Мистецтво й архітектура княжої доби.

Важным показателем уровня любой культуры является архитектура. Источники народной архитектуры восточных славян уходят в необъятную историческую глубину. Основным строительным материалом княжества было дерево. Оно, наконец, определило размеры и форму сооружений. Однако впоследствии на Руси стало усиленно вестись каменное строительство. В силу неблагоприятных исторических обстоятельств (частых войн, разрушений) много памятников каменного зодчества ХI-ХIII вв. было разрушено. В исследовании их остатков, которые сохранились в большинстве под землей, огромную роль играют археологические раскопки.

Археологами открыто и исследовано много каменных зданий Киева, Чернигова, Переславля, Галича, Владимира и многих других городских центров Руси. Остатки каменных сооружений, сохранившихся до наших дней, дают яркое представление о характере и стилистические особенности каменного зодчества периода княжества. Самой выдающейся достопримечательностью раннего зодчества на Руси была построена в Киеве в 992-996 гг. из камня и кирпича церковь Богородицы, которая еще называлась Десятинная церковь. До наших дней эта церковь не сохранилась, уцелели частично только ее фундаменты. 6 декабря 1240, когда в г. Киев ворвались монголо-татары, она обвалилась под тяжестью людей, пытавшихся в ней предохраниться. С южной стороны вал прорезал главный въезд в Киев - Золотые ворота, в руинах сохранились до наших дней, правда, теперь несколько реставрированы. Однако наиболее выдающейся архитектурной постройкой Руси первой половины XI в. является Софийский собор в Киеве. Последние исследования украинских ученых дают такие сведения по строительству этого величественного сооружения: храм был заложен 1011 Князем Владимиром Великим; в 1018 - 1020 годах он был расписан, а освящен в 1037 году Ярославом Мудрым.

Український іконопис — це теж окремий розділ в історії всесвітнього мистецтва, так само як безпосередня участь українських митців у культурному будівництві Польщі (XV — XVI вв.) та Московщини (XVII — XVIII) — це особлива заслуга України для культурного підйому й наближення Сходу Європи до Заходу. Нарешті, факт, що відроджена в XX в. українська образотворчість в особах і творах своїх найчільніших представників гідно виконує роль амбасадора наших державно-творчих змагань на європейському терені, разом із усім вище сказаним виправдовує наш інтерес до образотворчості як одного з провідних чинників нашого національного життя взагалі.

