Та її міжнародні й регіональні наслідки

Головний зміст шштичжш) життя єгипетського народу в повоєнний період становила боротьба за відміну нерівноправного англо-єгипетського-договору 1936 р. Вона набрала форми партизанської війни проти англійської військової присутності.

В липкі 1952 р. патріотично налаштовані єгипетські офіцери повалили режим короля Фарука і проголосили

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

створення республіки. В 1954 р. була підписана англо-єги-петська угода про виведення англійських військ і ліквідацію англійської військової бази на території Єгипту. Угода по­клала край 74-річній окупації країни.

В галузі зовнішньої політики нове керівництво взяло курс на нейтралітет і неучасть у військових блоках. Воно намагалося балансувати між двома наддержавами, запобі­гаючи зміцненню в Єгипті позицій СІЛА або СРСР. Каїр убачав у нерозв'язаності проблеми близькосхідного вре­гулювання можливий чинник підвищення своєї ролі в арабському світі, тому велику увагу став приділяти зміц­ненню єгипетського військового потенціалу. У вересні 1955 р. були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини й Польщі. Це викликало нега­тивну реакцію з боку СІЛА і Великобританії.

Захід не влаштовувало й негативне ставлення Єгипту до Багдадського пакту. Утворення пакту було започатко­вано підписанням у Багдаді 24 лютого 1955 р. договору про спільну безпеку та оборону між Іраком та Туреч­чиною. Того ж року до Багдадського пакту приєдналися Великобританія (5 квітня), Пакистан (23 вересня), Іран (З листопада).

Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асу­анської греблі з метою зрошення засушних земель і спо­рудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть на­дані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.

Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівниц­тва життєво важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера було завдано серйозного удару.

Г. А. Насер не забарився з відповіддю. Виступаючи на мітингу з нагоди річниці єгипетської революції, він зая­вив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобри­танії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет. СІЛА,

заінтересовані в підтриманні добрих відносин з арабськими країнами—експортерами нафти, зайняли більш стриману позицію.

Питання Суецького каналу обговорювалося на міжна­родній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 % судноплавства каналом. СІЛА виступили як співавтор проекту врегулювання суе­цького питання, що передбачав створення «міжнародного органу» з управління Суецьким каналом. За цей проект висловилася більшість, проти — СРСР, Індія, Індонезія та Цейлон. Єгипетський уряд відкинув саму ідею інтернаціоналізації каналу. Тоді було запропоноване тимчасове рішення — створити «асоціацію користувачів каналу» для управління ним. 15 вересня Г. А. Насер від­хилив і цей проект. Ухвалена Радою Безпеки ООН 12 ве­ресня 1956 р. резолюція містила шість принципів мирного врегулювання конфлікту, що передбачали визнання суве­ренітету Єгипту над каналом, свободу транзитного суд­ноплавства, визначення прав на транзитне мито, порядок арбітражу. Визнанню принципу управління каналом «асоціацією користувачів» перешкодило радянське вето.

Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Велико­британія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Великобританія призвала 20 тис. резервістів, Франція на­правила свої війська на Кіпр. Обидві країни розпочали секретні переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.

В ніч на ЗО жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами за­вдали раптового удару по Єгипту. 30 жовтня Великобри­танія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького кана­лу. Єгипет відхилив ультиматум.

Уряд СІЛА розцінив украй непопулярну у світі агресію проти Єгипту як підрив атлантичного фронту. 30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки ООН обговорювався американ­ський проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за демаркаційну лінію і невикорис­тання сили франко-англійською стороною. Однак Ве­ликобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.

31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.

2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ГА ООН 64 країни проголосували за припинення вогню, проти

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

висловилися 5 (Франція, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).

Великобританія, Франція та Ьраїль продовжували роз­гортати бойові дії. Аншо-французька авіація здійснювала масовані бомбардування Каїра, Александры та міст у зоні каналу

5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда.

В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні на­слідки, до яких може призвести продовження інтервенції. В посланні до англійського прем'єр-міністра вказувалося на можливість застосування сучасної, особливо ракетної, зброї, зокрема зазначалося, що «війна в Єгипті може перекинутись на інші країни й перерости в третю світову війну». Далі констатувалося, що Радянський Союз пере­йнятий рішучістю «з допомогою застосування сили за­вдати нищівного удару агресорам і відновити мир на Близькому Сході». В ноті, адресованій Ізраїлю, порушу­валося питання і про саме існування цієї держави.

