Лист до редакції

Шановний т. редакторе!

Прочитавши у Нашій газеті "Комуніст" ч. 11 доповідь т. Чубаря на Харківській Окружній партконференції, я був дуже здивований, коли знайшов там цитату із свого твору "Чистила мати картоплю", тим більше, що твір цей виставлено було, як "намек на толстые обстоятельства" і як "протискування під прапором пролетарського писання національного дурману". Дозволю собі заявити: ніколи й ніде я не протискував національного дурману. Надрукований уривок це є лише вступ до моєї більшої поеми, над якою я працюю вже кілька років. Я у вступі тут протиставив дві сили — стару, що відходить, але ще чіпляється життя (виявом якої є мати), і нову силу, революційно-переможню, в особі сина-комуніста. Події, що я їх узяв, відбуваються на початку встановлення радянської влади, і я село беру так, як воно тоді було (голод; прирізка землі; уявлення про Леніна як про антихриста тощо). Великою несподіванкою було для мене тлумачення слів матері про Україну. Адже ж ясно, здається, що цим словам протиставлені слова сина і що їх аж ніяк не можна приписати авторові, та врешті і з самого твору видно, що симпатії автора на стороні сина.

З тов. прив. П. ТИЧИНА.

Природньо, що свої зауваження до листа П. Тичини висловила редакція, вказавши, що ні Чубар, ні "всі решта" не могли знати, що це лише вступ до поеми. По-друге, зауважено поетові таке: "охоче і щиро віримо, що сам тов. Тичина і на думці не мав давати в образі своєї матері синтетичний образ "неньки України" в тому єлейно-просвітянському виді, як його не раз давалося в українській літературі, навіть авторами, що орієнтуються на Європу. Але наколи взяти тільки цей уривок, то цілком зрозуміло, кожен націоналіст може скористуватись із його і "протаскувати національний дурман". Отже, краще було б відразу надрукувати більшу частину твору, щоб відразу кожному ясно було, в чому справа — тоді не могло б бути жодних непорозумінь і неприємних для автора твору тлумачень" ("Комуніст" від 3 лютого 1927 р.).

Відповідь Тичини не здається особливо переконливою. Редакційна ж репліка витримана в досить доброзичливому тоні.

Тичина перелякався.

Межі поетової громадянськості мусили бути звужені. Тепер треба було обирати нові шляхи: або стати народним, або тільки державним поетом. І обирати так само, як багатьом іншим Хвильовому, Яловому, Досвітньому, Вишні, Кулішеві тощо.

Тичина трохи повагався, роздумуючи. В ці роки він публікує прекрасні вірші "Кримського циклу", ніби востаннє хапаючи в легені озон високої поезії. Вірші цього циклу — на рівні Тичинового генію. Ось — "Пляж" з хапливими ритмами скрипки:

З гори вона збігла і гола лягла, —

не знає, не знає, не знає чому —

жагуче коліна сумні розняла

і сонце приймає, як мужа.

Такі хвилеводи, така ряботінь, —

здається, здається, здається, от-от! —

тінь — та й немає, самії сліди:

риба стрілою-дугою з води.

"Які ще раби ми, які ще раби!" — бринить хаплива мелодія "Замісць сонетів..." і наступні рядки: "Куди не погляне — оскалений звір, і небо у чорних кривавих слідах" — такий же самий місточок. Тільки куди його поет перекидає? В минуле? Чи в майбутнє?

Тепер вже не знаю ні націй ні рас:

свободу людей своїм богом зову!

Як ці рядки нагадують рядки "Плуга" ("невже іще не помолюсь за моє кохання, за людину?"), але тон уже інший: там — спокійно-журливий, тут — хапливо-поспішливий. "Невчасна, сучасна, прекрасна любов" — це сказано по-тичинівськи містко і граціозно.

Поет відчуває, що дарована йому пауза — дуже коротка ("божевільний темп колише, мов павза на війні").

Поетові справді моторошно: позаду — добровільна відмова від самого себе — в ім'я дуже благородної мети, заради життя для всіх, позаду — "провали літ", за провалами — найдорожча пам'ять про верховини свого таланту, але повернення туди вже немає. Попереду — така ж невідомість: літературна дискусія от-от матиме своє адміністративне продовження. Поет дискутує з самим собою:

Ти знов. А як же дух і форма?

А як же вічне битіє?

Невже отак без сліду жорма

і пожере мене?

Чи, може, зовсім не питати? —

Мовчатиму. Мовчу.

Уже і Всесвіту не чуть —

лиш тиша ллє і ллє...

Поет намагається весь уміститися на цій невеличкій павзі. Він розуміє, радше передчуває, що в ній — викінчення його складної суперечливої долі. Та й як інакше: природу він "зрадив" заради громадського обов'язку радянського колективіста. Тепер його критикують по суті за надмірну громадянськість. Становище Тичини — особливо цікаве: його, народно-державного поета, критикує влада! Та влада, заради якої поет раз уже зрадив собі.

Дивись, дивись: нема поради,

нема тепер шляху до мас.

Цвіли колись твої декади,

поки ти жалко не погас.

Поет попав, як то кажуть, на слизьке. Шлях до мас йому відрізано. Лишається одне: переступити через самого себе і "поцілувать пантофлю Папи", подолавши відчуття бридкості. Іще є час на роздуми, але душу вже продирає перестрах: "Ходить ніч по саду місячними кроками, зоряними криками просіває пітьму".

Для душевної рівноваги лишається єдине — царство природи — твій єдиний неоманливий прихисток. Вона одна годна віддати тебе, зневіреного і настрашеного, під високу оборону вічності:

Візьми мене, природо,

і до своїх причисль.

