Розвиток освіти, наукових знань, книгодрукування

 

1.1. Доба козацького бароко. У другій половині ХVІІ–ХVІІІ століттях українська культура розвивалася в умовах національно–визвольної боротьби та чужоземного поневолення. Започатковані раніше процеси формування національної культури і духовності супроводжувалися численними руйнаціями і війнами. Перебуваючи у складі Росії, Речі Посполитої, Туреччини та інших держав, зазнаючи різних дискримінаційних заборон і обмежень, народний геній продовжував творити зразки високої матеріальної і духовної культури, роблячи тим самим свій внесок у вітчизняну і світову цивілізацію. Відбувалася культурна інтеграція різних регіонів, зміцнювалася національна самосвідомість.

В архітектурі, мистецтві та літературі утвердився стиль бароко (з італ. – вигадливий, химерний). Він виник в Італії ще у ХVІ ст. та поступово охопив усі сфери духовного життя тогочасного суспільства. Для нього характерні грандіозність, монументальність і пишність форм, динаміка, патетична піднесеність, експресія, пристрасть почуттів, метафоричність, контрастність масштабів і ритмів, матеріалів і прикрас, світла і тіні тощо. Синтез мистецтв набув всеосяжності у часі і просторі; створювалися віртуозні композиції з поєднанням релігійних, міфологічно–алегоричних і світських сюжетів.

В Україні бароковий стиль західноєвропейських країн поєднався із народними мистецькими уподобаннями і демократичними традиціями. Він небачено розквітнув, насамперед, на землях Лівобережної Гетьманщини і Слобідської України, тому нерідко українське бароко називають козацьким.

Козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно–політичною силою, воно спромоглося утворити власне творче середовище й виступити на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Як зазначає дослідник козацького бароко Анатолій Макаров, козацькі думи, пісні, танці, літописи, ікони, собори – все це не порожні слова. За ними – величезний духовний досвід ХVІІ–ХVІІІ століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву, і це залишило у культурній свідомості народу найглибший слід. А краса козацького мистецтва породила легенди про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну тихих вод і світлих зір.

1.2. Розвиток освіти. Документи засвідчують достатньо високий рівень поширення освіти і наукових знань в українських землях у зазначений період. Тут діяли братські (близько 30), церковні, монастирські школи, а також колегіуми та академії. Арабський мандрівник та архідиякон Павло Халебський, який відвідав козацьку Україну у 1654 і 1657 рр., із здивуванням писав, що всі козаки, за невеликим винятком, навіть більшість їх дружин і дочок, вміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи, а дітей більше, ніж трави, і всі вони вміють читати, навіть сироти.

Значного поширення набули церковнопарафіяльні школи; за деякими даними наприкінці ХVІІ ст. їх число перевищувало 2 тис. Початкові братські і громадські школи були справді народними; через них у широкі маси проникали елементи книжкової освіти.

У 1730–1740-х рр. у Лівобережній Україні (Гетьманщині) у семи з 10 полків налічувалося 866 шкіл, а у Слобідській – 129. Майже кожне українське село мало школу; одна школа припадала на 700–1000 чол. Школи були у містах і містечках, а також на Запорізькій Січі.

У Чернігові (з 1700 р.), Харкові (з 1726 р.) та у Переяславі (з 1738 р.) діяли колегіуми. З 1765 р. в Харкові діяли класи природничо–інженерного профілю, підпорядковані не духовному, а цивільному відомству.

Характерною ознакою українських шкіл були їх демократизм і всестановість: тут навчалися діти старшини, козаків і духовенства, міщан і селян. У 1760-х рр. у Гетьманщині козацька старшина виступила з ініціативою запровадити обов’язкову освіту. Водночас прохання гетьмана К.Розумовського про відкриття у Києві чи Батурині університету було російським самодержавством відкинуто.

