій війні. Був кинутий виклик. Внаслідок журналістських розслідувань суспільство отримало інформацію про реальний перебіг війни, про злочини американсь-кої армії. Після серії таких публікацій безглуздість війни уже ні в кого не викликала сумніву. Журналісти вийшли переможцями. Пізніше один з дер-жавних діячів сказав, що важливі політичні рішення мають прийматися владою відкрито разом з народом.

Наступним кроком в утвердженні жанру стала Уолтергейська справа, котра увінчалася відставкою президента США Ричарда Ніксона. Сьогодні публікації про цю справу вже вивчають на журналістських факультетах Заходу. Поштовхом до справи став дрібний факт, на який звернули увагу журналісти. Кореспонденти «Вашингтон пост» помітили п’ятьох невідомих, що увійшли 17 червня 1972 р. до вашингтонського готелю Уолтергейт, де містився штаб Демократичної партії. Інтуїція підказала їм з’ясувати ситуацію пограбування. В той час, коли всі видання підхопили нав’язану кримінальну версію, вони почали альтернативне дослідження, накопичували факти, шу-кали зв’язки між ними, простежували стосунки високопосадовців, вивчали, що робилося за декораціями виборчої кампанії. І так 2,5 роки. Виявилося, що один з візитерів працював у ЦРУ, у записниках двох інших були зафіксовані номери Білого Дому. Журналісти проглянули багато версій, адже ж/р не може будуватися на припущеннях чи довільних умовиводах, навіть якщо вони й підкріплені на перший погляд достовірною інформацією. Потрібні незаперечні докази, аргументи, які б за будь-яких обставин не підлягали спростуванню. Кожен факт був настільки провірений, що опоненти не мали жодних шансів на опротестування. У т.ч. й анонімне урядове джерело – «Глибоке Горло» (псевдонім досі не розкритий). З того часу ж/р стало само-стійним жанром, здатним суттєво впливати на перебіг суспільно-політичних подій.

Елементи жанру знаходять уже в аналітичній публіцистиці кін. ХІХ – поч. ХХ ст. То був час формування могутніх газетних монополій, керів-ництво яких, переслідуючи власні політичні цілі, нерідко прагнуло мані-пулювати масовою свідомістю. Як писала в одному з номерів за 1908 р. газета «Журналь де Женьов», журналістиці нав’язувався стереотип: не вважати читача розумним, не впливати на його мораль, а подавати йому мішанину з сенсаційних новин, у яких немає нічого, крім заголовків. Така політика викликала негативну реакцію з боку мислячих журналістів і відо-бразилася в перших європейських етичних кодексах. У «Канонах жур-налізму» (1923), прийнятих АТРГ (США), вперше з’явився запис: «Преса – четверта влада в державі».

На відміну від Заходу в Україні, яка не мала власної державності, жанр ж/р зароджувався в ін. умовах – він виділився в сфері художньої публі-цистики і пов'язаний з творчістю письменників-белетристів. Елементи такого жанру з’явилися в гострокритичних матеріалах М.Коцюбинського, які він вміщував у житомирській газеті «Волынь» під рубрикою «Свет и тени рус-ской жизни». Він порушував соціальні проблеми та питання переслідування журналістів.

Елементи жанру помітні і в працях І.Франка. У журналі «Народ» (1890-1895) він опублікував понад 70 статей з економіки та соціальних питань. Розслідувалися причини зубожіння галицького села, пропонувалися шляхи подолання бідності. М.Павлик у статті «Нужда в Галичині» в цьому ж журналі порушив такі ж проблеми. Проти журналістів велися пересліду-вання. Менш ніж за рік (1905-1906) проти «Громадської думки» було порушено 11 судових справ, деякі номери конфісковувалися, авторів гострих публікацій усували, або й судили.

Джерелом виникнення жанру ж/р стала також аналітична публіцистика В.Липинського, С.Єфремова, Ю.Бачинського, А.Ніковського, В.Короленка, В.Винниченка. Нарис відомого журналіста Володимира Гіляровського «Люди нетрів» був вилучений з друку і спалений.