Тінь,

протінь

у сонячнім саду.

І дай я зрозумію

твій зміст і твою мисль.

Тінь,

протінь

у сонячнім саду.

Як ти мене будила,

як ти мене вела,

як круг душі моєї

три вихори зняла.

Три вихори, три гімни,

три пісні битію —

мій труд, моє горіння,

любов і смерть мою.

Що першим себе значу,

що друге в сон кладу,

любов'ю назаряюсь

у сонячнім саду.

Поет передчуває власну Голгофу. І до нього повертається пам'ять сотвореного на землі добра ("слався, вічне випроміння людської краси!"). І свідомість цього наповнює його високим оптимізмом людини, готової до смерті.

"В самій своїй основі Тичина — органічно антитрагічнийпоет",— влучно зауважив колись М. Степняк. І ось чи не вперше після "Замісць сонетів..." поет згадує про своюсмерть ("любов і смерть мою").

"Кримський цикл" — останнє віконечко полишеного храму Тичининої поезії, останній шпиль його генію. Його малюнки — геніально прості, як у Пікассо, зроблені, здається, однією лінією, не відриваючи руки од паперу:

Дельфін не гравсь у морі,

не був і сонцехмар —

на давню синю тему

задумалась гора.

Тільки тут, у камерному світі інтересів особистості, поет може виступати у всеозброєнні своєї техніки, яка нагадувала сучасникам техніку Рільке чи Валері:

Давно вже вечір. Риси —

мов вирізьблена рить.

Вгорі огонь горить.

І мовчки гробнуть кипариси.

Поет ущерть виповнений собою. Навіть тоді, коли пробує перекладати, йому на заваді стає цей надзвичайно індивідуальний талант. Ось переклад геніального "Парусу" М. Лєрмонтова, зроблений Тичиною 1929 чи 1930 року і присвячений Тодосеві Осьмачці:

Одно лише вітрило мрітне

У мрійнім моря маревен.

Чого шукає кругосвітнє

І що лишило там, ген-ген?

Бурхоче вітер, глиб подасться,

І щоглу з свистом натяга.

Гай-гай, воно й не прагне щастя

І не від щастя відбіга.

Під ним проміння блакитнясте.

Над ним одсончин золочин,

А він все рветься в поринаєте,

Неначе в бурях є спочин.

Уже чотири роки Тичину звали співцем "Партії веде", коли вийшла нова, ідейно правильна збірка "Чуття єдиної родини", і в ній серед велемовних віршів натрапляємо на прекрасний вірш "Курінь". І що ж? Вірш датовано: Алупка, 1926 рік. Це все той же прекрасний "Кримський цикл". Поет звертає свій зір до малого, незначущого світу:

Мені чути: вночі

хтось долівку гризе,

хтось розхитує підпори,

шарудить об курінь.

Я встаю, я свічу:

в'юнко лізе сколопендра,

а на столі павучок.

.................................

Бачу — лапки слухають,

чую — змовкло в шалаші.

Стало ж мені соромно,

стало смутно на душі.

Що само ж без уха,

а то й без очей.

Не теряє духа

в темені ночей.

Думаю, що в Тичині намічався новий етап — поглибленої, схожої до сучасного живопису, пейзажності, етап розкошування власного єства хай і на обмеженій території існування: щось схоже до герметизованої "екологічної ніші" прекрасного Володимира Свідзінського, але це мала бути окрема, виразно тичинівська "ніша":

О моє хороше,

вуска на носу!

Може, борщ ти любиш? —

завтра ж принесу.

 

О моє ласкаве,

крилля голубе!

Хочеш грамоті навчу я —

ось це А, ось Б.

 

Тільки що ж ти плачеш?

Закортіло трав?

Е! чекай, у тебе ж ніжку

хтось пережував.

 

Так і в вас там войни?

Так і в вас бої?

Любії, любії,

любії мої![††††]

Мені здасться, що нові вияви Тичинівського таланту могли б призвести до дуже цікавого герметизму, що, як відомо, виникає в умовах посиленого (не надмірного!) тиску на художника слова. В умовах, що готували першу сторінку доби тридцятих років, герметистом можна було стати, лише опинившись поза друкованою літературою. Таким герметистом був, як на мене, В. Свідзінський, поет, за визначенням Ю. Смолича, надзвичайно скромний і сповнений дивних периферійних комплексів (зауважу, що його збірка 1940 року — це одне з дивних див великої Сталінської епохи).

Ці нові риси Тичининого таланту так і не змогли розвинутися уповні. Той Тичина, що дивним сяйвом спалахнув у "Кримському циклі", мусив був відступити перед небезпечним для нього життям. І він помер, так і не встигнувши народитись.

Шлях подальшої еволюції Тичини був штучно припинений.

Настав 1929 рік, коли на Україні відбулися численні арешти. 7 лютого 1930 року начальник ДГТУ Української РСР Балицький поставив своє "затверджую" на обвинувальному висновкові в справі СВУ. За свідченням сучасників, Тичина подає перші приклади фізіологічного переляку, од якого він так і не звільнявся більше. В повітрі, як каже М. Холодний, запахло Соловками. І Тичина, мавши геніальну інтуїцію, відчув це чи не найперший.

Розповідають, як 1929 року в приміщенні київського ВУФКУ, де був присутній Микола Вороний із сином, хтось, переглянувши свіжу газету, радісно повідомив, що П. Г. Тичину обрано академіком. У тому ж номері було вміщено один із віршів П. Г. Тичини "Нехай Європа кумкає". Поезію було прочитано вголос, після чого М. Вороний дотепно зауважив: "Ну що ж? Це останній твір поета і перший твір академіка".