На Правобережній Україні та у західноукраїнських землях діяла ціла мережа єзуїтських та уніатських колегій, шкіл і друкарень (Львів, Перемишль, Кам’янець, Вінниця, Бар, Умань, Луцьк, Почаїв та ін.). За Львівським колегіумом польський король у 1661 р. визнав права академії. Після скасування у 1773 р. єзуїтського ордену частина його шкіл перейшла до уніатів–василіан (Володимир, Бар, Умань, Мільча, Білосток, Сатанів, Лаврів, Замостя та ін.). У деяких з них викладали курси філософії.

Чимало вихідців з українських земель навчалися у Кракові, Празі та інших європейських містах. Наприклад, лише у списках Падуанського університету протягом ХVІІІ ст. їх зазначено близько 2 тис таких студентів.

1.3. Києво-Могилянська академія. Наукові знання. Після Острозької академії найвизначнішим центром освіти і науки стала Київська колегія (з 1701 р. – академія), заснована митрополитом Петром Могилою у 1632 р. на основі об’єднання братської і лаврської шкіл. Тут викладали у різні роки Л.Баранович, І.Галятовський, І.Ґізель, Г.Кониський, І.Полетика, Ф.Прокопович, К.Сакович, М.Смотрицький, С.Яворський та інші авторитетні представники української освіти та культури. Сюди направляють своїх дітей на навчання родини Лизогубів, Ґалаганів, Марковичів, Тарновських, Горленків, Безбородьків, Лазаревських, Ханенків, Кулябок, Полетик – майже уся православна аристократія і козацька старшина. Тут навчалися майбутні українські гетьмани Ю.Хмельницький, І.Виговський, П.Тетеря, І.Брюховецький, П.Дорошенко, І.Самойлович, І.Мазепа, П.Орлик, І.Скоропадський, П.Полуботок, Д.Апостол та ін., С.Палій та його діти, дипломат С.Мужиловський, більшість полковників і генеральних старшин.

Але основний контингент академії складали не діти знаті, а вихідці із сімей козаків, міщан, духовенства і навіть селян. Навчалося і чимало іноземців – з Білорусії, Болгарії, Молдавії, Росії, балканських країн (наприклад, М.Ломоносов– основоположник російської науки; А.Денисов – засновник джерелознавства і палеографії; К.Щепін – перший у Росії доктор медицини та ін.). Київську академію справедливо називали всеслов’янською. На початку ХVІІІ ст. тут навчалося понад 2000 студентів із різних країн, правда, пізніше кількість студентів суттєво зменшилася.

Повний курс навчання становив 12 років, вік студентів не обмежувався; вивчали мови, поетику, риторику, математику, логіку, астрономію, музику, філософію, богослов’я. Ці ж предмети вивчали тоді в університетах і академіях Європи, де, до речі, навчалося чимало студентів і випускників академії, завдяки чому відбувався активний процес взаємозбагачення різних культур.

Разом з тим, Київська колегія, яку справедливо називають вищою школою, мала і свої особливості, що визначалися конкретними обставинами та матеріальними можливостями. Тут, наприклад, не було факультетів, а лише класи, яких згодом стало 8: від найменшого – початкового (фара чи аналогія) і до найстаршого – богослов’я; учням не присвоювали вчені ступені, курс наук не завжди був постійним. Оригінальними були також принципи зарахування спудеїв, утримання і винагороди викладачів.

Особлива увага приділялася засвоєнню латини, філософських дисциплін, гуманітарних і природничих наук. В академічних курсах часто заперечувалися церковні і схоластичні догми, проповідувалися ідеї про вічність матерії і об’єктивність світу, вивчалася логіка, діалектика, фізика, етика і естетика. Підтвердження своїх поглядів вчені шукали у природі і людському суспільстві, черпали приклади з історії, ботаніки, зоології, мінералогії, хімії, біології, астрономії, практикували різні експерименти. Щотижня відбувалися диспути, у яких найактивнішу участь брали студенти. У стінах академії можна було зустріти прихильників Аристотеля і Платона, Цицерона і Декарта. Тут зійшла зірка Григорія Сковороди(1722–1794 рр.) – найвидатнішого філософа в Україні, що понад усе цінував свободу та сповідував принцип „сродної“ (спорідненої) праці. За цим принципом кожна людина мала займатися тим, що найбільше відповідає її природним нахилам і здібностям („пізнай себе“, „поглянь у себе“). Метою життя філософ проголошував щастя, але не матеріальне, а те, яке дається свідомістю, самопізнанням, єдністю з Богом і природою („в собі самому шукай справжніх благ“). Філософські ідеї та думки озвучував у віршах та байках („Сад божественних пісень“, „Байки харківські“).