Після 1917 р. розвиток аналітичної публіцистики, яка вже мала певні на-працювання, стає проблематичним. У 1918 р. був створений «Революційний трибунал преси», під який потрапляли незгідні. Свобода преси вважалася «антипролетарським гаслом» (Ленін). Яскравою сторінкою того часу є статті С.Єфремова, за які у 1919 р. була закрита газета «Рада». Це праці «Під обухом», «Слово до живих», «Лист без конверта. До «командуючого україн-ським військом» та «народного секретаря» Юр.Коцюбинського», «Гній і віч-ність», «Фельдфебель у Вольтерах», «Догнивають», «Порохня сиплеться»… Кожна з них побудована на конкретних епізодах та фактах. Усі ж разом вони є серйозним і всебічним журналістським розслідуванням тих злочинів, які чинила в Україні більшовицька влада. Основні проблеми, підняті у його статтях, – терор, реакція і деспотизм.

Відомим публіцистом-аналітиком був журналіст Михайло Кольцов. Він опонував проти нав’язування суспільству «правильної» думки, поставивши в заголовок статті питання: «Якщо все так добре, то чому ж так погано?» Його динамічні сюжетні статті близькі до журналістських розслідувань. У 20-30-ті рр. ХХ ст. він писав про знищення українського села, систему побутового обслуговування, стан медицини й освіти, піднімав «підводну частину айсберга», шукав першопричини, приховані від сторонніх. Він побував у ролі вчителя, таксиста, медика, пілота, щоб зсередини розкрити економічні, соціальні, моральні проблеми. Одним з перших серед колег він піднявся в небо і разом з льотчиком здійснив на військовому винищувачі мертву петлю (ст. «Мертва петля»). Близькі до ж/р його статті «Сім днів у класі», «Три дні в таксі», «Якби я був фельдшером». Вперше тут було вжито характерне для ж/р поєднання елементів різних жанрів. Автор покритикував владні директиви, які надходили з центру. Врешті він став жертвою сталінських репресій.

Така ж доля чекала С.Єфремова, редактора журналу «Радянська літе-ратура» (нині «Вітчизна») М.Хвильового, який був засуджений за аналітичну статтю «Україна чи Малоросія?» і покінчив з життям. У його статтях є дум-ки, суголосні нашому часу. Так, наприклад, він пише про російський книжко-вий ринок в Україні, про нездатність української книги поборотися з росій-ською. Досі ситуація проблемна. В Україні щороку випускають 0,3 україно-мовні книги на людину, що є найнижчим у Європі. М.Хвильовий виступив проти опонентів, які мали високий політичний статус. Він засудив запобіган-ня перед Москвою, кинув виклик офіційній урядовій ідеології, порушив не-гласне табу на оприлюднені теми. Досі це не теми-одноденки, а болючі су-спільні питання.

За існуючого режиму ж/р 40-50-х в Україні навіть не існували. Вони з’явилися в діаспорі. Одними з яскравіших стали виступи І.Багряного «Чад імперії», «Істерика російського фашизму», «Смітник імперії й сталінські «апельсини», «Експлуатація антисемітизму», «Супутники і біломорканали», «Закон» московського беззаконня», «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», «Ціна хрущовського ведмедика», «Про свободу слова, совісті і преси за залізною заслоною», «Епоха мильної баньки», «Млин, що не меле»… Вони друкувалися в діаспорному журналі «Наші позиції» та газеті «Українські вісті». Він брав до уваги інформацію, яка все-таки витікала і проникала за ру-біж, оперував підтвердженими документами. «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» вважається журналістським розслідуванням дій сталінського режи-му. Кожне звинувачення ґрунтується на фактах, які важко заперечити, бо во-ни або взяті з офіційних джерел, або є свідченням самого автора, що на своїй долі і долях близьких (письменників) спізнав життя у цій системі.

