Вайнштейн О.Б. Постмодернизм: история или язык?

Амбивалентность буквального значения "постмодернизм" как "пост-современность" или "после модернизма" допускает по меньшей мере два толкования. С одной стороны, постмодернизм - постсовременность стоит в ряду теорий, описывающих уникальность нашего переживания ситуации конца века, ведь каждый fin de siecle [конец века] ощущает себя как совершенно особую культурную эпоху. Таковы, скажем, концепция постиндустриального общества Д. Белла, тезис о "конце истории" Ф. Фукуямы, триумф постструктурализма в гуманитарных науках. В этом предельно широком контексте под постмодернизмом понимается глобальное состояние цивилизации последних десятилетий, вся сумма культурных настроений и философских тенденций. Отсчет "постсовременности" ведется приблизительно с конца 60-х годов, с американской контр-культуры и возникновения постструктурализма, внедрения новейших форм масс-медиа.

С другой стороны, сам термин указывает если не на преемственность, то на определенное соотношение с модернизмом, и необязательно по принципу отталкивания.

Если обратится к феноменам эстетического порядка, то основные разграничения (опять же в ретроспективе) определились примерно так: сущность модернизма - индивидуальный утонченный "глубокий" стиль. В постмодернизме узнаваемый нежно взлелеянный авторский стиль уступает место поэтике общего места, нарочито стертому, банальному языку; единое "Я" героя - разорванному сознанию: тщательно выстроенное повествование, инкорпорирующее базовые мифологемы фрагментарности, внешней "неотделанности". Художник утрачивает привилегированное положение и акцент переносится на безличный текст, плацдарм для бесконечных иллюзий, арену интертекстуальных игр. Подобный открытый разомкнутый текст допускает множество интерпретаций, поскольку в него изначально не заложено жесткая программа моральных императивов или идеологических ожиданий. Веер равноценных интерпретаций, подключающих какие угодно социальные, исторические, психологические контексты, обеспечивает непрерывность семиотической цепочки, постоянную возбужденность знаковой ткани. Установка идет не на глубину или интенсивность, а на скольжение по поверхности, экстенсивное перебирание различных означающих. Образец сугубо постмодернистской деятельности в этом смысле - быстрое переключение каналов телепередач с помощью дистанционного управления, причем удовольствие зрителя во многом состоит в самом процессе нажимания кнопок занятие, дающее приятное чувство власти над картинкой на телеэкране, а в сфере визуальной эстетики сулящее неожиданные монтажные эффекты.

Одно из основных свойств постмодернизма в культуре: пластичность, несводимость к фиксированной стилевой или идеологической доминанте. Постмодернизм реализуется в полистилистике, в активном взаимодействии различных художественных систем. Динамическое соприкосновение стилей порождает многомерное интертекстуальное пространство, в котором невозможно "чистое" переживание изолированного смысла или эстетического импульса. Значение и сопутствующее ему эстетическая эмоция высекаются в поединке, пересечении различных знаковых контекстов.

Многие критики усматривают постмодернизм в творчестве Х.Л. Борхеса, X. Кортасара, К. Фуэнтеса, И. Кальвино, во французском "новом романе". При этом само понимание постмодернизма может сильно варьироваться в зависимости от концепций того или иного критика, однако этот список имен остается более или менее стабильным для последних работ по постмодернизму, если взять труды Л. Хатчеон, С. Коннора, Д. Харви, Ихаба Хассана.

Последнего автора хотелось бы отметить особо, поскольку он дал базовую таблицу, которая теперь кочует из одной книги в другую. В ней схематически суммированы разбросанные по разным трудам формулировки различий между модернизмом и постмодернизмом. Приведем ее полностью.

Модернизм	Постмодернизм
романтизм/символизм	парафизика/дадаизм
закрытая, замкнутая форма	открытая, разомкнутая антиформа
цель	игра
замысел	случай
иерархия	анархия
мастерство/логос	исчерпанность/молчание
предмет искусства /законченное поизведение	процесс/перформанс/хэппенинг
дистанция	участие
творчество/тотальность/ синтез	деконструкция/антитезис
присутствие	отсутствие
центрирование	рассеивание
жанр/границы	текст/интертекст
семантика	риторика
парадигма	синтагма
гипотаксис	паратаксис
метафора	метонимия
селекция	комбинация
корни/глубина	ризома/поверхность
интерпретация/толкование	против интерпретации/ неверное толкование
означаемое	означающее
чтение	письмо
повествование/большая история	антиповествование/малая история
основной код	идиолект
симптом	желание
тип	мутант
фаллоцентризм	полиморфность/андрогениз
паранойя	шизофрения
истоки/причины	различие/след
Бог-Отец	Святой дух
метафизика	ирония
определенность	неопределенность
трансцендентное	имманентное

Принцип составления схемы Хасана указывает на кардинальные изменения в дискурсе гуманитарного знания. Если раньше в процессе развертывания знаковой цепочки можно было с уверенностью ожидать, что рано или поздно появится финальный все объясняющий концепт, то теперь уже не так просто сослаться на какую-либо традиционную центрирующую мифологему. Было принято говорить: пусть данное явление значит то-то и то-то, а в итоге, оказывается, за этим скрывается имя Бога, Бытие или Смысл жизни, Природа, Истина, в зависимости от ценностного контекста - всегда отыскивался таинственный сакральный центр, генерирующий вокруг себя вращение интеллектуальной энергии. Сейчас, когда философское доверие к подобным центрирующим мифологемам утрачено, потребовался совершенно иной тип организации научного сознания, который оперирует не отдельными смыслонесущими единицами, а отношениями, пучками различий. Первые признаки подобного подхода обозначились еще в конце прошлого - начале нынешнего столетий: Фрейд ввел свою знаменитую триаду вместо традиционного единого личного сознания; Соссюр показал, что смысл слова возникает не изолированно, а только через систему оппозиций; Хайдеггер вслед за Ницше проблематезировал привычную метафизическую парадигму.

Дискуссии о постмодернизме и являются пробными заходами на эту только-только освоенную территорию, и главные трудности как раз и возникают из-за того, что требуется переходить на новый философский язык. Проблема постмодернизма - плод развития этого языка, позволяющего переименовать и переосмыслить всю культурную реальность. Отсюда же проистекает основная загадка постмодернизма, озадачивающая критиков: постмодернизм, будучи одним из аспектов истории и цивилизации XX в., в то же время создает новое умственное зрение, что позволяет пересмотреть всю предшествующую традицию (в том числе и модернизм).

Вайнштейн О.Б. Постмодернизм: история или язык? //Выступление на заседании Круглого стола "Постмодернизм и культура" //Вопросы философии, №3,1993. с. 3-7.

Вебер Макс (1964-1920) – німецький філософ, історик, соціолог, економіст. Викладав у Берлінському, Фрейбурзькому і Гейдельберзькому університетах. Видавець (разом з Е.Яффе і Зомбартом) «Архіву соціальних наук і соціальної політики». Засновник Німецького соціологічного товариства (1909).

Основні роботи: «Протестантсткая этика и дух капитализма», «О категориях понимающей социологии», «Критические исследования в области логики наук о культуре», «Хозяйственная этика мировых религий», «Политика как профессия», «Наука как профессия», «Хозяйство и общество».

Його праці значною мірою визначили напрямок розвитку соціально-наукового знання у ХХ столітті. Діапазон наукових інтересів М.Вебера був надзвичайно широкий і охоплював проблеми соціологічної теорії і методології соціального пізнання, теорії капіталізму і економічної історії, релігієзнавства і політико-юридичних наук. У кожній з цих областей його праці стали класикою. Економічна соціологія Вебера представлена в культурологічному ключі. Констатуючи в дусі неокантіанства методологічну своєрідність «наук про культуру», Вебер наполягає на тому, що соціальне й історичне пізнання так само, як і природничі науки, повинне бути вільним від суб’єктивних оцінок, основним засобом досягнення його наукової об’єктивності є методологічна концепція «ідеальних типів». Такі поняття як “капіталізм”, “християнство”, “середньовічне міське господарство” та ін., згідно з Вебером, не беруться з емпіричної дійсності як узагальнення найбільш часто спостережуваних явищ, а являють собою ідеальні типи – дослідницькі “утопії” (конструкти), що не мають адекватних аналогів у дійсності. У зв’язку з тим, що ідеальні типи є продуктом “науково дисциплінованої фантазії”, ніколи не можна заздалегідь визначити чи маємо справу з пустою грою думки, чи з науково значимою позицією. Єдиним критерієм науковості стає дослідницька продуктивність тієї чи іншої концепції. Чим вище евристичний потенціал ідеального типу, тим вище його наукове значення. Звідси два важливих наслідки: по-перше, паралельно може існувати декілька конкуруючих ідеально-типічних конструкцій, що відносяться до одніє і тієї ж сукупності емпіричних даних. Некоректно ставити питання, яка з них краще відображає дійсність. Дискусія між ними вирішується в залежності від того, який ідеальний тип продуктивніше працює, забезпечуючи приріст наукового знання; по-друге, конкретний ідеальний тип, яким би досконалим він не здавався, є минущим, релятивним, і неминуче поступається місцем новому. Оформлення категорії ідеального типу і її широка популярність свідчить про те, що процес переходу від класичної до некласичної науки у ХХ столітті відбувався не лише в природничонауковій сфері

, а також і в соціогуманітарному знанні.

Елементарною одиницею соціологічного аналізу Вебер вважає соціальну дію, що передбачає, по-перше, осмисленість, суб’єктивну мотивацію, по-друге “орієнтацію на інших”, що надає індивідуальній дії соціального значення. Індивіди, а не форми колективності або суспільні інститути виступають у цій концепції реальними суб’єктами соціальної дії. Типологія соціальної дії, розроблена Вебером, включає: 1) ціле-раціональну дію – цілі і засоби їх досягнення, свідомо обираються індивідом, а критерієм їх адекватності є успіх; 2) ціннісно-раціональну дію – осмислена дія організується системою цінностей, що визначає людську поведінку незалежно від успіху; 3) афективна дія – що визначається безпосередніми емоційними реакціями; 4) традиційна дія – що визначається звичкою.

Типологія соціальної дії лежить в основі веберівської концепції типів легітимного панування. В основі легального типу панування (до якого відносяться сучасні західні держави) лежить цілераціональна дія, і мотивом визнання влади служить розуміння інтересу; для цього типу характерний примат формально-правового начала і розвиток бюрократії. Західне суспільство останніх трьох-чотирьох століть, вважав Вебер, характеризується радикальною раціоналізацією його основних сфер, що охоплює господарську діяльність, політико-правові відносини і спосіб мислення. Харизматичний тип панування базується на афективному типі соціальної дії. Базою традиційного типу панування, для якого характерні віра в сакральність існуючих владних порядків і патріархальність внутрішньодержавних зв’язків, є звичка до певної поведінки. Саме універсальне панування раціонального начала відрізняє сучасне суспільство від усіх, які існували раніше і кваліфікуються Вебером як «традиційні».

Проблема зв’язку релігійних настанов і способу життя, насамперед, господарської діяльності, займає центральне місце в роботах М.Вебера. Аналізуючи стан сучасної раціоналістичної капіталістичної економіки, він вважав, що її розвиток не може бути пояснений виключно економічними причинами. У своїй роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» він вбачає зв’язок між етичним кодексом протестантських віросповідань і духом капіталістичного господарювання і образу життя. Вебер запропонував новаторське вирішення питання про генезу капіталістичного суспільства, пов’язавши його з європейською Реформацією. Саме протестантизм, що надав релігійного значення розумно організованій і спрямованій на примноження багатств світській діяльності людини, заклав основи трудової етики і раціоналізму, що склали ядро новоєвропейського типу особистості.