Волинь і Галичина на шляху до об’єднання (середина і друга половина ХІІ ст.)

Розділ 5

Про поняття «громадянська війна» в контексті вивчення розвитку середньовічного суспільства. У першому розділі цієї книги вже відзначалося, що однією з найважливіших ознак держави є наявність інституту громадянства, хоча цей інститут в умовах середньовіччя носив певні специфічні ознаки. Більш чіткі і виразні риси громадянство мало в класичних античних державах або в державах сучасного світу. Останнє пояснюється наявністю чітких політичних уявлень в цих суспільствах про громадянство, що відбивалося в політичному житті та знаходило відображення в юридичній практиці.

В історії людства відбувалося чимало війн не тільки між різними державами, а і між громадянами, що входили в одну державу. Останні конфлікти були крайньою формою політичної боротьби, що точилася всередині конкретного суспільства. По відношенню до держав, де існує «класичне» громадянство, по відношенню до подібних конфліктів постійно використовується термін «громадянська війна». На нашу думку, з певною обережністю і врахуванням специфіки періоду можна його застосовувати і по відношенню до епохи середньовіччя. Дійсно, якщо проаналізувати, наприклад, конфлікти, які мали місце тоді в східнослов’янському середовищі, то вони далеко не зводилися до боротьби між окремими володарями, а торкалися широких верств населення. Нерідко на вимогу тих чи інших груп населення той чи інший верховний представник правлячої еліти ставав ініціатором внутрішньої війни, тобто війни в рамках населення однієї держави.

В умовах Русі, коли державність носила багатошаровий характер, такі конфлікти інколи відбувалися між володарями різних князівств, які у значній мірі були суверенними державами. Але є підстави вважати, що і ці війни були також війнами громадянськими, оскільки учасники доводили в конфліктах свою політичну причетність до конфедерації східнослов’янських земель-князівств, що сформувалася в середині ХІІ ст. Проявом існування подібних (громадянських) уявлень, які фіксують зв’язок політичних суб’єктів з власним краєм, фіксують їх причетність до своєї країни, своєї держави є, наприклад, епізод 1188 р., коли в умовах угорської окупації Галича митрополит Никифор закидав Святославу і Рюрику: «Молвяшеть бо митрополит (Никифор. – авт.) Святославу и Рюрикови: “Се иноплеменьници отяли отчину вашю, а лепо вы бы потрудитися»[1].

Використання поняття «громадянська війна» важливо для правильного розуміння внутрішньополітичних подій в Галичині та на Волині другої половини ХІІ та, особливо, першої половини ХІІІ ст. Політичні конфлікти в реґіоні цього часу не можна зводити лише тільки до міжкнязівських протистоянь. Важливу роль у конфронтаціях відігравали представники різних верств населення. В протиборствах спостерігалися як міжстанові конфлікти, так і конфлікти різних угруповань правлячого класу, а також боротьба між населенням окремих ареалів в рамках однієї землі. Визнаючи це, зразу ж відзначимо, що не поділяємо позицію представників школи І.Я.Фроянова, які абсолютизують роль якихось абстрактних громад в суспільному розвитку та у політичних протиборствах[2].

Південно-Західна Русь в політичному житті Русі середини ХІІ ст. Відомий український історик І.П.Крип’якевич, розглядаючи історію Волині в ХІІ ст., відзначає: «Волинь до 1170-х рр. залишалася в залежності від Києва. Хоч у Києві князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя»[3].На нашу думку, розвиток земель-князівств на Русі, у тому числі і на Волині, в середині ХІІ ст. потребує більш детально аналізу, оскільки політичний процес, перш за все взаємини між політичними центрами носили тоді дещо більш складний характер.

В 1145 р. Всеволод Ольгович зібрав з’їзд князів, на якому було прийнято рішення про успадкування Києва його братом Ігорем. На цьому зібрані був присутній і Ізяслав Мстиславич, проте тільки під тиском несприятливих для себе обставин він погодився підкоритися волі інших князів. Літопис з цього приводу пише: «…и много замышляв Изяславу Мстиславичю, нужа быс целовати крест»[4]. Пізніше, коли Всеволод вирішив здійснити черговий похід до Польщі, для його участі був запрошений і володимирський князь Ізяслав Мстиславич, проте той під приводом хвороби відмовився від участі у військовій кампанії (««разболеся не иде из Володимеря»[5]). Дослідники справедливо вважають, що відмова князя пояснювалася його конфронтацією з київським володарем[6]. Важливою обставиною такого рішення було і те, що цей похід був спрямований проти родичів і союзників Ізяслава молодших Болеславичів[7].

В 1146 р. Ізяслав Мстиславич стає київським князем. Незабаром він посадив на Волині свого ставленика князя Володимира Андрійовича, а через декілька місяців князь Ізяслав вже починає сам безпосередньо керувати цією землею. Зазначимо, що в другій половині 40-х років в умовах постійного тиску з боку суздальського князя Юрія та його союзника галицького князя Володимирка князь Ізяслав прагне не тільки зберегти Київ, а і перетворити Волинь у своє спадкове володіння. Саме тому тоді Волинь декілька років номінально не мала свого князя (точніше князя-намісника), а управлялася посадниками князя Ізяслава. Пізніше на волинському столі появляються князі, які були близькими родичами Ізяслава Мстиславича і повністю від того залежали.

Зрозуміло, що в той час і Юрій Володимирович не тільки боровся за Київ, а і прагнув підірвати позиції південноруських Мономаховичів (Мстиславичів) на Волині. В 1149 р. Юрій Довгорукий все ж таки був вимушений визнати безумовне право Ізяслава Мстиславича на Волинь, хоча в подальшому, розуміючи, що цим претензії Ізяслава не обмежуються[8], робив спроби вигнати племінника із західноруського краю.

В своїй боротьбі з Ізяславом Юрій мав надійного союзника в особі галицького князя Володимирка. Необхідно зазначити, що у відносинах між володарями Волині і Галичини з моменту виходу цих земель-князівств на політичну арену постійно спостерігається великий антагонізм. Останній був викликаний виникненням двох земель з єдиного комплексу, постійним прагненням волинських князів приборкати незалежних Ростиславичів, а також намаганнями останніх не тільки зберегти свій незалежний статус, а і поширити вплив на Волинь. Зокрема, в середині ж ХІІ ст. після об’єднання Галичини правлячі кола цього князівства почали самі висловлювати претензії на деякі волинські землі, зокрема на Погорину. Антагонізм між західноруськими землями-князівствами суперечив тенденціям до їх зближення, проте вже в третій чверті ХІІ ст. ситуація почне змінюватися у бік налагодження стосунків між ними.

Київський літопис докладно передає обставини жорстокої і виснажливої війни середини 50-х років ХІІ ст., які вели між собою Волинь і Галичина. Саме ця боротьба зробила можливим підсилення позицій суздальського князя Юрія в Середньому Придніпров’ї, а після смерті Ізяслава в 1154 р. дозволила Юрію на декілька років сісти в Києві. Складність ситуації для Галичини додала участь у цій війні на боці Ізяслава Мстиславича полків угорського короля Гези ІІ[9], які неодноразово пустошили прикарпатський край.

В ході тогочасних військових акцій галицький князь не тільки боровся за зміцнення позицій своєї землі-князівства, але й прагнув захопити сусідні з Галичиною території. Зокрема, в 1152 р. князь Володимирко захопив Бузьк, Шумськ, Тихомль і Гнойницю[10]. О.М.Рапов вважає, що ці володіння належали Ізяславу як київському князю, але однозначно, що тут мова йшла про території, які входили до складу Волині[11].

Зазначимо, що у першій половині ХІІ ст. в адміністративно-політичному розвитку Русі намічається нова тенденція на створення більш дрібних, ніж князівства-намісництва, тимчасових володінь (держань), з яких пізніше в рамках земель-князівств починають формуватися удільні князівства. Ці невеликі (удільні) князівства-намісництва утворювалися з волі як верховного київського князя, так і земельних князів (володарів земель-князівств). Часто ці володіння-волості складалися з невеликого міста з округою і надавалися вони друго- та третьорозрядним князям – представникам правлячої на Русі династії Рюриковичів.