Подібне розслідування – «Чого вчить повстання в Термітау?», у якому йшлося про повстання кількох тисяч комсомольців у казахському місті 3-7 жовтня 1959 р. Автор не був на місці, однак правдиво показав перебіг подій, передав її атмосферу, провів глибокий аналіз соціальних, економічних причин, відтворив криваву картину придушення бунту. Враховуючи емі-грантське становище і тюремну закритість радянської системи він не міг контактувати з учасниками та свідками подій, брати інтерв’ю у посадовців, а тим більше у винуватців драми, дошукуватися істини на місці. Бракувало офіційних джерел інформації. У радянських ЗМІ не друкувалося ні слова. І все ж результати розслідування виявилися достовірними, а висновки й досі вражають глибиною розуміння ситуації, точністю оцінок. Про це пише редактор журналу «Вітчизна» О.Глушко, який пару місяців перед тим працював на цій «будові комунізму» і був свідком важкої праці й нелегкого життя тисяч своїх ровесників. І.Багряний відомості взяв з багатьох доку-ментальних джерел, та найважливішими для нього стали свідчення тих свідків, хто був репатрійований по ту сторону залізної завіси. Основна думка статті – підкреслення кризи комуністичної ідеології. Через одиничний факт, локальне явище автор вийшов на узагальнення ширшого плану. Явище подається в контексті виступів в’язнів БАМлагу і Воркути, польських робітників у Познані, німецької молоді Східного Берліна, в контексті подій у Будапешті 1956 р. Обираючи предметом розгляду конкретну подію, автор журналістського розслідування має піднятися до масштабних узагальнень, не тільки розкрити підґрунтя однієї чи схожих колізій, а й передбачити майбутні перспективи розвитку ситуації.

У 60-ті рр. навчального предмету «Журналістське розслідування» у на-вчальній програмі не було. У пресі дозволялося порушувати лише «окремі недоліки». Воно не вписувалося в ієрархію жанрів, критерії яких були чітко регламентовані канонічними приписами панівної ідеології. Спроби щось змі-нити наражалися на різку протидію. Формально нібито дозволялося писати про все, насправді ж існувала межа, переступати яку було ризиковано. Влада одразу ж реагувала.

Так, 16 червня 1964 р. в газеті «Радянська Україна» з’явилася публікація «Верблюд і капуста», автор якої Степан Колесник провів розслідування проблеми орошення земель, сказав про кричущі факти «розбазарення» дер-жавних коштів, коли труби для меліорації проводилися по сухих землях за-ради звіту, сухого рапорту та отримання премій. Уже в день публікації в ЦК була створена спеціальна комісія для розслідування оприлюднених фактів. Через два дні перед нею постав журналіст з поясненнями. Запросили на нього всіх редакторів республіканських газет і журналів для науки. Журналісту оголосили сувору догану, звільнили з роботи і заборонили працювати у пресі. Це рішення за ухвалою змушені були повідомити всі ЗМІ. За висловом Хру-щова преса перетворювалася на «підручних партії».

Та справжню адекватність професії заглушити дуже важко. За спостере-женнями, роль жанру зростає в переломні моменти історії. Своєрідним пош-товхом до ж/р стає зіткнення полярних сил – у політиці, економіці, ідеології, соціальній сфері, психології людей. Це особливо намітилося в 60-ті рр. Жер-твами стали Рита Довгань – кореспондент газети «Друг читача» (за орга-нізацію вечора української поезії), викладач факультету журналістики КДУ Матвій Шестопал за звинуваченням у націоналізмі, журналіст В.Чорновіл. У вересні-грудні 1965 р. І.Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифі-кація?», яку О.Глушко назвав класичним зразком журналістського розсліду-вання. І не якоїсь локальної, а глобальної проблеми, хоча старанно замаско-ваної пропагандистськими кліше. Автор викрив великодержавний шовінізм. Розслідуванню передував лист до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького. Він не відповів. Тоді й було написане ж/р.

Основні риси жанру тут такі:

1. Узагальнення проблеми, яка набрала суспільної гостроти.

2. Аналіз ситуації як в історичному, так і в національно-політичному аспекті.

3. Висвітлення позиції суспільних кіл, стривожених існуючою націо-нальною політикою в державі в контексті реальних подій: переслі-дувань за вільно висловлену думку, арештів патріотичної інтелігенції.

4. Характеристика явищ, які викликають тривогу людей і спонукають їх до протесту. Публіцист доходить до суті явища, виявляє його при-чини та механізми, які підштовхують владу до репресивних дій, впли-вають на загальну політичну й психологічну атмосферу в суспільстві.

5. Відповідь на запитання: що ж змушує протестувати патріотично налаштовану інтелігенцію, чого вона прагне?