Через 22 години після вручення послань радянською уряду главам урядів Англії й Франції воєнні дії були припинені.

6 листопада президент США Д. Ейзенхауер також виступив із вимогою припинення воєнних дій.

7 листопада 1956 р. Генеральш Асамблея ООН 64 го­лосами (12 представників утрималися) проголосувала за сформування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипет­ської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.

8 ході війни арабські країни підтримали Єгипет. Більшість їх розірвала відносини з Великобританією і Францією.

Провал троїстої агресії мав велике міжнародне зна­чення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс авто-

Тема 6 Близький та Середній Схід у систем* міжнародних відносин

return false">ссылка скрыта

ритет Єгипту та його президента Г. А. Насера, що став визнаним лідером арабського світу. Ослабли позиції Ве­ликобританії й Франції на Близькому Сході. Віднині цей регіон став ареною суперництва двох наддержав — СІЛА і Радянського Союзу.

5 січня 1957р. у щорічному посланні до конгресу США президеж запропонував конгресові ухвалити резолюцію, відому як ^доктрина Ейзенхауерв». Вона передбачала право президента використати силу на Близькому Сході в разі «прямого» комуністичного нападу або агресії з боку «країни, що контролюється міжнародним комунізмом». Президент мав отримати повноваження надати арабським країнам, що приймуть «доктрину Ейзенхауе-ра», допомогу в розмірі 200 млн доларів. Але більшість арабських країн відмовилася прийняти «доктрину Ейзен-хауера».

СРСР зміцнив свої позиції в регіоні. Він забезпечував фінансову підтримку будівництву Асуанської греблі. 26 січня Єгипет і СРСР гвдписали угоду про економічне й технічне співробітництво.

Війна етимуяїовала доцентрові тенденції в арабському світі. 1 лютого 1958р. буяй підписана угода про об'єднан­ня Єгипту й Сирії в унітарну державу — Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Створення: ОАР розглядалося як перший крок на шляху до загальної арабської єдності Після утворення ОАР до неї приєднався Ємен на права* федерації.

Великобританія виявила активність у створенні об'єд­нання монархічних режимів, де при владі перебувалі представники династії Хашимшв,

14 лютого 1958 р. було проголошено створенш Хашимітської Арабської Федерації у складі Іраку і Йорданії За вимогою Лондона головою федерації став король Граю Фейсал II, прем'єр-міністром — Hyp і Саїд. Таким чином головна роль у цьому союзі відводилася Іраку Саудівській Аравії також було запропоновано вступити ] федерацію. Вона відмовилася і заявила про нейтраліте' щодо ірако-йорданського союзу й ОАР.

Федерація виявилася нежитгєстійкою. Військово-по літична інтеграція, координація зовнішньополітичної ді яльності й економічне Співробітництво просувалися дуж мляво.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Іракський режим бачив у федерації засіб абсорбції Йорданії, що загострювало ірако-йорданські супереч­ності.

Посилювався революційний рух у Лівані. Під час війни 1956 р. уряд Лівану відмовився розірвати дипло­матичні відносини з Францією. Ліван визнав «доктрину Ейзенхауера». Курс уряду викликав широкий рух протес­ту, до якого були втягнуті широкі верстви населення. В травні 1958 р. в країні вибухнула гостра політична криза, загальний страйк переріс у повстання.

Режим президента К. Шамуна звернувся по допомогу до СІЛА. Вашингтон направив до берегів Лівану кораблі 6-го американського флоту. Водночас було вирішено ви­користати механізм Багдадського пакту. Нарада військо­вої комісії Багдадського пакту ухвалила рішення про на­дання допомоги урядові Лівану. Іракський уряд почав вербувати «добровольців» для вирядження в Ліван.

Це прискорило революційний вибух у самому Іраку. Військові частини, що готувалися для відправлення в Ліван, повернули зброю проти монархічного режиму. 14 липня 1958р. штурмом був здобутий королівський палац, король Фейсал та всі члени королівської сім'ї загинули. Згодом така ж доля спіткала й колишнього прем'єр-мі­ністра Нурі Саїда.