Саме таким реґіоном, де було особливо багато таких фактично умовних за характером князівських володінь, і була Погорина[12]. Ще в 70-80-х роках ХІ ст. до Волинського комплексу, що знаходився під контролем Києва, входили не тільки Прикарпаття, а і Дорогобузька волость. Наприкінці ХІ ст. остання стала володінням Давида Ігоревича, який був нащадком сина київського князя Ярослава Володимировича. В 1098 р. на той час волинський князь Давид пропонує (вірогідно не дуже щиро) теребовльському князю Васильку Ростиславичу погоринські міста Всеволожь, Шеполь, Перемиль. Пізніше Дорогобузька волость знову стає володінням Давида, і права цього князя на це невелике князівство фактично гарантувалося на з’їзді у Вітичеві всіма найбільш могутніми Рюриковичами. Однозначно, що з цього часу Дорогобузька волость вже не мала якоїсь залежності від Волині. Але в ході війни з галицьким володарем Володимирком в 1152-1153 рр. Ізяслав Мстиславич прагнув повернення собі погоринських міст як волинський князь. Вірогідно, і в середині 50-х років ХІІ ст. Погорина якийсь нетривалий час знаходилася у руках нащадка Володимирка Ярослава Осмомисла[13].

Після приходу до Києва Юрія Довгорукого Погорина на певний час знову потрапляє під контроль Києва, яку в 1157 р. князь передає Володимиру Андрійовичу[14]. Цей князь правив в Дорогобужі до 1170 р., а після нього місто належало вже близькому родичу волинського володаря Мстислава (сину київського князя Ізяслава Мстиславича) князю Володимиру Мстиславичу, який першому приходився дядьком. На початку 70-х років Погорина стає володінням брата Мстислава Ізяславича Ярослава та його синів, тобто стає складовою Східноволинського князівства.

Дещо особливе місце в структурі південноруських земель займав ареал у верхів’ях річок Случ, Південний Буг та Тетерев. Цей реґіон сформувався як Південнобузька волость Київської землі. Як і Погорина, він використовувався як резервний фонд земель для князів для роздавання васалам, але на відміну від Погорини, яка стала складовою Волинського князівства, територія у межиріччі Случу, Тетерева та Південного Бугу з часом поступово майже повністю вийде з-під контролю сусідніх державнополітичних центрів[15]. В середині ХІІІ ст. цей ареал стане володінням так званих «болохівських князів». З ХІІ до середини ХІІІ ст. тут відбулася певна еволюція статусу згаданих князів. Поступово їх володіння з умовних перетворилися в безумовні, а самі вони по суті стали крупними землевласниками – боярами, але за правовими ознаками, вірогідно, залишалися князями.

У лютому 1153 р. помер галицький князь Володимирко Володаревич. Його син Ярослав зайняв галицький стіл в розпалі конфлікту Волині та Галичини за погоринські міста. Літопис інформує, що молодий князь Ярослав прагнув помиритися з волинським князем Ізяславом Мстиславичем, проте оточення князя прагнуло продовження війни («…ты еси молод, а поеди прочь и нас позоруй…»[16]). Галицькі бояри наполягли, щоб князь безпосередньо у бойових діях з волинянами участі не брав. Дослідники по-різному коментують цей епізод. Одні вважають, що він є свідченням конфлікту, що виник між князем та боярами, і який мав перспективу до зростання[17]. Інші, навпаки, заявляють, що оточення прагнуло зберегти від неприємних несподіванок під час конфлікту для свого молодого князя[18].

Варто погодитись з думкою, що в складних умовах того часу оточенню князя дійсно слід було попіклуватися за свого сеньйора, який був суверенним носієм державної влади в Галичині. Але необхідно зразу ж визнати, що в галицькій верхівці існували протилежні погляди на можливий перебіг відносин з Волинню та Києвом. Вірогідно, тоді Ярослав був представником партії миру, що хотіла примирення з Волинню, оскільки війна завдала великих втрат Галичині, а Ізяслав в її ході вже висловлював своє бажання взагалі забрати собі Прикарпаття. Тому молодий князь навіть погоджувався визнати себе васалом київського князя. Інша група, яку представляв авторитетний боярин Костянтин Сірославич, не хотіла йти на поступки Ізяславу Мстиславичу, визнавати залежність Галичини від нього, віддавати завойовані волинські міста. Невдовзі на річці Серет відбулася битва, яка призвела до жорсткої поразки галичан.

В 1155 р. Юрій Довгорукий, який на той час знову опанував Києвом, відправився до Луцька, щоб захопити його у сина померлого в 1154 р. Ізяслава Мстиславича князя Мстислава[19]. Князь Мстислав Ізяславич не відмовився від претензій на Київ, але боротьба з могутнім князем Юрієм була дуже складною, тим більше, що навіть на Волині Мстислав тривалий час не був повним господарем. Деякі з найближчих родичів Мстислава – місцевих удільних князів – були дуже близькими спільниками князя Юрія, отримували від нього підтримку. Саме цими обставинами можна пояснити те, що 1156 р. Мстислав Ізяславич напав на місто Володимир і вигнав звідси дядьку Володимира Мстиславича. Літопис докладно розповідає про похід у відповідь Юрія Володимировича та його зятя Ярослава Володимировича галицького на допомогу князю-вигнанцю. Цей опис є доказом того, що Мстислав Ізяславич користувався неабиякою підтримкою волинян, бо могутнім союзникам так і не вдалося підкорити Мстислава і повернути Володимир його колишньому власнику[20]. Отже, у другій половині 40-х – на початку 50-х років ХІІ ст. Волинь стає володінням Ізяслава Мстиславича та його нащадків, перетворюється в самостійне земельне князівство. Суверенізації краю сприяло поступове налагодження стосунків його з Галичиною.

Ярослав галицькій тоді схиляється до підтримки з Волинню мирних відносин, на що, вірогідно, вплинуло те, що Юрій відмовився передати галицькому володарю захопленого суздальцями Івана Берладника. Необхідно відзначити, що навіть скупа інформація джерел дає підстави думати, що після 1144 р. останній не припиняв боротьби з Ярославом, шукав підтримки у цій боротьбі не тільки в Берладі, а у різних руських князів та у половців. В другій половині 50-х років розбитий в попередній час, але нескорений Іван Ростиславич готує проти Ярослава Володимировича військо з берладників та половців. В цьому йому допомагає новий київський князь Ізяслав Давидович. В київському літопису розповідається, що, довідавшись про небезпеку, галицький князь, запрошує на поміч не тільки руських, а і польських князів, а також угорського короля Гезу ІІ.

В 1158 р. Іван Берладник зібрав в Подунав’ї велике військо з берладників та половців. Літопис повідомляє, що перших в його війську було 6 тисяч. Похід було розпочато, військо князя Івана дійшло до галицького міста Кучелмина, де його прихильно зустріло місцеве населення. Таке ж ставлення до Берладника було і в Ушиці, але до стін міста ще до прибуття берладницько-половецького війська підійшло військо Ярослава. Літописець повідомляє, що під час облоги чимало мешканців Ушиці перебігло на бік Івана. Але негаразди між Іваном та його степовими союзниками вимусили Берладника відступити. Згодом Іван Ростиславич приїхав на запрошення Ізяслава Давидовича до Києва, а потім князь Ізяслав почав війну проти Ярослава, вимагаючи володінь для Берладника. Важливо, що Іван Ростиславич в цей час отримав звістку від галичан: «Толико яви стягы, и мы отступим от Ярослава»[21]. Ця інформація є ще одним доказом серйозних суперечностей, що існували в галицькому суспільстві. Щоб не повертатися до цієї теми, зазначимо, що в 1161 р. Іван Ростиславич помер у візантійському місті Солуні (Фесалоніках). Літопис передає тодішні чутки, що князя було отруєно[22].

Важливим моментом розвитку відносин між Волинню та Галичем другої половини 50-х років ХІІ ст. було те, що вперше в міжкнязівському конфлікті володарі двох сусідніх земель-князівств Ізяслав Мстиславич та Ярослав Володимирович опинились в одному таборі. Безумовно, що в цьому конфлікті волинський князь Мстислав Ізяславич прагнув посилити свої позиції, що незабаром йому і вдалося зробити.