Філософськими працями вславилися І.Ґізель, М.Козачинський, Я.П.Козельський, Г.Кониський, Й.Кононович-Горбацький, Й.Кроковський, Ф.Прокопович та ін. З Київською академією безпосередньо або опосередковано пов’язані практично усі найвизначніші пам’ятки суспільно–політичної думки 2-ї половини ХVІІ–ХVІІІ ст. (Конституція П.Орлика, „Історія Русів“ та ін.).

В академії навчалися козацькі літописці С.Величко, Г.Грабянка, П.Симоновський,історики В.Рубан, М.Бантиш-Каменський, М.Берлінський та ін.

Різнобічно розвинуті викладачі академії займалися літературною і поетичною творчістю (Л.Баранович, М.Довгалевський, Г.Кониський, І.Максимович, Ф.Прокопович, К.Сакович, Г.Сковорода, Д.Туптало та ін.). Вони глибоко розробляли теорію українського поетичного мистецтва, також писали драми, діалоги, інтермедії і т. п. У 1704-1705 рр. Феофан Прокопович створив першу історичну драму – трагікомедію „Володимир“.

До передової інтелігенції належали випускники академії брати Василь та Іван Григоровичі–Барські. Василь був невтомним мандрівником і письменником, що залишив цінні записки про країни Європи, Палестину, Сирію, Єгипет, а Іван енергійно творив українське бароко в архітектурі, був талановитим учнем Растреллі.

В академії навчалося чимало представників мистецького життя, наприклад, художники І.Мигура, Г.Левицький, Л.Тарасевич, композитори Максим Березовський та Артем Ведель (ім’я Березовського золотими літерами сяє поруч з іменем Моцарта на стіні Болонської академії) та ін.

Окремо треба згадати про розвиток у Київській академії математики і природничих наук. Зіркою першої величини тут був Феофан Прокопович (1681–1736), про якого говорили, що по знаннях йому немає рівних. Читав курси арифметики й геометрії („народи, які засвоїли геометрію, – стверджував він, – набагато перевищують інші народи у всіх науках і мистецтвах“), виступив з промовою „Про заслуги й користь фізики“ і т. п.

З 2-й половини ХVІІІ ст. в академії відкрито класи чистої математики, де вивчалася алгебра і геометрія. Натомість у класах „змішаної“ математики вивчалися основи цивільної і військової архітектури, механіки, гідростатики, гідравліки, оптики, тригонометрії, гідрографії, хронології, економіки тощо.

Як чудовий педагог і талановитий учений у галузі математики, астрономії, фізики, географії і архітектури прославився І.Я.Фальковський (1762–1823). Його навчальні курси і підручники користувалися великою популярністю. Він заснував перший фізичний кабінет, підготував численні наукові праці, у т. ч. „Скорочення змішаної математики“, „Нове коротке керівництво до арифметики“, „Теоретична астрономія“ та ін.

Значних успіхів, зокрема, завдяки добрим знанням латини, випускники академії здобули у галузі судочинства, медицини, анатомії, фізіології та ін. Так, видними правознавцями були В.Стефанович, Ф.Чуйкевич – автор роботи „Суд і розправа в правах малоросійських“ (1750), М.Ханенко та ін. Українські патріоти говорили, що вони мають найліпші закони, які тільки може мати найшляхетніший та найвільніший народ у світі.