Культура кам’яної доби. Задовго перед тим, коли наші слов’янські предки виступили на історичну арену, жили на наших землях різні народи й племена; по них залишилися в землі сліди їхньої культури та мистецтва. З найдавнішої доби людського життя, званої палеолітом (старокам’яною добою), заціліло до нас кілька десятків так званих стоянок. Найцікавіші з них дві: одна — в Мізині на Чернігівщині, друга — в Києві, на Кирилівській вулиці. І тут, і там знайдемо багато крем’яного знаряддя разом із кістками різних звірів, які вже не живуть на наших землях (мамонт, носоріг), а також того, що нас особливо цікавить у тих знахідках, — мистецьких спроб людей тих часів. Вони є вже й там як проречистий доказ того, що людина ніколи не могла жити без мистецтва, навіть у своєму дуже примітивному, полутваринному стані. Так, приміром, у мізинській знахідці маємо намисто з черепашин та кістяні нараменники, на яких дуже правильно виритований геометричний орнамент, подібний до пізнішого грецького меандра. Крім цього, в Мізині знайдені ще якісь ближче неокреслені кістяні різьби, що їх дехто з дослідників назвав «пташками». Київська палеолітична стоянка менш багата на мистецькі твори, але й тут знайдені мамонтові ікла, вкриті ритованим орнаментом, подібним до того, що його зустрічаємо в пам’ятках так званої «мадленської» культури у Франції. Куди більше документів мистецьких зусиль зустрічаємо в знахідках пізнішої неолітичної (новокам’яної) доби. Останки неолітичних осель, майстерень, могил та цілих цвинтарищ розкинуті широкою смугою від Кубані до поріччя Дністра й Сану. Упродовж тисячоліть, коли неолітична культура панує на наших землях, не вгаває мандрівка племен, культурну спадщину яких наука доволі ясно окреслює й чітко розмежовує. На особливу увагу, з огляду на високий рівень прикладного мистецтва, заслуговує так звана трипільська культура, котра цвіла на наших землях від 2500 до 2000 р. перед Христом. Засяг тієї культури дуже широкий — від водозбору долішньої Десни на Чернігівщині до Галичини й Бессарабії. Найбагатшу її знахідку відкрито в Трипіллі на Київщині (з чого й пішла її назва) та в Більчі Золотому й Кошилівцях на галицькому Поділлі. Характеристикою тієї культури є її кераміка, багата формами та орнаментикою, й модельовані в глині статуетки людей і звірят. Трипільські гончарні вироби, прозвані «порцеляною неоліту» (Я. Пастернак), виконані на гончарному крузі з добірної глини й чудово випалені. Вони покриті характеристичною лінійною та фігурною орнаментикою, виводженою брунатною фарбою на ясному й чорною на брунатному тлі. Розводи, спіралі й завитки тієї орнаментики, витримані в тоні й композиції, як і схематичні зображення тварин, мимохіть нагадують старогрецьку «мікенську» кераміку. Тому-то й саму трипільську культуру нерідко звуть «передмікенською». Глиняні тваринні й людиноподібні статуетки, що їх знаходимо на стоянках трипільської культури, репрезентують собою два різні типи: одні з них схематизовані з умовним позначенням реальних форм, другі — так би мовити, реалістичні — виконані з чималим смаком й обсерваційним змислом. Призначення тих статуеток трудне до окреслення. Правдоподібно, статуетки першого схематизованого типу були дитячими іграшками, тоді як «натуралістичні» могли мати якийсь зв’язок із релігійним чи поховальним культом трипільців. Крім гончарних виробів і статуеток, залишилися ще глиняні моделі їхніх домівок. На сухих місцях трипільці вкопували свої хати в землю, на вогких — ставили їх на палях. На горі Федор біля Бучача в Галичині знайдені останки неолітичних хат, ударяюче подібних до сучасних подільських «мазанок», будованих «на стовп». Про расову належність трипільців поміж дослідниками нема згоди. Коли одні вважають їх попередниками семигородських фракійців, другі визнають їх прагреками, а треті — ~ праслов’янами. Але в усякому разі в умовах неолітичної доби це було плем’я дуже високої культури й незвичайно сильної тяги до мистецтва. Доба переселення народів. Із металів першою в уживання увійшла мідь, пізніше — мішанина міді з оловом, цинком та ін. (бронза). Так звана бронзова доба доісторичної культури тривала на наших землях доволі коротко. Мідь і олово, як копалини, з’являються в нас тільки на окраїнах — південнозахідних (Карпати) й південно-східних (Донеччина й Чорномор’я), через що бронзові вироби в нас дуже рідкі й переважно немісцевого походження. Бронзові гривни, намиста, пряжки до одежі, шпильки та гребені до волосся, тільки у виїмкових випадках — зброя й ужиткове знаряддя, — ось скромні залишки бронзової доби на українських землях. Привозили їх до нас із чорноморського узбережжя, з Малої Азії, Туркестану й Персії, а також із Придунав’я (Семигороду й Угорщини) та з територій, заселених германами, котрі тоді жили в безпосередніх зв’язках із римлянами й кельтами. Доба заліза, яка в Західній Європі виповнює останнє тисячоліття перед Христом і ділиться на старшу (гальштатську) та пізнішу (латенську) культури, починається в нас дуже пізно й охоплює собою так звану «протоісторичну» добу нашого краю, освітлену вже писаними відомостями чужинецьких подорожників про наш край і його населення.