Історико-краєзнавчі дослідження Поділля (ХІХ - на початку ХХ ст.)

Систематичне, організоване дослідження минулого Подільського краю розпочалося з середини XIX століття. Однак історія цього своєрідного регіону України знайшла відображення і в більш ранніх документах.

Зародження організованого краєзнавства на Поділлі в середині XIX ст. було викликане низкою обставин, передусім, пробудженням національної самосвідомості народу, бажанням правлячих кіл включити до офіційної історії факти і події приєднаного до Росії регіону, нейтралізувати наміри польської частини подільського населення повернути ці землі до складу Польщі. У пам’яті місцевих урядовців ще свіжими були факти участі подолян у польському повстанні 1830–1831 pp. Ставилась політична мета – на основі історичних досліджень довести «братам-полякам», що Поділля – здавна руська земля, а їх наміри – «...нездійсненна мрія розпашілої уяви», такі собі «дитячі витівки поляків-католиків, що тішать себе надією бути повними панами в нашій чисто руській стороні».45 Одночасно висувались завдання морального характеру – виховання жителів краю в дусі релігійного смирення, бо «ворог роду людського, – підкреслювали представники офіційних кіл, – посіяв плевели і ці плевели ростуть і деінде хочуть задушити й пшеницю».46

Початок історико-культурного дослідження краю пов’язаний з діяльністю подільського духовенства, створеного за ініціативою Синоду та участю викладачів Подільської духовної семінарії, працівників єпархіального управління, священиків Комітету для історико-статистичного опису церков і парафій.

Чимало матеріалів про Подільську єпархію та історію Поділля ще 1831 року зібрав протоієрей Іоан Скворцов. Дослідженням Поділля займався Павло Гліщинський, бібліотекар та викладач Подільської духовної семінарії, який за завданням адміністрації 1850 року розпочав збір матеріалів і написання історико-статистичного огляду єпархії. Завершити задумане не дала смерть. Рукопис все ж побачив світ на сторінках «Подольских епархиальных ведомостей».47 Проте праця, що спиралася на вузьку джерельну базу, була визнана слабкою.

1855 року єпархіальне керівництво дало розпорядження сільським священикам здійснити історико-статистичний опис своїх церков і парафій, зібрані матеріали надіслати до консисторії. Однак, далеко не всіма це розпорядження було виконане, а надіслані матеріали виявились здебільшого поверховими.

Говорячи про розгортання краєзнавчих досліджень на Поділлі, не можна скидати з рахунку внесок Товариства подільських лікарів. Його організатори Старцев, Кремер, Ковальський, Пшеборовський, Ролле доклали чимало зусиль, щоб побороти бюрократичні перепони й добитися дозволу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора на відкриття цієї громадської організації. 14 листопада 1859 року Товариство розпочало відлік свого існування.51

У своєму розвитку воно пройшло два етапи. Перший – з 1859 по 1865, рік закриття, і другий – з 1878, часу його відновлення, до 1917 року.52

Шість років головою Товариства був О. Кремер, секретарем – доктор медицини Й. Ролле, скарбником – доктор медицини К. Пшеборовський, бібліотекарем – О. Наркевич.53 На засіданнях, які проходили щомісяця, обговорювались статистичні дані про захворюваність, смертність, санстан губернії. Зокрема, протягом 1859–1865 pp. були заслухані повідомлення Й. Ролле «Проституція в Подільській губернії», «Площі і вулиці, канали і стоки в м. Кам’янці», «Про релігійні обряди та їх вплив на здоров’я» та інші.

Організоване начало в діяльність подільських краєзнавців вніс Комітет для історико-статистичного опису церков і парафій, заснований архієпископом Леонтієм, котрий впродовж 1863–1864 pp. очолював Подільську єпархію.

М.І. Яворовський став першим істориком краєзнавства, чимало зробив для увічнення пам’яті тих, хто займався історією Поділля.

Його перу належать «Спогади про Йосипа Йосиповича Ролле» (1904),76 некрологи про подільських краєзнавців Созонта Михайловича Лобатинського (1842-1908), члена історико-статистйчного комітету, педагога, автора історичних описів міст Тульчина, Тиврова (1873), парафій і церков Брацлавського повіту (1885), Михайла Флоровича Багинського (1833–1910), викладача і ректора Подільської духовної семінарії.77 Микола Іванович не раз робив огляди і звіти про діяльність історико-статистичного комітету,78 залишив цінні матеріали для аналізу напрямів, форм і методів роботи краєзнавців Поділля кінця ХІХ – початку XX ст.

У 80-х роках серед подільських краєзнавців з’являється ще одна колоритна постать. Це – лікар за фахом, історик і письменник за покликанням Йосип Йосипович Ролле (1830–1894).

Найбільш ґрунтовною працею Й.Й. Ролле є тритомник «Подільські замки на Молдавському прикордонні» (1880). До виходу 1895 року історії Кам’янця Ю. Й. Сіцінського ця праця була найбільш повним і систематизованим виданням про подільський губернський центр.