Аргументоване незаперечними фактами з використанням багатьох філо-софських, історичних, літературних джерел, злободенно-життєвого матеріа-лу, ж/р справило ефект бомби, яка вибухнула. Невдовзі праця з’явилася за кордоном, її переклали російською, англійською, французькою, італійською та китайською мовами. В Україні в ті часи так і не видали. Натомість з’явилася компілятивна брошура «Що і як обстоює Дзюба?» Автора виклю-чили зі СПУ. Не домігшись покаяння (відмови і самоосудження), його ки-нули до в’язниці на 1,5 року.

Страх верхів перед ж/р додавав йому ваги й авторитету. Публікаціям цього жанру таки вдавалося пробитися на сторінки ЗМІ. Вони викликали інтерес, ставали збудниками громадської думки. Такого широкого розголосу набули у 70-х рр. матеріали Леоніда Єфімова «Крах Шахині», «Злочин у музеї», «Бомба для тещі», «Полювання на відьму», «Діамантовий міраж», «Постріл з минулого», «Мить істини» та ін. Тут йшлося про організовану злочинність, корупцію, хабарництво, моральну деградацію посадовців. Наво-дилися не лише факти, а й досліджувалася внутрішня природа явищ. Це нерідко зачіпало підвалини існуючої системи, демаскувало її недоліки.

У 80-ті рр. автор написав ж/р «Вирок», де викривалися злочини київської торговельної мафії, яка на той час привласнила понад 1 млн. крб. Ця тема ще не розкривалася в пресі, діяло негласне табу, бо навіть генпрокурор держави переконував, що в радянському суспільстві таких явищ немає. Сліди від справи вели до керівників столичної торгівлі, високопосадовців держави, правоохоронців. «Вирок» зняли з публікації в журналі «Вітчизна» (1984). Таке вторгнення журналістів було вкрай небажаним, бо розвінчувало амо-ральність офіційної влади. І лише у 1990 р. ж/р побачило світ, не втративши і на той час своєї актуальності. Так завершився тривалий період замовчування не лише гострих суспільних проблем, а й самого жанру. Зводилися ще ба-р’єри як останні спроби.

Це засвідчила різко негативна реакція влади на безпрецедентну статтю Любові Ковалевської «Не приватна справа», що з’явилася за два місяці до аварії на ЧАЕС у «Літературній Україні». Журналістка багатотиражки ЧАЕС провела аналіз багатьох приховуваних проблем, які супроводжували будівни-цтво і експлуатацію станції. То був сміливий журналістський прорив у запо-відну відомчу зону, свідоме порушення всіх канонів і принципів з висвітлен-ня у пресі роботи атомних станцій. Авторку звинуватили у підриві авторите-ту керівництва станції, очорненні її роботи. Проте факти були незапереч-ними. Йшлося про порушення технологій під час будівництва, низькі зарпла-ти працівників ЧАЕС, низьку організацію праці, поставки некомплектного й навіть бракованого обладнання. Стверджувалося, що відповідальність за це несуть директивні органи, тобто найвище політичне керівництво. Л.Кова-левську було звільнено з посади редактора станційної багатотиражки. Через деякий час вона стала лауреатом Міжнародної жіночої премії «За мужність у журналістиці», диплом вручив у Вашингтоні віце-президент США Альберт Гор.

Питання та завдання:

1. Що спонукало появу журналістського розслідування як жанру?

2. Яких попередників розслідувальної журналістики у світі та в Україні можна назвати?

3. Проаналізуйте працю М.Хвильового «Україна чи Малоросія?» з по-зицій жанру ж/р. Публікація: Вітчизна. – 1990. – № 1-2.

4. Проаналізуйте статті І.Багряного «Чому я не хочу вертатись в СРСР?» і «Чому вчить повстання в Термітау?» // Багряний І. Публіцистика: Доп., статті, памфлети, рефлексії, есе. – К.: Смолоскип, 2006. – 856 с.

5. Проаналізуйте працю І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» // Вітчизна. – 1990. – № 5.

6. Проаналізуйте працю Л.Єфімова «Крок над безоднею» // Вітчизна. – 1987. – № 3.

7. Проаналізуйте працю Л.Єфімова «Вирок» // Вітчизна. – 1990. – № 2.