Союз Волині і Галичини склався в 1157 р. В вересні 1157 р. германський імператор Фрідріх І Барбаросса в листі до свого духівника єпископа Вібальда, описуючи свій переможний похід проти Польщі, відзначає, що полякам допомагали «народи рутенів (русів. – авт.), партів (половців. – авт.), прусів, поморців, зібравши великі загони»[23]. Коментуючи це повідомлення, С.Кучінський вважає, що скоріше за все під згаданими загонами «рутенів» імператор розумів або загони галицького князя Ярослава Володимировича (до цієї позиції польський автор більше схиляється), або волинського князя Мстислава Ізяславича[24]. На нашу думку, є всі підстави думати, що воєнний контингент в Польщу послали князі Ярослав Володимирович та Мстислав Ізяславич разом. Це було фраґментом реалізації військово-політичного союзу обох князів.

Необхідно зазначити, що на початку самостійного політичного життя у Мстислава Ізяславича, який мав тісні родинні зв’язки з польським правлячим домом, не дуже плідно розвивалися стосунки з його представниками, що, крім нестабільного становища самого князя, було викликано і складною ситуацією у самій Польщі. Але в 1167 р., коли Мстислав став реально претендувати на одну з провідних ролей в житті Південної Русі, йому вдалося налагодити тісні відносини з Пястами. В останньому важливим було і те, що подібні відносини не йшли у розріз з аналогічними взаєминами Галичини з Польщею, оскільки галицький князь був союзником Мстислава Ізяславича. Ще 1153 р. в перший рік свого князювання в Галичі Ярослав Осмомисл видав свою дочку заміж за великопольського князя Одона[25]. В 1158 р. польські князі надали Ярославу допомогу у боротьбі з Іваном Берладником, а наприкінці року сприяли йому та волинському князю Ізяславу в боротьбі за київський трон[26].

22 грудня 1158 р. Мстислав волинський та Ярослав галицький увійшли до Києва, владу в якому вони передали авторитетному смоленському князю Ростиславу Мстиславичу[27]. Ростислав Мстиславич правив в Києві до 1167 р., що було своєрідним рекордом для цього буремного часу. Безумовно, для певної стабільності влади у Києві важливою було прихильне ставлення до столичного володаря волинського та галицького володаря. В той час волинський князь Мстислав у традиціях доби часто-густо приходив до Києва, щоб прийняти участь у черговій воєнній кампанії Ростислава, проте, допомагаючи дядькові, Мстислав не забував про власні інтереси. Так, 1161 р. між Мстиславом і Ростиславом навіть виник конфлікт через претензії племінника київського князя на декілька міст під Києвом, які вже наступного року він з ласки київського князя отримав (Торчеськ, Білгород, Канів)[28]. Цікаво, що пізніше в 1195 р. Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів будуть належати вже сину Мстислава князеві Роману. А в 1231 р. онук Мстислава Данило Романович передав Торчеськ дітям свого тестя Мстислава Мстиславича Удатного (або Удалого)[29].

Одержати «причастя» у «Руській землі», тобто якихось володінь у Київській землі, було дуже престижно і відповідально, бо зразу ж відкривало для його володаря додаткові можливості впливу на загальноруські справи, надавало певне право висувати власні претензії на стольне місто Русі. 1166 р. на запрошення Ростислава Мстислав приходить із загоном до Києва та брав участь у поході проти половців. Відзначимо, що у переліку князів – учасників воєнної акції – давньоруський книжник називає першим саме Мстислава. Це, безумовно, свідчило про значний авторитет серед князів волинського володаря.

Літопис в цей час неодноразово фіксує і участь галицьких військ у військових кампаніях київського князя. В 1159 р. в чернігівській землі проти кочовиків разом з іншими руськими дружинами воюють галицькі загони на чолі з воєводою Тудором Єлчичем. Ця допомога була викликана тим, що союзник галичан чернігівський князь Святослав Ольгович воював як проти половців, так і проти Івана Берладнича. В 1160 р. брат волинського князя Ізяслава Мстиславича Ярослав, князь Володимир Андрійович та галичани нанесли поразку половецьким ордам. Взимку 1159-60 р. галицькі полки на чолі з воєводою Костянтином Сірославичем разом з київським військом воюють в Чернігівській землі проти князя Святослава Володимировича[30].

Згідно відомостей київського літопису, 1167 р. волинський князь Мстислав Ізяславич звернувся за допомогою до галицького князя Ярослава Володимировича та польських князів, яку використав для оволодіння Києвом. Літопис повідомляє, що галицький володар надав своєму союзнику п’ять полків[31]. Під час нетривалого правління Мстислава Ізяславича в Києві Ярослав галицький неодноразово надавав йому військову допомогу. Але під час бойових дій за Київ в 1170 р. стався досить цікавий епізод. Галицький воєвода Костянтин Сірославич, який перебував у місті з численним загоном, заявив князю Мстиславу, що на вимогу свого володаря він покидає Київ. Літопис повідомляє, що для цього Костянтин підробив фальшиву грамоту, яку начебто підписав князь Ярослав, і передав її Мстиславу Ізяславичу[32]. Якщо згадати, що в 1153 та 1171 рр. цей воєвода знаходився в таборі відвертих суперників Ярослава, то можна думати, що якісь ускладнення між галицьким володарем та його воєводою існували і під час перебування Костянтина у Києві в 1170 р. Відхід галицьких полків з столиці, безумовно, позначився на можливостях війська Мстислава Ізяславича обороняти місто. Князь в черговий раз, але цього разу вже остаточно, втратив Київ.

Далеко неповний перелік військових експедицій Галицького князівства, які були ними здійснені в міжкнязівських конфліктах третьої чверті ХІІ ст., свідчать не тільки про значний мілітарний потенціал Галичини, а і про силу її князя Ярослава Володимировича. Поряд з цим необхідно відзначити, що князь суверенної Галичини сам особисто не претендував на інші князівські столи на Русі.

Для київського і волинського князя Мстислава Ізяславича дуже важливою у боротьбі з Андрієм Володимировичем суздальським та його союзниками була взаємодія з братом Ярославом. Після смерті батька Ізяслава Мстиславича його сини Мстислав і Андрій створили своєрідний тандем, коли Мстислав змагався за повернення столиці, а Ярослав, який був князем у Володимирі (на Волині), прикривав його тили і зберігав родинні володіння. Це завдання було дуже відповідальним, оскільки час від часу на Волинь та її головне місце зазіхали навіть найближчі родичі братів. Так, взимку 1155-56 рр. Володимир був ненадовго захоплений дядьком Ізяславичів Володимиром Мстиславичем[33].

Водночас Ярослав постійно разом з братом ходив у походи проти кочовиків, брав участь у міжкнязівських війнах. В 1167 р., коли Мстислав зайняв Київ, він одночасно був і сюзереном Волині, її центр Володимир залишався його володінням, але безпосередньо правив там Ярослав. Сюди Мстислава повернувся після березневого (1169 р.) завоювання Києва коаліцією Андрія Боголюбського. В 1170 р. Ярослав останній раз допомагає старшому брату ненадовго оволодіти Києвом[34].

Політичний розвиток Волині і Галичини в 70-80-х роках ХІІ ст. Незадовго до смерті Мстислава Ізяславича (19 серпня 1170 р.) в житті його родини сталася подія, що, на нашу думку, мала великий вплив на подальший розвиток політичних процесі на Волині і взагалі в усій південній Русі, серйозно вплинула на політичну кар’єру молодого князя Романа Мстиславича. Брати Мстислав і Ярослав Ізяславичі, щоб не припустити на перспективу можливого розбрату між волинськими Мстиславичами, домовились, що після смерті одного з них другий князь буде опікати своїх племінників («не подозрtети волости под детми его»)[35]. М.Ф. Котляр вважає, що ця угода означала розділ Волині на два князівства Володимирське та Луцьке[36].

Не заперечуючи проти такого погляду, вважаємо за потрібне його дещо розвинути. Домовленість між Ізяславичами була логічним розвитком їх воєнно-політичного союзу, який давав можливість братам протягом 50-60-х років активно боротися за Київ. Мстислав вів боротьбу за стольний трон, використовуючи потенціал родинних володінь – Волині, якою управляв його союзник та фактично співволодар Ярослав. Нагадаємо, що перед смертю Мстислав сидів у Володимирі, а його брат володів Луцьком.