Кам’янцю-Подільському присвячені перших два томи, що розповідають поетапно про найдавнішу історію міста, події XV–XVII ст., двадцятисемирічну (1672–1699 pp.) турецьку окупацію і плачевний стан Поділля після неї.

Значний вплив на краєзнавчу, дослідницьку і видавничу діяльність справило відзначення 100-річчя Подільської єпархії. 1895 року в Київській друкарні С.В. Кульженка побачив світ історичний опис м. Кам’янця-Подільського Юхима Сіцінського.105 У вступі та 11 розділах, поділених на 2 частини – «Общий исторический очерк внешних событий» (5 розділів), «Частнейшее историческое обозрение внутренней жизни города Каменца» (6 розділів), спираючись на відомі праці О. Сементовського, Н. Молчановського, Й. Ролле, інші джерела, він послідовно розкрив історію міста і краю з давнини до початку 90-х років XIX століття, дав вичерпні дані про Кам’янецьку фортецю, її комендантів, зробив огляд церковно-релігійного, економічного і суспільного життя. Книга ілюстрована двадцятьма чотирма фотокопіями. І в наші дні вона не втратила свого значення як популярний твір і цінне краєзнавче джерело.

Важливе значення для історико-краєзнавчих досліджень Поділля мала діяльність губернського статистичного комітету, заснованого 1834 року. Комітет вів демографічну, господарську і культурно-освітню статистику впродовж 85 років (ліквідований 1920 року), зібрав і опублікував чимало аналітичних й узагальнюючих матеріалів.106 Головою Комітету вважався губернатор. Практичну роботу в 1895 році організували його помічник М. С. Гогоцький та члан-секретар В. К. Гульдман. Неодмінними членами були віце-губернатор, губернський предводитель дворянства, Кам’янецький міський голова, дійсними членами за посадою – повітові предводителі дворянства. Серед обраних зустрічаємо прізвища єпископа Димитрія, відомих краєзнавців М. І. Яворовського, М. Й. Грейма, М.З. Дороновича. Склад Комітету свідчить про його роль і місце у вивченні краю.107 Він готував щорічні огляди до звіту губернатора, в яких наводились дані про територію, населення, економіку, медицину, культуру, народну мораль, а періодично – короткі порівняльні нариси губернії у цифрах та описах, видав «Матеріали для історії Подільської губернії 1792–1796 рр.».

Певний інтерес для дослідників Поділля складає історико-статистичний нарис М. С. Грушевського «Южнорусские господарские замки в половине XVI века». У ньому розкрито взаємовідносини Литви і Кримського ханства, спустошливі набіги кримчаків на південно-руські землі 1516, 1531, 1537, 1538, 1550, 1556, 1558, 1566, 1593 років, а звідси появу тут невеликих укріплень, так званих «господарських замків».

Історія Поділля цікавила І. Я. Франка і знайшла відображення в «Записці про стан Поділля в 1843 р.»,132 статті «Нові причинки до історій польської суспільності на Україні в XIX ст.».

Важливою подією цього періоду стало заснування музею старовини – Давньосховища.

Музей мав 3 відділи: бібліотеку, архів, відділ пам’яток мови і письма, стародруків, фотографій, гравюр, пам’яток живопису, скульптури, побутових предметів.

Краєзнавством почало займатися і товариство «Просвіта», що виникло в розпал революції 1905–1907 pp. Кам’янець-Подільський осередок, створений у квітні 1906 року, називався «Подільське українське товариство «Просвіта».¹⁵⁹ Його засновниками були лікар К. Г. Солуха (голова), М. С. Іваницький (заступник голови), учитель Кам’янецької жіночої єпархіальної школи В. К. Стиранкевич (секретар) та Ю. Й. Сіцінський.

Статут визначав метою Товариства «допомогу культурного-просвітньому розвитку українського народу на Поділлю», передбачав організацію бібліотек, шкіл, розповсюдження знань про свій край, його історію, фольклор. У місті було відкрито просвітянську бібліотеку – читальню, книжковий склад, книжковий кіоск «Просвіти», а згодом кілька філій і бібліотек у населених пунктах краю.

Свій внесок у вивчення Поділля зробили земські установи, що виникли на підставі «Положення про губернські і повітові земські установи» від 1 січня 1864 року і з 1911 року почали функціонувати на Правобережжі.171 Вони займалися питаннями економіки, культури, медицини, проводили опис господарств, ґрунтів, відкривали земські народні школи, народні бібліотеки. У системі земських .установ чимало зробив для розвитку медицини й освіти в Україні подолянин, лікар і педагог М. І. Пирогов, попечитель Одеського, а потім Київського учбових округів.172

Земство вело статистичний облік, сприяло аналізу різних сторін життя губернії, накопиченню даних для наукових узагальнень. Протягом 1913–1917 pp. видавало журнал «Экономическая жизнь Подолии», який мав 1000-й наклад. Протягом 1915–1917 рр. побачило світ 33 числа. Матеріали подавались у 16 рубриках, вміщували не тільки господарську інформацію, а й хроніку місцевого життя, огляд преси, літератури.