Ірак було проголошено незалежною республікою. Респуб­ліканська влада заявила про вихід з Хашимітської феде­рації й Багдадського пакту.

Президент Лівану й король Йорданії звернулися до СІЛА і Великобританії з проханням про допомогу.

15 липня 1958р. США почали висадку свого 20-тисячно-го контингенту в Лівані.

^ 17 липня 1958 р. Великобританія направила війська в Йорданію.

В жовтні 1958 р. США вивели свої війська з Лівану. Новим президентом країни став Ф. Шихаб. Уряд очолив Р. Караме.

В листопаді 1958 р. завершилася евакуація англійських військ з Йорданії.

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

«Шестиденна війна» 1967 p.: чинники, цілі, хід, результати

Наприкінці 60-х років конфронтація по лінії Схід—Захід після відносної стабілізації в Європі перекинулася на Близький Схід. СРСР поси­лював політичну й військову підтримку радикальним, «антиімперіалістичним» режимам арабських країн. СІЛА зробили ставку на Ізраїль і так звані помірковані арабські режими.

Обидві наддержави були заінтересовані в гарантовано­му й стабільному каналі для збуту зброї, яким і став Близький Схід.

Одним з винуватців війни на Близькому Сході висту­пив Ізраїль, який проголосив мету створення «Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль отримував сучасну зброю з Вели­кобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створю­вав власну військову промисловість.

Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни, які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море».

Невирішеною залишалася палестинська проблема, тривав процес формування палестинського руху опору (ПРО).

У лютому 1966 р. до влади в Сирії прийшла Партія арабського соціалістичного відродження (ПАСВ). Вона проголосила курс на будівництво соціалізму і всебічний розвиток відносин з СРСР. Сирія, як і Єгипет, активно використовувала палестинський фактор для зміцнення своїх позицій в арабському світі, надавала військову та фінансову підтримку створеній 1964 р. Організації визво­лення Палестини (ОВП). Ця організація розпочала парти­занські операції проти Ізраїлю з території Сирії. Ізраїль вдався до акцій покарання щодо Сирії.

7 квітня стався прикордонний інцидент між Ізраїлем і Сирією на Голанських висотах з участю артилерії, танків та літаків. Зав'язався повітряний бій над Дамаском, у якому було збито шість сирійських літаків. 16 квітня ізраїльські літаки порушили повітряний простір Єгипту.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

СРСР закликав арабські країни створити спільний фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.

У травні 1967 р. в Москві перебувала єгипетська делегація на чолі з головою парламенту А. Садатом. Го­лова Президії Верховної Ради СРСР М. Подгорний пере­дав йому інформацію радянської розвідки про те, що Ізраїль сконцентрував свої війська на кордоні з Сирією і має намір завдати удару по цій країні в період між 18 і 28 травня. (Як з'ясувалося згодом, ця інформація була помилковою.)

Арабські країни вжили відповідних заходів. Раніше, в листопаді 1966 p., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Єме­ну, Лівії та Судану.

В травні 1967 р. Єгипет прийняв рішення про підси­лення сінайського угруповання військ і призов резервістів. Але у випадку загострення обстановки єгипетські війська не могли ввійти в зіткнення з супротивником, бо в прикордонній смузі згідно з; угодою про^ припинення вогню з 1956 р. дислокувалися Надзвичайні сили ООН {Ъ 400 солдатів — норвежців, шведів, югосяавів, індійців, бразильців та канадців). Єгипетське командування звер­нулося до Генерального секретаря ООН У Тама з ви­могою відведення цих військ від кордону. Але він дав наказ зовсім їх вивести.

Протягом п'яти днів війська ООН покинули Єгипет, а ясні позиції зайняли єгипетські збройні сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття Акабської затоки для ізраїльських та інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших життєво важливих продуктів.

Виведення з Сїнаю військ ООН і тимчасове закриття Акабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.

Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію. Війна була корот-

кою, майже блискавичною й дістала назву «шестиден­ної». Ізраїльські винищувачі завдали бомбового удару по авіабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові літаки цих країн. Потім сухопутні війська Ізраїлю пере­йшли в наступ і окупували найважливіші стратегічн: райони — Сінайський півострів на півдні, Голанські ви­соти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході. Незважаючи на ухвалення Радою Безпеки ООН 6, 7 і

9 червня резолюцій про негайне припинення вогню, ізра­їльська армія продовжувала бойові дії.

