Театральна і музична культура.

 

Важливим явищем для України був розвиток драматургії, що відображала об’єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і насамперед – створення професійного українського театру.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І.Котляревського, Т.Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно–духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький (1838–1918; „Маруся Богуславка“ та ін.), Марко Кропивницький (1841–1910; „Дай серцю волю, заведе в неволю“ та ін.), Михайло Старицький (1840–1904; „За двома зайцями“, „Сорочинський ярмарок“, „Різдв'яна ніч“), Іван Карпенко-Карий (1845–1907; „Наймичка“, „Безталанна“, „Сто тисяч“, „Мартин Боруля“).

Значним був драматургійний доробок Панаса Мирного („Лимерівна“, „Повія“), Івана Франка („Украдене щастя“, „Учитель“, „Кам'яна душа“), Бориса Грінченка („Степовий гість“, „Ясні зорі“), Лесі Українки („Лісова пісня“, „Бояриня“) та ін.

Починаючи з першої аматорської трупи, створеної у 1860-х рр. у Єлисаветграді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими – майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М.Кропивницький, М.Садовський, І.Тобілевич, Л.Квітка, М.Заньковецька, М.Старицький, П.Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торування нових шляхів сценічного мистецтва.

У 1864 р. у Львові було засновано український театр „Руська бесіда“, який очолив О.Бачинський. Його репертуар, що ставився у містах Східної Галичини та Північної Буковини, складався з творів наддніпрянських та західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Цей театр був єдиним українським професійним колективом у західноукраїнських землях протягом 50 років. Вагома роль у його піднесенні належить М.Кропивницькому. Саме тоді, коли він тут працював, (у середині 70-х років XIX ст. ) галицькі глядачі ознайомилися з новими п’єсами української та російської класики.

Український театр кінця XIX – початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв'язок з народною культурою робили його дуже популярним.

Для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори Володимира Винниченка (1880–1951) – „Дисгармонія“, „Закон“, „Великий молох“ та ін. з їх високою культурою белетризування, актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.

З драматургією В.Винниченка передові театральні сили пов’язували надію на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і драматургійні етюди О.Олеся (1878–1944), за висловом Д.Антоновича, „не могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання українським побутовим акторам“. Професійні актори віддавали перевагу традиційно визнаним творам української класики – так було в трупі М.Старицького і у театрі М.Садовського. Молоді ж театральні сили, що об’єдналися у „Молодому театрі“ (пізніше „Березіль“) навколо Леся Курбаса (1881–1937) та Миколи Куліша (1892–1937), стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві у роки Української революції та доби українського національного відродження 1920-х рр.

Крім драматичних, засновуються музично–драматичні установи (М.Лисенко, М.Садовський) та оперні театри – у Києві, Львові, Одесі. З 1907 p., коли М.Садовський заснував перший стаціонарний музично–драматичний театр у Києві у Троїцькому будинку (нині – Національна опера), широка українська публіка почула „Запорожця за Дунаєм“, „Різдв’яну ніч“, „Енеїду“, „Наталку Полтавку“, „Катерину“ та інші українські опери.

Україна завжди славилася виконавцями вокального мистецтва. Проте найталановитіші з них – Олександр Мишуга (1853–1922), Соломія Крушельницька (1872–1952) та ін., аби мати можливість повністю розвинути свої таланти, ішли прославляти сцени кращих театрів Росії (Санкт–Петербург, Москва), Італії (Мілан), Франції (Париж) та інших країн, де досягли світового визнання у мистецтві. На початку XX ст. з великим успіхом виступала у країнах Західної Європи та Америки Українська хорова капела під керівництвом Олександра Кошиця (1875–1944).

Наполеглива діяльність національної еліти довела, що українська культура розвинулась в усіх її жанрах, створивши твори світових зразків.

 

4. Архітектура та образотворче мистецтво

 

4.1. Розвиток архітектури. Розвиток художньої культури – образотворчого мистецтва та архітектури – тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв’язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою – поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об’єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс. Віденська мода визначала загальне архітектурне обличчя багатьох тогочасних міст. Зразками цього стилю є оперні театри в Одесі (1887 р., арх. Г.Гельмер, Ф.Фельнер), Львові (1900 р., арх. З.Горголевський,скульпторП.Войтович), Києві (1901, арх. В.Шретер), театр у Чернівцях (1905 р.) та ін.

