ІV. Становлення фольклористики. Розвиток літератури: сентименталізм та романтизм (20хв.)

Серед гуманітарних наук, що зазнали значного розвитку у ХІХ ст., провідне місце посідає фольклористика – наука, що вивчає фольклор: його сутність, тематику, специфіку, закономірності, особливості та взаємозв'язок з іншими видами мистецтва. Становлення української фольклористики пов'язують із збиранням і публікацією творів народної поезії на початку ХІХ ст.

Одним із перших українських фольклорних видань був збірник князя Михайла Цертелєва під назвою «Попытка собрания старых малороссийских песен» (1819 р.), що вийшов у Петербурзі і містив дев'ять дум та одну історичну пісню. Пізніше у 1827 р. збірники народних пісень («Малоросійські пісні», «Українські народні пісні», «Збірка українських пісень») видав Михайло Максимович, майбутній перший ректор Київського університету.

Справу М. Максимовича продовжив Ізмаїл Срезнєвський, який у 1831 р. видав «Український альманах» - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а в 1833-1838 рр. – шість випусків історико-літературної збірки «Запорожская старина», основну частину якої складали історичні думи, народні пісні, легенди, перекази тощо.

Взагалі, центр збирання історичних документів, фольклору, старожитностей склався у Харкові після відкриття в ньому університету. Молоді вчені, студенти, вчителі їздили Слобожанщиною у пошуках народних дум, пісень, переказів, повір'їв. Статті про побут, звичаї, усну народну творчість та історію України регулярно друкувалися у харківських та інших журналах, зокрема наприкінці ХІХ ст. існували часописи „Киевская старина", „Этнографическое обозрение", Етнографічний збірник, „Матеріали до українсько-руської етнології".

Видатною подією в культурному житті України стало видання П.Кулішем у 1856 - 1857 рр. двох томів „Записок о Южной Руси", присвячених розгляду зразків українського фольклору, історії українського народу.

Ще однією подією в галузі збирання пам'яток стало видання фольклорних матеріалів етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край, які вийшли в Петербурзі в 1872 - 1879 рр. Керівником експедиції був видатний український етнограф фольклорист, автор слів національного гімну «Ще не вмерла України…» (1863р.) П.Чубинський.

На західноукраїнських землях члени гуртка „Руська трійця" видали у 1837 р. у Будапешті альманах „Русалка Дністровая", що містив українські народні думи, історичні пісні (зокрема про Олексу Довбуша, опришків, Морозенка), обрядові, жіночі, колискові пісні.

Наприкінці ХІХ ст. виходять "Народні українські пісні" (1883 р.) О.Гулака-Артемовського, „Нова збірка народних малоруських приказів, прислів'їв, примовок і загадок" (1890 р.) М.Костомарова, „Этнографические материалы, собранные в Черниговской й соседней с ней губерниях" (1895-1898 рр.) Б.Грінченка та інші фольклористичні праці.

Усна народна творчість і фольклор справили значний вплив на становлення нової художньої літератури, основними напрямами якої у кінці ХVІІІ- ХІХ ст. були сентименталізм та романтизм.

Сентименталі́зм (фр. sentimentalisme, від фр. sentiment — почуття) — напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768).

Сентименталізм спирався на фольклорну літературну традицію зображення позитивного героя – носія вроджених високих етичних якостей. Особливого значення набуває чутливість, що йде від «серця», якому слід довіряти набагато більше, ніж найраціональнішим переконанням і настановам. Визначальні риси сентименталізму:

- відтворення почуттів людини як основний предмет зображення;

- позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;

- мальовничі сільські пейзажі;

Тож не дивно, що сентименталізм віднайшов в українській літературі сприятливий ґрунт. В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка.

Іван Котляревський (1769-1838 рр.) вважається «Батьком» нової української літератури, який сміливо ввів у літературу народну мову і створив на її основі неперевершені на той час за художніми якостями твори. Його «Енеїда», що без волі автора видрукувана 1789 р., стала першою книгою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя.

У першій половині ХІХ ст. народна розмовна мова дедалі більше входила в літературу. Першим драматичним твором нової української літератури та яскравим прикладом сентиментального напряму стала п'єса І. Котляревського «Наталка-Полтавка», написана у 1819 р. для Полтавського театру під впливом вертепу та шкільної драми ХVІІІ ст.

Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843 рр.) відомий як основоположник української художньої прози. В прозі харків'янина Г. Квітки можна виділити два основні стильові течії: 1. потяг до сентименталізму – це твори «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», де переважають життєві почуття та переживання; 2. перші кроки до реалізму – це твори «Салдацький патрет», «Конотопська відьма», «Мертвецький великдень». Г. Квітка-Основ'яненко виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної вигадки та іронії.

Романтизм –напрям у європейській літературі початку ХІХ ст., що характеризується протиставленням ідеального (на думку письменника)життя реальній дійсності та зображенням ідеальних героїв і почуттів.

Особистість у творах романтиків розвивається й усвідомлює себе в конфлікті і з Богом, і з суспільством, і з самою собою. Герой романтизму протестує проти суспільних умов, що обмежують його свободу, він — бунтар, революціонер або розбійник. Його душа, як правило, роздвоєна між світом реальності і світом мрій, а його доля найчастіше трагічна.

Головні особливості романтизму: фантастичність, зображення високого ідеального кохання, лицарських подвигів, казкового пейзажу.

Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—1828 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка». Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»); у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (який переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.

Отже, найяскравішими представниками цього напряму в Україні були Т. Шевченко, П. Куліш.

Тарас Шевченко (1814-1861 рр.) – у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Захоплюючись поезією В. Жуковського та А. Міцкевича, починав Т. Шевченко свій літературний шлях як романтик. У ранніх баладах поета «Тополя, «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи – з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Т. Шевченка – «Іван Підкова», «Гамалія», «Гайдамаки» та ін.

Але з огляду на пізню творчість Т. Шевченка, його вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі. Поява у 1840 р. «Кобзаря» відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому.

Пантелеймон Куліш (1819-1897 рр.) – автор першого класичного українського роману «Чорна рада». Його перший великий твір – поема «Україна» - спроба історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмельницького.