Поппер К. Что такое диалектика?

Метод, с помощью которого пытаются решить все проблемы, обычно один и тот же — это метод проб и ошибок. Этот же метод, по сути дела, используется и организмами в процессе адаптации. Ясно, что его успешность в огромной степени зависит от количества и разнообразия проб: чем больше мы делаем попыток, тем более вероятно, что одна из них окажется удачной.

Метод, способствующий развитию человеческого мышления — и особенно философии, мы можем охарактеризовать как частный случай метода проб и ошибок. Видимо, люди чаще всего реагируют на проблемы двояко: они либо выдвигают теорию и хранят верность ей как можно дольше (в случае ошибочности теории они порой даже предпочитают отречению смерть), либо борются против такой теории, если поняли ее слабость. Это борьба идеологических установок — которая, несомненно, может быть разъяснена в терминах метода проб и ошибок — характерна для всего, что можно назвать развитием человеческого мышления.

Если метод проб и ошибок развивается все более и более сознательно, то он начинает приобретать черты «научного метода». Этот «метод» вкратце можно описать следующим образом. Столкнувшись с определенной проблемой, ученый предлагает, в порядке гипотезы, некоторое решение — теорию. Если эта теория и признается наукой, то лишь условно: и самая характерная черта научного метода состоит как раз в том, что ученые не пожалеют сил для критики и проверки обсуждаемой теории. Критика и проверка идут рука об руку: теория подвергается критике с самых разных сторон, и критика позволяет выявить те моменты теории, которые могут оказаться уязвимыми. Проверка же теории достигается посредством как можно более строгого испытания этих уязвимых мест. Конечно, это опять-таки вариант метода проб и ошибок. Теории выдвигаются в качестве гипотез и тщательно проверяются. Если результат проверки свидетельствует об ошибочности теории, то теория элиминируется: метод проб и ошибок есть, в сущности, метод элиминации. Его успех зависит главным образом от выполнения трех условий, а именно: предлагаемые теории должны быть достаточно многочисленны (и оригинальны); они должны быть достаточно разнообразны, осуществляемые проверки должны быть достаточно строги. Таким образом мы сможем, если нам повезет, гарантировать выживание самой подходящей теории посредством элиминации менее подходящих.

Поппер К. Что такое диалектика? // Вопросы философии. 1995. № 1. С. 119.

Сартр Жан-Поль(1905–1980) – французький філософ, публіцист, письменник, драматург, один з видатних представників екзистенціалізму. У 1938 році опублікував свій перший роман „Тошнота”, а в наступному році випустив книгу невеликих оповідань під назвою „Стена”. Під час Другої світової війни був активним учасником Опору, писав для підпільних видань. В 1964 р. Сартр відмовився від Нобелівської премії з літератури, заявивши, що не хотів би ставити під сумнів свою незалежність.

Основна філософська робота Сартра - „Бытие и ничто”, в якій викладено основні положення його екзистенціальної філософії. Людина - це „ніщо”, тому що ніщо у світі не може бути причиною її буття. Людина усвідомлює, що лише вона одна у Всесвіті наділена свободою. Це означає, що для неї „існування передує сутності”, тобто людина завжди вільна стати чимось іншим, ніж була, вона завжди - можливість і відкритість до нових форм життя. Людина - причина самої себе, вона є свободою, над нею ніщо не владне - ні минуле, ні світ, ні бог, ні суспільство, ні її власна природа. «Свобода» і «ніщо» в сартрівській філософії - корелятивні поняття: людина вільна саме тому, що у неї немаєніякої природи і зовнішньої детермінації.

Отже, людина може покладатися лише на себе, а не на зовнішні умови: історію, соціальні інститути, культурні норми; вона обирає себе сама, повністю приймаючи на себе відповідальність за всі можливі наслідки своїх діянь. Зворотною стороною досвіду «свободи» є відчуття тривоги - людина страшиться своєї свободи, їй важко нести тягар відповідальності, і вона прагне «списати» свої дії на начебто незалежні від неї об’єктивні причини, сховатися під якоюсь маскою, соціальною роллю, тобто під несправжнім існуванням. Але і маска, і роль - продукти вільного вибору. Отже, людині не вдається втеча від свободи, вона «приречена бути вільною».

Тим самим людське буття, в силу своєї абсолютної необґрунтованості, стає спорідненим повній випадковості. Людина прагне подолати цю випадковість свого буття, досягти його стійкості через оволодіння світом. Це, згідно з Сартром, фундаментальний проект людини, її основна пристрасть. Однак, людський досвід з очевидністю свідчить про крах цього проекту, що виявляє таку істотну рису людської реальності як незавершеність, відкритість для нових можливостей, що вимагає від людини весь час «робити» себе.

Подальший розвиток ідей Сартра ми знаходимо в «Тетрадях по морали». Якщо в роботі «Бытие и ничто» він розглядав іншу людину як загрозу особистій свободі та індивідуальності, то тепер «я» розглядається як основа буття іншого і умова розкриття його можливостей, і - навпаки. На місце володіння, заперечення, конфлікту приходить великодушність: нічого не вимагати від інших, але самому сприяти реалізації їхніх можливостей. Людина стає, таким чином, справжнім Творцем.

Згідно з Сартром, справжня мораль - це завжди утвердження свободи і автономії індивіда, його права на ризик і відповідальність, незалежність від будь-яких вказівок, що йдуть ззовні. Будь-які апеляції до обов’язку, необхідності тощо, є спробами включити у вільний акт людини зовнішій і чужий їй елемент. У сартрівській концепції будь-який універсальний припис моралі, що виходить з людської природи, божественного встановлення чи соціального інституту, розглядається як мораль абстрактна. Така мораль не враховує всієї неповторності людської особистості та її життя, одночасно звільнюючи людину від ризику і відповідальності, в той час як автономія індивіда - це завжди постійний ризик і повна відповідальність. Отже, за Сартром, на місце абстрактної моралі, що одночасно відчужує свободу і виправдує людину, має стати конкретна мораль, що завжди передбачає вчинок, творчість і свободу, незалежність від будь-яких наперед даних обставин, це завжди живий, індивідуальний досвід «роблення». Ніхто не приділяв так багато уваги критиці соціальних інститутів, як Сартр, котрий вважав, що будь-яке соціальне установлення є посяганням на людину, на її свободу. Не випадково у 1968 році Сартр був кумиром студентського руху у Франції.