Різновидом еклектики став російсько–візантійський стиль. Він насильно впроваджувався в Україні у церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. Гаслом цього стилю була формула триєдності „самодержавство–народність–православ’я“. Розпочалися урядові будівельні і реставраційні роботи у Херсонесі (Корсуні), що у Севастополі, Десятинної церкви X ст. у Києві; перебудовано собор у Володимирі–Волинському та Василівську церкву в Овручі з XII ст. тощо.

До класичних пам’яток цього напряму належить Володимирський собор у Києві, збудований у 1862–1895 рр. (первісний проект – арх. І.Штром, пізніше роботу над будівництвом собору продовжили архітектори П.Спарро, О.Беретті Р.Бернгардт, В.Ніколаєвта ін.). Знамениті розписи інтер’єру виконали російські художники В.Васнєцов, М.Нестеров, М.Врубель.

У Харкові на початку ХХ ст. архітектор М.Ловцов спорудив один з найбільших храмів Російської імперії – Благовіщенський собор, що вміщував бл. 4000 парафіян. Багатоярусна дзвіниця висотою 80 м була оформлена у дусі міланської готики.

У російсько–візантійському стилі споруджені багато інших церков: Олександра Невського у Ялті, Свято–Пантелеймонівський у Феофанії (Київ) та ін.

У Чернівцях у 1860–70 рр. архітектором Йосипом Главкою була побудована у незвичному „цегляному“ стилі резиденція буковинських митрополитів.

Будівництвом понад 100 храмів керував академік Володимир Ніколаєв (1847–1911). У 1870–90-х рр. він займав посаду головного архітектора Києва та Київської єпархії, очолював Київське літературно–артистичне товариство (1895–1904), був фундатором і директором Київського художнього училища (1901–1911), вихованціями якого стали такі відомі діячі української культури, як А.Архипенко, І.Кавалерідзе, А.Петрицький та ін.

В.Ніколаєв працював у різних напрямках та архітектурних стилях – неороманському, неовізантійському, неоренесансному, еклектичному і т. п. Крім Володимирського собору, спорудив у Києво-Печерській лаврі одну з кращих своїх культових споруд – Трапезну церкву з 20-метровою банею, яка, як і Софійський собор у Константинополі не мала опорних стовпів. Він брав участь у реставрації Кирилівської церкви, спорудженні пам’ятника Б.Хмельницькому, Оперного театру, корпусів Олександрівської і Єврейської лікарень, будинків теперішніх Національної філармонії і російської драми, багатьох готелів і особняків на центральних вулицях Києва.

Серед найвідоміших робіт – перебудова особняка цукрового магната Терещенка у вигляді палацу з рустованими стінами та приміщенням для картинної галереї (тепер Музей російського мистецтва); проект будинку родини Симиренків, у якому тепер розміщується посольство Великобританії; особняк командувача Київського військового округу М.Драгомирова (нині посольство КНР); будинок у вигляді неоренесансного палацу купця С.Лібермана (нині Спілка письменників України); двоповерховий особняк промисловця М.Гальперіна у стилі „венеційського палаццо“ (тепер приміщення постійних комісій Верховної Ради); будинок Р.Штейнгеля у формі готичного замку та багато інших.

Окремо слід сказати про т. зв. „шоколадний будинок“ купця С.Могильовцева, збудований у стилі „венеційського ренесансу“ та пофарбований у брунатний колір з численними скульптурними оздобами та багатим декоративним ліпленням. Вхід до палацу прикрашає монументальний портал, облямований півколонами; приміщення виконані у різних стилях: їдальня – у готичному, кабінет – у бароко, сходи – в ампірі, зали – у російському та мавританському, інтер’єри – у модерні.