Радянський Союз зажадав від Ізраїлю негайно припи­нити воєнні дії й вивести війська за лінію перемир'я

10 червня радянський уряд інформував уряд Ізраїлю, ще в разі продовження бойових дій СРСР спільно з іншим» миролюбними країнами вживе необхідних заходів дда припинення агресії.

10 червня Радянський Союз розірвав дипломатичні відно­сини з Ізраїлем, утративши тим самим канал взаємодії : одною зі сторін конфлікту.

Ввечері 10 червня бойові дії були припинені.

На засіданнях Ради Безпеки ООН у жовтні 1967 р Радянський Союз наполягав на негайному виведенн ізраїльських військ з окупованих територій без укладати миру з Ізраїлем. СІЛА, Канада та ряд інших країн до­тримувалися думки, що укладення миру має бути попе­редньою умовою виведення ізраїльських військ. Дискусі* зайшла в глухий кут, і її було відкладено.

В листопаді 1967 р. дискусія відновилася, але Ра­дянський Союз залишався на попередніх позиціях. Тод Великобританія запропонувала компромісний проект ре­золюції, який і було прийнято. 22 листопада 1967 р. Раде Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 242, що визначила принципи політичного врегулювання близькосхідного конф­лікту. В преамбулі резолюції вказувалося на «неприпус­тимість набуття території шляхом війни». В резолюці викладалися основні принципи врегулювання: виведеню ізраїльських військ зі всіх окупованих територій; припи­нення стану війни між арабськими країнами й Ізраїлем забезпечення свободи судноплавства по міжнародник водних шляхах; досягнення справедливого врегулюванні проблеми біженців; забезпечення територіальної недотор канності й політичної незалежності кожної держави і Даному регіоні.

І

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Радянський Союз охарактеризував дії Ізраїлю як «акт неприхованої агресії». Уряди і громадськість країн Заходу розцінили ці події інакше, і в резолюції Ради Безпеки ООН № 242 слово «агресія» було відсутнє.

Червнева війна 1967 р. завершилася серйозною воєнною поразкою арабських країн. Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан, сектор Газа, а також Сінайський півострів (Єгипет) та Голанські висоти (Сирія). Внаслідок цієї війни кількість палестинських біженців зросла ще на 400 тис. чоловік (до початку війни 1967 р. — 1 344 тис).

До перемоги Ізраїлю, поряд з раптовістю нападу, осна­щеністю ізраїльської армії сучасним озброєнням, кращою підготовленістю до ведення бойових дій, взаємодією з розвідувальними органами СІЛА і НАТО, спричинилися слабкі й недостатньо скоординовані дії Єгипту, Сирії та Йорданії, зумовлені як об'єктивними причинами, так і суб'єктивними помилками керівництва.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських країн для подо­лання економічних труднощів, викликаних війною й оку­пацією арабських територій. Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.

Проблема близькосхідного врегулю­вання в першій половині 70-х років. Війна «Йом кіпур» у жовтні 1973 р.

Проблема близькосхідного врегулювання має кілька тісно пов'язаних один з одним аспектів. Перший аспект — національний, або палестинський, стосується питання національного самовизначення палестинського народу.

Рругий аспект — регіональний. Близькосхідний конфлікт на рівні регіональному — _це конфлікт між Ізраїлем і арабськими країнами.

Т є м а 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Третій — міжнародний аспект — полягає в тому, що у зв'язку зі значенням даного регіону в системі міжна­родних відносин у близькосхідний конфлікт із самого початку були втягнуті й позарегіональні країни, насампе­ред наддержави. Це справляло негативний, певною мірою каталізуючий вплив на його розвиток.

Маючи на меті відновити свій авторитет в арабському світі, Радянський Союз розпочав масовані поставки оз­броєнь у цей регіон. Протягом двох років єгипетська ар­мія була відновлена. У квітні 1969 р. Єгипет розпочав обстріл ізраїльських військ на Сінаї. Але Ізраїль знищив артилерію Єгипту й установив контроль над його повіт­ряним простором. На прохання Г. А. Насера для захисту повітряного простору Єгипту туди було направлено близько 15 тис. радянських військовослужбовців.

