Лекція 4. Загальна анатомія з’єднань кісток (Artrologia).

В скелеті людини розрізняють скелет тулуба, скелет голови, скелет верхньої кінцівки та скелет нижньої кінцівки. У скелеті дорослої людини нараховують більше 200 кісток, з них 23 кістки складають череп, 26 – хребетний стовп, 25 – грудну клітку, 64 – скелет верхніх кінцівок, 62 – скелет нижніх кінцівок.

Кістковий скелет людини поділяють на осьовий скелет (череп, хребтовий стовп, грудна клітка) і додатковий, до якого відносяться кістки верхньої та нижньої кінцівок. Скелет виконує функції опори, руху, захисту внутрішніх органів, біологічну функцію. Опорна функція скелету полягає в тому, що він підтримує м’які тканини, що кріпляться до нього, утворює стінки порожнин, в яких знаходяться внутрішні органи, надає тілу відповідної форми і положення в просторі. Функція руху зумовлена тим, що кістки скелета грають роль важелів, які приводяться до руху при скорочені прикріплених до них м’язів. Захисна функція здійснюється шляхом утворення кісткових порожнин –утворюючи порожнини (черепу, грудну, тазову та ін.), кістки захищають внутрішні органи від пошкоджень та інших впливів навколишнього середовища. Біологічна функція пов’язана з участю скелета в обміні речовин та з кровотворною функцією кісткового мозку.

Скелетом голови є череп (сranium); він вміщує та захищає головний

мозок та органи чуття, пов’язані з головним мозком, до нього прикріплюються початкові відділи дихальної та травної систем. Згідно цьому череп поділяється на мозковий череп та лицевий череп. Межа між цими відділами проходить по надорбітальному краю, виличній кістці і лінії до зовнішнього слухового отвору.

У мозковому черепі розрізняють склепіння і основу. Мозковий череп складається з восьми кісток – парних і непарних. До парних відносяться вискова (скронева) та тім’яна кістки, до непарних – лобова, потилична, решітчаста, клиноподібна.

Лобова кістка утворює передню частину склепіння черепа, складається з лобової, носової та двох орбітальних частин. В товщі лобової частини знаходиться повітроносна лобова пазуха.

Тім’яна кістка утворює верхньобокову частину склепіння черепа, розташована між лобовою та потиличною кістками.

Вискова кістка утворює основу та бокову частину склепіння черепа, розташована між тім’яною, клиноподібною та потиличною кістками, обмежує зовнішній слуховий отвір, утворює суглоб з нижньою щелепою (висковонижньощелепний).

Клиноподібна кістка утворює центральну частину основи черепа, межує спереду з лобовою і решітчастою кістками, ззаду – з потиличною. Складається з тіла, малих крил, великих крил, крилоподібних відростків. В тілі кістки є повітроносна порожнина (клиноподібна пазуха), На верхній (мозковій) поверхні тіла кістки по серединній лінії є заглиблення – турецьке сідло, на дні якого у ямці знаходиться гіпофіз, залоза внутрішньої секреції. Потилична кістка утворює задню та нижню стінки черепа, входить до складу і склепіння черепа і його основи; складається з чотирьох частин, що обмежують великий потиличний отвір. Через великий потиличний отвір порожнина черепа з’єднується з хребтовим каналом, через нього проходять спинний мозок, судини, нерви. Знизу кістки розташовані потиличні виростки для з’єднання з першим хребцем – атлантом.

Решітчаста кістка приймає участь в утворенні основи черепа, стінок очних ямок та носової порожнини.

Кістки лицевого черепа утворюють кісткову основу для органів чуття та початкових відділів травної та дихальної систем, що визначає їх будову. До кісток лицевого черепа відносяться парні кістки – верхня щелепа, носова, слізна, вилична, піднебінна, нижня носова раковина, непарні– нижня щелепа, леміш, під’язикова кістка.

Верхня щелепа приймає участь в утворенні порожнин для органів чуття (очні ямки та носова порожнина), перегородки між носовою та ротовою порожнинами, в роботі жувального апарата; вона займає середню частину обличчя. Тіло кістки містить велику повітроносну верхньощелепну пазуху (гайморову), яка широким отвором через середній носовий хід відкривається в носову порожнину. Верхньощелепна, клиноподібна, лобова пазухи та повітроносні комірки решітчастої кістки складають приносові пазухи, вистелені слизовою оболонкою.

Носова кістка разом зі своєю парною кісткою утворюють кісткову спинку носа.

Слізна кістка з’єднується з лобовим відростком верхньої щелепи, вона утворює передню частину медіальної стінки очної ямки.

Вилична кістка розташована між верхньою щелепою, лобовою і висковою кістками.

Піднебінна кістка розташована назад від верхньої щелепи, складається з двох пластинок. Горизонтальна пластинка приймає участь в утворенні кісткового піднебіння, вертикальна – в утворенні латеральної стінки порожнини носа.

Нижня носова раковина є самостійною кісткою на відміну від верхньої та середньої носових раковин, які являються складовими решітчастої кістки; під нижньою носовою раковиною міститься нижній носовий хід, під верхньою – верхній носовий хід, під середньою – середній носовий хід. Нижній носовий хід з’єднується з порожниною очної ямки, середній і верхній носовий ходи з’єднується з повітроносними пазухами клиноподібної, верхньощелепної, решітчастої та лобової кісток.

Нижня щелепа є рухомою кісткою черепа, має підковоподібну форму, складається з тіла та двох гілок. На верхньому краї тіла є альвеолярна дуга, яка має 16 зубних альвеол. Голівка нижньої щелепи, бере участь в утворенні скронево-нижньощелепного суглоба.

Леміш – чотирикутна неправильної форми пластинка, входить до складу кісткової перегородки носа.

Під’язикова кістка розташована між нижньою щелепою та гортанню, складається з тіла та двох пар ріжок – вона підвішується до основи черепа двома довгими фіброзними зв’язками, які ідуть до відростків вискових кісток.

З’єднання кісток черепа в основному представлені синдесмозами (швами), але є і діартрози (суглоби).

Висковонижньощелеповий суглоб – між висковою кісткою та нижньою щелепою – еліпсоподібний, комбінований, простий, малоконгруентний; утворений нижньощелепною ямкою вискової кістки і виростковим відростком нижньої щелепи. Нижня щелепа може рухатись вверх, вниз, вперед, назад, в сторони.

Атлантопотиличний суглоб - еліпсоподібний, комбінований, простий; утворений виростками потиличної кістки і суглобовими поверхнями першого шийного хребця – атланта. Можливі рухи невеликої амплітуди вперед і назад навкруги поперечної (фронтальної) осі та нахили голови на сторони навколо сагітальної осі.

Атлантоосьовий суглоб – комбінований, складається з одного середнього суглоба та двох бічних. Середній утворений зубом другого шийного (осьового) хребця та суглобовою поверхнею передньої дуги атланта; це простий суглоб, циліндричний, з однією вертикальною віссю обертання, навкруги якої можливі повороти голови. Правий та лівий бічні суглоби утворені плоскими суглобовими поверхнями першого та другого шийних хребців, рухи в них можливі ті ж самі, що і в середньому суглобі.

Вікові, статеві та індивідуальні особливості черепа. З віком змінюється відношення черепа до довжини тіла – у новонародженого це співвідношення складає 1/4 частину, у дорослої людини – 1/8; в черепі новонародженого між кістками є прошарок з’єднувальної тканини, і лише після 30 років відбувається окостеніння швів. У жінок об’єм черепа трохи менший, згладжені, не так виражені виступи, нерівності на кістках. Індивідуальні відмінності частіше виявляються у формі черепа;

Лекція 6. Скелет тулуба.

Скелет тулуба людини складається з хребтового стовпа (хребта) і грудної клітки.