Найвідомішим київським архітектором доби модерну, що творив у Києві, Черкасах, Умані, Тульчині, Євпаторії і Сімферополі, був в иходець із польської шляхти Влодислав Городецький(1863–1930). Однією з перших споруд, що принесла йому визнання і популярність, став Музей старожитностей і мистецтв у Києві (тепер – Національний художній музей України), споруджений у 1897–1900 рр. у вигляді античного храму з шестиколонним доричним портиком та рельєфним зображенням „Тріумфу мистецтв“ на фронтоні. Сходи до пардних дверей прикрашають два леви; скульптурні композиції виконав уродженець Мілана Еліо Саля.

Наприкінці ХІХ ст. майстер розпочав будівництво костьола Св. Миколая (теп. Будинок органної музики) висотою понад 60 м у неоготичному стилі. Деякі архітектурні елементи цього храму нагадують знаменитий Нотр-Дам-де-Парі у Франції. У фундаментах на болотистій ділянці вперше у київському будівництві застосовано залізобетонні палі.

У 1901–1903 рр. архітектор спорудив для своєї родини легендарний „будинок з химерами“, (теп. резиденція Президента України). На дуже незручній, розташованій на крутому схилі, на перший погляд, непридатній для будівництва садибі, постав незвичний дім–палац, міцний і комфортний, що до сих пір радує очі туристів усього світу. У схили пагорба було забито понад 50 бетонних паль; внаслідок значного перепаду висот будинок з одного боку має три поверхи, а з іншого – шість. Тут використано усі досягнення тогочасного зодчества, новітні архітектурні форми та прийоми обробки матеріалів (метал, дерево, камінь, бетон, скло, кераміка). Незвичний і оригінальний декор будинку за ескізами Городецького з зображеннями русалок, дельфінів, слонів, носорогів, пантер, антилоп, ящірок, жаб, орлів, пітонів і т. п. виконали брати Саля. Парадні сходи майстри декорували під морське дно з колоною переплетених спіраллю риб та водоростей, у яких були вмонтовані електричні світильники.

Отже, на межі XIX і XX ст. еклектика у будівництві еволюціонує до стилю модерн, відомого в західноукраїнських землях як „віденська сецесія“. Для цього стилю характерна асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів (цементу, бетону, скла, литого заліза) для оздоблення будинків, естетика ламаних та гнучких ліній. Прикладом можуть бути залізничні вокзали у Львові та Жмеринці, торговельно–промислова палата і готель „Жорж“ у Львові (арх. І.Левинський), більшість забудов житлового та громадського призначення всіх великих губернських міст, зокрема, будівля київського цирку Крутікова на Печерську у Києві, Бесарабський критий ринок (арх. Г.Гай), станція вокзалу „Київ–товарний“, будинок І.Мороза у Києві та ін.

У Харкові одними із кращих зразків декоративного модерну вважаються будинки архітекторів О.Гінзбурга (1900) та В.Покровського (1913). Там же у Харкові М.Диканьським був споруджений оригінальний „будинок з ромашками“ (1900 р.).

Окремо варто згадати архітектора Павла Альошина(1881–1961), який навчався у Петербурзькій академії мистецтв та спроектував чимало цікавих споруд для різних міст Російської імперії. У дореволюційному Києві „перлиною“ його творчості вважають будівлю Педагогічного музею у стилі неокласицизму (1911, тепер – Будинок учителя). У 1917 р. тут засідала Українська Центральна Рада на чолі з М.Грушевським.

У Криму російський архітектор Микола Краснов (1864–1939) на замовлення царської родини звів знамениті палацо–паркові ансамблі „Дюльбер“ (з араб. – чудовий) поблизу Місхора та Лівадійський у стилі „італійського Ренесансу“.

4.2. Український модерн. З початком XX ст. під впливом ідей національного романтизму у рамках еклектизму розпочинається творення українського архітектурного модерну, який ґрунтувався на використанні мотивів українського бароко та народного дерев’яного зодчества. Поєднання цих двох напрямів перетворилося на справжній архітектурний бум, особливо у будівництві міських житлових споруд, приміських вілл, а також приміщень громадського призначення.

Визнаними майстрами відродження національного стилю в архітектурі модерну були І.Левинський, В.Кричевський, П.Альошин, С.Тимошенко, Д.Дяченко.Кожний з них залишив помітний слід в українській культурі.