Вказана угода гарантувала синам Мстислава Ізяславича збереження батьківських володінь, одночасно створювала можливість Ярославу Ізяславичу контролювати племінників, бути фактично верховним князем усієї Волині, а також, не втрачаючи час на вирішення внутрішніх справ в краї, продовжувати боротьбу за гегемонію у Південній Русі. У зв’язку з цим слід визнати спрощеною оцінкою ситуації на Волині, коли дослідники, констатуючи наявність численних князівських уділів в краї, роблять з цього висновок про політичну слабкість та розпорошеність південно-західного князівства[37]. В.Л.Войтович вважає, що угода 1170 р. передавала на Волині «старшинство Ярославу Мстиславичу та його нащадкам. Тому не Роман, а Інгвар 1201 р. став київським князем»[38]. На нашу думку, така точка зору немає достатніх аргументів. Після смерті Ярослава Мстиславича ніхто з його нащадків не проявляв якоїсь активності (по крайній мірі до другого десятиліття ХІІІ ст.) у боротьбі за лідерство на Волині, а головною політичною фігурою в краї з 80-х років стає саме володимирський князь Роман, син Мстислава Ізяславича.

Що стосується Ярослава Ізяславича, то в перші роки правління у Володимирі політична доля Романа Мстиславича та його братів дійсно знаходилася в значній мірі в залежності від ставлення до них дядька Ярослава. Про зберігання союзу князя Ярослава з племінниками після 1170 р. свідчить літописна стаття під 1173 р. (фактично події кінця 1171 р.), де розповідається про захоплення Києва Володимиром Мстиславичем. Розповідаючи про обставини цієї події, давньоруський книжник відзначає, що тоді Володимир порушив союз із Ярославом та його племінниками («преступив крест к ротникам своим, к Ярославу и ко Мьстиславичам»[39]), тобто останні розглядаються в джерелі як єдиний політичний блок.

На час смерті Мстислава Ізяславича (1170 р.) на Західній Волині уділи вже були розподілені між його синами наступним чином: у Белзі сидів Всеволод, у Бересті – Володимир, у Червені – Святослав, до Володимира прийшов Роман. Про володіння на цей час синів князя Ярослава Інгваря, Всеволода, Мстислава, Ізяслава нам достеменно нічого невідомо, проте цілком вірогідно, що вони також мали в управлінні якісь столи під патронатом батька у Східній Волині. Дорогичинська волость належала двоюрідному брату Мстиславичів та Ярославичів – Васильку Ярополковичу, онуку Ізяслава Мстиславича.

На початку 70-х років ХІІІ ст. розпочинається суперництво між синами Мстислава Ізяславича, яке швидко переросло у відкриту боротьбу, що з перервами точилася протягом усіх 70-х років. На жаль, її перипетії можна прослідкувати лише у досить загальному фраґментарному і приблизному плані. Найбільш коротким серед Мстиславичів було життя сина Мстислава і Агнеси берестянського князя Володимира, який помер невдовзі після батька[40].

Про подальшу долю Берестя в 70-х роках нам нічого невідомо з сучасних джерел. Проте дослідники Б.Влодарський та Н.І.Щавелева, проаналізувавши свідоцтва, які збереглися в праці В.Н.Татищева, прийшли до висновку, що з них можна отримати певну інформацію з цього питання. Зокрема, вчені прийшли до висновку, що після смерті Володимира до Берестя вступив князь Василько Ярополкович[41].

Посилення цього князя, який тепер контролював увесь бузький торговельний шлях, викликало занепокоєння у мінського князя Володимира, який розпочинає боротьбу за Берестя. Не маючи достатніх власних сил, Василько блискуче використав свої родинні зв’язки з мазовецьким князем Лешком, сином Болеслава Кучерявого. Альянс з поляками не тільки дав можливість Васильку зберегти Берестя, а й, можливо, відвоювати невеличке місто Бузьк, де до 1168 р. сидів його батько Ярополк Ізяславич[42]. З тексту Київського літопису можна припустити, що цим містом на межі 60-70-х років володів Святослав Мстиславич[43].

В 6681 р. за літописним датуванням відбувається конфлікт у родині галицького князя Ярослава Володимировича Осмомисла. Приводом для конфлікту стало те, що галицький князь значно посилив в своєму найближчому оточенні коханку Анастасію («Настаську») з родичами Чарговичами, що викликало невдоволення його жінки Ольги Юріївни та законного сина Володимира. Внаслідок цього конфлікту Володимир Ярославич з матір’ю, галицьким воєводою Костянтином Сірославичем та групою прихильних їм бояр був вимушений шукати підтримки за межами свого краю – у Польщі.

М.Г.Бережков датує цю подію 1171 р.[44]. Проте характер повідомлень джерел, а також вивчення політичних подій у Польщі, схиляє нас до думки, що точнішою є безпосередня літописна хронологія, яка пов’язує згаданий конфлікт з 1172/73 р. Перебуваючи у Польщі, Володимир Ярославич одночасно вступає у контакт з волинським князем Святославом Мстиславичем, у якого просить у володіння місто Червен, обіцяючи згодом віддячити його Бузьком і трьома іншими містами.

Цю обіцянку Володимир галицький розраховував виконати після повернення до Галича («... а ще ти сяду в Галичи, то Бужьск твои возъворочю и три городы придам к тому»[45]). Альянс було укладено: Володимир прибув до Червена, але невдовзі він з матір’ю покинув Волинь. Їх прибічники досягли у Галичі перемоги, коханка Ярослава Анастасія, незадоволення діями якої і стало приводом для конфлікту у князівський родині, була спалена, а її позашлюбного з князем Ярославом сина Олега було відправлено на заслання.

Святослав повернувся до свого Червена, проте ніяких міст від Володимира не отримав. Наступного ж року в Галичині взагалі різко змінюється ситуація. Новий краківський князь Мешко ІІІ відновлює традиційний польсько-галицький союз, надає князю Ярославу допомогу для боротьби з опозицією. Тепер Володимир вимушений шукати притулок від батька на сході Волині, але луцький князь і тодішній верховний сюзерен Волині Ярослав не захотів допомагати вигнанцю, і той відправився у Торчеськ[46]. Деякі дослідники, висловлюють думку, що луцький князь відмовився надати притулок Володимиру, бо боявся галицького князя[47]. На наш погляд, така поведінка Ярослава була обумовлена більш різноплановими обставинами.

Літопис повідомляє, що до початку безпосередніх переговорів про долю князя Володимира двох Ярославів (галицького і луцького) перший з них звернувся за допомогою до поляків, які разом із галичанами спалили два волинські міста[48]. Зрозуміле, що такий перебіг подій, перспектива втягування у війну з галицькими та польськими полками не могла подобатися Ярославу Ізяславичу і його волинській родині. Тим більше, що сам галицький княжич Володимир Ярославич мав тоді претензії на волинський Червен.

В той же час у князя Ярослава Ізяславичу і його волинських союзників були зовсім інші плани: восени 1173 р. вони відновили боротьбу за Київ, ведення якої без збереження добрих відносин з Галичиною було б досить проблематичним. «По сем же приде Ярослав Лучьскый на Ростиславиче (Романа Ростиславича, київського князя. – авт.) же со всею Велыньскою землею», – пише про цю подію київський літописець[49]. Очевидно, що під «Велыньскою землею» давньоруський книжник розумів всі військові сили Волині, у тому числі дружини та загони синів та племінників Ярослава.

Дядька Романа Ярослав Ізяславич недовго просидів у столиці Русі. І в цьому, мабуть, була винна не тільки його особиста невдача. Час князювання у Києві одноосібних володарів, навіть наймогутніших, відходив у минуле. Тепер наступала пора колективного князювання в столиці, коли шанс більш-менш стабільно володарювати в місті на Дніпрі мали принаймні два володарі, частіше представники різних князівських родів. Після повернення з Києва Ярослав Мстиславич непомітно сходить з політичної арени. Нам, навіть, невідомо, коли точно помер волинський князь. Остання згадка про нього відноситься до 1175 р.[50]. Можна припустити, що це сталося ще до кінця 70-х років ХІІ ст.

На другу половину 70-х – першу половину 80-х років ХІІ ст. припадає апогей удільної роздробленості Волині. В цій землі (після смерті Ярослава) не було головного князя – володаря землі-князівства. Але саме тоді володимирський князь Роман розпочинає досить активні дії на політичній арені, прагнучи зайняти позицію лідера на Волині. Цікаво, що йому було легше підтримувати добрі взаємини з двоюрідними, ніж рідними братами. Більше всього Романові довелося мати справи з белзьким князем молодшим братом Всеволодом. Але на відміну від взаємин Мстислава та Ярослава Ізяславичами, між представниками молодої генерації західноволинських князів часто виникали непорозуміння, оскільки Всеволод зазіхав на романів Володимир.