Чимало лікарів–українців мали вчений ступінь доктора медицини, а Данило Самойлович (1744–1805), основоположник епідеміології, був членом 12 іноземних академій. Світове визнання здобули М.Максимович-Амбодик – основоположник акушерства, медичної ботаніки і фізіотерапії; П.А.Загорський – засновник першої анатомічної школи; М.М.Тереховський – мікробіолог; І.А.Полетика – перший серед українців доктор медицини; Ф.Тихорський – автор першого посібника по судовій медицині та багато інших.

У ХVІІІ ст. не менше, як 200 випускників академії займали високі посади у Росії, були єпископами, професорами, міністрами і дипломатами: П.Козельський – філософ; Г.А.Полетика – перекладач і письменник, автор словника шести мов; В.В.Козицький – перекладач і статс–секретар імператорського двору; Г.Кониський – церковний і культурний діяч, про якого О.Пушкін сказав: „Георгий есть одним из самих достопамятных мужей минувшого столетия. Жизнь его принадлежит истории“; Д.П.Трощинський – міністр юстиції; А.Я.Італінський – академік і дипломат; П.В.Завадовський – голова комісії народних шкіл, міністр; О.А.Безбородько – особистий секретар і радник Катерини ІІ, міністр і дипломат та ін.

Серед 21 ректорів Московської слов’яно–греко–латинської академії у період з 1701 по 1763 р. 18 були вихованцями Київської школи; із 26 префектів (проректорів) із Києва було 23; із 27 професорів філософії – 20 українців. А всього за цей період у Московську академію із Києва було запрошено або викликано 95 чол. Протягом усього ХVІІІ і ХІХ ст. Малоросія щедро постачала кадри для проведення реформ та служила містком для західних впливів. В окремі періоди усі єпископські кафедри у Росії посідали українці.

Окремо слід сказати про діяльність у Росії Стефана Яворського, який реорганізував Московську академію на зразок Київської та Феофана Прокоповича, який став одним із найближчих сподвижників і дорадників Петра І з питань освіти, релігії і культури. Учений організував у Петербурзі науковий гурток та заснував на власні кошти одну з кращих у Росії школу, у якій навчалося бл. 160 учнів. Унікальна бібліотека Ф.Прокоповича (понад 3000 томів) за його заповітом була передана Новгородській семінарії, частина рукописів – Московській академії.

Випускник академії, визначний церковний діяч, письменник-енциклопедист і проповідник Дмитро Туптало(1651–1709), який був митрополитом Сибірським і Тобольським, а пізніше Ростовським, заснував у Ростові Ярославському школу на 200 учнів.

Подібні школи і книгозбірні відкривалися києво–могилянцями і в інших містах. Наприклад, серед книг вихованця Київської академії І.Биковського, „мужа просвіщенного и любителя словесності“, знаходився рукопис „Слова о полку Ігоревім“, що пізніше потрапив до А.Мусіна–Пушкіна, стараннями якого і був виданий.

Велику бібліотеку (понад 1400 томів) зібрав уродженець Волині Ф.Лопатинський (1680–1741), який належав до високоосвічених людей свого часу, був професором і ректором Московської академії, радником Синоду і єпископом. Свою бібліотеку він заповів Тверській гімназії.

Високого статусу та авторитету зажили вихованці Київської академії у багатьох європейських країнах: П.Величковський – у Молдавії, В.Григорович–Барський – у Греції, М.Козачинський – у Сербії, Г.Кониський – у Білорусії.

З 2-ї половини ХVІІІ ст. роль та значення Київської академії як відомого освітнього центру зменшуються. З 1753 р. в академії заборонили викладання українською мовою, згодом вона перетворилася у станово–замкнений духовний заклад.

1.4. Книгодрукування. У 2-й половині ХVІІ–ХVІІІ ст. в українських землях діяли (з перервами) понад 10 друкарень. Найбільшими книговидавничими центрами були Київ, Чернігів, Новгород–Сіверський, Львів, Крем’янець, Унів, Почаїв та ін. Книги видавалися українською, церковнослов’янською, польською, латинською мовами та відзначалися високою поліграфічною якістю (шрифт, гравюри, прикраси – орнамент, заставки, кінцівки). Для книжкових гравюр характерними були релігійні і світські мотиви. Відомими майстрами–граверами були Леонтій Тарасевич та Інокентій Щирський.