Професор Львівської політехніки, відомий громадський і політичний діячІван Левинський (1851–1919) був фундатором львівської архітектурної школи та власником однієї з найбільших у Європі будівельних фірм. Він всіляко сприяв розвитку української художньої промисловості та пропагував українське мистецтво, входив до ради Національного музею, заснованого А.Шептицьким, товариства „Просвіта“, Українського технічного товариства та ін. За проектами і за участюЛевинського збудовано бл. 100 споруд у стилі „віденської сецесії“, еклектики і т. зв. „гуцульського модерну“ у Львові (будинок кредитного товариства „Дністер“, гуртожитки Українського дому та Українського педагогічного товариства, єврейський шпиталь у живописному „неомусульманському“ стилі, залізничний вокзал та ін.), а також у Дрогобичі, Коломиї, Станіславі, Стрию, Кам’янці-Бузькій, санаторії у Карпатах тощо. Одним з перших у Західній Україні застосував у будівництві штучне каміння, металоконструкції та залізобетонні перекриття замість дерев’яних балок. Разом з ним над оформленням художніх інтер’єрів у галузі декоративного та монументального малярства працювали О.Новаківський, І.Труш, М.Бойчук та інші відомі майстри. У розробці „карпатського“ стилю плідно співпрацював із польським архітектором Ю.Захарієвичем.

Особлива роль у становленні та розвитку українського модерну належить Василю Кричевському (1872–1952). Він вславився спорудженим у 1903–1908 рр. будинку Полтавського земства, у художньому оформленні якого взяли участь відомі українські живописці С.Васильківський та І.Самокиш.Дах з високими вежами вкривала черепиця зелено–блакитного кольору; зовнішні стіни облямовано цеглою з візерунками та декоровано 15-ма майоліковими гербами повітів Полтавщини і 12-ма панно. Стіни й колони в інтер’єрах будинку також були декоровані орнаментованими плитками білого, синього і зеленого кольорів. Черепицю, цеглу і плитки виготовили викладачі і вихованці Миргородської художньо–промислової школи в Опішні.

У 1907 р. В.Кричевський переїхав у Київ та спорудив тут і оздобив декілька будинків у стилі „український модерн“, але багато з них згодом були зруйновані, як, наприклад, будинки істориків І.Щітковського та М.Грушевського.

У Києві у традиціях української необарокової архітектури творив П.Альошин. У спорудженому ним шестиповерховому прибутковому будинку по вул. Володимирській стіни вкривав стилізований український орнаментальний декор, а профіль даху мав характерні „заломи“.

У Катеринославі (теп. Дніпропетровськ) у 1910–1912 рр. архітектор П.Фетисов у стилі українського модерну збудував дохідний будинок (теп. готель „Україна“).

Одним із замовчуваних раніше діячів національно–визвольного руху і культурного відродження України був уродженець Сумщини Сергій Тимошенко(1881–1950). Під час навчання в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі вступив до Революційної української партії, пізніше до УСДРП та брав активну у суспільно–політичному і громадському житті. Був міністром шляхів сполучень УНР, депутатом українського і польського парламентів. Його старший брат Степан став відомим фахівцем з теоретичної механіки, а молодший, Володимир, працював в уряді гетьмана П.Скоропадського та був співробітником наукових установ Української академії наук.

У дореволюційну добу С.Тимошенко працював інженером та розбудовував інфраструктуру Південно–Західної і Північно–Донецької залізниць, був керівником конструкторського бюро, створив власну архітектурну майстерню. Він спроектував земський шпиталь і будинок жіночої гімназії у Ковелі, ряд будинків у Києві, Харкові, Полтаві та ін.

„Харківський період“ був особливо плідним у біографії майстра. Разом з іншими відомими митцями (С.Васильківський, В.Кричевський та ін.) входив до українських художньо–архітектурного та етнографічних товариств і гуртківа ім. Г.Квітки–Основ’яненка та ін. У стилі „українського модерну“ у Харкові, зокрема, був створений двоповерховий будинок підприємця І.Бойка. Елементи козацького бароко та старовинної української архітектури добре помітні у проектах церков і каплиць у Харкові та Лубнах, народних будинків на Полтавщині, Донеччині і Луганщині. Чимало проектів С.Тимошенка в українському стилі здобували нагороди на конкурсах у Москві, Києві, Харкові, Єлисаветграді та ін.