Зміцнювалися радянські контакти з Організацією визволення Палестини.

Боротьба палестинського народу має тривалу історію. Можна виділити кілька етапів розвитку палестинського руху опору.

1-й етап (40-ві—50-ті роки) — зародження ПРО, поява перших палестинських організацій, формування перших груп партизанів (федаїнів).

2-й етап (60-ті роки) —створення і становлення ОВП. Згідно з Палестинською національною хартією, прийня­тою в 1964 p., ця організація об'єднує всіх палестинців. У цьому документі була сформульована кінцева мета бо­ротьби — створення держави на всій території Палес­тини. Створення ОВП стало наслідком розвитку двох різних тенденцій. З одного боку — відродження у формі ПРО палестинського національно-визвольного руху. З іншо­го — прагнення деяких арабських країн використати палестинський рух опору для зміцнення власних позицій в арабському світі.

3-й етап (70-ті роки) —формування більш реалістичної програми. В 1974 р. ОВП поставила проміжне завдання — на першому етапі створити палестинську державу на тій частині Палестини, яку буде визволено, — так звана «концепція обмеженої державності».

У вересні 1970 р. загострилися відносини між ПРО і керівництвом Йорданії, де палестинці становили більш ніж половину населення. 18 серпня за посередництва

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема в Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Єгипту була підписана Каїрська угода. Збройні затони? ОВП залишили Йорданію і перейшли в Ліван, що каталізатором початку громадянської війни в цій края»: 1975 р.

Відбулися зміни і jb політиці Єгипту щодо східного врегулювання. С

Після смерті Г. А. Насера у вересні 1970 р. ирезидец- \ том Єгипту став А. Садат. Спершу він продовжив полі-» тику співробітництва з СРСР. 27 травня 1971 р. в Каїрі був підписаний Договір про дружбу і співробітництво міом Єгиптом і СРСР.

Водночас вживалися заходи, спрямовані на зближення зі США. Єгипетсько-американські контакти здійєнк»-вашєя по двох каналах: офіційно — між відомствами закордонних справ і неофіційно — між розвідками дао* країн.

У червні 1972 р. Єгипет відмовився від послуг радянсь­ких військових фахівців, але продовжував отримувати радянську військову допомогу.

Готуючись до нової війни на Близькому Сході, А. Садат прагнув зробити Ш обмеженою. Про це не була поінформована Сирія, незважаючи на створення об'єдна­ного військового командування.

6жовтня 1973р., вдень єврейського свята Йом Кшур (Судний день), збройні сили Єгипту й Сирії атакували позиції Ізраїлю. Разом з Єгиптом і Сирією у воєнних діях брали: участь військові частини й підрозділи Іраку, Марок­ко, Саудівської Аравії, Алжиру, Кувейту, Тунісу, Судану та Йорданії.

В перший же день воєнних дій друга і третя єгипетські армії переправилися на схщний берег Суеиького каналу й прорвали лінію оборони Ізраїлю («лінію Барлева»). 7 жов­тня єжипетські війська здобули Сінай. Сирійсвка армія просунулася на Голаиських висотах, визволила місто Ку-нейтру.

В хода «жовтневої війни» Радянський Союз надав значну військову й політичну допомогу збройним силам Єгипту та Сирії. Ефективно діяли повітряний і морський «мости» постачань їх радянською зброєю.

Ефективно використовувалася арабськими країнами тафтова зброя». 17 жовтня 1973 р. на зустрічі країн— членів ОПЕК у Кувейті було прийняте рішення про ско-

рочення розмірів видобутку нафти й ембарго на її по­ставки в країни, що не справляють тиск на Ізраїль у питаннях визволення окупованих територій (США, ffi-

до США з проханням нро негайні поставки зброї й спо­рядження. Сполучені Штати невідкладно надали Тель-Авіву військову допомогу по иввщщшму «мосту».

Спираючись на американську підтримку й оправив­шись від раптового нападу, Ізраїль перейшов у контрнас­туп. Скориставшись отриманою з американського су­путника інформацією про розрив лінії фронту між другою і третьою єгипетськими арміями, ізраїльські війська 15 жовтня просунулися в тил єгипетських військ, форсу­вали Суецький канал, захопили плацдарм на його захід­ному березі. Третя єгипетська армій опинилася в ото­ченні, виникла загроза блокади Суецу.