Хребтовий стовп(columna vertebralis) розташований на задній поверхні тулуба, його положення та форма визначаються прямоходінням людини; він є основним жорстким стрижнем, що утримує вагу тіла людини, виконуючи тим самим опорну функцію, захищає органи грудної, брюшної, тазової порожнин та спинний мозок, що знаходиться в спинномозковому каналі, виконуючи захисну функцію, приймає участь в рухах тіла і голови, виконуючи локомоторну функцію, пом’якшує поштовхи під час рухів, виконуючи ресорну функцію. Хребтовий стовп складається з 33-34 окремих кісток – хребців, які послідовно накладаються один на інший. Розрізняють шийний (7хребців), грудний (12хребців), поперековий (5хребців), крижовий (5хребців) та куприковий (4-5хребців) відділи хребта. Хребтовий стовп у сагітальній площині має фізіологічні викривлення вперед (лордози) і назад (кіфози). Розрізняють шийний і поперековий лордози та грудний і крижовий кіфози. Хребтовий стовп рухомий – можливі рухи навколо трьох осей обертання: навколо фронтальної (поперечної) осі відбувається згинання (наклон тулуба вперед) та розгинання (повернення в вихідне положення та наклон тулуба назад), навколо сагітальної осі – нахили на сторони; навколо вертикальної осі – обертання. З віком фізіологічні викривлення зникають; внаслідок зменшення висоти міжхребцевих дисків і хребців та втрати еластичності хребтовий стовп згинається вперед, утворюється грудне викривлення (горб), довжина хребтового стовпа зменшується.

Всі хребці, незалежно від відділу хребтового стовпа, мають однакову будову – складаються з тіла, спрямованого вперед, дуги, оберненої назад, та семи відростків. Між тілом хребця і дугою знаходиться хребцевий отвір; хребцеві отвори при розташуванні усіх хребців один над одним утворюють хребтовий канал, в якому міститься спинний мозок. У місці з’єднання тіла хребця і дуги є вирізкі, які при з’єднанні хребців утворюють отвори для проходження спинномозкових нервів. Від дуги хребця відходить сім відростків, до яких кріпляться м’язи.

По серединній лінії від дуги відходить назад непарний остистий відросток, в сторони – парні поперечні відростки, вгору і вниз – парні верхні та парні нижні суглобові відростки. Суглобови відростки слугують для утворення між хребцевих суглобів, в яких відбуваються рухи хребців, поперечні та остистий відростки – для прикріплення м’язів та зв’язок.

З’єднуються хребці між собою за допомогою міжхребцевих дисків,

міжхребцевих симфізів та суглобів. Тіла хребців з’єднуються між собою симфізами. Висота дисків неоднакова – в крижовому та шийному відділах вона більше, в грудному – менша; більша висота диска (по відношенню до тіла хребця) обумовлює більшу рухомість. Кожен диск являє собою пластинку з волокнистого хряща, периферична частина якої складається з концентричних шарів з’єднувально тканинних волокон. Ці волокна утворюють фіброзне кільце, в середині якого знаходиться драглисте ядро, воно складається з м’якого волокнистого хряща (залишки хорди). Ядро здавлене тілами хребців, що забезпечує пружність з’єднання. Дуги хребців з’єднуються між собою суглобами та з’вязками, які розташовуються і між самими дугами, і між відростками дуг.

В різних відділах хребтового стовпа хребці мають різні величину і форму. Форма 1-го та 2-го шийних хребців обумовлена їх участю у рухомому з’єднанні з черепом – перший хребець (атлант) не має тіла, більша частина якого приростає до другого хребця, утворюючи зуб; зуб з’єднується з передньою дугою атланта. У шийних хребців остисті відростки роздвоєні (крім 6-го та 7-го); у 7-го шийного хребця остистий відросток особливо виражений. Взагалі тіло (опірна частина) шийних хребців розвинено мало, тіла хребців збільшуються донизу, зі збільшенням навантаження на них. Найбільших розмірів досягають тіла поперекових хребців. Особливістю грудних хребців є наявність на бічній поверхні тіла реберних ямок для з’єднання з ребрами. Крижові хребці, які мають витримувати вагу голови, тулуба, верхніх кінцівок та з’єднувати цю частину скелета зі скелетом нижніх кінцівок, зростаються після 16-18 років в одну кістку – криж. Куприкові хребці як залишки зниклого хвоста рудиментарні, вони зростаються в одну невелику кістку клиноподібної форми.