20-і роки ХХ ст. в історії краєзнавства прийнято вважати особливим періодом, його "зоряним часом", як за інтенсивністю краєзнавчих досліджень, так і масовістю й організованістю цього науково-громадського руху. Його передумови почали формуватися зразу ж після приєднання Поділля до Російської імперії, коли з ідеологічних міркувань влада взялася коріння православ’я, слов’янської спільності шукати в минулому, для цього створювати дослідницькі структури, видання, музеї тощо. Саме в ХІХ ст., особливо його другій половині, почалося всебічне вивчення історії, географії, природи, етнографії, фольклору краю, становлення церковного, музейного, бібліотечного краєзнавства, формування кадрів дослідників.

Центрами національно-культурного життя, краєзнавчих досліджень у цей перехідний період стали заклади освіти і в першу чергу держані українські університети, що постали в Києві та Кам’янці-Подільському.

Кам’янець-Подільський державний український університет був створений у відповідності із законом від 17 серпня 1918 р., підписаним гетьманом Павлом Скоропадським.

У травні 1919 року був відкритий музей у Вінниці.

1924 року на Поділлі діяли Вінницький губернський музей з історико-археологічним, етнографічним, керамічним, нумізматичним відділами, картинною галереєю та бібліотекою, Кам’янець-Подільський історико-археологічний з 9378 експонатами та природничий музеї, який мав 4440 музейних предметів.

Опанас Захарович Неселовський – відомий краєзнавець Поділля. З 1893 року читав курс історії в Подільській духовній семінарії. У 1918–1920 pp. – професор богослов’я Кам’янець-Подільського державного українського університету. Згодом працював у Кам’янець-Подільському інституті народної освіти. Був членом Подільського церковного історико-археологічного товариства, з 1925 року – Кам’янець-Подільського наукового товариства ВУАН. Вивчав історію Поділля XVIII–XIX ст., залишив низку праць. Зробив чималий внесок у музейне будівництво на Поділлі.

Отже, кінець 20 – початок 30-х років став межею, за якою краєзнавство очікував розгром. Демократичні принципи його організації, широке дослідження героїчного минулого України, її регіонів не відповідали курсу партії на злиття націй і народностей під егідою Росії. За підрахунками доктора історичних наук Ю.І. Шаповала протягом 1930-1941 рр. в Україні було сфабриковано 110 різних "контрреволюційних" організацій.

Репресій зазнали провідні подільські краєзнавці і вчені Д.О. Богацький, Г.В. Брілінг, В.М. Гагенмейстер, В.О. Геринович, П.Г. Клепатський, Є.Г. Кондрацький, В. Д. Отамановський, Ю. Й. Сіцінський, Є.Д. Сташевський, Ю.П. Філь, А.М. Шумлянський та сотні інших. До кримінальної відповідальності в справі Спілки визволення України на Поділлі було притягнуто тільки 160 викладачів і студентів, а в ув’язку із справою Польської організації військової заарештовано понад 600 осіб, здебільшого учителів та викладачів національних шкіл і технікумів, працівників органів освіти.

Були розгромлені музейні кадри, у ході неодноразових ревізій знищені рідкісні експонати, цілі експозиції Вінницького, Кам’янець-Подільського, Тульчинського, Могилів-Подільського краєзнавчих та інших музеїв, репресовані досвідчені музеєзнавці.

Був паралізований і такий напрям краєзнавства, як пам’яткоохоронна робота.

Сталінське оточення силами НКВС зуміло зняти пласт інтелігенції, вихованої на традиціях відданості науковій істині, і створило умови для появи нового покоління інтелігенції, яке в загальній масі сприйняло і свідомо чи з огляду на криваву долю попередників підтримало офіційний курс. А це в наступні роки призвело до непоправних наслідків.

Пряме знищення сотень представників наукової, культурно-освітньої інтелігенції, заборони і страх привели до закриття низки краєзнавчих організацій, на багато років паралізували краєзнавство – могутнє джерело національного духу, патріотизму.

Яскравим фактом краєзнавчої праці на окупованих землях є збір, обробка матеріалів та написання 1942 року історії 45 населених пунктів Антонінського району, публікація деяких нарисів на сторінках газети "Світлий промінь". Цю роботу здійснила комісія на чолі з головою районної управи К.С.Мазуркевичем. Відірвані від архівів та історичних бібліотек автори спирались на газетні публікації попередніх років, спогади, легенди, перекази й попри слабку джерельну базу все ж зуміли сформувати нариси, які привернули увагу населення Антонінщини до свого коріння, довести нездоланність краєзнавчого руху навіть у самих екстремальних умовах.