Поет стає державником.

1931 року в світ виходить збірка Тичини "Чернігів":

Прокладаємо ріжем ламаєм

ні жалю ані жалощів нема

бо це ж спланованість сама

Ану ж оклепуйте оклинням

щоб сила жизняна

влила прийдешнім поколінням

вина

Забудовуєм високо й гордо

аж глухим догукнулася луна

Нехай же вище йде вона

Знанням Загостренням Сталінням

щоб сила жизняна

влила прийдешнім поколінням

вина

Тичина знайшов точний вихід із "соловецької ситуації".

Страх додає поетові особливо високої політичної свідомості: "Зустріли комсомольців, обурених украй — і знову шкідництво викрито"

Ми славимо ми хвалимо

ми дійдем до мети

Чи облавом чи звалами

а Захід все ж обвалимо

щоб далі знов іти

"Чи не єсть це самі нахвалки або ж запаморочення від успіхів",— питає поет і сам собі відповідає:

О ні ми ясно кажемо

з заводом школу зв'яжемо

у всі знання узуємось

врізаємось шлюзуємось

політехнізуємось

Штурмуєм панські устрої

у нас доба індустрії

в нас темп і тлум понтонові

труди і дні двотонові

залізобетонові

Нехай Європа кумкає

а в нас одна лиш думка є

одна одна турбація

традицій підрізація

колективізація

Тичина відповідає і "укр.-варшавському сміттю":

Пани мої ріднесенькі собаки сучині

танцюйте не танцюйте до танц-терору зучені

не витанцюється

Обернися порося на карася

Чоботу чоботу чоботу пілсудчини

поклонітеся

Поет починає коментувати історію ВКП(б), ілюструвати її ідейно-витриманими і художньо-зрілими частівками:

Били їх та все ще мало

Робітництву б сили стало

так не вспіло село

Чому село чому не вспіло

Бо дрібновласництво не звалило

власництво не звалило

бач "здобрішав" пан і піп

з маніфестом цар прилип.

А щоб цензурні "всюдисмотрителі", боронь, Боже, не добачили часом і тут чогось не такого, як треба, Тичина зазначає на берегах: "Ліонське перше розуміється повстання а не друге", "Їхня іронія звичайно", "А все це зробила ідея збройного повстання". Історія закінчилась. Почався період самопоїдання здобутого:

Перекочовуючи насичуючись

кількісно якісно перехлюпуючись

проймаючи взаємно протилежності

запереченням старого вибухаючи

прямуєм за законом діалектики

до незміренного майбутнього.

Отже перепони всі досліджено

отже глибини всі розгадано

отже з'ясовано всі недомудрення

Розженімось цюкнім по історії

може одкришиться нам виломок

як незвичайного майбутнього.

Як бачимо, Тичина починає писати так, що й не добереш, чи він іронізує над самим собою, чи це його нове одкровення. Але придивившись пильніше, виключаєш можливість іронії і починаєш розуміти, що над Тичиною починає іронізувати час:

Як часто з дрібного незадоволені

ми зневіряємося хилимося падаєм

ми спотикаємося глухнемо

і нам уже не чути як поршнями

ходить двигот по всесвіту

від непосидючогомайбутнього.

У вірші "Ленін" (до речі, слово Ленін тут узяте хіба що для заспокоєння совісті: мало б бути куди доречніше: Сталін)

Нехай же знають "патріоти"

нехай повідомлять "міщан"

не заспокоїмось ми доти

аж поки з поля весь бур'ян

не вирвемо А вирвем грізно

Багнетом Критики мечем

Клянемся клятвою залізно

що ворог жоден не втече

Зрозуміла річ, це поезія не про клятву коло свіжої могили Леніна, а про клятву нищити ворогів в умовах колективізації і організованого наступу на українську культуру.

Тичинина поезія перетворилась на зброю, непідвладну волі самого автора. Цитуючи ці вірші, можна було відправляти на той світ не тільки Близька, Косинку, Крушельницьких, а й самого співця "Загострення Стаління".

Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.

Тимчасом на Україні почався безпрецедентний в історії українського народу голод. Родючі українські степи вкрилися кістками п'яти (семи? десяти?) мільйонів хліборобів і землелюбів.

Борис Пастернак якось писав: "Я думаю, коллективизация была ложной, неудавшейся мерою, и в ошибке нельзя было признаться. Чтобы скрыть неудачу, надо было всеми средствами устрашения отучить людей судить и думать, и принудить их видеть несуществующее, и доказывать обратное очевидности. Отсюда беспримерная жестокость ежовщины, обнародование не рассчитанной на применение конституции, введение выборов, не основанных на выборном начале".

І справді: одразу ж після страхітливого голоду, що знаменував собою переможне завершення доби колективізації на Україні, почались репресії. Звичайна річ, для мотивування розправи над кращими людьми того часу було використано міжнародну кон'юнктуру. Ось як мотивував "посилення класової боротьби" сумнозвісний Петро Колесник у згадуваній уже статті "Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени": "З приходом Гітлера до влади в Німеччині оживіла емігрантська наволоч, бачачи в ньому нового "визволителя України", оживіли націоналісти й усередині країни" ("За марксо-ленінську критику", 1934, № 4, с. 35).

На Україні почалася "традиційпідрізація", що виявилась підрізацією народу. І що ж — великий соціальний поет 20 століття Тичина мовчав, набравши в рота води! Ось на що обернулось його служіння народові ("всім пригнобленим і бідним руку подаєм!").

Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту. Але це дріб'язковий факт. Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Він-бо покірно цілував пантофлю геніального ката Йосипа Сталіна, мовчки потурав угноєнню українських степів людськими кістками. Пророцтво "Замісць сонетів..." збулось. Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу.

Л. М. Новиченко писав про окремі вірші "Плугу" так: "Можливо, було б краще, коли б цих віршів (їх список читач може побачити в книзі Новиченка на с. 83.— В. С.) не було в книзі, — тоді було б дуже легко говорити про "рівне" наростання і т. ін.".

У 1933 році Тичина віршів не написав — і це його найбільша провина перед народом.

Цю провину Тичини перед народом, перед людством задокументувала збірка 1934 року "Партія веде":

Та нехай собі як знають

божеволіють, конають,—

нам своє робить:

всіх панів до 'дної ями

буржуїв за буржуями

будем, будем бить!

Пани були далеко, буржуї так само. Враження, що це поет писав про власний народ — це ж бо тут, на сліпих поетових очах, божеволіли і конали мільйони. А наступні слова

Ми йдемо походом гідним, —

всім пригнобленим і бідним

руку подаєм,

сприймаються навіть не як пустомолотство фігляра, а як святотатство. У часи, коли нещасний Близько дослухався, сподіваючись бодай у смертну годину почути звук пострілу, Тичина заливався люттю:

Ще свиней трапляється —

в нашім огороді є,

але ми їх винищим,

чорнеє отродіє —

хрюкай

не хрюкай,

ваше благородіє.

Коли духовна культура цілого народу (та й не самого тільки українського) винищувалась небаченими в історії засобами, поет просторікував:

Будем домолочувать,

ворога докінчувать,

за проводом партії

всі гвинти загвинчувать,

в праці,

в науці

комунізм увінчувать.

У духовній смерті, якої зазнав поет у цей період, він такий самий геніальний: так померти, як помер Тичина, можна далеко не кожному і не за всякої доби. Для цього треба мати геніальну добу і геніальну здатність самознищення. На руїнах померлого генія народився пігмей, поет на блазенській ролі — єдиній ролі, яка була для Тичини дозволена. Цей поет-пігмей живе й досі. Народні частівки на теми народногоТичини:

На вгороді баба,

а в повітрі флот.

Хай живе радянська влада.

От!

це достеменні тексти цього пігмея. Так довершилася його всенародна слава. Слава пігмея і генія. Слава генія, здатного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля.

Переставши бути собою, Тичина втратив і самого себе. Це вже був поет без минулого, яке було відбите йому, як печінки. В кращому разі це минуле стало його своєрідною хворобою зростання. Геніальне минуле, старанно приховуване од читача видавцями і критиками, залишилося тільки передісторією блазня, воістину народного поета, нашогоТичини, митця в каноні.

 

* * *

 

11 березня 1962 року Тичина записав такого вірша:

Критики

брали мене, чистили, м'яли,

на всі боки вибивали

метелочками з осоту, —

це тобі за роботу!

Щоб уперед не заганявся.

"Так собі — ось про 20-і та 30-і рр. згадалось" — такий авторський текст стоїть за цими віршованими рядками. Інакше кажучи, йдеться про введення Тичини в канон, на Голгофу так званої усенародної слави. На це було згаяно добрих 15 літ. Ось трохи історії.

Перше, істотно адаптоване видання Тичини з'явилося 1932 року. Звичайно ж, це було вибране — універсальна форма існування нашого митця. В книжці були відсутні 11 поезій "Соняшних кларнетів", вся збірка "Замісць сонетів і октав", 9 віршів "Плугу" і два вірші "Вітру з України". Єдина збірка "Чернігів" була тут представлена повністю. Вже в цьому виданні почали зникати знайомі образи і рядки: на догоду часові поет став осучаснювати своє минуле.

Перший рішучий крок було зроблено. Наступного року почався небачений на Україні голод, самогубства Хвильового і Скрипника, а за ними — чистки, арешти, розстріли діячів культури. У Тичини почався напад фізіологічного переляку, який так і не минув до самої його смерті. З нього тепер можна було ліпити коники.

І в цей час виходить у світ славнозвісна збірка "Партія веде". Ось її зміст: "Партія веде". "Пісня Червоної Армії". "Пісня комсомольців". "Пісня трактористки". "Пісня кузні" (за Рибацьким). "Як упав же він з коня". "На майдані". "Перше травня на великдснь". "О ні, ми кажемо". "Повітряний флот". "Іду з роботи я, з завода". "І од царів, і од вельмож". "Народи йдуть". "Ленін". "Мудрість, огонь".

Як бачимо, це теж було вибране, але вибране занадто енергійно: два вірші з "Плугу", кілька з "Вітру з України", два — з "Чернігова", кілька нових, уже абсолютно правильних поезій.

Успіх збірки "Партія веде" був величезний: протягом одного 1934 року збірка витримала три видання (правда, один раз — у скороченому вигляді).

Задля справедливості нагадаю, що того ж таки 1934 року вийшла ще одна збірка Тичини. Вона мала всього десять сторінок, але дуже промовисту назву: "Ку-ку". Цікаво, що ця зозулька стала справжньою для Тичини піфією. Поки вона прокувала тричі (збірка "Ку-ку" вийшла другим — 1935 роком і третім — 1938 роком виданням), на поета встигли пошити уніформу, що здушувала його, як саван.