Провідну роль відігравали друкарні Києво–Печерської лаври і Чернігівського Троїцько–Іллінського монастиря. Крім богослужбових текстів і молитовників, вони випускали також календарі, навчальну літературу, твори тогочасних українських письменників (Л.Барановича, Й.Галятовського, І.Максимовича, Д.Тупталата ін.).

У друкарні Києво-Печерського монастиря було здійснено декілька відредагованих і перекладених різними мовами видань Києво-Печерського патерика (1661, 1678, 1702 рр. та ін.) – однієї з найпоширеніших книг в Україні та у всьому православному світі. У грудні 1702 р. цю книгу лаврська друкарня надрукувала спеціально для Петра І.

Українські книги поширювалися у сусідніх землях, подібно як і в Україну поступало багато закордонних видань. У 1693 р. царизм заборонив привозити українські книги до Москви, а з 1709 р. запроваджувалася цензура на російські переклади малоросійських „примрачних речений“.

У 1720 р. взагалі було заборонено друкувати книги українською мовою. Відтоді діяльність друкарень в Україні була поставлена під суворий контроль синоду російської православної церкви („дабы никакой розни и особливого наречия не было“). У 1769 р. синод розпорядився знищити всі українські букварі (відомо. наприклад, що у 1760 р. у друкарні Києво–Печерської лаври було видруковано 2000 букварів). З 1760-х рр. для світських книг запроваджувався т. зв. гражданський шрифт.

У складі Речі Посполитої важливою для українців була видавнича діяльність Львівського братства, однак, у зазначений період львівська братська друкарня випускала переважно старі богословські книги. Натомість активізувалася видавнича діяльність в Унівському і Почаївському монастирях, де друкували і світські книги, наприклад, „Політика світська“, „Книжниця для господарства“ та ін.

 

2. Усна народна творчість і література

 

2.1. Фольклор. Національно–визвольна війна справила помітний вплив на розвиток усної народної творчості та літератури. ХVІІ та ХVІІІ століття стали періодом розквіту українського фольклору, у якому якнайповніше відображена історична свідомість народу. Історія козацтва була центральною, провідною темою та головним образом українського пісенного фольклору, героїчного епосу, народних дум та пісень.

У зазначений період найпоширенішими сюжетами залишалися ті, які висвітлювали героїчну боротьбу українського народу проти поневолювачів і загарбників, зокрема, у період Хмельниччини, Руїни, Коліївщини. Наприклад, відомі пісні про повстання на Правобережній Україні („Годі, коню, в стайні спати“), про гайдамаків та опришків – Бондарівну, Саву Чалого, Залізняка, Гонту, Довбуша та ін. („Максим козак Залізняк“, „Ой наварили ляхи пива“, „Виїхав Гонта та із Умані“, „Ой задумали та преславні хлопці“, „Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький“).

З’явилося чимало пісень про негативні наслідки союзу з Москвою, що „занапастив Польщу ще й нашу Вкраїну“ („А вже років двісті“); про московську неволю, що спричиняла загибель козаків у загарбницьких російських походах чи смерть на „канальських роботах“, у болотах Петербурга („У Глухові, у городі“, „Ой з-за гори чорна хмара“, „Ой горе нам в світі жить“; „Од Києва до Пітера мостили мости“); про підступне знищення Січі і надмірну довіру козацьких отаманів до загарбників („Ой ви, хлопці-запорожці“, „Гей, на біду, на горе“); про переселення козаків за Дунай, на Кубань та запровадження рекрутчини і кріпацтва („Добре було, добре було“, „Вилітали орли“, „Гей, віють вітри“, „Ой Боже наш милостивий, помилуй нас з неба“). Водночас зростає кількість суспільно–побутових творів, у яких безіменні лицарі-козаки змальовуються не у походах, боях і перемогах, а у побутових ситуаціях, у родинному житті („Козак–нетяга і сестра“, „Сестра та брат“, „Вдова і три сини“, „Вітчим“, „Прощання козака“, „Повернення Удовиченка до матері“ і т. п.).