Не склалися, вірогідно, взаємини Романа і із зведеним братом Святославом. Вже на початку 70-х років цей старший серед Мстиславичів князь прагнув знайти сильного союзника поза Волинню, щоб захопити лідерство в краї, оскільки за походженням він на нього не міг претендувати[51]. Саме амбіційністю цього князя, його прагненням стати головним волинським князем була викликана його досить авантюристична відмова від власного володіння на користь Володимира галицького[52]. Віддаючи Червен Володимиру Ярославичу, Святослав Мстиславич, безумовно, сильно ризикував, але йти на ризик його змушували якісь і не дуже добрі для нього обставини, і тут варто згадати про втрату напередодні цих подій Святославом Бузька, що є свідченням боротьби між західноволинськими князями на початку 70-х років ХІІ ст.

Володіння у Східній Волині належали Ярославичам. Луцьк тримав Всеволод Ярославич, який, вірогідно, став після смерті батька Ярослава головним серед східноволинських князів. Під 1180 р. літопис розповідає про допомогу, що надали Рюрику Ростиславичу для оволодінням Києвом, галицький князь Ярослав Володимирович та східноволинські князі Всеволод та Інгвар Ярославичі («посла по братью свою по Ярославиче по Всеволода и Инъгвара»[53]). Через чотири роки Всеволод з іншим братом Мстиславом ходив за дорученням Рюрика у похід на половців («Всеволод Ярославичь из Лучьска с братом Мьстиславом»[54]). На думку Л.В.Войтовича, в середині 80-х років ХІІ князь Інгвар Ярославич ліквідував Дорогобузьке, а в 1195 р. після смерті Ізяслава Ярославича Шумськ[55].

Цікаво, що в 80-х роках у боротьбі Рюрика Ростиславича за Київ не брав участі Роман Мстиславич, незважаючи на свій шлюб з дочкою князя Рюрика. Можливо, така позиція пояснюється якимись ускладненнями у взаєминах тестя і зятя. Не виключено, що відсутність допомоги Романа Рюрику була пов’язана і з нестабільною ситуацією в Західній Волині. З кінця 70-х років Святослав Мстиславич знову відновив свої претензії верховенство в краї, захопив після смерті Василька Ярополковича Берестя і, можливо, Бузьк. Це не могло не викликати неспокій і у белзького князя Всеволода, оскільки розширення володінь червенського князя призводило до оточення ними з усіх боків його Белзького князівства.

Зрозуміло, що між нащадками Мстислава Ізяславича виникли суперечки, завершальна фаза яких у певній мірі знайшла своє відбиття у хроніці краківського єпископа Вінцентія Кадлубка при описі подій у Бересті на початку 80-х років ХІІ ст. Цей опис дуже важливий для нас, бо дає підстави зрозуміти наскільки лаконічно давньоруські джерела інформують своїх читачів про події того часу у Південно-Західній Русі. У восьмому розділі четвертої книги своєї хроніки Вінцентій пише про амбіційні плани свого сеньйора краківського князя Казимира ІІ, який «деякі провінції Руссії наказав захопити: Перемишль з містами, що до нього належали, Володимир з усім князівством, Берестя з населенням, що до нього відноситься, а також Дорогичин з усім, що йому належить»[56] . Зразу ж зазначимо, в давньоруських джерелах інформація про цю подію відсутня.

Безумовно, в тексті польської хроніки йшлося про певні політичні плани, які навряд чи міг реально здійснити польський володар. Кадлубек, за думкою Н.І.Щавелевої, припускає перебільшення, бо «мова йде не про завоювання цих земель, а про надання підтримки правлячим там князям»[57]. Таке пояснення, на наш погляд, дещо спрощує справу, оскільки подальші події саме свідчать про цілеспрямовані дії Казимира саме до реалізації прокламованих хроністом планів, причому тут краківський двір далеко не обмежувався тільки дипломатичними засобами. В цьому переліку названо три волинські і одне галицьке удільне князівства, територія яких, про що буде йтися в наступних розділах, буде привертати увагу малопольської верхівки і у більш пізній час. В цих планах, до речі, простежується прагнення Кракова взяти під контроль весь західнобузький торговельний шлях[58]. Вінцентій, на думку М.Бартніцького, у своїй хроніці виклав політичну програму Казимира II щодо Русі, яка не була реалізована у зв’язку із смертю 1194 р. краківського князя[59] . Розглядаючи концепцію праці Вінцентія, польський дослідник А.Грабський пише, що Кадлубек «прагнув показати найдавнішу генеалогію залежності Русі від польської держави, тобто генеалогію такого стану справ, до якого прагнув Казимир»[60]. Все це, безумовно, призводило до негативного трактування подій хроністом, позначалося на загальному ставленні Кадлубка до сусідів, яких він малює в своїй праці дуже темними фарбами.

1182 р. Казимир здійснює напад на Берестя, щоб повернути туди князя, якого нещодавно скинуло місцеве населення. На жаль, Вінцентій Кадлубек не дає достатньої інформації про те, що передувало цьому походові поляків на схід, однак розповідь хроніста піднімає певну завісу над подіями, аналіз яких допомагає вивченню політичних процесів на Волині[61]. Ставлеником Казимира був Святослав Мстиславич[62].

Події, про які розповідає польський хроніст не носили локального характеру, оскільки стосувалися ситуації в усьому побузькому реґіоні. Вони були розвитком давнішніх прагнень червенського князя Святослава, який ще в 70-х роках намагався стати верховним князем у Західній Волині. Після смерті Василька Ярополковича, він захопив Берестя і прагнув підкорити інших місцевих князів, для чого хотів використати допомогу краківського князя Казимира. Невипадково, що в Західній Волині знайшлися сили, які виступили проти малопольського володаря та його союзника. Очолив їх белзький князь Всеволод Мстиславич. Кадлубек пише, що після того, як поляки взяли в облогу Берестя, «на допомогу місту підходить Всеволод, князь Белза, з усіма князями володимирськими, з галицькими (воїнами. – авт), з відбірними найманими військами, з тисячами партів (половців. –авт.)»[63].

У Володимирі в той час сидів, як ми знаємо, Роман Мстиславич, про що нижче розповість і сам Кадлубек, проте навряд чи під «володимирськими князями» слід розуміти лише князя з вказаного міста. Скоріше йшлося про «Володимирію», тобто Волинь, група князів якої підтримали белзького князя та його галицьких союзників. Участь останніх, цілком можливо, свідчила про реальність зазіхань Малої Польщі на Перемишльську землю, про що вище йшлося. Це є також додатковим аргументом проти думки про локальний характер подій у Бересті.

Володимирський князь Роман, судячи з подальшого тексту польської хроніки, від військової конфронтації з поляками ухилився і вичікував подальшого розвитку подій. Така тактика принесла князеві бажаного результату. Казимиру, попри великій опір берестян, все ж таки вдалося захопити місто, знову посадити там Святослава, проте невдовзі того там було отруєно. «Провінцію загиблого Казимир, розраховуючи на підлеглість, віддає брату того (тобто Святослава. – авт.) князю Володимирії Роману»[64], – так завершує Вінцентій Кадлубек свою розповідь про берестейські події [65].

Безумовно, ставлячи Романа на берестейський стіл Казимир сподівався отримати слухняного васала, проте вже найближчі події засвідчили марність цих розрахунків[66]. Зайнявши важливе у стратегічному відношенні, добре укріплене місто-фортецю на р. Мохнач, Роман Мстиславич став незабаром головним князем Західної Волині, оскільки перехопив ініціативу у енергійного молодшого брата Всеволода і позбувся не менш енергійного старшого брата Святослава. Контроль над Берестям Роман використав для зміцнення своїх позицій в басейні Західного Бугу, який входив в зону інтересів як Малопольського, так і Мазовецького князівств сусідньої Польщі.