8 жовтня 1973 р. представник СІЛА в ООН вніс про­позицію про припинення вогню з відведенням військ на вихідні позиції. Однак СРСР наполягав на залишенні військ на позиціях, що склалися.

В ніч на 20 жовтня А. Садат «від імені єгипетського народу» звернувся до радянського посла за сприянням у припиненні вогню.

20—21 жовтня « Москві перебував державний секретар США Г. Шасінджер. Сторони досягай домовленості про внесення на розгляд Ради Безпеки ООН спільної резо­люції й про скликання конференції з питань близькосхід­ного врегулювання з участю США й СРСР.

22 жовтня Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 338, що передбачала припинення воєнних дій і вико­нання резолюції Ради Безпеки N° 242.

Однак на південній дільниці египетсько-ізраїньсьного фронту воєнні дії тривали. Радянський Союз 24 жовтня попередив Ізраїль про тяжкі наслідки агресивних дій, що порушують рішення Ради Безпеки ООН. У стан бойової готовності були приведені радянські ВПС. Водночас радянське керівництво повідоммо президента США про можливі наслідки недригшнення Ізраїлем воєнних дій.

СІНА, привівши свої війська в стан повної бойової готовності, вдалися до тиску на Ізраїль з метою зупинити його наступ на Сінаї.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

11 листопада на 101-му кілометрі дороги Каїр—Суец був підписаний єгипетсько-ізраїльський протокол про при­пинення вогню.

21 грудня 1973 р. в Женеві згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 338 почала роботу мирна конференція з Близького Сходу. В ній взяли участь представники Єгипту, Йорданії, Ізраїлю, США та СРСР. Сирія, спочатку погодившись на проведення конференції, не направила в Женеву своїх представників, але зберегла за собою право участі.

В грудні 1973 р. відбулися два відкритих та одне закрите засідання на рівні міністрів закордонних справ. Після цього Генеральний секретар ООН повідомив про досягнення згоди щодо продовження роботи конференції й створення військової робочої групи для обговорення питання про роз'єднання військ.

31 травня 1974 р. в Женеві на засіданні військової робочої групи була підписана сирійсько-ізраїльська угода про роз'єднання військ на Голанських висотах, яка пе­редбачала виведення ізраїльських військ із сирійських територій, захоплених у 1973 p., і з частини територій, окупованих у 1967 р. Передбачалося також розміщення спостерігачів ООН у зоні роз'єднання військ.

Зустрічі й консультації учасників конференції тривали до жовтня 1974 р. Восени 1974 р. робота конференції була фактично припинена, хоча відповідне рішення формально не приймалося.

До припинення роботи конференції спричинилися як непримиренні суперечності між Ізраїлем і арабськими країнами, так і втручання великих держав та їхня кон­фронтація на Близькому Сході, що ускладнювала процес близькосхідного врегулювання.

Після «жовтневої війни» почалося поступове зближен­ня Єгипту зі США й одночасне погіршення єгипетсько-радянських відносин.

У результаті «човникової дипломатії» державного сек­ретаря США Г. Кіссінджера, серії його візитів в Ізраїль та арабські країни 4 вересня 1975 р. Єгипет і Ізраїль підписали Сінайську угоду. Єгипет зобов'язався не вдаватися до воєнних дій проти Ізраїлю й відкрити Суецький канал, Ізраїль повернув Єгипту частину його території в районі Червоного моря.

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

В березні 1976 р. Єгипет денонсував договір з СРСР.

Отже, в другій половині 70-х років склалися передумови для сепаратного розв 'язання Єгиптом проблеми близькосхід­ного врегулювання.

• Кемп-девідський процес та його наслідки

Президент Єгипту А. Садат 9листопада 1977р. зробив заяву, що він готовий зустрітися з із­раїльськими керівниками для досягнення миру на Близькому Сході.

19—21 листопада відбувся візит А. Садата в Єрусалим, у грудні 1977 р. — серія зустрічей представників Єгипту, Ізраїлю і СІЛА.