Того ж таки 1934 року І. Кулик писав: "Із значно більшими ускладненнями, ніж в інших видах літератури, завойовує свої позиції соціалістичний реалізм у творчості поетів старшого покоління, зокрема поетів, які вийшли з націоналістичного табору. Видатний майстер версифікації й образу П. Тичина перейшов до злободенної бойової тематики, почав захоплено оспівувати ведущу роль партії (зб. "Партія веде"), і це, безперечно, значна наша перемога; проте ми зробили б йому погану послугу, якщо б замовчували нерівність, деяку навіть неповність художнього виявлення нових для Тичини тем та ідей" ("За марксо-ленінську критику", 1934, № 5, с. 11).

У наступному числі журналу за той же рік С. Щупак у статті з вічно актуальною назвою "Подолати відставання критики" говорив те ж саме: "Книжка "Партія веде" безперечно має велике політичне значення. Ця книжка свідчить про дальший ідейний поступ цього письменника. Хоч художній рівень нових віршів не скрізь однаково високий, але ця книжка становить нове в творчості Тичини. Між тим критики на неї немає" ("За марксо-ленінську критику", 1934, № 6 (77), с. 4).

І Кулик, і Щупак помилялись. Нова збірка нового Тичини була вища за всяку критику і одностайно схвалена всім радянським народом. 1935 року збірка "Партія веде" виходить знову. До видання 1934 року додалось: "Друга пісня трактористки"; "Країна героїв"; "Пісня про Кірова"; "Комсомолія"; "Пісня під гармонію".

1936 року було повністю повторене видання 1935 року, а 1937 — видання 1936 року. Єдина зміна: замість вірша "Партія веде" книжку став відкривати вірш "Ленін".

А викрадена на кілька років поетова молодість лежала в архівному мішку, чекаючи своєї інвентаризації, бо новітні літературознавці ще не виробили свого модулю поетової молодості. Проте, вакуум минулого треба було якось заповнювати. І ось 1938 року в світ виходить "Пісня молодості", щоправда, поки що не поетової. Вона мала такий зміст: "Пісня молодості", "Партія веде", "Пісня комсомольців", "Пісня під гармонію", "Комсомолія", "Пісня трактористки", "Друга пісня трактористки", "Країна героїв", "Розцвітаймо піснею", "Повітряний флот", "На "суботах" М. Коцюбинського", "Перше знайомство", "Як ми писали листа М. Коцюбинському", "Зелен-золот".

Як бачимо, поет став переписувати свій родовід, розповідати про своє революційне минуле, ця розповідь органічно в'язалася з Тичиною без минулого, і певна річ, того минулого не пояснювала. Але в 1938 році була вже нова редакція історії української літератури, і треба було припасуватиТичину до цієї редакції — без Олеся, Філянського і, тим більше, Чупринки.

У ці роки постала загроза, що пропагандистський конвейєр скоро працюватиме впорожні. А видати бодай вибране вибраного було ще рано. Шлях до перевидання своєї, правда, вже відчуженої молодості полегшив сам поет, видавши того ж року нову збірку поезій "Чуття єдиної родини". Нові шанувальники нового Тичини одержали поживу, і проблема поетової молодості значно спростилась.

1939 року нарешті з'являються — після семирічної перерви — "Вибрані твори" Тичини. І навіть більш-менш пристойного обсягу — 318 сторінок.

Тепер уже, замість викритих ворогів народу С. Щупака та І. Кулика, проблему "тичинознавства" вивчає найвидатніший український літературознавець 30-х років Лазар Санов [Смульсон]. Можливо, що ним і була знайдена остаточна форма подачі вибраного Тичини, тобто дуже старанно перебраного.

Треба віддати належне упорядникам книги: ця форма поетової подачі виявилась настільки вдалою, що перетворилась на своєрідну уніформу, поетів віцмундир. Варто передивитися останні три- і шеститомові видання Тичини, щоб переконатися, що ця уніформа служить ось уже тридцять два роки.

Отже, Тичину було остаточно канонізовано. Тичині було "повернено" його молодість із штампом: "Перевірено — 1939" — так, як на бібліотечних книжках у часи великої сталінської епохи.

У цьому каноні відсутні 10 віршів "Соняшних кларнетів" ("Іще пташки", "Світає", "Туман", "Скорбна мати" — 4 поезії циклу, "По блакитному степу", "Війна"— двовірш), всі 23 вірші збірки "Замісць сонетів і октав", 13 поезій "Плугу", ("Міжпланетні інтервали", "А за Трипіллям на горі", "Месія", "Спервовіку не було нічого", "Вже би' заснув сиз вечір", тетраптих "Мадонно моя", "Прийшли попи, диктатори", "Там на горі за Дніпром", "Гнатові Михайличенку", "Паліть універсали").

Збірку "Вітер з України" скорочено на 11 поезій (диптих "Плач Ярославни", "Голод", "Хмари кругом облягли", "Клеон і Діодот", два вірші циклу "З мого щоденника", поезії циклу "В космічному оркестрі" — "Благословенні", "Я дух, дух вічності", "Що наші сльози", "Недокровна планета"). Збірка "Чернігів" тепер представлена двома віршами замість восьми (випущено: "В Берліні й Ессені", "Прихитренеє фігове", "О ні, ми ясно кажемо", "Пани мої ріднесенькі", "Що за шум із Катлавана", "Перекочовуючи насичуючись").

У цілому не витримало іспиту часу 63 вірші і одна поема.

Мало цього: чимало віршів зазнало авторських (та й чи тільки авторських?) правок: поет звільнювався од релігійної лексики, формальних експериментів, ідейних нечіткостей, "абстрактного гуманізму", національних забобонів"[‡‡‡‡]. Від цього зміст часом просто переінакшувався.