Пісні і думи супроводжувалися грою на бандурі – українському національному інструменті. М.Гоголь називав бандуристів охоронцями бойової слави України, талановитими поетами і літописцями.

На жаль, відомостей про носіїв героїчного епосу – кобзарів та лірників –залишилося небагато. За переказами, з кобзою ніколи не розлучався фастівський полковник Семен Палій, а Петро І утримував незрячих кобзарів Любистка та Ніжевича як придворних співців. Були бандуристи і серед гайдамаків – Бандурка, Грицько Кобзар, Прокіп Скряга, Василь Марченко, Сокового зять Михайло та ін. – усіх їх стратили у Кодні.

Українські пісні користувалися великою популярністю у різних соціальних верствах. Багато витворів словесності поширювалися у рукописних варіантах, відповідно збагачувалася тематика рукописної книжності. Також чимало літературних творів ставали народними, як наприклад, „Їхав козак за Дунай“ – пісня, яку написав козак, поет, філософ Семен Климовський.

2.2. Література. Фольклор мав величезний вплив як на професійну музику, так і на літературну творчість. У книжній літературі розширювалася сфера використання народнорозмовної мови; літературна мова поступово почала спиратися на загальнонародну основу.

У поезії найповніше книжну українську мову використовував Климентій Зиновіїв, автор великої рукописної збірки віршів з описами життя простих трудівників – міщан, селян, ремісників, наймитів, козаків. Він уперше в українській літературі записав бл. 1600 народних прислів’їв та приказок; його збірка „Приповістей посполитих“ становить винятково цінне джерело з історії козацької України.

Переважно українською книжною мовою писав Іван Величковський – вихованець Київської академії, автор двох книг т. зв. курйозних віршів – акровіршів, коли перші літери кожного рядка утворюють слово; фігурних віршів у вигляді хреста, вази, півмісяця тощо, хроновіршів і т. п., що є відображенням мистецького стилю бароко у літературі.

Викладачі Києво-Могилянської академії розробляли теоретико–літературні проблеми у курсах поетики і риторики, а вже звідси передові ідеї поширювалися на землі Білорусії та Росії.

Високою технікою римування і неабияким поетичним хистом вславилися Л.Баранович, Д.Братковський, Г.Кониський, Г.Сковорода, Д.Туптало та багато інших відомих представників української культури. Поряд з віршами на релігійну тематику, з’явилася світська лірика, вірші гумористичні, панегіричні та ін.

У поетичних творах ХVІІІ ст. знайшла своє відображення тема боротьби за волю та втраченою славою, як наприклад, „Разговор Великороссии с Малороссией“, що його написав перекладач Генеральної військової канцелярії Семен Дівович у 1762 р. Цей, пройнятий почуттям національної гідності, твір вражає глибоким розумінням минулого України, знанням її історії. Автор стверджує права України на автономію і державність.

У 2-й половині ХVІІ–ХVІІІ ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася у попередній період під впливом ідей Відродження. Тепер українська література опанувала мистецький стиль бароко в усіх його проявах: високе бароко, або офіційне, аристократичне, назване ще сарматським; середнє бароко і низове, або народне бароко, що розвивалося у тісній взаємодії з фольклором. На ґрунті останнього виникли жартівливо–пародійні, різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільні інтермедії, бурлескні твори, гумористичні і сатиричні оповідання.

У прозі спостерігається поширення проповідницької і публіцистичної літератури. Зокрема, помітним явищем стала збірка публіцистично–богословських творів на захист православ’я Іоаникія Галятовського „Ключ розуміння“ (1659–1665), де вперше було вміщено трактат з курсу гомілетики („Наука албо способ зложеня казаня“) та ін.