Відомим представником української необарокової архітектури був Дмитро Дяченко (1887–1942). У дореволюційний період він творив на Полтавщині (школи, земська лікарня у Лубнах), Поділлі (церковно–археологічний музей у Кам’янці–Подільському) та ін. Премією всеросійського конкурсу було відзначено його проект міської управи у Ковелі на Волині.

4.3. Скульптура. У другій половині XIX – на початку XX ст. в українських містах з’явився цілий ряд цікавих скульптурних композицій. Насамперед, треба згадати пам’ятники князю Володимиру (1853 р., скульптор В.Демут–Малиновський, арх. О.Тон, за участі П.Клодта) та гетьману Богдану Хмельницькому (скульптор М.Микешин,арх.В.Ніколаєв) у Києві. Останній був встановлений на Софійській площі у 1888 р. з метою підкреслення історичного значення „возз’єднання“ України з Росією.

Українська скульптура несе на собі відбиток класицизму, бо переважна більшість українських скульпторів отримувала освіту в академічних установах Росії та Європи. На національному грунті їм певною мірою вдалося наблизитися до реалістичних принципів відображення дійсності, але здебільшого це були салонні бюсти та мініатюри.

Серед монументальних пам’яток слід відзначити роботи П.Забіли (погруддя Т.Шевченка та М.Гоголя для пам’ятників у Ніжині), Л.Позена (пам’ятник І.Котляревському у Полтаві), Ф.Каменського (один з перших бюстів Т.Шевченка, 1862), Ф.Балавенського (погруддя М.Кропивницького у Харкові), Г.Кузневича (скульптура „Гончар“ у Львівському промисловому музеї), І.Кавалерідзе (пам’ятники княгині Ользі у Києві, Г.Сковороді у Лохвиці), скульптурні портрети М.Паращуката ін.

4.4. Живопис. У другій половині XIX ст. класичні, монументальні та академічні полотна (наприклад „Танок серед мечів“ Г.Семирадського) поступаються роботам майстрів, чия творчість чарувала своєю інтимністю, а не імпозантністю. Розвиток образотворчого мистецтва у цей період набув більшої динамічності.

У 60-х pp. XIX ст. значна частина української молоді, що навчалася у Петербурзькій художній академії, виступила проти академізму у мистецтві. У 1870 р. виникло товариство художників, які взялися за організацію пересувних („передвижницьких“) виставок. Його очолили І.Крамсъкой, Г.Мясоедов тa М.Ге – художники, чия творчість була тісно пов’язана з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: Ілля Рєпін („Портрет Т.Шевченка“, „Запорожці“, „Запорожці пишуть листа турецькому султанові“), Микола Ярошенко („Жебраки в Києво–Печерській лаврі“, „В’язень“, „Курсистка“), Архип Куїнджі („Чумацький тракт“, „Українська ніч“, „Вечір на Україні“, „Місячна ніч на Дніпрі“, „Пейзаж“), Костянтин Трутовський („Бандурист“, „Колядки на Україні“, „Український ярмарок“) та ін.

Художники відтворювали красу рідної землі та реалістично зображували важке становище людей праці. Головними темами були ліричний портрет, побутові сцени, історичні та міфологічні сюжети. Основним жанром став пейзаж. У цьому жанрі багато працював відомий український живописець і педагогМикола Мурашко(1844–1909; твори: „Мотив околиць Києва“, „Осінь“, „Дніпро“, „Над Дніпром“, портрети Т.Шевченка, М.Ге та ін.). У 1875 р. він заснував Київську рисувальну школу, що діяла до 1901 р. та стверджувала реалістичний метод творчості. Її викладачами та вихованцями були М.Пимоненко, І.Їжакевич, Г.Світлицький, Ф.Красицький, О.Мурашко, В.Сєров та ін.