На користь нашого висновку про зростання політичної ваги князя Романа свідчить той факт, що в 1184 р. під час чергового конфлікту з галицьким володарем Ярославом Володимировичем саме до нього по допомогу звертається його син Володимир[67]. Проте і в даному випадку Роман показав свою обачливість та розсудливість, коли вирішив відмовити молодому княжичу. Літопис пояснює цей крок Мстиславича побоюванням дій у відповідь галицького князя. Дійсно, це могло бути причиною відмови, проте, вочевидь вже тоді князь Роман Мстиславич будував далекосяжні плани втручання в справи сусіднього багатого князівства і зовсім не хотів допомагати вірогідному, після смерті Ярослава, претенденту на трон в Галичині.

Володимир після цього марно шукав притулку і допомоги у белзького князя Всеволода Мстиславича, який нещодавно у берестейських подіях був союзником Ярослава Володимировича, згодом повернув до дорогобузького князя Інгваря Володимировича, проте і той також відмовив вигнанцю[68].

Важливо відзначити, що відмовивши сину Ярослава, Роман зумів не зіпсувати з ним особистих відносин, про що свідчить більш пізнє встановлення матримоніальних відносин між їх дітьми. Повертаючись до сюжету про Володимира, відзначимо, що після довгих митарств галицький князь так і не знайшов ні у кого військової допомоги. А притулок йому надав у Путивлі шурин князь Ігор Святославич, майбутній герой «Слова о полку Ігоревім». Тут на Чернігівщині Володимир пробув два роки, доки в черговий раз не помирився з батьком Ярославом Осмомислом[69].

В літературі неодноразово зверталася увага до галереї руських князів з так званого «Золотого слова» Святослава Всеволодовича у «Слові о полку Ігоревім», де йдеться про князя Романа: « А ты, буй Романе, и Мстиславе! Храбрая мысль носитъ вашъ умъ на дело. Высоко плаваеши на дело въ буести, яко соколъ на ветрехъ ширяяся, хотя птицю въ буйстве одолhти. Суть бо у ваю железныи паробци подъ шеломы латиньскыми. Тъми тресну земля, и многы страны Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела, и Половци сулици своя повръгоша, а главы своя подклониша подъ тыи мечи харалужныи»[70].

До якого часу життя Романа Мстиславича має відношення цей уривок видатної давньоруської пам’ятки? Кого розуміє її автор під іменем Мстислава? Більшість дослідників вважає, що уривок стосується часу походу 1185 р. на половців, і під Мстиславом давньоруський книжник розумів луцького князя Мстислава Ярославича Німого, або князя городенського Мстислава Всеволодовича[71]. На думку М.Ф.Котляра, коментований текст – це пізня інтерполяція, оскільки Роман у 80-х роках не був ще визначним політичним діячем, який до того ж ще не здійснив якихось значних походів. Згаданий Мстислав, як вважає вчений, це скоріше за все Мстислав Мстиславич Удатний – новгородський, а на початку ХІІІ ст. галицький князь, бо Мстислав Німий взагалі не був ніколи якоюсь видатною державною постаттю[72]. Поряд з цим цей автор, а також Л.Мюллер та Б.Яценко висловлюють як можливий погляд про те, що взагалі в «Слові о полку Ігоревім» розумілося в даному фраґменті одне ім’я – «Роман Мстиславич»[73]. Нам остання версія здається цілком вірогідною.

На нашу думку, до згаданої вище галереї князів «Слова о полку Ігоревім» попали всі основні південноруські князі (крім чернігівських та рязанських Ольговичів), або володарі з інших реґіонів Русі (наприклад, Всеволод суздальський), котрі мали вплив на ситуацію в Південній Русі. Ясна річ, що опис цих князів у середньовічній пам’ятці набув гіперболічного та узагальнюючого характеру.

В цьому плані необхідно особливо звернутися до опису автором «Слова о полку Ігоревім» постаті галицького князя Ярослава Володимировича: «Галичкы Осмомысле Ярославе! Высоко седиши на своем златокованнем столе, подпер горы Угорскыи своими железными плъки, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота, меча бремены чрез облакы, суды рядя до Дуная. Грозы твоя по землям текут, отворяеши Киеву врата, стреляеши с отня злата стола, салътани за землями. Стреляй господине, Кончака, поганого кощея, за землю Рускую, за раны Игоревы, буего Святъславлича»[74]. Чимало істориків саме на підставі цього фраґменту «Слова о полку Ігоревім» роблять висновок про розвиток Галичини в другій половині ХІІ ст., а саме про зростаючу потугу землі-князівства та значну силу її володаря[75]. Проте є і опоненти такого бачення розвитку історичного процесу у Прикарпатському краї, які вбачають, що з 70-х років ХІІ ст. в розвитку Галичини розпочинається глибока криза[76]. Як відомо, в літопису тричі розповідається про конфлікти князя Ярослава Володимировича з його сином Володимиром, з чого саме і робиться висновок про зростання в другій половині ХІІ ст. напруги у відношеннях князя і його боярського оточення. Звідси деякі вчені не тільки пишуть про нестабільність політичного життя Галичини цього часу, а й ставлять під сумнів змістовну частину інформації «Слова о полку Ігоревім» про князя Ярослава. Зокрема, Л.М.Гумільов взагалі представляє Ярослава Володимировича як маріонетку в руках бояр, які «лишили його не тільки влади, а й особистого життя»[77].

На наш погляд, такий підхід потребує серйозної корекції. Саме така корекція не тільки дозволяє зробити правильний висновок щодо розвитку Галицького князівства, а й у певній мірі прийти до висновку, що, як це на перший погляд не дивно, між літописними свідоцтвами та інформацією «Слова о полку Ігоревім» немає антагоністичних суперечностей. Дійсно з літописів ХІІ ст. щодо внутрішньополітичного розвитку Галичини ми можемо узнати про конфлікти в правлячій князівській верхівці краю, але, вочевидь, далеко не тільки ці по відношенню до тривалого часу розвитку краю епізодичні події є головним змістом політичного розвитку краю. Справа в тому, що київського літописця взагалі мало цікавлять внутрішньополітичні події в Галичині, а він звертає увагу на вказані конфлікти, оскільки вони набули загальноруського і, навіть, міжнародного резонансу. З трьох епізодів, де йдеться про конфлікти в князівському середовищі, лише в одному Ярослав виглядає розгубленим, не контролюючим ситуацію політичним лідером. Це сталося в 1171 р., коли в Галичі були вбиті прихильники князя Ярослава Осмомисла. Проте через певний час Ярослав відновив стабільну ситуацію в краї.

Важливо, що в літописах по відношенню до часу правління Ярослава Володимировича ми зустрічаємося, про що вище вже йшлося, з фактами неодноразової участі військ галицького князя Ярослава в міжкнязівських війнах. Також галицькі полки брали активну участь у походах Русі проти половців. Є підстави думати, що як у міжкнязівських війнах, так і в боротьбі з кочовиками участь військ з Галичини була вкрай вагомою. Наведене вище не означає, що в галицькому суспільства не було конфліктів. Але подібні конфлікти існували і в правління Володимирка Ростиславича, і в правління Ярослава Осмомисла. Ці конфлікти були логічним результатом певних політичних збоїв, що періодично виникали в системі «князь-суспільство». Природно, що в компоненті цієї системи – «суспільстві» – важливу роль відігравало галицьке боярство, на позицію якого впливала певна специфіка загального розвитку Прикарпаття. І ця специфіка абсолютно вірно охарактеризована науковцями. Пізнє виникнення суверенної князівської влади, особливості історичного та ландшафтно-географічного розвитку Галичини призвело до значної самостійності боярства. Говорячи про ландшафтно-географічний фактор треба тут мати на увазі не тільки можливість створення своєрідних майже незалежних володінь в гірській чи напівгірській місцевості, а й наявність поряд з державою-князівством Галичиною величезної Дністровсько-дунайської території, де знаходили притулок опозиційні сили, в тому числі і представники боярського стану. Вірогідно, що подібний притулок ці ж боярські опоненти князівській владі знаходили і на території сусіднього Королівства Угорщина.