Інокентій Гізель (бл. 1600–1683), архімандрит Києво–Печерської лаври і управитель лаврської друкарні, перед тим ректор Києво–Могилянського колегіуму, у 1669 р. виступив з трактатом „Мир с богом человеку“, що за гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності згодом був заборонений царським Синодом.

Значна роль у розвитку української культури середини і другої половини ХVІІ ст. належить надзвичайно талановитому і енергійному архієпископу Чернігівському і Новгород–Сіверському Лазару Барановичу (бл. 1593–1694). У 1674 р. він заклав друкарню у Новгород–Сіверському (згодом перенесену до Чернігова), а також опублікував збірки проповідей „Меч духовний“ (1666, 1668), „Труби словес проповідних“ (1674, 1679), „Нова міра старої віри“, (1676, польською мовою) та ін. У 1671 р. польською мовою з’явилася його збірка поезій „Лютня Апполонова“.

Окремо треба назвати 4-х-томне зібрання житій святих „Четьї-Мінеї“, що їх у 1689–1705 рр. видав Дмитро Туптало. Збірка багато разів перевидавалася і до сих пір залишається однією з найвідоміших книг. В одному з листів О.Пушкін радив „читать Четь-Минею, особенно легенды о киевских чудотворцах; прелесть простоты и вымысла!“. Можна назвати також інші популярні видання цього визначного діяча, який був канонізований у 1757 р. („Руно орошенное“, „Вопросы и ответы краткие о вере“, „Зерцало православного исповедания“, „Алфавіт духовный“, „Диарий“ (щоденник за 1689–1703 рр.) та ін.

Помітного розвитку набула історична проза. У 2-й половині ХVІІ ст. з’явилися такі історичні пам’ятки, як „Хроніка з літописців стародавніх“ Феодосія Сафоновича(1672–1673 рр.) та перший на східнослов’янських землях підручник з історії „Синопсис“ (1674 р.), який за півтора століття перевидавався десятки разів, у т. ч. грецькою і латинською мовами. Авторство цієї книги достовірно не встановлене (можливо, І.Ґізель або П.Кохановський).

З ХVІІІ ст. відомі знамениті козацькі літописи: Самовидця(автором вважають Романа Ракушку–Романовського) з описом подій з 1648 по 1702 р.; Григорія Грабянки, що розповідає про події від давніх часів до 1709 р. та Самійла Величка. Останній складається з двох частин та охоплює період від початку Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького і до 1700 року. Рукопис, писаний книжною українською мовою, містив десять портретів гетьманів, багато документів та поетичних текстів.

Оригінальні козацькі літописи, а також вже згадані Пакти і Конституція П.Орлика, „Історія Русів“ та ін., становлять цінне надбання української суспільно–політичної думки ХVІІІ ст. Їх автори, представники козацької старшини, відстоювали національну гідність українців, законне право на самоствердження у колі інших народів.

Серед подібних праць можна згадати „Краткое описание о козацком малороссийском народе і о военных его делах“ Петра Симоновського (1765 р.), одного з кращих представників військових канцеляристів, який після закінчення Києво–Могилянської академії продовжував навчання у західноєвропейських університетах Кенігсберга, Галле, Лейпцига, Парижа, а, повернувшись в Україну, служив у Генеральній військовій канцелярії, був сотником, земським суддею.

Інший випускник Київської академії, письменник та історик Василь Рубан, що навчався у Московському університеті та був секретарем князя Г.Потьомкіна, видав низку творів з історії, географії і статистики України: „Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію“ (1773 р.), „Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 р.“ (1777 р.) та ін. Він же видав „Записки“ В.Григоровича–Барського (1778 р.).

Ширилася історико-мемуарна література (щоденники П.Орлика, М.Ханенка, Я.Марковича, П.Апостола, І.Тимковського, М.Коржа та ін.). Цінним історичним джерелом є приватне листування Г.Полетики. У читацькому середовищі історичні збірники мали помітну перевагу над літературними.