Арабські країни поставилися до ініціативи А. Садата неоднозначно. Деякі країни, зокрема Оман, підтримали її. Більшість, так звані «помірковані», зайняли очікувальну позицію, на словах осуджуючи А. Садата. «Радикали» ж закликали до ізоляції Єгипту в арабському світі, і на деякий час їм удалося нав'язати свою позицію всім чле­нам ЛАД.

2—4 грудня 1977 р. відбулася нарада керівників Ал­жиру, Лівії, НДРЄ, Сирії та ОВП, яка осудила ініціативу А. Садата й ухвалила рішення про невизнання результатів переговорів і розірвання відносин з Єгиптом. Був ство­рений Фронт стійкості й протидії.

4 січня А. Садат зустрівся з прем'єр-міністром Ізраїлю М. Бегіном.

16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Сада­та і прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна. 17вересня сторони підписали два документи — «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем». Президент СІЛА підписав ці доку­менти формально як «свідок».

розділ ні особливості розвитку регіональних систем

. МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

«Рамки миру» передбачали розв'язання палестинське проблеми шляхом надання обмеженого самоврядуваї лалестинцям Західного берега річки Йордан і секті Газа. Ці території, однак, протягом п'яти років мали

лишатися під управлінням ізраїльської адміністрації. '__₍

ким чином, автономія надавалася населенню, а не тери| торії. Не було вирішено питання про майбутнє Єрус лима й Голанських висот. Не згадувалася ОВП, пра палестинського народу на самовизначення.

Д. Картер назвав цей мир «справедливим», М. Бегіі, охарактеризував підписання кемп-девідських угод як най-, важливішу подію після Віденського конгресу 1815 p., А Садат — як велику перемогу Єгипту, Ізраїлю й усього людства. Ці три політичні діячі стали лауреатами Но­белівської премії миру.

У вересні 1978 р. арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли рішення про розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього економічних санкцій.

У листопаді 1978 р. відбулася нарада глав дерзкое і урядів арабських країн у Багдаді. Вона засвідчила розмежуй вання сил в арабському світі у зв'язку з кемп-девідськими угодами.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирнь договір між, Єгиптом і Ізраїлем. Президент Д. Карте^, знову виступив як «свідок». Договір складався з лреам-J були, дев'яти статей і додатків. J

У преамбулі говорилося про необхідність установлен-? ня справедливого й тривалого миру на Близькому Сході зещно з резолюціями Ради Безпеки ООН № 242 та № 338. :

Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту, над Сінайським півостровом після завершення виведенад звідти ізраїльських військ, яке мало відбутися протягом; трьох років. Для забезпечення виконання договору Єги-і пет, Ізраїль і СІЛА домовилися про розміщення на СИ найському півострові сил і спостерігачів ООН. Договір] передбачав встановлення нормальних дипломатичних, ек»-| помічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем. • і

До договору додавалися роз'яснення про його пріори-1 тетний характер порівняно з усіма зобов'язаннями Єгипту. 1

Кемп-девідські угоди й Вашингтонський мирний де-] говір, налагодження «стратегічного співробітництва» між!

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

Ізраїлем і США посилили позиції провідних країн Захо­ду, зокрема США, на Близькому Сході. Позиції СРСР значно похитнулися. Ізраїль мав змогу продовжувати свою політику, що засвідчили, зокрема, його вторгнення в Ліван 1982 p., політика з питання Єрусалима.

Кемп-девідський процес завдав удару по єдності араб­ських країн, подальше розмежування тривало, що дістало відображення в утворенні у 80-ті роки арабських суб-регіональних організацій економічного й політичного сирямування.

Після підписання договору Єгипет певний час зали­шався в ізоляції в арабському світі Однак необхідність компромісу у справі близькосхідного врегулювання става­ла дедалі очевиднішою. Єгипет був першою арабською країною, що нормалізувала відносини з Ізраїлем. Не мине й 15 років, як цим шляхом щцуть і інші арабські країни.

У жовтні 1981 р. А. Садат загинув- від руки мусуль­манського фанатика. Наступник А. Садата X. Мубарак. продовжив його політику щодо врегулювання близько­східного конфлікту, але спромігся нормалізувати відно­сини з арабськими країнами й відновити роль Єгипту як «центру сили» на Близькому Сході.