М.Ф.Котляр дещо категорично, але не безпідставно виступає проти думки про входження території Дністровсько-Дунайського міжріччя до складу Галичини[78]. Але цей висновок не суперечить можливості перебування саме цього реґіону у сфері впливу Галицької землі-князівства. Ми в попередньому тексті показали тісний зв’язок цього реґіону з Галичиною. Ясно, що в ХІІ ст. ми спостерігаємо своєрідне улицьке-тиверське «відродження» краю, де збільшується слов’янське населення, посилюється його взаємодія з безпосередньо Галичиною. Такий висновок не суперечить даним «Слова о полку Ігоревім», яке звертає увагу на те, що Ярослав «суди рядив по Дунаю», тобто прагнув посилити державний вплив свого князівства на цей край. Процес «окняжіння» земель вздовж течії Дністра йшов з перемінним успіхом. Вірогідно, що з початком війни за «галицьку спадщину» (1187-1189 рр.) цей вплив Галича на Дністровсько-Дунайський реґіон почав різко зменшуватися. Зазначимо, що В.Б.Перхавко вважає, що Ярослав Осмомисл встановив не завжди міцний і постійний контроль над придунайськими землями, включаючи Берладь[79].

Важливим є повідомлення від 1230 р., де відзначається південний кордон «до рекы Ушице и Прута»[80]. Саме тоді там, вірогідно, і проходив кордон між галицькою «метрополією» та залежними землями[81]. Можливо, процес посилення впливу Галичини в Подунав’ї знову набув розвитку в правління в Галичі князя Романа, але з початком боярської «фронди» після смерті Романа знову територія середнього та нижнього Подністров’я виходить з-під контролю Галича. У нас є всі підстави думати, що в першій половині ХІІІ ст. на південний схід і схід від Галичини утворюються залежні території. Це перш за все Пониззя, яке формується в середині ХІІ ст.[82]. Що стосується більш південних земель, звідки в 1223 р. на війну з монголами відправилися загони «галицьких вигнанців», то вони в першій половині ХІІІ ст. перебували у взаємодії з Галичем, але навряд чи вони були складовою частиною Галичини або залежними від неї.

До Дністровсько-Дунайського межиріччя переселялася значна кількість людей з Галичини, навіть представники правлячих класів. Невипадково, що серед керівників «галицьких вигонців» літопис називає бояр. Можна говорити, що в Дністровсько-Дунайському політичному новоутворенні процес «окняжіння» в першій половині ХІІІ ст. не досяг достатньо високого рівня, навіть зменшився у порівнянні з часами Ярослава Осмомисла. Але тут йшов своєрідний процес «вестернізації» (народної колонізації) краю, а саме заселення його слов’янськими етнічними групами з Галичини, витіснення звідси інших неслов’янських груп населення, у тому числі і, ймовірно, половців.

На нашу думку, додатковим аргументом на користь нашої оцінки правління Ярослава Осмомисла є данні праці В.Н.Татищева. Їх цінність особливо важлива, оскільки важко думати про якійсь взаємовпливи цієї інформації з фраґментом «Слова о полку Ігоревім» про Ярослава Осмомисла. В указаній праці ми читаємо: «З усіма князями він жив у злагоді і раді, особливо дбав про порядок землі і тому всім сусідам був страшний. Ніхто не смів на нього нападати, тому що воєводи, безперестану грекам, уграм і чехам допомагаючи, були умілі в ратних справах і хоробрі в битві. Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилася в людях, тому що вчені умільці і ремісники до нього з усіх країн приходили і городи населяли, котрими збагачувалася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, купцями населив, тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав»[83].

Отже, вірогідно, що автор «Слова о полку Ігоревім» перераховує всіх «земельних» (тобто відносно суверенних) князів Русі, які так чи інакше перебували у взаємодії з половецьким степом. Б.О.Рибаков вважає, що підбір князів в «Золотому слові» Святослава Всеволодовича пов’язаний з активною їх участю у боротьбі з степовиками, перш за все в поході проти Кобяка 1184 р.[84]. Розповідаючи про означений похід, давньоруський літописець згадує якогось Романа. Л.В.Войтович, який додатково використовує текст В.Н.Татищева, де відзначається участь у поході саме волинського князя[85]. На наш погляд, можна вважати спостереження Б.О.Рибакова та Л.В.Войтовича цілком вірогідними. Крім цього, можна думати, що згадка «Слова о полку Ігоревім» про народи «половців» та «хінова» цілком може бути пов’язана і з якимось більш ранніми взаєминами волинського князя з кочовиками. Зокрема, якісь половецькі загони допомагали белзькому князю Всеволоду під час його походу під Берестя (1182 р.) проти поляків, які потенційно були союзниками Романа Мстиславича.

На чолі Східноволинського князівства з центром у Луцьку в 80-х роках ХІІ ст. стояв Ярослав Ізяславич. Після його смерті володимирський князь Роман Мстиславич певний час формально ще не перетворився ще на головного волинського князя, але почав у рамках Волині боротьбу за підкорення володимирському домену інших територій. І союзниками Романа в цьому стали перш за все двоюрідні брати – східноволинські князі Мстислав Німий і, вірогідно, Інгвар Ярославич. Л.В.Войтович, як вже зазначалось, вважає, що саме означені східноволинські князі були сюзеренами Волині, але ця теза не підкріплена серйозними доказами[86]. Пізніше наприкінці 90-х років Інгвар Ярославич стане таки головним серед східноволинських князів, але й попаде в залежність від володимирського князя. Саме цим пояснюється участь Інгваря в київській політиці Романа на початку ХІІІ ст.

Приєднання Берестя до Володимирського князівства, на що вже зверталась увага, відкривало шлях для Романа по встановленню контролю над важливим бузьким торговельним шляхом. В 90-х роках Роман буде вести боротьбу за оволодіння середньою течією Західного Бугу. Але ці кроки були неможливими без посилення контролю над басейном верхів’я цієї ріки. І тут ми пошлемося на більш пізню літописну статтю під 1215 р., де перераховуються міста-фортеці на крайньому заході Волині і де підкреслюється, що це «вся Україна» («... и прия (Данило, син Романа. – авт.) Берестий, и Угровеск, и Столп, Комов, и всю Украину»[87] ).

На нашу думку, контекст літописної інформації свідчить, що мова тут йшла про волинську територію, де йшов процес «окняжіння», «одержавлення»[88]. Здається, ці міста, крім Берестя, виникли саме за часів Романа Мстиславича[89], і зразу ж стали відігравати значну роль як оборонна лінія на кордоні з Польщею і як плацдарм для поступової експансії Волині на північ.

Державний устрій удільної Русі. Перш, ніж безпосередньо зупинитися на подіях війни, що виникла в Південно-Західній Русі після смерті Ярослава Осмомисла, необхідно, хоча б у загальних рисах, зупинитися на оцінці удільного періоду історії Русі в контексті державнополітичних процесів в науковій літературі.

Однією з найбільш поширених точок зору з цієї теми є позиція істориків, що начебто внаслідок прогресу феодальних відносин в цей час Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств. Іншу позицію займають дослідники, які вважають, що і в удільний період у східних слов’ян важливу консолідуючу роль продовжував відігравати Київ. Висвітлюючи питання про місце Києва та київського центру у тогочасному політичному житті Русі, Б.О.Рибаков відзначає, що в той час виникає політична практика існування дуумвірату, системи, коли стольне місто контролювалося представниками різних князівських ліній, що повинно було запобігати виникненню усобиць між князями. Але вони «мали всі права суверенних володарів», оскільки «феодальні князівства ХІІ ст. були цілком сформованими державами». На думку історика, в процесі формування нової державної структури, системи феодальних відносин виключну роль тепер починає відігравати бояри – представники крупних феодальних землевласників [90].

Про систему співволодарювання князів у Києві пише і П.П.Толочко. Проте він вважає, що в ХІІ ст. ще зберігалася загальноруська єдність, а Київ залишався центром політичного розвитку Русі[91]. Дещо інакше державна структура управління трактується Л.В.Черепніним, В.Т.Пашутом та М.Ф.Котлярем, які відзначають, що на Русі існував принцип спадковості володіння землями-князівствами, за винятком «Руської землі» (Київська, Переяславська і частково Чернігівська землі), перетворилося у спільне володіння представників усієї династії східнослов’янських князів[92].

О.П.Толочко, розглянувши систему державно-правових уявлень про князівських владу, доводить, що тоді на Русі існувало дві концепції державного устрою: одна висловлена з заповіті Ярослава Володимировича Мудрого, інша – у рішеннях з`їзду князів у Любечі. Із спроб примирення цих систем, на думку дослідника, і виникла ідея дуумвіратів[93]. Знайомство з реаліями політичного життя в Південній Русі дає підставу поставити під сумнів можливість реалізації в практиці політичного життя існуючих в ідеологічному житті суспільстві уявлень про колективний сюзеренітет.