Нові дослідники Тичини тепер виступили як найбільш доброзичливідо Тичини коментатори. Ось як той же Лазар Смульсон захищав Тичину од попередньої критики: "Довгий час помилково вважалось, що перша книга віршів П. Тичини — це книга символічна, наскрізь перейнята містикою, не зрозуміла й не доступна масам. Таку думку про цю книгу нав'язували й розповсюджували літературні шкідники всіляких мастей і відтінків. В інтересах презренних ворогів народу, буржуазно-націоналістичних і троцькистсько-бухаринських бандитів від літератури було викреслити з творчості кращого українського радянського поета Павла Тичини одну з талановитіших його книг, штучно поділити його поетичний доробок на суперечливі частини, відкинути в русло чужої для народу поезії вірші його першої книги" ("Літературна критики", кн. І, листопад 1938, с. 92).

Смульсонові вже ніхто не перечив — ні М. Зеров, ні А. Ніковський, ні С. Єфремов, ні В. Юринець, ні М. Степняк, ні С. Щупак, ні І. Кулик.

1941 року в "Держлітвидаві" вийшов "вибраний" Тичина з передмовою Л. Смульсона. У цьому виданні Тичина був вигладжений і знівельований. Ані труднощів зростання, ані помилок, ані проблем, ані здобутків.

І справді. Поет у Тичині пішов у довічне тюремне ув'язнення. Тільки під час коротких "тюремних прогулянок" він здобувався на окремі речі, гідні його великого таланту. Передусім це стосується періоду Великої Вітчизняної війни, коли відбулося одживлення паралізованої в 30-і роки літератури (поема "Похорон друга"), окремих поезій і однойменної зі збіркою поеми "Срібної ночі". Мимоволі хочеться зауважити, що найживішими і справді людяними у Тичини були, здебільшого, вірші про смерть— чи не єдина жива тема його вигаслого генія.

Тичини не одживили і роки після 20-го з'їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди.

 

* * *

 

Після трагічної смерті В. В. Маяковського почалася смуга замовчування його творчості. Це просто скидалося на його заборону. А на посаду "первоприсутствующего" в російській пролетарській поезії було призначено (здається, за рекомендацією Бухарина) Бориса Пастернака, поета, що надавався до цієї дивної посади щонайменше. Один конфуз заступив другий. Правда, це тривало недовго: у відповідь на звернення групи московських літераторів од самого Йосифа Віссаріоновича було одержано відомий сталінський афоризм: "Маяковський був і залишається кращим, найталановитішим поетом нашої, радянської епохи". Талант було стверджено гербовою печаткою. Як пише Пастернак, "Маяковського стали вводити примусово, як картоплю за Катерини. Це було його другою смертю. В ній він не винен" ("Новый мир", 1967, № 7, с. 231).

Доля Тичини багато в чому схожа до Маяковського. Його так само стали вводити примусово і від того самого часу: збірка "Партія веде" поставила Тичину на пропагандистський конвейєр. Поет став заслуженим митцем — державна посада невідомого призначення, як посада міністра без портфеля. Цікаво ще одне: офіційне визнання прийшло до Маяковського після фізичної смерті, а возведення Тичини в канон — після смерті духовної. Мимоволі закрадається підозра, що та доба потребувала для себе тільки мертвих співців.

Доля Тичини воістину трагічна.

В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.

Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.

В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в'язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю. Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.

Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичніфункції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.

У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.

Хто ж єси, Тичино?

Без сумніву, геніальний поет. І — геніальний блазень. Живіший од живих і мертвіший мертвих.

Його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу ("бо те, що всім народом пережито,— воно святе, його ти поважай").

Поет мав право писати:

Не можу про калину я співати,

коли ще в світі — стільки чорноти,

коли поетів за чавунні грати

фашистські запроторюють кати.

Бо не в собі ж я, а увесь — на людях,

бо все моє — чи зблизька, чи здаля.

Тому — земля кипить, як серце в грудях,

і серце стогне, як уся земля.

Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.

Фізична смерть прийшла до нього пізніше. Його не стало 16 вересня 1967 року. Відтоді з поета спав обов'язок — ховатися од життя. Певен, що перед смертю він відчув, чим була для нього мало не сорокарічна роль. Видно, поет був близький до розуміння як режисури, так і сценарію, як і своєї ролі в цій трагікомічній виставі.

У 1965 році він записує:

На те я лірик, щоб запитувать,

не тільки холодно озватися,

не тільки лозунги почитувать,

а — дивуватись,

дивуватися!

І Бог його знає, про що думав поет, коли того ж таки року записав:

Радощі і чорну днину —

все я з вами розділю.

Любите ви Україну

я ще більш його люблю.

Доля Тичини звинувачує і застерігає.

 

ЛІТЕРАТУРА

І. Соняшні! кларнети.— К.: Сяйво, 1918.

II. Замісць сонеті» і октав.— Друкар, 1920.

ІІІ. Плуг.— К.: Друкар, 1920.

IV. Соняшні кларнети. — К.: Друкар, 1920.

V. В космічному оркестрі. — Харків: Всеукрлітком, 1921.

VI. Вітер з України: Поезії. — Харків: "Червоний шлях", 1924.

VII. Избранные стихотворения.— Харьков: Госиздат Украины, 1927.

VIII. Чернігів: "Дім", 1931.

IX. Вибрані твори в трьох томах.— К., 1957.

X. В серці у моїм.— К., 1970.

XI. Вибрані твори в трьох томах.— К., 1946.

XII. Новиченко Леонід. Поезія і революція.— К., 1956.

ХІІІ. Ніковський Андрій. Vita nova.— К., 1919.