Наприкінці XIX ст. передвижництво вичерпало себе. Молоді художники більше цікавилися мистецтвом, бажали вразити створеними полотнами широкі верстви української громади. На межі століть проявляють свій талант Фотій Красицький („Гість із Запоріжжя“, „Свято“, портрети Л.Українки, Т.Шевченка), Опанас Сластіон („Проводи на Січ“, „Запорожець“), Сергій Васильківський („Козача левада“, „Воли біля броду“, „Козаки в степу“, „Мотиви українського орнаменту“), Микола Пимоненко („Весілля в Київській губернії“, „Сільська родина“, „Суперниці. Біля колодязя“, „Святочне ворожіння“, „Перед грозою“). Їх творчість просякнута народною тематикою, хоч і несе на собі риси академічності.

С.Васильківський разом з М.Самокишем створили альбом „З української старовини“ (1900), історичні тексти до якого написав Д.І.Яворницький.

З’являються й нові засоби втілення дійсності в українському живописі – імпресіонізм та символізм. Їх представниками були Олександр Мурашко („Похорон кошового“, „Благая вість“, „У кав’ярні“, „На вулицях Парижа“, „Неділя“), Олекса Новаківський („Коляда“, „Автопортрет“, „Народне мистецтво“, натюрморти), Федір Кричевський („Наречена“), Микола Самокиш („Трійка“), Іван Труш („Луки і поля“, „Квіти“, „Дніпро під Києвом“, „Могила Т.Г.Шевченка в Каневі“, „Трембітарі“, „Гуцулка з дівчинкою“, „Кипариси“, портрети І.Франка, М.Лисенка, Л.Українки), Киріак Костанді („Бузок“, „В люди“, „Рання весна“), Іван Їжакевич („Мама йде“, „Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь“) та ін.

Український живопис був звернений до народу, відображав його життя і потреби, надихав його до здобуття кращої долі, а це певною мірою консолідувало українців у їх прагненні досягти духовного визволення.

Поширенню кола художників в Україні та зростанню їхньої майстерності сприяло заснування аматорських художніх студій О.Мурашка у Києві та С.Новаківського у Львові. В Одеському художньому училищі працювали К.Костанді, П.Волокідін, Т.Фраєрман та ін. Художньо–промислове училище було відкрите у Харкові. Ці заклади сприяли становленню української національної мистецької школи.

У 1898 р. у Львові виникло перше професійне об’єднання українських художників Галичини „Товариство для розвою руської штуки“ (І.Труш та ін.).

У 1905 р. було організовано першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка продемонструвала духовну єдність західноукраїнських та наддніпрянських митців.

На українському грунті розкрився талант таких художників, як М.Врубель (розписи та ікони Кирилівської церкви в Києві), С.Світославський („Околиця Києва“), В.Васнецов (оздоблення інтер’єрів Володимирського собору у Києві), М.Ге („Старий селянин“, „Український пейзаж“), С.Костенко („Вечір над Дніпром“), П.Левченко („Біла хата“) тощо.

4.5. Колекції і музеї. Динамічний розвиток української культури, зокрема художньої, був неможливим без меценатства і благодійництва. Меценатством та колекціонуванням мистецьких творів вславилися багато українських родин – Тарновських, Ханенків, Терещенків, Симиренків та ін. Так, Г.Тарновський у 1840 р. фінансував перший випуск „Кобзаря“, зібрав значну кількість рукописів та малюнків Т.Шевченка і у 1897 р. подарував їх Чернігівському земству. На базі колекцій Б.Ханенко і М.Терещенка створено експозиції київських музеїв образотворчого мистецтва. Колекція української старовини художника С.Васильківського стала основою Харківського краєзнавчого музею тощо.

Найактивніший розвиток музейної справи припав на останню чверть XIX – початок XX ст. У 1890 р. відкрито Херсонеський музей у Севастополі; почали працювати музеї: історичний у Львові (1893), Архівної комісії (1893) та української старовини В.Тарновського у Чернігові (1902), природничий у Полтаві (1891) та ін.

На базі приватних колекцій творів мистецтва сформувалися музеї образотворчого мистецтва у Харкові (1886), Києві (1889), Одесі (1899), картинна галерея І.Айвазовського у Феодосії (1880), а також музеї у Миколаєві та Катеринославі. Існували також великі приватні колекції В.Кочубея, В.Шавинського, П.Потоцького, В.Терещенка та ін.