Колективне володарювання у Києві представників різних князівських кланів виникло як наслідок суперництва їх за столицю. Тоді представники цих родин, спираючись на воєнну силу, знаходили необхідні політичні «аргументи» в залежності від досягнутих результатів. Часта зміна представників різних князівських династичних гілок у Києві була не свідченням відсутності в князівській ідеології ідеї родинної спадковості Київської землі, а була закономірним підсумком конкретних реалій жорстокої боротьби за найбільш престижне володіння.

Причому безперспективність у змаганні за створення такої системи спадковості влади в Києві призводить до того, що поступово і найбільш могутні князі (старійшини своїх кланів) відмовляються сідати на трон у Києві, а ставлять там своїх менш сильних ставлеників. Ця ж нестабільність призводить і до виникнення «системи» співволодіння містом на Дніпрі, а також викликала появу практики «причастя», коли більш-менш могутні князі хотіли взяти собі «шматок» від престижного київського домену.

Події на Галичині 80-х років також показують певну академічність і штучність спроб «теоретизувати» практику міжкнязівських відносин. Здавалося б ледь не сто років визнавалося право Ростиславичів на цю територію, причому тих Ростиславичів, котрі фактично були за походженням найстарішими князями Русі, бо походили від старшого сина Ярослава Володимировича Мудрого Володимира (помер у 1052 р.)[94]. Однак після смерті Ярослава Володимировича Осмомисла події в Галичині кінця ХІІ – першої половини ХІІІ ст. мало чим відрізняються за характером від боротьби князів за Київ у середині і другій половині ХІІ ст.

І в цей же час майже всі претенденти на Галич також досить активно використовують власні «аргументи» на право оволодіти цим містом. І слід зразу ж сказати, що з позиції Любецького з’їзду ні Роман, ні будь-хто інший з князів не мали права оспорювати Галич у сина князя Ярослава Осмомисла Володимира Ярославича і його синів. Проте право і практика в котрий раз не співпали, і першим, хто зробив спробу поставити під сумнів права Володимира, був його батько Ярослав. Цим він, безумовно, полегшив у подальшому підступи щодо Галича інших претендентів.

Війна за «галицьку спадщину»(1187 – 1189 рр.). Наприкінці 1187 р. Південно-Західній Русі розпочинається війна за «галицьку спадщину», за галицький стіл. Подібні війни у ту добу не були якоюсь новиною, вони були в дусі часу, логічним розвитком політичного життя тодішнього суспільства. Проте сама ця війна була особливо жорстокою і тривалою. Дуже швидко вона переросла межі не тільки Галичини, а й Русі, оскільки в неї втрутилися монархи і магнати країн Центральної Європи.

Ми вже писали про претензії не тільки на волинські, а і на галицькі землі (Перемишльську волость) краківського князя Казимира ІІ. В грамоті від 2 травня 1189 р. угорський король Бела ІІІ (1172 – 1196 рр.) проголошується «славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галіції (gloriosissimi regis Ungariae, Dalmatiae, Ramaeque et Galaciae)»[95]. Цікаво зазначити, що це не перший документ угорської королівської канцелярії, в якому зазначається претензії володарів Угорщини на Галичину. Вперше формула «король Угорщини, Далмації, Хорватії, Галіції, і Булгарії» зустрічається в грамоті під 1124 р., проте вчені одностайно висловлюють сумнів у її достовірності[96]. Є певна недовіра і до згадки під 1189 р., оскільки там зазначена непоширене формулювання Галичини – «Galacia» замість поширеної в ХІІІ ст. «Gallicia» або «Galicia». До того ж документ під 1189 р. не є офіційним актом угорського королівського двору, а є документом однієї з церковних канцелярій. Як там не було, але в подальшому, до початку ХІІІ ст., більше подібних формулювань в угорських грамотах вже не має.

Події в Галичі не були таємницею для сусідніх князів, які, безумовно, цікавились розвитком ситуації у прикарпатському краї. Про це яскраво свідчить історія третього «ходіння по муках» Володимира Ярославича, законного спадкоємця Ярослава Володимировича. В 1184 р. він шукав допомоги або притулку у Романа Мстиславича у Володимирі, згодом побував у Інгваря Ярославича у Дорогобужі, у Святослава Юрійовича в Турові, у Давида Ростиславича в Смоленську, у Всеволода Юрійовича в Суздалі[97]. Цікаво, що, з одного боку. ніхто з цих князів йому не допоміг, але, з іншого – ніхто і не захопив, щоб передати батькові. Це можна пояснити вичікуванням цих князів можливого розвитку подій у Галичі.

Після двох років перебування в Путивлі місцевому князеві Ігорю Святославичу (герою «Слова о полку Ігоревім») вдалося примирити батька з сином. Літопис повідомляє. що до Галича Ігор Святославич «посла с ним (Володимиром. – авт.) на свого зятя Рюрикова Святослава»[98], який, ймовірно, повинен був виконати дипломатичні функції у плані примирення батька з сином. Поява Володимира Ярославича в 1186 р. у Галичі, можливо, була викликана зміною тут ситуації, на що, мала вплив хвороба батька.

Напередодні смерті Ярослав Осмомисл (жовтень 1187 р.) зробив спробу підняти вагу своїх спільників на політичних терезах Галичини. У Галичі відбувся з’їзд найбільш могутніх бояр, де його учасники погодилися на передачу галицького столу позашлюбному сину Ярослава Олегові, а Володимиру було надано лише Перемишль. Всі учасники зібрання були вимушені здійснити хресне цілування на вірність князівській волі[99].

Вимушена єдність галицької магнатерії продовжувалася недовго. В Галичині незабаром утворилося декілька угруповань, які орієнтувалися на різних політичних діячів. Зазначимо одразу, що серед них менше всіх прихильників мав саме Олег, який невдовзі був скинутий зі столу. Літопис з цього приводу пише: «Быс мятеж велик в Галичкой земли, и сдумав же мужи Галичкыи с Володимером, переступишеть хрстное целование и выгнаша Олга из Галича, и бежа Олег оттуда во Вручий к Рюрикови, а Володимер седе на столе деда своего и отца своего»[100].

Але поява законного з позиції князівського права спадкоємця на галицькому столі ще більше розхитало, а не стабілізувало ситуацію. До Галичини привертають увагу чимало південноруських князів, і одне з перших місць у цьому політичному «змаганні» зразу ж зайняв волинський князь Роман Мстиславич. Князь Роман, безумовно, розумів, що він не має підстав для відкритого протистояння тут новому галицькому князю.

Л.В.Войтович пише про те, що в своїй галицькій політиці Роман виступає як «узурпатор»[101]. На нашу думку, такий погляд є дещо категоричним, оскільки в той час реальна практика політичного життя, про що ми вище вже писали, призводила до появи при певному розвитку подій подібних претензій. Автор цих рядків не може погодитися з думкою А.А.Горського, який вважає, що Галицьке князівство належало до тих руських земель, в яких з кінця ХІІ ст. не було власної династії, і воно стало спільним «загальноруським» володінням[102]. Дійсно в 1199 р. припинилась в Галичі династія Ростиславичів, а після короткого володарювання Романа Мстиславича Галичина тривалий час була яблуком розбрату між численними претендентами. Але наявність величезної конфронтації між різними феодальними володарями не є доказом існування якогось загальноруського статусу Галичини. Подібними конфліктами рясніє вся історія середньовіччя.

Літопис повідомляє, що невдовзі після зайняття галицького столу Володимиром Ярославич Роман вирішив віддати дочку Феодору заміж за сина володаря сусіднього князівства. «Роман же Володимерьскыи Мьстиславичь сватася с ним (Володимиром Ярославичем. – авт.), и да дщерь свою за сына его старейшего (Василька. – авт.)»[103]. Цей шлюб у подальшому давав Мстиславичу додаткові козирі у його претензіях на Галич. Польський дослідник Д.Домбровский достатньо аргументовано відзначає, що на момент укладення династичного союзу Феодора була ще дитиною. Таке припущення пояснює той факт, що пізніше галичани – союзники Романа – перед тим, як вигнати Володимира з свого міста, відібрали у нього дружину і відправили її до батьків до Володимира[104], а також свідчить про кон’юнктурний характер укладення шлюбу. М.Баумгартен та М.Ф.Котляр вважають, що сини Володимира Ярославича не були повноправни