XIV. Зеров М. "Вітер з України" — третя книжка Тичини // Зеров М. До джерел. — К., 1926.

XV. Степняк М. До проблеми поетики Павла Тичини // Червоний шлях.— 1930.— № 5-6.— № 11-12.

XVI. Тичина П. Лист до редакції (і від редакції) // Комуніст. — 1927. — З лютого.

XVII. Смульсон Л. Павло Тичина // Літ. критика. — 1938.— № 1.

XVIII. Зілинський Орест. Тичина діалектичний // Дукля/ — 1967.— № 2.

XIX. Pawlo Tyczyna. Poezja.— Warszawa, 1969.

XX. Алексеев С. Реdолюция на Украине. По мемуарам белых / Под ред. Н. Попова,— М.-Л. Госиздат, 1930.

XXI. Лейтес А. і Яшек М. Десять років української літератури. — ДВУ, 1928.

XXII. Історія української літератури. — К., 1970.— Т. 6.

ХХІІІ. Зеров М. К. "Об украинском искусстве" // Книгарь, Літопис українського письменства, Товариство "Час у Києві".— 1919.— Ч. 28.— Грудень.— С. 1948-1949.

XXIV. Юринець Володимир. Павло Тичина. Спроба критичної аналізи. — Книгоспілка, 1928.

XXV. Мазлах Сергій і Шахрай Василь. До хвилі (що діється на Вкраїні із Україною). — Саратов: Видання Саратовського українського відділу народного секретаріату справ національних, 1919.

XXVI. Ленин об Украине. — К., 1957.

XXVII. Єфремов Сергій. Історія українського письменства, видання четверте з одмінами і додатками. — К., 1919.— Т. II.

[1970—1071]


* О. І. Білецький писав: "Никакой "мартиролог русской печати" не выдержит сравнения с историей мытарств и мук украинского слова. И в свою очередь — на карательные и заградительные меры, проходившие при почти полном равнодушии со стороны русского "либерального общества" — на презрительное непризнание со стороны влиятельных русских критиков — украинская литература отвечала националистической ограниченностью и нетерпимостью, фанатизмом почти сектантским. Она отворачивалась от "московского языка" и литературы, не желая признать, что часто в те времена они являлись для нее единственным большим окном в Европу. Она замыкалась в узком кругу местных интересов и тем, осуждая даже попытки своих же писателей выйти на более широкую дорогу. Подлинная "европеизация" началась в ней в последние десятилетия XIX века, но не успела достаточно широко развернуться" (VII, с. 14—15).

[*] До речі, поляки, видавши 1969 року збірку вибраних творів Тичини, переклали всі 23 поезії цієї збірки. Але поляки — то, звичайно, не "наш читач". До того ж у Польщі, певне, немає таких здібних літературознавців, як Л. Новиченко.

[†] Ось що писав 1927 року в статті "Українізація як засіб і складова частина соціалістичного будівництва" В. Затонський: "Ті червоноармійці, що ненавиділи Петлюру, а з ним і все українське, ті, що в Києві за Муравйова мало не розстріляли Скрипника й мене, — вони, а не грушевські будували радянську Україну. Я теж був під розстрілом. Я врятувався випадково. В кишені знайшовся мандат за підписом Леніна. Скрипника хтось пізнав, і це його спасло. Це було після арсенальського повстання, коло 2000 трупів, що валялися на вулицях Києва. В залізничних майстернях трималася купка, яка дочекалася, доки доспіли червоногвардійці на чолі з Муравйовим. Там був і я з Скрипником. Ми увійшли в місто: трупи, трупи й кров... Тоді розстрілювали всіх, хто мав якийсь зв'язок із Центральною Радою, просто на вулицях. Але об'єктивно ті, хто за українське слово розстрілював ("муравйовці"), фактично збудував Україну".

[‡] 1967 роком датуються такі рядки:

Нікого в книзі теж не раню

"Замісць сонетів і октав".

[§] Це тема і значно пізнішої поеми "Чистила мати картоплю", хронологію подій якої поет "відсунув" на 6-7 років назад (про це буде далі).

[**] Порівняйте рядки, з поезії 1965 року:

Бо те, що всім народом пережито, —

воно святе, — його ти поважай.

[††] У "Відродженні нації" В. К. Винниченко згадує: "Я їхав вісім день серед солдатів, селян і робітників, зміняючи своїх сусідів на численних пересадках. Отже, я мав нагоду бачити протягом цих днів у розрізі народних шарів їхній настрій... Я під той час уже не вірив в особливу прихильність народу до Центральної Ради, але я ніколи не думав, що могла б бути в ньому така ненависть. Особливо серед солдатів, і особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руському, а тільки по-українському... З якою зневагою, люттю, з яким мстивим глумом вони говорили про Центральну Раду, про генеральних секретарів, про їхню політику. Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, так це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку українську".

[‡‡] Цей, за визначенням Новиченка, "блискучий памфлет" Тичини був би ще блискучішим, якби чимало поетових пасажів не перечило історичній правді. Ось що говорив В. Затонський, виступаючи на X з'їзді РКП(б). Це був 1921 рік, так що можна було підсумовувати весь досвід революції на Україні: "Национальное движение, пожалуй, было, пробуждено революцией. Это мы проглядели, определеннейшим образом прозевали, это необходимо прямо сказать. В этом была колоссальнейшая ошибка Коммунистической партии, которая работала на Украине". І далі: "Революция пробудила культурное движение, разбудила широкое национальное движение, а мы не сумели направить по нашему руслу это национальное движение, мы прозевали его, и оно пошло целиком по пути, по которому привели его местная мелкобуржуазная интеллигенция и кулачье. Это надо прямо сказать! Это была наша громаднейшая ошибка" (Десятый съезд РКП(б), Стенографический отчет.— М., 1963, С. 202-203).