Грудна клітка (compages toracis) розташована в верхньому відділі тулуба, утворює грудну порожнину, де розміщуються внутрішні органи, є опорою для верхніх кінцівок, місцем прикріплення м’язів, приймає участь в дихальних рухах. Грудна клітка утворена ребрами, грудиною, грудними хребцями та їх з’єднаннями.

Грудина розташована по передній серединній лінії, до неї прикріплюються ключиці та ребра. Складається грудина з рукоятки, тіла і мечеподібного відростка. Рукоятка знаходиться над тілом грудини, на верхньому краї рукоятки є яремна вирізка, по обидві боки від неї – ключичні вирізки для з’єднання грудини з ключицею. На бокових поверхнях рукоятки і тіла грудини є реберні вирізки для з’єднання грудини з ребрами. Мечеподібний відросток знаходиться під тілом грудини, він може бути різної форми і величини.

Ребер на кожній стороні по 12, відповідно кількості грудних хребців, своїми задніми кінцями вони з’єднуються з тілами грудних хребців. Передніми кінцями, з грудиною, з’єднується 7 пар ребер – це справжні ребра. Несправжні ребра VIII, IX та X пари з’єднуються з хрящем 7-го ребра і утворюють реберну дугу. Передні кінці ребер ХІ та ХІІ пар лежать вільно в м’язах, вони більш рухливі, це коливні ребра. Кожне ребро являє собою вузьку вигнуту пластинку, яка складається з двох частин – більш довгої кісткової задньої та хрящової передньої. Кісткова частина ребра, реберна кістка, відноситься до плоских кісток, має задній і передній кінці, між ними розташовується тіло ребра; на задньому кінці є головка, за нею звужена частина – шийка ребра.

Грудна клітка має два отвори – верхній і нижній. Верхній отвір обмежується першим грудним хребцем, першими ребрами та рукояткою грудини. Через цей отвір проходять стравохід, трахея, великі судини, нерви. Нижній отвір більший, ніж верхній, утворений дванадцятим грудним хребцем, 11-ми та 12-ми ребрами, реберними дугами, мечеподібним відростком. Цей отвір закритий діафрагмою. Проміжки між ребрами заповнені м’язами та зв’язками. У грудній клітці розміщуються життєво важливі органи – серце, легені, стравохід та ін. Форма та розміри грудної клітки є індивідуальними, вони обумовлюються ступенем розвитку м’язів та легенів.

Розрізняють три форми грудної клітки – плоску, циліндричну та конічну. Грудна клітка жінок коротша і вужча в нижній частині, ніж у чоловіків, та більш округла.

Вікові особливості грудної клітки пов'язані з ростом та розвитком її кісткових частин – грудини і ребер; з віком також змінюється форма грудної клітки. Ріст грудної клітки відбувається нерівномірно – найбільш інтенсивно збільшується її середній відділ. Максимальне збільшення розмірів грудної клітки у хлопчиків відмічається і 12-13 років, у дівчаток – на 1-2 роки раніше. Статеві відмінності в формі грудної клітки визначаються приблизно років з 15. Рухомість грудної клітки зростає до 17 років; у дітей рухомість грудної клітки більше виражена під час вдиху, ніж видиху. В похилому віці зі зниженням тонуса м'язів грудної клітки її розміри зменшуються, нахил ребер збільшується, рухомість їх стає меншою в зв'язку з окостенінням реберних хрящів.