У Львові у 1874 р. відкрито перший міський промисловий музей, у 1895 р. – етнографічний музей Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, у 1907 р. – Народний музей. Усього у 1917 р. в Україні налічувалося 36 музеїв. Вони відігравали важливу роль у справі збереження культурних цінностей, сприяли поширенню просвітництва серед українського народу, його культурному розвитку, формуванню національної свідомості.

4.6. Народні доми, клуби, бібліотеки. Перші Народні доми виникли у Галичині (Львів та ін.) ще у середині та другій половині ХІХ ст. На межі XIX–XX ст. інфраструктура української культури поповнилася створенням клубнихта бібліотечних закладів. У Києві, Харкові, Одесі та ін. громадські діячі організовують народні клуби для поширення серед народу освіти та досягнень культури. При них діяли читальні, лекційні, концертні та виставкові зали, гуртки, курси. З наступом реакції у 1912 р. вони були реорганізовані в Народні доми. У 1908 р. у Києві М.Лисенком був заснований „Український клуб“. Тут ставилися опери українських композиторів: „Запорожець за Дунаєм“ С.Гулака–Артемовськького, „Катерина“ М.Аркаса, „Наталка Полтавка“ М.Лисенка та ін.

У 1902 р. у народному клубі Харкова відбувся великий концерт українських народних музик – бандуристів, кобзарів, сопілкарів, цимбалістів та ін., запрошених з усієї України композитором, аранжувальником народної музики, диригентом Гнатом Хоткевичем. Пізніше Г.Хоткевич заснував українську капелу бандуристів та оркестр українських народних інструментів, які з успіхом виступали в Україні та гастролювали поза її межами.

У 1860–1870-х роках виникли публічні та народні бібліотеки. На початку XX ст. у Наддніпрянській та Західній Україні їх налічувалося понад 3 тис. із загальним книжковим фондом близько 2 млн. одиниць.

Отже, у XIX – на початку XX ст. активізується культуротворчий потенціал українського народу шляхом творення духовних цінностей (літератури, мови, мистецтва, науки, освіти тощо), збереження та поширення духовної спадщини (культурно–освітніх товариств, бібліотек, музейної справи, меценатства). На межі XIX і XX ст. інтенсивно відбувається процес формування інфраструктури української культури, об’єднання духовних зусиль національної еліти східних і західноукраїнських земель, зростання національної та політичної свідомості українського народу. Українська культура стає народною за змістом та класичною за формою. На початку XX ст. головним здобутком розвитку української культури можна вважати утвердження етнокультурної достатності, що створило ґрунт для становлення української державності.

Джерела і література:

 

Аксіоми для нащадків:Українські імена у світовій науці. – Л., 1992

Асеева Н.Ю.Украинское искусство и европейские художественные центры: конец ХІХ – начало ХХ в. – К., 1989

Барабан Л.Драма і театр в Україні першої половини ХХ ст.. Невідомі матеріали. – Біла Церква, 2009

Грицак Я.Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). – К., 2006

Добржанський О.Національний рух українців Буковини у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. – Чернівці, 1999

Жаборнюк А.Український живопис останньої третиниХІХ – початку ХХ ст. – К., 1990

Касьянов Г.Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ століть: соціально–політичний портрет. – К., 1993

Коломієць Р.Традиції, канони і новації українського театру. Поч.ХІХ – початок ХХ ст. Кн. 1. – К., 2008

Коновець О.Ф.Просвітницький рух на Україні: ХІХ – перша третина ХХ століття. – К., 1992

Корифеїукраїнського театру. – К., 1982

Курляк І.Українська гімназійна освіта у Галичині (1864–1918 рр.). – Л., 1997

Лобановський Б.Б., Говдя П.І.Українське мистецтво другої половини ХІХ– початку ХХ століття. – К., 1989

Нарисиісторії українського шкільництва (1905–1933). – К., 1996

Павличко С.Дискурс модернізму в українській літературі. – К., 1997

Рубан В.В.Український портретний живопис другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1986

Шип Н.А.Интеллигенция на Украине (ХІХ в.): историко– социологический очерк. – К., 1991

Якимович Б.Книга. Просвіта. Нація. Видавнича діяльність Івана Франка у 70–80-х роках ХІХ ст. – Л., 1996