[§§] Звичайна річ, як і годиться для передового критика 1934 року, П. Колесник у статті "Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної камени (літературно-політична позиція М. Зерова)" науково довів неспроможність оцінки свого вчителя і своєї жертви. Він писав: "Ярославна — то не образ "Скорбної матері "-України, яка чекає на свої Лади-Вої, Ярославна — то образ залишених контрреволюцією, що емігрували, недобитків в середині країни, недобитків, які ще й досі сподіваються повороту кривавого "пана-вкраїтана" на Київ, і образ той, до речі, не ліричний, а сатиричний" ("За марксо-ленінську критику", 1934, № 4, с. 35-61).

[***] У своїй книзі про Павла Тичину Володимир Юринець зауважує, що історія привчила українську людність до перестраху. Для цієї людності саме слово "вістка" набрало характеру "чогось пасивного, що пророчить тільки нещастя. Український національний колектив чутко сторожив верха, звідки йде нещастя, в сліпі ночі глядів на вогні смоляних віх, що вказували напрями турецького нападу". Так що не дивно, продовжує професор Юринець, коли "ця історична доля викликала цілі поклади пасивності в українському селі" (XXIV, с. 53).

[†††] 3 другого боку: складна доба революції і громадянської війни могла народити лише складну віру. Тичина, "однолюб" за натурою, обрав із складної віри тільки один складник. І тому не міг побачити того, що бачили інші — Микола Зеров, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий тощо, не кажучи вже про росіян — Булгакова, Платонова, Пильняка, Мандельштама, Пастернака і т. ін. І все-таки їхній скепсис менш аргументований за наш, покоління другої половини віку.

[‡‡‡] Останній катрен видався драстичним для нашої цензури. Тепер "проблему свободи" загнано в плюсквамперфект:

Ах, море і поет! Та хто ж вас не боявся?

Свободи ярий гнів ні разу не смирявся!

Поет родивсь прямим. Помер — то од свобод

Все боком ставили, щоб не впізнав народ.

[§§§] Ось що писав цитований уже В. К. Винниченко у "Відродженні нації": "І як же могли оті покривджені, працюючі не відчувати симпатії до більшовиків, не йти за ними? Більшовики діяли тільки для мас, і через те вони вірили тільки в маси, через те в них був запал, воля, прагнення, захват, ентузіазм. Ми ж не мали ні віри тої, ні захвату, а значить не мали й довір'я мас. Це було в нас у перший період творення нашої державності, коли соціальні й національні моменти злипались в одне сильне, сміливе ціле. Тоді був і наш ентузіазм, і наша непереможність, і непоборима непохитна віра мас. Але далі в нас не вистачило сміливості, одваги, широти й далекосяжності погляду. Ми злякались "темних інстинктів" мас, ми перестрашилися дальшого більшого ентузіазму".

Цікаво порівняти цю оцінку з оцінкою, яку давав соціальному курсові Центральної Ради київський юрист і єврейський громадський діяч А. А. Гольденвейзер. У його статті "Из киевских воспоминаний" читаємо: "Для всех было ясно, что сила украинского движения лежит главным образом в слабости его противников. Его же собственная сила и быстрота распространения обусловливались доступностью и завлекательностью лозунгов, с которыми оно тогда подходило к массам. Секрет успеха национальной украинской агитации был в том, что она — так же, как впоследствии агитация большевистская,— вполне угождала желаниям и склонностям широких, по преимуществу сельских масс" (XX, с. 11).

[****] У Заяві, що її надіслав ЦК КП(б)У до Виконкому Комінтерну в зв'язку з націоналістичними ухилами в КП(б)У, йшлося також про шовіністичні ухили, як-от: 1. Приниження значення України, як частини СРСР, намагання трактувати утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік. 2. Проповідування нейтрального ставлення партії до розвитку української культури, трактування її як відсталої селянської у противагу російській, "пролетарській". 3. Спроби за всяку ціну зберегти перевагу російської мови у внутрідержавному, громадському і культурному житті України. 4. Формальне ставлення до проведення українізації, що визначається тільки на словах. 5. Некритичне повторювання шовіністичних великодержавних поглядів на так звану штучність українізації, про незрозумілу народові "галицийську" мову й т. ін., культивування цих поглядів усередині партії. 6. Змагання не проводити політики українізації по містах і серед пролетаріату, обмежившись тільки селом. 7. Надто тенденційне роздмухування окремих перекручувань під час проведення українізації, спроби виставляти їх як цілу політичну систему порушення прав національних меншостей (росіян, євреїв).

[††††] Читачеві буде цікаво співставити цей вірш Тичини з віршем В. Свідзінського про білого мурашка:

А йдім же, любий, в темне муравище,

що серед бору, в виярку дрімучім,

під соснами. Коли б ти тільки знав,

якого в цім печерок та яскинь!

А вже вони давно стоять нежиті.

Я посвічу в них свічі незліченні —

і сяйво бризне... Ні огидних слів,

ні погляду ворожого! Де глянеш,

подушечки атласові лежать.

Обійме сон — і мирно ти заснеш,

тобі спочинок, а мені турбота.

Тебе обійду, обчеркну. Кругом

осиковий поставлю частокіл.

Пристрітища, урочища, уроки

нас будуть сторожити од людей.

Я в головах у тебе заспіваю:

"Не вийдеш більше, мій мурашку білий".

[‡‡‡‡] Правда, на совісті Смульсона та іже з ним лишилась поема "Золотий гомін", вміщена і в цьому виданні. Поема регулярно передруковувалась аж до 1947 року, коли вона остаточно вмерла для нашого читача.